Солотвин, Богородчанський район, Івано-Франківська область
Солотвин — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване на річці Бистриці-Солотвинській, за 20 км від районного центру і за 19 км від залізничної станції Надвірна. Через селище проходить автомагістраль. Населення — 4082 чоловіка.
Солотвин належить до найдавніших поселень Прикарпаття. Вперше згадується під назвою Краснополь у Галицькому літопису XII ст. Населення Краснополя в XII—XIV ст. ст. займалося переважно випасом худоби. Багато селян вже тоді становили групу халупників або хатинників, які, крім хати, мали невеличкі клаптики землі. В другій половині XIV ст. Солотвин захопили польські феодали.
Селяни Краснополя не хотіли миритися з соціальним і національним гнітом і не раз піднімалися на боротьбу з поневолювачами. Особливо посилився антифеодальний рух під час визвольної війни українського народу проти польської шляхти в 1648—1654 рр. Вже 28 серпня 1648 року селяни Краснополя і навколишніх сіл, очолювані Грицьком Шведом, напали на Солотвинський замок, вбили його власника Мартина Яблоновського, замок частково зруйнували, а майно поділили між селянами-повстанцями.
Шляхта жорстоко розправлялася з учасниками антифеодального руху: каральні шляхетські загони тероризували населення, руйнували і грабували оселі. 1675 року панцирна корогва вилучила із Солотвинського староства «понад встановлений податок» 4460 злотих.
Культурний розвиток середньовічного Солотвина проявлявся, головним чином, у будівництві церков і пов’язаних з ними освітніх закладів. У 1600 році тут споруджено церкву, яку 1676 року зруйнували татари. При ній була бібліотека з старовинними церковними книгами, працював хор дітей і хор дорослих. 1677 року в місті збудований невеличкий костьол, який згодом розширили. Він став розсадником католицизму, з допомогою якого панство намагалося ополячити українське населення.
Головним джерелом збагачення феодалів Яблоновських була нелюдська експлуатація селян. Починаючи з другої половини XVIII ст., вони находять і інші засоби нажитися — розвивають різні промисли: ткацтво, шевство, столярство, кушнірство, ковальство, малярство. Але найбільш прибутковим на той час вважався видобуток солі: за ревізійним актом від 1765 року доход солеварень Краснополя становив 5117 злотих 17 грошів. Сіль вивозили ріками Бистрицею і Дністром до Галича, а звідти по всій Польщі і навіть за кордон. Крім солі, торгували також медом, шкірою й деревиною.
Розвиток соляного промислу став навіть причиною зміни назви цього населеного пункту — в другій половині XVI ст. магнати Яблоновські нарекли його — Солотвино. Але в багатьох історичних і урядових документах певний час зберігалася подвійна назва: «Краснополе, або Солотвин». Її було відбито в печатці міста, якою користувалися у XVIII і навіть на початку XIX ст. З 1779 року Солотвин став власністю австрійської державної казни. До Солотвинського казенного маєтку (42 503 морги землі), входило тоді містечко Солотвин, одне передмістя (Заріччя) та 20 сіл.
Скрутно жилося трудящому люду, а найгірше бідноті: в 1819 році із 1397 господарств солотвинських бідняків більше половини мали по кілька квадратних сажнів землі. Пшениці й жита вони зовсім не сіяли, а вирощували лише ячмінь і овес, багато ж бідних селян на своїх маленьких ділянках збирали лише сіно. Безпросвітні злидні часто спричинялися до швидкого поширення різних захворювань. 1831 року в Солотвині і його околицях померло від епідемії холери 172 жителі.
На жорстоке гноблення трудящі відповідали виступами проти експлуататорів. Багато жителів Солотвина брали активну участь в опришківському русі. 1744 року Олекса Довбуш підійшов зі своїм загоном до Солотвина і звідси підготував напад на Богородчани. Місцеві власті й поміщики побоювалися опришків. Поміщиця Софія Яблоновська ще в 1739 році для придушення їх руху відрядила загін жовнірів.
Міська влада Солотвина в 1744 році заборонила лихварям зводити будинки біля ратуші, щоб легше було помітити опришків, які наступатимуть.
Хоч рух опришків був придушений, проте його бойові традиції жили ще довго, пригноблені все частіше виступали проти панської сваволі. 1824 року в Солотвинському державному маєтку повстали селяни, які не могли стерпіти знущання прикажчиків, низької оплати праці, великих податків. Непокірних приборкали. Багато повстанців, рятуючись від переслідування, втекли у гори.
Швидкий розвиток економіки Солотвина в першій половині XIX ст. певною мірою зумовлювався наявністю лісорозробок, соляного та іншого промислів. Вже на початку XIX ст. тут працювали два парові і один водяний солотвинські тартаки, дестилярня нафти й свічок, млин. У 1828 році на річці Бистриці-Солоівинській спорудили новий міст.
Розвиток промисловості й торгівлі вимагав деякого розвитку освіти. Початкову школу в Солотвині було відкрито ще в 1804 році. Проте австрійський уряд тоді мало дбав про зростання народних шкіл. Усі витрати, що стосувалися освіти, здійснювалися коштом жителів Солотвина. Починаючи з 24 вересня 1839 року, для вчителя громада визначила натуральну оплату.
Деяке пожвавлення в політичному житті краю настало після 1848 року. Воно, зокрема, проявилося в підготовці й проведенні виборів до крайового сейму в Солотвині. Вже 3 червня 1848 року було розповсюджено урядові відозви із закликом обирати лише тих людей, які вірно служать австрійській державі. Поміщики й духовенство розправлялися з тими, хто підтримував народних виборщиків, вдаючись до підкупів, погроз. Незважаючи на це, трудящі Солотвинської виборчої округи добились, що на виборах 14 червня 1848 року депутатом до австрійського парламенту був обраний селянин-бідняк І. О. Капущак. Селяни зібрали гроші, щоб придбати одяг для свого депутата, й охороняли його хату від можливого нападу панських посіпак. У прогресивній пресі відмічалося, що виступи І. О. Капущака в австрійському парламенті справляли великий вплив на передову громадськість, а селяни не раз йшли пішки десятки кілометрів, щоб послухати його.
З розвитком капіталістичних відносин посилився соціальний і національний гніт, що, як і раніше, було головною причиною революційної боротьби трудящих. Починаючи з 1906—1907 рр., у Солотвині відбувалися мітинги, збори робітників і селян. Учасники зборів вимагали запровадження загального, рівного й таємного виборчого права, поліпшення умов праці на промислових підприємствах і в державному маєтку. Серед організаторів таких зборів часто були студенти Львівського університету І. Сіяк, О. Охримович і житель Солотвина І. С. Купчак. Коли почалася перша світова війна, місцеві власті вдались до репресій проти представників солотвинської передової громадськості. Тоді було заарештовано понад 30 чоловік, ув’язнили І. С. Купчака, П. О. Семанюка, К. О. Процюка та ін. їх вивезли до концтаборів Талергофа, Лінца. Деякі з них, повернувшись після війни додому, довго носили емблему концтабору — терновий вінок з написом «Талергоф».
Під час першої світової війни у районі Солотвина відбувалися бої між військами російської та австро-угорської армій. Австро-угорські воєнні власті посилили терор проти місцевого населення, розпалювали ворожнечу між українцями й поляками. Польські легіонери, які були в складі австро-угорської армії, грабували солотвинських жителів. Дізнавшись про це, козаки поспішили на допомогу населенню міста. Зав’язався бій. Частина легіонерів втекла, решта [потрапила в полон. Австро-угорські війська відступили. 2 жовтня 1914 року до міста увійшли російські війська, які співчували місцевому населенню, роздавали голодуючим продукти, харчували їх з солдатських котлів. Велику допомогу потерпілим внаслідок воєнних дій подавала російська організація Червоного Хреста. Солотвинці допомагали солдатам рити окопи.
Після розпаду австро-угорської монархії Солотвин опинився під гнітом буржуазно-поміщицької Польщі, яка продовжувала тут колоніальну політику австрійської буржуазії. Власниками кращих земель та лісових угідь залишилися ті ж самі барони, що й раніше. Баронові Яну Лібігу належало 1699 моргів землі разом з лісовими угіддями, а більш як половина солотвинських селян користувалися наділами від 1 до 2 моргів, багато з них зовсім не мали землі.
Поширеною формою експлуатації трудящих була державна монополія на сіль, сірники та інші промислові товари, які дорого коштували; ціни ж на сільськогосподарські продукти, навпаки, були дуже низькі. Тому не дивно, що багато жителів Солотвина, замість солі, вживали сировицю — розчин, який видобували в сусідньому селі Марковій. Вони користувалися домотканим одягом, ходили в постолах. Головними продуктами харчування були картопля й боби, хліб рідко потрапляв до хати бідного селянина. Багато селян і робітників Прикарпаття залишали свої оселі, шукаючи щастя в заморських капіталістичних країнах. Лише з 1925 по 1930 рік до США, Канади й Аргентіни емігрувало 60 сімей солотвинців.
Промисловість у Солотвині за панської Польщі не розвивалася: на двох підприємствах, де випалювали цеглу, та двох тартаках працювало по 20—40 робітників. Робочий день тут тривав 12—14 годин, а плата за це була жалюгідною, особливо на лісорозробках.
Соціальний гніт тісно переплітався з національним. В Солотвинській семикласній школі основною мовою викладання була польська. Багато дітей через нестатки взагалі не відвідували школи. Серед 1200 робітників Солотвинського лісництва в 1937 році налічувалось 540 неписьменних.
Не дбали польські власті і про охорону здоров’я трудящих. У Солотвині не було жодної лікарні, працювало лише два приватних лікарі та дві акушерки, які обслуговували 22 навколишні населені пункти.
Трудящі Солотвина після окупації панською Польщею Західної України розгорнули боротьбу за свої права. Її очолював осередок КПЗУ, створений 1924 року. В ньому було тоді 9 комуністів, які розповсюджували серед населення Солотвина революційну літературу, брошури ЦК КПЗУ, журнали «Вікна», «Наша правда», листівки. У своїй роботі вони спиралися на прогресивні легальні громадські й політичні організації, а саме: «Сельроб», молодіжну організацію «Каменярі». Весною 1931 року в Солотвині засновано першу комсомольську «п’ятірку».
На початку 1927 року в Солотвині відбувся страйк робітників лісопилки, який організували комуністи й комсомольці. Страйкуючі добивалися підвищення заробітної плати й поліпшення умов праці, їх вимоги було частково задоволено.
Особливо активно боролися трудящі за свої виборчі права. В лютому 1928 року в Солотвині відбулися збори, присвячені виборам до польського сейму. Комуністи різко критикували внутрішню й зовнішню політику пілсудчиків, вимагали демократичного народного уряду. Поліція розігнала присутніх. Багатьох активістів, зокрема Д. К. Купчака і Ф. О. Микуляка, ув’язнили в станіславській тюрмі.
Результати виборів реакціонери сфальсифікували на користь урядових сил, об’єднаних в т. зв. блок безпартійних. Звістка про це обурила трудящих Солотвина. Шляхом опитування вони встановили: за список лівих партій голосувало понад 800 виборців, а за урядовий блок лише 118. На сторінках прогресивної преси було оголошено протест. Обурення трудящих Солотвина і всього Богородчанського повіту з приводу фальсифікації виборів було таке велике, що цим питанням змушена була зайнятися адміністративна комісія сейму, яка констатувала, що до першого виборчого списку «блок безпартійних» в повіті було дописано 5520 фальшивих голосів.
В процесі революційної боротьби посилювалася роль комуністичної організації, до якої вступали все нові передові робітники, селяни й прогресивна інтелігенція. В 1935 році члени Станіславського окружного комітету КПЗУ П. Майданський та секретар Солотвинського осередку КПЗУ І. Загоровський створили в Заріччі (тепер Солотвин) осередок КПЗУ, секретарем якого було обрано Г. М. Дрогобицького. До осередку входили комуністи П. В. Богославець, М. В. Богославець, І. В. Кобзей, М. І. Осипенко та інші. Поліція за допомогою таємних агентів намагалася вистежити комуністів. Інколи їй це вдавалось. У березні 1934 року заарештували 6 членів КПЗУ Солотвина, а в березні 1939 року — групу комсомольців.
22 вересня 1939 року до Солотвина вступили частини Червоної Армії. Ще до їх приходу тут під керівництвом комуністів було сформовано народну міліцію, начальником якої став комсомолець Г. Я. Шафер. Народна міліція роззброїла поліцію і взяла під охорону основні об’єкти та господарські споруди селища. В день вступу частин Червоної Армії відбулися збори, на яких обрано тимчасовий революційний комітет, до його складу входили колишні члени КПЗУ: І. М. Загоровський (голова), І. М. Гладиш, М. М. Мацевич, П.Семанюк, Г. Райх та інші активісти.
22 жовтня 1939 року відбулися вибори депутатів до Народних Зборів Західної України. Всі без винятку солотвинські виборці взяли участь у голосуванні, вони обрали депутатом Народних Зборів робітника М. П. Хімчака.
З перших днів встановлення Радянської влади докорінно змінилося життя Солотвина. За максимально короткий час ліквідовано безробіття, запроваджено 8-го-динний робочий день і охорону праці. Швидко розгорнули свою роботу всі діючі підприємства, було організовано МТС, яка подавала велику допомогу селянам сільськогосподарською технікою. Держава також асигнувала 70 тис. крб. бідняцьким господарствам району для купівлі худоби. 1940 року Солотвин став селищем міського типу.
Будуючи життя на соціалістичних засадах, передові робітники й селяни вступали до лав партії і комсомолу. Першу партійну організацію в селищі засновано в Солотвинському лісгоспі 1940 року. В ній налічувалося 6 комуністів.
Радянська влада створила всі умови для культурного зростання трудящих. Вже восени 1939 року в Солотвині запрацювала середня, а в Заріччі — семирічна школи. В січні 1940 року почалися заняття у вечірній школі, де навчалося без відриву від виробництва 220 робітників, селян і службовців. Крім того, на Заріччі при семирічці створили школу для неписьменних, яку відвідувало 120 чоловік. Міські вчителі стали активними пропагандистами соціалістичної культури, вели велику роботу, щоб залучити до навчання дітей-підлітків і молодь. У селищі відкрили клуб, бібліотеку, почала працювати кінопересувка.
Успішну соціалістичну перебудову селища перервала війна. На початку липня 1941 року Солотвин окупували німецько-фашистські війська. 5 травня 1942 року вони ув’язнили у станіславських тюрмах або переселили до гетто 1340 чоловік. У серпні цього ж року було розстріляно 30 радянських громадян, привезених з станіславської тюрми. На місці їх страти після війни встановлено меморіальну дошку. 189 місцевих жителів силоміць вивезли до Німеччини.
Але терор і залякування виявилися безсилими перед волею радянських людей. З початку війни у селищі діяла підпільна комсомольська організація з 8 чоловік на чолі з Й. М. Бергенфельдом. Комсомольці писали й розповсюджували листівки, в яких закликали населення саботувати розпорядження фашистських властей, допомагали ховатись тим, кому загрожували каторжні роботи в Німеччині.
Фашистські окупанти шукали підтримки в місцевого населення. Але ці намагання були марними: навіть ризикуючи життям, солотвинці не скорялися. Жителю Солотвина М. О. Костикові німецька адміністрація запропонувала служити в поліції. Коли ж він категорично відмовився, фашисти розстріляли патріота. Тільки невелика група зрадників пішла в загони українських буржуазних націоналістів і своєю жорстокістю в усьому наслідувала гітлерівців. Навесні 1944 року банда ОУН замучила 30 радянських активістів. Громадянку Гвоздецьку з трьома дітьми вони спалили живцем.
Через селище під час війни проходили ковпаківці. 19 липня 1943 року тут стався бій, в якому партизани знищили групу фашистів.
25 липня 1944 року наступаючі частини Червоної Армії вибили фашистів із Солотвина. Трудящі селища радо зустріли своїх визволителів і одразу взялися відбудовувати зруйноване господарство.
Вже 31 липня відбулося засідання районного комітету партії, на якому розглядалося питання про роботу відновлених радянських та господарських органів і громадських організацій. Комуністів у Солотвині на той час нараховувалось 19 чоловік. Вони разом з безпартійними радянськими активістами спрямували зусилля трудящих селища на відродження зруйнованого господарства. Відступаючи, фашисти знищили багато громадських будівель, промислових підприємств, понад 80 будинків жителів, каналізацію, спалили ковальський цех, електростанцію. До кінця 1944 року почали працювати лісопильний завод, промкомбінат, шевські та кравецькі майстерні. Особлива увага приділялася реконструкції цегельного заводу.
Широко розгорнулося й культурне будівництво. В цьому ж 1944 році запрацювали кінотеатр, клуб, середня школа. Почала виходити районна газета. Силами громадськості, особливо комсомольців, у 1945 році збудовано стадіон, закладено парк, очищено від руїн селище. На шляху соціалістичних перетворень щоразу ставали українські буржуазні націоналісти, банди яких кривавим терором намагалися перешкодити відновленню Радянської влади у селищі. Вони закатували Д. О. Дерев’янка — комсомольця, інструктора райвиконкому, В. Сторожук— інструктора райкому комсомолу, Д. Ю. Сенчака — секретаря селищної Ради депутатів трудящих і його сім’ю, вчителя Ю. Волочанського та багатьох інших.
Долаючи труднощі, викликані війною, солотвинці зміцнювали економіку селища, будували нове життя. Серед галузей виробництва, характерних саме для Солотвина, перше місце належить підприємствам лісової та деревообробної промисловості.
З 1960 року у селищі знаходиться лісокомбінат Івано-Франківського тресту «Прикарпатліс». Це велике сучасне підприємство лісової промисловості, на якому трудяться понад 2 тисячі робітників та інженерно-технічних працівників. Лісокомбінату підпорядковані: Солотвинське, Порогівське, Гутянське, Межиріцьке, Сивульське, Росільнянське та Богородчанське лісництва, Дзвиняцький фанерний та меблевий цехи, Богородчанський бондарний цех, Солотвинський цех ширвжитку, механічна майстерня та допоміжні господарства в селах Молодкові, Росільній та Яблуньці.
Для цих підприємств характерний високий рівень механізації. Якщо раніше лісоруби орудували тільки сокирами й лучковими пилами, а деревину спускали з гір вручну, то тепер майже всі види робіт механізовано. На лісозаготівлях є 53 автомашини, 18 тракторів різних марок, 6 лебідок, 3 електропили, 38 бензопил, 4 автокрани.
За ці часи виросли нові люди, якими пишається підприємство. Це — бригадир комплексної лісозаготівельної бригади Порогівського лісопункту Л. О. Шляхтич, нагороджений орденом Леніна, ударники П. П. Гуменяк, М. М. Тимофій, В. М. Богославець та багато інших, які систематично перевиконують виробничі норми. Ім’я шофера І. Й. Купчака за дострокове виконання п’ятирічного плану вивезення деревини записано до обласної Книги Ленінської слави, воно — на обласній Дошці пошани.
Яскравим показником якісного зростання кадрів є поширення навчання серед робітників. В 1939—1940 рр. у Солотвинському лісництві не було жодного працівника з середньою освітою, 40 проц. лишалися неписьменними, решта мала початкову освіту. А тепер неписьменних вже давно у цьому колективі немає, на комбінаті 34 чоловіка здобули вищу освіту, 103 — спеціальну середню, багато робітників заочно навчається у вузах і технікумах.
Невпізнанно змінилися умови життя лісорубів. Горезвісні колиби сьогодні можна побачити хіба що на фотографіях. Для лісорубів побудовано 4 добре обладнаних гуртожитки, 4 їдальні, 10 магазинів, 4 клуби, 4 бібліотеки, 2 медпункти. Оздоровляються трудівники у будинку відпочинку на березі Чорного моря в районі Кароліна-Бугазу.
У зв’язку з наявністю покладів нафти і родовищ газу на Прикарпатті і, зокрема, в районі Солотвина, з 2 січня 1963 року організовано нафторозвідку для вивчення і доповнення геологічних карт краю. Цю роботу здійснюють Калуська й Солотвинська контори розвідувального буріння. Вони здійснили розвідувальне буріння на великій площі, відкрили значне родовище газу, здали в експлуатацію 15 нафто- і газосвердловин.
Серед солотвинських підприємств, відомих своєю доброю трудовою славою,— харчокомбінат, який почав діяти 1952 року. На комбінаті працює 110 робітників, багато з них зростали разом з виробництвом. І. Й. Корній вступив на комбінат простим робітником, не маючи спеціальності. Він працював і вчився заочно у школі, закінчив технікум харчової промисловості, тепер — майстер цеху безалкогольних напоїв. Робітниця пекарського цеху, комсомолка О. М. Сапіжак прийшла на виробництво у 1968 році після закінчення Солотвинської середньої школи. О. М. Сапіжак навчається у Кам’янець-Подільському технікумі харчової промисловості, бере активну участь у громадсько-політичному житті: її обрано депутатом селищної Ради депутатів трудящих, прийнято кандидатом в члени КПРС.
Одним з важливих показників соціалістичних перетворень у селищі є розвиток культури, освіти і охорони здоров’я. За роки Радянської влади в Солотвині ліквідовано неписьменність, створено всі можливості для одержання середньої і вищої освіти. Якщо за панської Польщі вищу освіту з місцевого населення змогли здобути тільки 3 чоловіка переважно за кордоном, то тепер виросли чудові кадри лікарів, вчителів, інженерів, військових та інших спеціалістів.
За післявоєнні роки Солотвинську середню школу закінчили понад 1100 чоловік, з них 250 мають вищу освіту, 160 — випускники університетів та педагогічних інститутів, 35 чоловік одержали дипломи медичного інституту, 76 навчалися у політехнічному інституті, 208 закінчили середні спеціальні школи, 15 чоловік — військові заклади. Колишні вихованці Солотвинської середньої школи С. М. Різняк, М. В. Прокопишин, 3. М. Пшенична, Б. Д. Рашкевич працюють викладачами вузів, П. І. Бондарчук, І. П. Федорович стали кандидатами наук. Яскравим прикладом піклування Комуністичної партії та Радянського уряду про селянина-трудівника є сім’я В. М. Бондарчука, в якій виросли 14 дітей. Завдяки турботі держави всі вони здобули вищу освіту, стали спеціалістами в різних галузях народного господарства країни. Важливе місце в культурному житті належить лекційній пропаганді. В селищі є 70 лекторів і агітаторів. Тут відбуваються вечори запитань і відповідей, зустрічі із старими комуністами. Працює у Солотвині краєзнавчий музей.
Жителі люблять своє селище, пишаються ним і своєю працею прагнуть зробити його ще кращим.
І. О. ЖУРАКІВСЬКИЙ, П. Я. ПРОКОПИШИН, О. Н. СЬОМА. О. А. ФЕДАНКО