Дзвиняч, Богородчанський район, Івано-Франківська область
Дзвиняч — село, центр сільської Ради, розташоване біля підніжжя Карпатських гір, на автотрасі Солотвин—Івано-Франківськ, за 15 км від Богородчан, за 28 км від найближчої залізничної станції Надвірна. Населення — 1756 чоловік.
Місцевий ландшафт — це підвищена рівнина, межа між рівнинною місцевістю й горами. З північного сходу Дзвиняч оточують листяні ліси — Лази. Тут переважають дуб, береза, осика, вільха, ліщина. На південному заході, в районі Карпат, розкинулися мішані та хвойні ліси. Через село протікає річка Дзвиняч, ліва притока Бистриці-Солотвинської.
В письмових джерелах Дзвиняч вперше згадується 1450 року в зв’язку з судовою справою між шляхтичами. В джерелі село названо польським словом Дзвішеніє (Dzwiszenje). Тоді покріпачене населення Дзвиняча змушене було сплачувати панам десятину від бджіл, очкове (по 12 грошей від вулика) і десяту частину врожаю садів.
З року в рік зростав феодально-кріпосницький гніт, збільшувалися повинності селян Дзвиняча і перед панами, і перед феодальною державою. У XVII ст. селянам доводилося виконувати багато повинностей, пов’язаних з розвитком солеваріння. Воно дуже поширилося в Солотвині, територія якого була багата на соляні джерела (сировицю). Жителів Дзвиняча зобов’язували обслуговувати три дні на тиждень соляні бані Солотвина, а тяглових підданих, які мали воли, змушували привозити щотижня по одному возу дерева. Селяни, крім панщини, виконували інші повинності: обжинки, обкоски, заорки. Навіть «піші» селяни повинні були рубати завезені дрова. Чимало різних повинностей відробляли селяни і на користь феодальної держави: податок на військо, роговий податок, подимний, а також запроваджений шляхетським урядом 1662 року поголовний податок, який стягали з «хлопа тяглового і пішого».
Тяжкий гніт викликав опір селян, вони повставали проти гнобителів. Під час визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гніту 1648— 1654 років народні маси Прикарпаття всіляко чинили опір польській шляхті, знищували маєтки, руйнували костьоли — осередки окатоличення населення. Цей рух тут очолював Семен Височан. Повстанці 1648 року оволоділи замком у с. Пневі біля Надвірної. Після здобуття замку та інших фортець п’ятнадцятитисячне військо С. Височана поділилося на окремі загони, що діяли в різних місцях краю. До їх лав приєднувалися селяни навколишніх сіл: Раківця, Ляхівців, а також Дзвиняча. Вони разом продовжували боротьбу, нападаючи на маєтки місцевої шляхти.
На початку XVIII ст. у Дзвинячі, за свідченням письмових джерел, налічувалося 86 дворів. У користуванні селян було 430 моргів маловрожайної перезволоженої землі, на якій вирощували овес і картоплю. Село оточували ліси. Відсутністю врожайних земель значною мірою і пояснюється те, що в селі не було фільварку. Біднота долішньої частини села відробляла панщину по чотири дні щотижня на поміщицьких землях, розташованих недалеко від Богородчан. Кожного року влітку селяни на панських ланах жали, косили, своїм тяглом перевозили поміщицький хліб.
Селяни не припиняли боротьбу проти визискувачів. Особливо активізувалися антикріпосницькі виступи в зв’язку з діями опришків під керівництвом Олекси Довбуша, який літом 1744 року пройшов зі своїм загоном через Солотвин і Дзвиняч до Богородчан.
У XVIII ст. посилився процес диференціації селянства Дзвиняча. Так, Г. Максимів володів 25 моргами землі, сільський війт — 23 моргами. Більшість селян Дзвиняча животіли на клаптиках 0,2—0,5 морга, а то й зовсім лишалися без неї. Вдаючись до земельного кадастру, стала привласнювати собі землі, ліси й пасовища галицька шляхта. Внаслідок аграрної реформи, проведеної 1848 року, становище селянської бідноти погіршало. Кращі орні землі й ліси загарбали сільські куркулі та барон Я. Лібіг, який володів 180 моргами. Більш як 500 селян мали лише 657 моргів орної землі і 27 моргів пасовища, вони змушені були і далі тяжко працювати на поміщика та куркулів.
У другій половині XIX ст. у Дзвинячі селяни, копаючи колодязі, знайшли великі поклади озокериту, або земного воску. Спеціалісти з’ясували, що дзвиняцький озокерит високоякісний, топиться при температурі 60° С і дає 40 проц. парафіну, 30 проц. нафти і 30 проц. густої мазі. 1870 року в Дзвинячі закладено першу озокеритну шахту. Її власниками стали австрійські капіталісти Чонка Арпад і Ернест Шлімман. Прибутки капіталістів від воску зростали, і вже 1884 року тут спорудили ще три шахти.
На шахтах працювали переважно дзвиняцькі селяни-бідняки. їх становище було дуже важким. Робочий день тривав 14—16 годин, а одержували трудівники жалюгідну плату, не мали відпусток. Капіталісти не дбали про умови праці, що призводило до аварій та обвалів у шахтах, отруєння газом. Ніхто не звертав уваги й на побутові умови працюючих. Малоземельні селяни і робітники погано харчувалися, жили в низьких курних хатах. Нерідко в одній вогкій кімнаті мешкала сім’я робітника з восьми-десяти чоловік. У хатах не було підлоги, долівку мазали жовтою глиною. Про меблі, добрий одяг робітники і не думали. Як правило, побутових речей у бідноти було дуже мало, та й ті виготовляли вони самі. Глиняні миски і глечики, дерев’яні ложки тримали у миснику. В хаті селянина не було столів і стільців. Посередині найчастіше ставили скриню, яка одночасно правила за стіл. Убогу одежину бідняки клали на жердку, що висіла над ліжком біля печі. Особливо погано селяни харчувалися. У хаті, в бочівці, зберігався мізерний урожай картоплі. З обмеленого на жорнах вівса пекли коржі, готували куліш.
Голод, злидні спричинялися до різних епідемій. У 1831 році від епідемії холери в Дзвинячі померло 18 чоловік дорослого населення. Внаслідок відсутності медичної допомоги постійними супутниками селян були туберкульоз, ревматизм, часта смертність.
Великі страждання випали на долю трудівників Дзвиняча в роки першої світової війни. З села мобілізували до австро-угорської армії 180 чоловік, віком до 50 років, з яких 80 загинуло, а 65 повернулося додому каліками. В районі села точилися жорстокі бої. 19 лютого 1915 року російські війська зайняли Дзвиняч.
Радо зустріло трудове населення Дзвиняча звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Під її впливом місцева біднота виступила проти експлуататорів, вимагала передачі копалень і землі народу. Про Жовтневу революцію розповідали військовополонені П. П. Мельник, І. О. Лешків, М. М. Лукач, що повернулися з Росії.
Трудящі, виснажені війною, голодували, не вистачало промислових товарів. Однак в цих умовах вони продовжували революційну боротьбу. Робітники Дзвиняча на початку 1919 року під керівництвом страйкового комітету провели політичний страйк, засуджували антинародну політику ЗУНР.
В кінці 1919 року Дзвиняч захопили польсько-шляхетські війська. Жорстокий окупаційний режим не зміг перешкодити зростанню революційної свідомості робітників, їх намаганням боротися за свої права. 6 січня 1920 року поліцейські власті повідомляли, що в Богородчанському повіті розповсюджується більшовицька література, що робітники Дзвиняча й Виткова, які працюють на озокеритних шахтах і видобутку нафти, з політичного огляду ненадійні.
Експлуататори боялися проникнення революційних ідей на Прикарпаття і всіляко перешкоджали цьому. 28 січня 1920 року староста з Богородчан доповідав начальству про вжиті заходи щодо зміцнення поліцейського поста на кордоні з Чехословаччиною, звідки могли потрапляти більшовицькі видання, а також посилення поліцейських постів у Дзвинячі — місці зосередження робітників.
Незважаючи на це, робітники Дзвиняча продовжували революційну боротьбу. 20 лютого 1920 року гірники озокеритної шахти «Борислав» відмовилися вийти на роботу, вимагаючи підвищити заробітну плату на 20 проц. Директор шахти Зігмунд Шайман не схотів поступитися. Проте 21 березня 1921 року після повторного страйку робітників шахти він змушений був задовольнити вимоги страйкуючих.
Спираючись на українських буржуазних націоналістів, експлуататори хотіли перетворити селян на своїх слухняних рабів. Панівні класи тримали їх в безпросвітній темряві, забороняли вивчати рідну мову, гальмували розвиток освіти. Отже, не дивно, що в селі майже всі жителі були неписьменними або малописьменними. Школа до 1939 року містилася в старій орендованій хаті, де навчалося щорічно близько 80 учнів. Середню освіту за часів панської Польщі здобули лише діти сільського війта і куркуля. Багато школярів села, не маючи взуття, одягу, книжок і шкільного приладдя, не кінчали й початкової школи. Діти робітників і селян переважно виростали неписьменними. Не було в Дзвинячі клубу і бібліотеки. Спроби трудящих вжити якихось заходів щодо піднесення свого культурного рівня зустрічали лютий опір експлуататорів. Так, узимку 1925 року сільський війт разом з поліцейськими розігнали збори селян у сільській читальні тільки тому, що на них були виступи про необхідність навчати дітей рідною мовою.
Але ні іноземні поневолювачі, ні українські буржуазні націоналісти, ні уніатські попи не змогли припинити революційно-визвольної боротьби, в якій активну участь брали робітники і селяни Дзвиняча. 1922 року тут відбувся великий страйк, його очолив робітник Д. І. Волочій. Під час страйку робітники Дзвиняча проголосили революційні лозунги, вимагали підвищити зарплату на 100 проц. В день початку страйку до дирекції копалень звернулися делегати робітників, які вручили скаргу з робітничими вимогами. Після відмови адміністрації задовольнити вимоги, робітники продовжували боротьбу.
Страйковий рух трудящих Дзвиняча спалахнув з новою силою після створення на шахті у 1925 році осередку КПЗУ. До складу комітету КПЗУ ввійшли робітники озокеритної шахти І. І. Гладиш, І. О. Сидор та ін. Під впливом цих комуністів до КПЗУ вступили робітники М. Ф. Семків, В. О. Сидор, С. М. Яцків, Ю. В. Волочій, М. Ю. Волочій. Комуністи роз’яснювали робітникам і селянам ленінські ідеї, розповсюджували марксистсько-ленінську літературу, розповідали про успіхи трудящих Радянського Союзу в соціалістичному будівництві.
Марксистсько-ленінські ідеї запалювали маси на революційну боротьбу. Особливо активно виступили шахтарі Дзвиняча під час страйку 27 листопада 1926 року. Чотири тижні 170 робітників не виходили на роботу в шахту. Керівництво страйком здійснювала місцева партійна організація (комірка), секретарем якої був робітник І. О. Сидор, шахтарям допомагав також повітовий партійний комітет. Причиною виступу було тяжке становище робітників, які працювали щоденно понад вісім годин за 2 злотих у виключно важких умовах: під землею, у воді, без спецодягу. Робітники не одержували відпусток. Підприємці відмовилися виконати вимоги робітників про підвищення заробітної плати.
В грудні 1926 року шахтарі знову виступили проти визискувачів. Під час страйку, в якому взяло участь 200 чоловік, гірники вимагали підвищити заробітну плату на 20 проц. Після відхилення адміністрацією вимог робітників страйк спалахнув ще з більшою силою. Директор шахти викликав з Трускавця штрейкбрехерів, які працювали під охороною поліції. Шахтарі обрали страйковий комітет і оголосили загальний страйк.
20 грудня кілька робітників, очолювані машиністом Ю. А. Кобелюхом, озброївшись кіллям та кусками заліза, намагалися прогнати штрейкбрехерів. Поліція заарештувала Ю. А. Кобелюха та інших страйкарів. Робітники під керівництвом комуністів добилися їх звільнення, але до роботи ніхто не ставав. 21 грудня 1926 року делегація робітників з 6 чоловік прибула до адміністрації шахти з вимогою прийняти знову всіх звільнених, відправити штрейкбрехерів і підвищити зарплату на 20 проц. Директор шахти не погодився. Тоді близько 200 страйкарів разом з Ю. А. Кобелюхом рушили до кліті шахти, щоб вигнати штрейкбрехерів. Заступник поеітового коменданта дав наказ стріляти в непокірних. У цьому нерівному двобої, який тривав годину, загинули робітники С. С. Карабінович, М. В. Дребот, М. В. Волочій. Тоді ж були тяжко поранені В. Стефанишин, С. Пасічний, І. І. Гладиш, Д. Феняк та багато інших. Жителі Дзвиняча поховали вбитих робітників на сільському кладовищі і доглядають їх могилу.
Після придушення страйку підприємці, побоюючись нових виступів, змушені були підвищити шахтарям зарплату на 10 проц. Одночасно вони жорстоко розправилися з учасниками страйку, ув’язнили понад 60 чоловік. У серпні 1927 року в Станіславі відбувся суд. Двадцять страйкарів, серед них Ю. Кобелюх, М. Дмитришин, М. Дзікот, І. Гладиш були засуджені до тривалого ув’язнення.
Безчинства польської поліції викликали обурення трудящих західноукраїнських земель. ЦК КПЗУ в грудні 1926 року в зверненні до робітників і селян з приводу розстрілу страйкарів у Дзвинячі закликав відповісти на фашистський терор подвійною боротьбою проти експлуататорів, підкреслював, що для цієї мети необхідно вступати до лав Комуністичної партії, яка сміливо відстоює інтереси трудящих.
Велику допомогу комуністам у революційній боротьбі подавали комсомольці. 1928 року в Дзвинячі під керівництвом партійної організації створюються два комсомольські осередки. Молодь брала активну участь у страйках і демонстраціях, в революційних виступах робітників і селян, розповідала народу правду про Велику Жовтневу соціалістичну революцію, про соціалістичне будівництво в СРСР, розповсюджувала серед населення нелегальну літературу, прогресивну пресу, листівки. Особливо активними були дзвиняцькі комсомольці Ю. В. Волочій, М. Ф. Семків, М. Ю. Волочій, С. М. Яцків, В. О. Сидор.
Польські й місцеві пани намагалися придушити волелюбну молодь. За участь у створенні підпільних комсомольських осередків та поширення комуністичних ідей комсомолець Ю. В. Волочій 2 листопада 1931 року за вироком трибуналу Станіславського окружного суду був ув’язнений на одинадцять місяців з суворим режимом. 1938 року поліція заарештувала комсомольця С. М. Яцкова, кинула за грати на 2 роки комсомольця В. О. Сидора.
У вересневі дні 1939 року трудящі Дзвиняча з великою радістю зустріли Червону Армію. В перші дні після визволення з-під гніту панської Польщі було обрано революційний комітет. Головою його став комуніст М. Ф. Семків, який очолив згодом сільську Раду. У селі організували народну міліцію, начальником якої було призначено комсомольця В. О. Сидора.
Населення Дзвиняча в жовтні 1939 року взяло активну участь у виборах депутатів до Народних Зборів Західної України. Воно обрало своїм депутатом селянина-бідняка Д. Д. Гайванюка і дало йому наказ голосувати за встановлення Радянської влади в західноукраїнських землях, за возз’єднання з Радянською Україною, за націоналізацію промислових підприємств і землі.
Встановивши Радянську владу, робітники і селяни Дзвиняча стали справжніми господарями своєї долі. Було націоналізовано шахти акціонерної фірми «Борислав», які належали іноземним капіталістам.
Радянська влада подбала про полегшення тяжкої праці гірників. Уже в перші дні після націоналізації на шахті було запроваджено нові підйомні машини-вагонетки, здійснено механізацію виробничих процесів у забоях, а також встановлено потужні вентилятори для очистки повітря. У 1940 році реконструйовано Дзвиняцьку озокеритну шахту. Це коштувало 1,5 млн. карбованців. На шахті організували технічне навчання робітників. Серед шахтарів регулярно проводилася виховна робота. Все це допомогло швидше впровадити передові методи праці, підвищити її продуктивність. Під керівництвом партійної і комсомольської організації на початку 1940 року на шахті розгорнулося змагання за збільшення видобутку озокериту. Дзвиняцькі робітники змагалися з бориславськими озокеритниками і досягли значних трудових успіхів.
З встановленням Радянської влади докорінно змінилося і становище селян. Вони одержали безплатно землю, насіння. Поліпшувався і добробут трудящих. У Дзвинячі 1940 року організовано сільське споживче товариство, що займалося постачанням населення продуктовими й промисловими товарами.
Важливі заходи були здійснені щодо розвитку освіти. В 1939 році у селі створено семирічну школу. Комсомольці і комуністи допомогли обладнати класні кімнати, упорядкували шкільне подвір’я. Партійна і комсомольська організації разом з сільською Радою залучили дітей до навчання. В селі обліковано дітей шкільного віку, подано матеріальну допомогу тим, хто її потребував. Одночасно проводилась робота і по навчанню грамоти дорослого населення. Працювали гуртки, у яких активісти вчили читати і писати сільських жителів. Особливо багато попрацювали культармійці М. І. Дмитришин, Ю. В. Волочій, М. М. Карабінович та М. К. Волочій. В селі відкрили клуб; тут можна було послухати лекцію, подивитися кінофільм, взяти участь у художній самодіяльності. Невдовзі відчинилися двері сільської бібліотеки. Вперше жителі Дзвиняча дістали можливість безплатно користуватися книгами, журналами.
Розпочаті в Дзвинячі соціалістичні перетворення перервав віроломний напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. 27 червня 1941 року німецько-фашистські загарбники окупували Дзвиняч. Гітлерівці запровадили в селі фашистський режим, за допомогою українських буржуазних націоналістів грабували населення, жорстоко розправлялися з радянськими людьми, вбили 20 жителів Дзвиняча. У застінках гестапо від рук фашистських катів у 1941 році загинув активний учасник страйкової боротьби робітників, колишній член КПЗУ І. І. Гладиш. Фашисти вивезли до Німеччини 250 чоловік. У селі було спалено 80 будинків.
Трудящі Дзвиняча, як і весь радянський народ, піднялися на боротьбу проти гітлерівських загарбників. З перших днів війни до Червоної Армії пішло 85 громадян. На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло 17 жителів, в т. ч. комсомольці С. І. Волочій, С. Д. Волочій, 21 учасника Вітчизняної війни за героїзм і відвагу в бою нагороджено орденами й медалями Союзу РСР. Фронтовими шляхами від початку до закінчення війни пройшов мешканець села Д. Ф. Семків. Він служив у гвардійській дивізії ім. Б. Хмельницького, був нагороджений медалями. Уродженець села І. М. Карабінович на фронті Вітчизняної війни був відважним розвідником. За бойові подвиги його також удостоєно орденів і медалей.
Жителі Дзвиняча допомагали бійцям партизанського з’єднання С. А. Ковпака під час його Карпатського рейду. В ніч на 19 липня 1943 року біля села Росільної стався бій партизанів з есесівським полком. Увечері 19 липня частина партизанського з’єднання вступила до Дзвиняча, де встигла уже побувати партизанська розвідка. Щоб перешкодити фашистам видобувати нафту й озокерит, партизани з допомогою місцевих жителів спалили в селі Дзвинячі три нафтові вишки, зірвали вентиляційні установки в озокеритній шахті, примусили окупантів втекти з села. В Дзвинячі побував С. А. Ковпак під час переходу через село партизанських частин до селища Солотвина.
27 липня 1944 року радянські війська визволили Дзвиняч від окупантів. Цього дня в бою з фашистами смертю хоробрих полягли 22 радянські воїни — О. М. Святош, Й. Г. Грубчак, М. С. Козаченко, К. І. Цух, І. П. Сімонов, Т. І. Тройлич та ін. В пам’ять про загиблих у 1948 році споруджено обеліск.
Визволившись від окупантів, трудящі села вели нещадну боротьбу проти українських буржуазних націоналістів, які всіляко намагалися загальмувати розвиток нового соціалістичного життя. 13 місцевих жителів загинули в боротьбі з бандитами. Так, бандерівці повісили літню жінку Г. В. Стефурин за те, що вона прилюдно осуджувала їхні підлі вчинки. Вони замордували братів Миколу і Володимира Сидорів, звинувативши останніх в тому, що їх брат Іван був активним членом КПЗУ. Бандити вбили у лісі М. А. Михайлишина і Д. М. Семкова, які натрапили на їх бункер. Дзвинячани свято шанують пам’ять загиблих. Вони спорудили пам’ятник, на якому золотими буквами викарбувані імена земляків, що віддали своє життя в боротьбі проти фашизму і українських буржуазних націоналістів.
Після перемоги над ворогом трудящі Дзвиняча почали відбудовувати зруйноване господарство. Робітники викачали воду із затопленої шахти, очистили підземні проходи, підготували машини й механізми. До 1 вересня 1944 року було повністю відремонтовано топильний цех, відбудовано котельну, надшахтний копер і трубопровід, зруйновані фашистами. Завдяки самовідданій праці робітників та інженерно-технічних працівників центральна шахта вже 1 жовтня 1944 року стала до ладу. На цій роботі особливо відзначились Д. М. Карабінович, Ф. І. Дмитришин, М. Ю. Волочій і М. І. Гладиш, які допомогли відшукати механізми, підготувати спецодяг для гірників.
Відбудова й освоєння шахти здійснювалися під керівництвом партійної організації. Комуністи Ю. І. Кондрацький, М. М. Слісаренко очолили найважливіші ділянки виробництва, вели виховну роботу серед робітників, залучили до соціалістичного змагання понад 600 чол. Під їх керівництвом було створено три цехові комсомольські організації, які об’єднували 21 члена ВЛКСМ. Завдяки трудовим зусиллям шахтарів уже в 1946 році було видобуто 250 тонн озокериту, собівартість продукції знизилася проти планової на 21 процент.
Впровадження нової техніки позитивно впливало на поліпшення виробничого процесу і допомагало вже в перші роки четвертої п’ятирічки добитися успіхів у виконанні виробничих планів. Так, готуючись зустріти XXXI річницю Великого Жовтня, озокеритники Дзвиняча виконали план випуску продукції третього кварталу на 166 проц. Важливих показників досягли гірники Ю. Д. Семків, К. Ф. Семків, О. П. Самсон, річні плани вони виконували протягом одинадцяти місяців. За самовіддану працю цих робітників було нагороджено медалями «За трудову відзнаку».
Однак руда, що видобувалася у Дзвинячі на глибині до 100 м, мала низький вміст озокериту. В першому півріччі 1959 року собівартість однієї тонни озокериту становила 1526,2 крб. при плані 1200 крб. Через брак запасів високоякісної сировини і високу собівартість продукції у серпні 1959 року озокеритну шахту було закрито.
На базі шахти того ж року відкрито фанерний цех Солотвинського лісокомбінату, прокладено вузькоколійну залізницю до цеху. У 1962 році на будівництво нових об’єктів і реконструкцію фанерного цеху відпущено 214 тис. крб. Завершено спорудження нового заводського корпусу фанерного цеху, виробничою площею 4600 кв. м, обладнано клейовий цех, значно розширено і переобладнано меблевий цех, який випускає меблі для дитячих дошкільних закладів, крісла для кінотеатрів і клубів.
Щороку на фанерно-меблевому виробництві впроваджуються десятки раціоналізаторських пропозицій. Начальник фанерного цеху М. Ф. Семків, наприклад, за три роки став автором 10 раціоналізаторських пропозицій. Верстатник цього ж цеху М. І. Гладиш — 12. У 1968 році від впровадження 37 раціоналізаторських пропозицій на підприємстві одержано економічний ефект в сумі 110,3 тис. карбованців.
У фанерному цеху трудяться кваліфіковані інженерно-технічні працівники. Тут — сім інженерів, 83 фахівці з середньою спеціальною та загальною середньою освітою. В цеху створено конструкторський відділ, відкрито відділ нової техніки. Забезпечення виробництва кваліфікованими спеціалістами, успішне застосування досягнень науки й техніки — шлях до підвищення продуктивності праці, яка тільки в 1967 році зросла порівняно з 1966 роком на 13,8 процента.
Партійна і комсомольська організації цеху націлюють робітників на дострокове виконання виробничих завдань. Особливо активно розгорнулося соціалістичне змагання напередодні 50-річчя Великого Жовтня. В 1967 році 15 бригад цеху удостоєно звання колективів комуністичної праці. У 1967 році за перевиконання соціалістичних зобов’язань бригадам комуністичної праці фанерного цеху М. Д. Волочія, Д. Г. Дмитришина, В. А. Яцурака присвоєно звання імені 50-річчя Радянської влади.
Колектив цеху зробив вагомий вклад у трудові успіхи лісокомбінату, який неодноразово виходив переможцем у змаганні колективів лісозаготівельних підприємств, а в 1967 році за першість у всесоюзному змаганні нагороджений перехідними Червоними прапорами Міністерства лісової і деревообробної промисловості СРСР та Міністерства лісової і деревообробної промисловості УРСР.
За трудові досягнення багато виробничників нагороджено орденами і медалями. Шофер автоколони І. 3. Семивол, який виконав семирічний план на 118 проц. і вивіз понад план 8000 куб. м деревини, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Начальник фанерного цеху М. Ф. Семків за вміле керівництво колективом цеху, який виконав семирічний план за шість років, нагороджений медаллю «За трудову доблесть». Цієї ж медалі були удостоєні рамщик горизонтальної пилорами П. І. Кирєєв і верстатник І. Ф. Волочій за виконання норм виробітку на 100— 110 процентів.
У післявоєнні роки підвищився матеріальний добробут трудящих Дзвиняча. Особливого розмаху в цей час набуло житлове будівництво. З 1945 по 1967 рік в селі зведено 265 просторих будинків. Вони покриті шифером або бляхою, складаються переважно з двох кімнат і кухні, обставлені добротними меблями. Для робітників споруджено 28 двоквартирних будинків. У 1964 році закінчено будівництво двоповерхового робітничого гуртожитку. Зростають вклади трудящих в ощадних касах, 1968 року вони становили 51 тис. крб. Трудящі села одержали матеріальне забезпечення по старості. 134 жителі Дзвиняча — пенсіонери.
За роки Радянської влади в Дзвинячі багато зроблено в галузі освіти. В селі збудовано восьмирічну школу, в якій навчається понад 300 дітей, працює 16 досвідчених вчителів. В школі є 12 класних кімнат, фізичний кабінет, 2 навчальні майстерні, бібліотека, спортивний та географічний майданчики. При школі — дослідна ділянка, закладено сад плодових дерев. Молоді робітники без відриву від виробництва навчаються у вечірній школі робітничої молоді.
Чимало вихідців з села за післявоєнні роки закінчили вищі учбові заклади й працюють на різних ділянках народного господарства. Серед них інженер Калуського хіміко-металургійного комбінату М. М. Карабінович, начальник водопостачання і каналізації цього ж комбінату Я. Ф. Дмитришин, начальник будівельно-монтажного управління в м. Ровно Я. І. Сенчак, а Є. М. Степанюк, Е. М. Гладиш, М. М. Максимюк після закінчення вузів очолюють відповідальні ділянки на фанерно-меблевому виробництві в рідному селі. Сотні робітників Дзвиняча оволоділи виробничими спеціальностями слюсаря, шофера, тракториста, верстатника, електрика, автомеханіка, деревообробника, будівельника.
Великі зрушення сталися і в культурному житті трудящих Дзвиняча. В 1944 році у селі відкрито клуб. Тут створено хоровий, драматичний і танцювальний гуртки, які неодноразово брали участь у районних та обласних оглядах художньої самодіяльності. В сільському клубі систематично проводяться цикли лекцій, вечори відпочинку, диспути, конференції. У 1968 році, зокрема, відбувся тематичний вечір «Соціалістичні перетворення в с. Дзвинячі за роки Радянської влади». Готуючись до вечора, активісти клубу й бібліотеки оформили стенд «Росте і квітне новий Дзвиняч». Масовими були вечори «За честь робітничу», «Слава тобі, жінко, мати-трудівнице», «Марко Черемшина — співець Гуцульщини». Для робітників і службовців фанерного цеху було організовано теоретичну конференцію «В. І. Ленін і Західна Україна». В селі працює стаціонарна кіноустановка. До послуг трудящих Дзвиняча 3 бібліотеки: сільська, шкільна і виробнича. 1967 року в бібліотеках налічувалося 17 577 книг, якими користувалися 1530 читачів.
У життя трудівників входять нові звичаї і обряди: посвячення в робітники, проводи до Радянської Армії, комсомольські весілля, новорічна ялинка і щедрівки, зустрічі з ветеранами праці, проводи на пенсію. Люблять трудящі села і спорт. У Дзвинячі є стадіон, спортивні майданчики, просторий шкільний спортивний зал. Спортсмени села об’єднані в 2 низові фізкультурні колективи, при яких працюють футбольна, волейбольна, баскетбольна, легкої атлетики, ручного м’яча та інші секції. Тільки на лісокомбінаті понад 600 чоловік стали фізкультурниками і спортсменами. Щороку відбуваються спартакіади лісокомбінату. Успішно виступає футбольна команда комбінату. У 1967 році вона здобула кубок у змаганні з іншими колективами обласного товариства «Авангард» і брала участь в першості України, де посіла друге місце.
Робітники під час відпусток оздоровляються на курортах, у будинках відпочинку, проводять вільний час у туристських походах і екскурсіях по містах країни і за кордоном. Лише в 1968 році 47 чоловік набиралися сил на курортах Трускавця, Моршина, Сочі, а в оздоровчому таборі «Прикарпатський лісник», на березі Чорного моря, відпочивали 38 сімей робітників та службовців. Побували робітники на екскурсіях у Москві і Києві, відвідали Польську Народну Республіку та Чехословаччину. Організовуються два рази на місяць самодіяльні екскурсії по Закарпатті, до Львівської та Чернівецької областей.
Діяльністю трудящих Дзвиняча керує сільська партійна .організація, яка об’єднує 42 комуністи. Працюють цехова й територіально-сільська комсомольські організації, в яких є 215 комсомольців. 920 чоловік об’єднані у профспілкову організацію. Заводський колектив профспілки дбає про розгортання творчої активності робітників, про їх відпочинок, організовує технічне навчання робітників. 1968 року в 13 гуртках технічного навчання фанерно-меблевого цеху підвищували свій фаховий рівень 425 робітників. На курсах з відривом від виробництва удосконалювали кваліфікацію 30 робітників та інженерно-технічних працівників. В селі створено громадські організації і добровільні товариства: народну дружину, протипожежне товариство, групи ДТСААФ при школі й фанерному цеху. В сільському відділенні товариства «Знання» об’єднано 16 лекторів. Крім того, в селі працює жіноча рада і товариський суд.
З кожним днем красивішає пригірський Дзвиняч. Трудящі впорядковують своє село, озеленюють вулиці. Ще кращим стане Дзвиняч у майбутньому. Тут зведуть світлі будинки, відкриють парк культури і відпочинку. В селі працюватимуть нові підприємства та установи.
Соціалістичні перетворення в селі Дзвиняч — яскраве свідчення торжества марксистсько-ленінських ідей на Прикарпатті.
С. А. ЛУЦЬКИЙ, П. С. ФЕДОРЧАК.