Боротьба Прикарпаття за возз’єднання з Радянською Україною
Під впливом Великого Жовтня боротьба трудящих Прикарпаття переросла у всенародний рух за встановлення Радянської влади і возз’єднання з Радянською Україною. В багатьох містах і селах пройшли масові мітинги й демонстрації під лозунгами «Геть війну!», «Хай живе російська революція!».
Виступаючи на зборах Снятинської філії «Сільського господаря» 14 грудня 1917 року, В. Стефаник[висловив думки і прагнення трудящих: «За фронтом, на Сході в найбільшій величі встає новий світ. Звідти йде до нас світло для нашого розвою».
Трудящі маси під час січневих виступів 1918 року вимагали миру, землі, 8-годинного робочого дня, поліпшення постачання продовольством. Влітку того ж року страйкували робітники Калуша, Долини, Косова. Розгортався селянський рух. У Станіславі і Коломиї підрозділи австро-угорської армії відмовлялися йти на фронт і відкрито підтримували виступи робітників і селян. Активно пропагували ідеї Жовтня колишні військовополонені, що поверталися з Радянської Росії. Влітку і восени 1918 року в Станіславі, Коломиї, Надвірній, Богородчанах, Снятині відбулися народні віча, на яких висловлювалося побажання, щоб «Східна Галичина і Буковина були прилучені до матері-України».
Після розпаду австро-угорської монархії в листопаді 1918 року на західноукраїнських землях владу захопила українська націоналістична буржуазія. Вона проголосила утворення т. зв. Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), яка фактично була маріонеткою в руках імперіалістів Заходу. Трудящі маси Прикарпаття активно боролися проти контрреволюційного уряду ЗУНР, який у кінці грудня 1918 року переїхав до Станіслава. Цю боротьбу очолювали комуністичні організації, що виникли в кінці 1918 і на початку 1919 року в Станіславі, Коломиї, Калуші.
Велику допомогу молодому галицькому комуністичному рухові надавали РКП(б) і КП(б)У. Багато комуністів-галичан, які перебували на території Радянської Росії і України, за дорученням партії виїхали до Східної Галичини. Тут вони провели роботу по підготовці і скликанню конференції комуністичних організацій і груп. У лютому 1919 року в Станіславі відбулась перша крайова конференція галицьких комуністів. Вона проголосила створення Комуністичної партії Східної Галичини та обрала її Центральний Комітет на чолі з К. Савричем (Максимовичем) родом з села Кукільників Рогатинського повіту.
Під керівництвом комуністів у Станіславі, Коломиї, Косові утворилися Ради робітничих і солдатських депутатів, а в Тлумачі — повітова селянська Рада. Комуністи працювали також у легальних опозиційних щодо уряду організаціях «Селянсько-робітничого союзу», створеного на початку 1919 року українськими соціал-демократами.
Коли проти контрреволюційного уряду ЗУНР розпочалося Дрогобицьке повстання у квітні 1919 року, комуністи Прикарпаття організували в багатьох містах страйки, демонстрації і мітинги робітників, вимагаючи передати владу Радам. У ряді сіл селяни розподіляли поміщицькі землі.
Влітку 1919 року буржуазно-поміщицька Польща, спираючись на допомогу Антанти, захопила західноукраїнські землі. А в квітні 1920 року вона розпочала інтервенцію проти Радянської країни. Цей агресивний акт викликав нову хвилю революційного піднесення на Прикарпатті. Повстали селяни-гуцули багатьох сіл. Це повстання, за висновками польської адміністрації, мало «виключно більшовицький характер, йому сприяло все населення». З наближенням Червоної Армії підпільний ЦК КПСГ встановив зв’язок з радянськими військами і ЦК КП(б)У. Був розроблений план повстання, сформовано 12 озброєних загонів загальним числом у 1500 чоловік, які почали активні дії. Партизанський загін під проводом Федора Бекеша захопив ряд населених пунктів, де було встановлено Радянську владу. В районі Перегінського активно діяв повстанський загін, який очолював Н. Климочко.
На захист інтересів трудящих Галичини рішуче виступав Радянський уряд. Подіями на західноукраїнських землях і, зокрема, діяльністю молодої Комуністичної партії Східної Галичини особисто цікавився В. І. Ленін. Під час роботи II конгресу Комінтерну він прийняв делегата Михайла Левицького (уродженця с. Явчого Рогатинського повіту), мав з ним розмову і зробив у його блокноті пам’ятний запис.
Влітку 1920 року Червона Армія, переслідуючи польських інтервентів, вступила на територію Східної Галичини. Частина Рогатинського і Галицького повітів була визволена воїнами 14-ї армії Південно-Західного фронту. Трудящі Прикарпаття палко вітали своїх визволителів.
У визволених районах почалося радянське будівництво, яке здійснювалося під керівництвом Галицького оргкомітету при ЦК КП(б)У і Галицького революційного комітету на чолі з В. П. Затонським. В. І. Ленін радив Галревкому «робити все, що можливо, щоб широкі маси робітників та біднішого селянства негайно і наочно відчули, що Радянська влада несе їм життя». Було організовано повітовий ревком у Рогатині та ревкоми у визволених селах. На виконання заходів Галревкому вони націоналізували підприємства, встановлювали 8-годинний робочий день, забезпечували безробітних роботою, передавали поміщицькі і монастирські землі та маєтки селянам. Населення активно підтримувало ці заходи. «Організація,— повідомляв Рогатинський ревком,— ведеться дуже гарно, тому що народ нам сприяє». В. П. Затонський писав 6 вересня 1920 року В. І. Леніну: «Якраз там, де наш фронт відсувався назад, наприклад, район Галича, Рогатина спостерігається масове добровольчество, селяни з жінками і дітьми намагаються евакуюватись, хлопці вступають в ряди Червоної Армії».
У другій половині вересня 1920 року польські війська знову окупували Західну Україну і встановили жорстокий режим соціального і національного гноблення. На західноукраїнських землях було утворено 4 воєводства, в т. ч. й Станіславське.
Загарбані землі розглядались буржуазно-поміщицькою Польщею як аграрний придаток, вигідний ринок для збуту товарів метрополії й західних держав, від яких залежала економіка Польщі. В усіх галузях промисловості відчувалося засилля англійського, французького й американського капіталу. Як і раніше, переважали ті галузі, які забезпечували без значних капіталовкладень високі прибутки капіталістам, а саме: лісова, деревообробна, легка та харчова. Занепадало дрібне ремесло, зростало безробіття. 1933 року в Станіславському воєводстві було зареєстровано 8550 безробітних. Понад 83 проц. робітників заробляли менше життєвого мінімуму — 20 злотих на місяць. Важкі умови праці, злидні й голод були постійними супутниками робітничого класу Прикарпаття.
На селі зберігалися залишки феодалізму з їх основою — великим поміщицьким землеволодінням. На окупованих землях насаджувалися колоністи.
За офіційними даними польської статистики, на території краю з 1 млн. 392 тис.га землі поміщикам, куркулям та церкві належало 69,3 проц., а бідняцьким і середняцьким господарствам, які становили понад 94 проц. всіх господарств, лише 30,7 проц. Серед 241,4 тис. селянських господарств 11 проц. було безземельних, 47,6 проц. мали по 2 га землі, а 59 проц. не мали коней і 21,2 проц. не мали корів.
Внаслідок безпросвітних злиднів лютували такі захворювання, як туберкульоз, тиф, дизентерія, що були причиною високої смертності населення, особливо дітей. На Прикарпатті налічувалося 6 державних і 8 приватних лікарень. У 1938 році на селі працювало лише 67 приватних лікарів.
Зубожілі й розорені маси селян шукали порятунку за океаном, емігруючи до Канади, Південної Америки, США. З 1928 по 1938 рік з Станіславщини виїхало до Америки і країн Європи 27,6 тис. чоловік працездатного населення.
Важкий соціальний гніт доповнювався національним безправ’ям трудящих. Українська мова заборонялася в адміністративних установах. Закривалися українські школи. В 1931 році 36,6 проц. населення, а в гірській місцевості до 70 проц. було неписьменним. Через високу плату за навчання робітники і селяни не мали змоги навчати своїх дітей у середній школі. Вищих учбових закладів не було зовсім.
Хоч колонізаторська шовіністична політика гальмувала культурне зростання народу, але під впливом прогресивних ідей активізувалася громадська й творча діяльність письменників-демократів Василя Стефаника, Марка Черемшини. Вони у своїх творах з великою силою відтворили тяжке життя галицького селянства в період капіталізму, висловлювали протест проти визиску й поневолення. Виступали в цей час і такі письменники, як М. Яцків, А. Чайковський, Д. Лукіянович та інші.
В 20—30-х роках зросла нова плеяда літераторів, на творчості яких позначився ідейний і естетичний вплив радянської літератури. Серед них значне місце належить Мирославу Ірчану (А. Д. Баб’юк), В. Г. Бегею, М. Козорісу, І. Крушельницькому, С. Масляку, О. Осічному, І. Михайлюку та ін. На Прикарпатті почали свій творчий шлях письменник П. Козланюк, художник В. Касіян, композитор А. Кос-Анатольський, артист І. Рубчак.
Дальший розвиток української культури знайшов своє яскраве втілення у пісенній і хореографічній народній творчості, у мистецтві різьбярів Василя і Миколи Шкрібляків, Юрія і Семена Корпанюків, Миколи і Василя Кіщуків,
Михайла Медвідчука, кераміків Михайла Рощиб’юка і Павлини Цвілик, вишивальниці Галини Герасимович, майстрів випалювання по дереву Івана і Василя Гримайлюків та інших народних умільців Гуцульщини, відомих далеко за межами краю.
Трудящі Прикарпаття ніколи не визнавали влади польських окупантів й вели боротьбу за своє визволення і возз’єднання з Радянською Україною. У цій боротьбі пролетаріат і трудове селянство виступали під керівництвом Комуністичної партії Західної України (до жовтня 1923 р.— КПСГ). На території сучасної Івано-Франківської області у 20-х роках була розгалужена мережа партійних організацій, якими керували Станіславський, Коломийський і Стрийський окружні комітети КПЗУ.
Широка хвиля революційних боїв, керованих комуністами, прокотилася в 1921 — 1923 рр. Активну участь брали залізничники Прикарпаття у всепольському страйку залізничників на початку 1921 року. До них приєдналися деревообробники й нафтовики. Під впливом робітничого руху посилюється боротьба селянства проти окупантів. Широкого розмаху набрав також партизанський рух. Одним з партизанських загонів — знаменитою «Червоною дванадцяткою»— керували революціонери-комуністи Прикарпаття П. Шеремета, С. Мельничук та І. Цепко. В нерівному бою партизани зазнали поразки. І. Цепко загинув, а поранених П. Шеремету і С. Мельничука схопили карателі. На розстріл вони йшли співаючи «Інтернаціонал».
На Прикарпатті наростав страйковий рух. Першого травня 1924 року в Заболотові відбулася велика демонстрація, в якій вперше на західноукраїнських землях спільно виступили робітники й селяни. Проти демонстрантів польський уряд кинув війська. Чотири чоловіка було вбито, 50 поранено і 130 заарештовано. У листопаді 1926 року було проведено загальний страйк деревообробників. До них приєдналися нафтовики і гірники. Страйкарі вимагали підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці. Цього року застрайкували робітники Дзвиняцької шахти. Поліція вбила трьох шахтарів і кількох поранила.
Роль комуністів у керівництві революційним рухом з кожним роком зростала. На виборах до місцевих органів самоврядування в 1927 році у багатьох селах Коломийського, Снятинського, Косівського повітів комуністи одержали переважну більшість мандатів.
У містах і селах були створені й активно діяли організації Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання («Сельробу»). В 20-х роках його очолював член ЦК КПЗУ П. І. Крайківський (Дрешер).
Всенародного характеру набув організований комуністами влітку 1927 року місячник на захист СРСР. Цей місячник, а також інші масові виступи трудящих Прикарпаття проти загрози воєнного нападу на Країну Рад проходили під гаслами: «Геть інтервенцію проти Радянського Союзу!», «Геть фашистський уряд Пілсудського — уряд голоду, злиднів і війни!», «Хай живе Радянська Україна!».
Уряд жорстоко розправлявся з учасниками визвольного руху. В містах і селах проводились дикі пацифікації, під час яких багато робітників і селян було закатовано. Масові насильства викликали обурення трудящих всього світу і, насамперед, народів СРСР. На мітингах, які відбувалися в Харкові, Києві, Одесі, Кривому Розі та інших містах і селах, радянські люди гнівно таврували призвідників білого терору, збирали кошти на допомогу політв’язням.
У своїй політиці фашистського терору пілсудчики спиралися на підтримку уніатського духовенства і партій українських буржуазних націоналістів, які, прикриваючись лозунгами про захист «національних інтересів» України, всіляко вихваляли фашизм, зводили брудні наклепи на комунізм і Країну Рад.
Комуністи викривали справжнє обличчя ворогів народу — українських, польських і єврейських буржуазних націоналістів, широко пропагували історичний досвід і успіхи соціалістичного будівництва в СРСР і УРСР, несли в маси марксистсько-ленінське вчення. В 20-х і 30-х роках тисячі примірників праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, книг про успіхи СРСР в будівництві нового життя нелегально розповсюджувалися в містах і селах Прикарпаття. Щороку відзначалися ленінські дні, під час яких поширювалися відозви, відбувалися мітинги й демонстрації.
У вогні революційних битв партійні організації краю зростали й міцніли. Їх діяльність спрямовували такі видатні діячі КПЗУ, як С. В. Букатчук, М. В. Левицький, М. Т. Заячківський (Косар), П. І. Крайківський (Дрешер), В. Ю. Корбутяк, К. М. Саврич (Максимович), О. В. Коцко. Серед комуністів 20—30-х років були відомі й такі партійні активісти, як П. Д. Остафійчук, С. І. Сорока, В. І. Костей, П. І. Майданський, В. Я. Столярчук, М. Д. Бойчук, А. О. Озарко, М. І. Підлетайчук, М. М. Нашковський, О. О. Ясінський, А. Б. Кон, А. С. Шіндлер та інші.
Щоб залякати трудящих, позбавити їх керівництва, уряд буржуазної Польщі чинив над комуністами розправи. Про це свідчать Коломийський, Станіславський та інші судові процеси. Але й трибуну суду комуністи використовували для викриття політики уряду, пропаганди ідей соціалізму й пролетарського інтернаціоналізму.
Під керівництвом КПЗУ агітаційну роботу серед молоді Прикарпаття вела Комуністична Спілка Молоді Західної України, що була заснована в жовтні 1921 року в Станіславі. Серед комсомольських ватажків відзначались Василь Паркулаб, Мирослав Корбутяк, Норберт Гавскнехт, брати Василь і Дмитро Майданські, Михайло Лев, Євстахій Рудзинський, Олена Сенюк, Роман Свідрук та багато інших. Молодь активно брала участь у демонстраціях, розповсюджувала комуністичну літературу.
В обстановці активізації фашизму й зростання небезпеки війни комуністи багато зробили, щоб створить єдиний антифашистський фронт. Почалися масові виступи трудящих на захист політичних свобод і демократії. В Станіславі був створений комітет єдиного фронту, до якого ввійшли комуністи й соціалісти. Комуністи провели кампанію солідарності з іспанським народом. У фонд допомоги іспанським патріотам було зібрано в Станіславському воєводстві 12 тис. злотих.
Посилився вплив комуністів і в профспілках, які очолювали страйковий рух. У 1935—1937 рр у Станіславському воєводстві відбулося 135 страйків. Під впливом робітничого руху активізувалася боротьба сільської бідноти. Діяв головний страйковий комітет. Великий мітинг відбувся в селі Букачівцях.
Довголітня боротьба трудящих Прикарпаття за соціальне й національне визволення, за возз’єднання з Радянською Україною злилася в незабутні вересневі дні 1939 року з визвольним походом Червоної Армії. В містах і селах ще до приходу військових частин створювалися революційні комітети, які організовували робітничо-селянську гвардію і дружини, роззброювали польську поліцію, брали під охорону майно, готували урочисту зустріч своїм визволителям.
17—20 вересня трудящі з великою радістю зустрічали Червону Армію. Всюди проходили хвилюючі демонстрації й мітинги, на яких висловлювалась щира подяка Комуністичній партії і Радянському урядові за визволення з віковічного рабства.
Зразу після визволення Прикарпаття на території колишнього Станіславського воєводства було створено тимчасове обласне управління в складі М. В. Груленка (голова), I. G. Грушецького, І. І. Ємця, М. М. Козенка,С. Р. Савченка, П. П. Четверика, В. Д. Чучукала та ін., а також 10 повітових і 119 волосних управлінь та 915 селянських комітетів.
Нові органи влади налагоджували роботу промислових підприємств, транспорту, зв’язку, встановлювали контроль над виробництвом і збутом продукції, запроваджували восьмигодинний робочий день. Безробітні одержували роботу. Селянські комітети обліковували поміщицькі землі, худобу, майно і передавали їх бідноті. В містах і селах відкривалися школи з рідною мовою навчання, кінотеатри, клуби, читальні. 23 вересня 1939 року вийшов перший номер обласної газети «Радянська Україна».
Населення Прикарпаття взяло активну участь у виборах до Народних Зборів Західної України, які мали вирішити питання про суспільно-політичний і державний устрій західноукраїнських земель.
Від Станіславщини до Народних Зборів було обрано 313 депутатів — 58 робітників, 199 селян і 56 інтелігентів. Серед них були активні учасники революційної боротьби С. В. Букатчук, В. І. Костей, М. Й. Лев, П. І. Майданський, Д. І. Майданський, В. Я. Столярчук, С. Т. Сорока, В. М. Паркулаб та інші.
Народні Збори, що відбулися у Львові 26—28 жовтня, висловлюючи волю трудящих Західної України, одностайно прийняли декларацію про встановлення Радянської влади на всій території Західної України і про її возз’єднання з Українською РСР, а також проголосили конфіскацію поміщицьких земель, націоналізацію банків і великої промисловості.