Економічний і політичний стан Івано-Франківська в XIX-XX столітті
У другій половині XIX — на початку XX ст. розширилась забудова міста. В центрі споруджувалися нові, переважно триповерхові житлові, державні й громадські будинки. В 1880 році кількість будинків зросла до 1350, в т. ч.— 450 кам’яних споруд. Місто мало вже 45 вулиць, 10 площ. Центральні магістралі й площі мостили бруківкою. З 1876 року населення дістало газове світло. Однак околиці Станіслава, де проживала переважно біднота, були занедбані й невпорядковані. В 1900 році у місті числилось 1966 будинків.
Розвиток промислового виробництва та забудова міста не поліпшили матеріально-побутових умов життя трудящих. їх невідступно переслідували злидні. За шматок хліба доводилося гнути спину на підприємствах власників. Робочий день взагалі не регламентувався. Лише в 1885 році було прийнято закон про запровадження 11-годинного робочого дня. Але на дрібні підприємства і ремісничі майстерні (а вони значною мірою визначали економіку Станіслава) цей закон не поширювався. Тому робітники міста продовжували працювати, як правило, по 13—14 годин, а на деяких підприємствах і 16 годин на добу, одержуючи за однакову працю у два рази меншу заробітну плату, ніж у австрійських областях. Навіть у пересічному обчисленні середній доход одного жителя Станіслава в 1886 році не перевищував 37 золотих ринських. Ця сума свідчила про великі нестатки трудящих.
Вкрай несприятливими були житлові умови робітників та ремісників. Чинш за найм однієї кімнати в 1883 році дорівнював 150 золотих ринських, що перевищувало річні доходи низькооплачуваних категорій населення. Тому значна частина трудящих змушена була жити в підвалах та інших приміщеннях, які не відповідали найелементарнішим санітарно-гігієнічним вимогам. Сотні робітників та їх сім’ї, не маючи житла в центрі міста, шукали собі притулок на його околицях, у занедбаних будинках, складах тощо.
На плечах робітників та інших верств трудового населення міста лежав ще тяжкий податковий тягар. Вони зобов’язані були сплачувати податки не тільки державі, а й магістрату. До міської казни надходило також 50 проц. грошей від т. зв. споживчого податку — продажу горілки та пива і 30 проц.— від м’яса. Обтяження жителів міста прямими й посередніми податками на користь магістрату збільшилося з 61 940 крон у 1886 році до 443 410 крон у 1911 році.
Міська біднота по суті не мала можливості користуватися медичною допомогою. Та й лікувальних закладів було мало. Крім військового госпіталю, в Станіславі існували тільки 2 лікувально-медичні заклади. В 1842 році відкрили загальний окружний госпіталь, а з 1845 року почала працювати єврейська лікарня на 50 ліжок. Один лікар припадав більш як на 1100 жителів міста, не враховуючи сільського населення округу, де медичних працівників взагалі не було. В 1857 році окружна лікарня обслужила тільки 1112 хворих, які заплатили за стаціонарну допомогу пересічно по 13 золотих ринських. Відсутність безплатного кваліфікованого лікування, нужда, важкі умови праці — все це призводило до поширення серед трудящих різних хвороб, до великої смертності, особливо серед дітей. 1910 року в Станіславі народилася 841 дитина, а померло того ж року 333 дітей віком до 5 років.
Розвиток капіталізму якоюсь мірою сприяв зростанню освіти. Найдавнішим середнім навчальним закладом у Станіславі була державна польська гімназія, відкрита 1784 року на базі колишнього єзуїтського колегіуму. З 1874 року трикласну реальну школу було перетворено в семикласну з польською мовою навчання. У 1885 році розпочала роботу восьмикласна польська жіноча школа, розрахована виключно для панівних класів.
Для підготовки вчителів початкових шкіл у місті 1871 року заснували державну, а в 1909 році приватну жіночу учительські семінарії з польською та українською мовою викладання. За програмою семінарії в 1893 року працював польський приватний т. зв. вищий науковий інститут. За 12 років він випустив 237 педагогів. Річна плата за навчання тут становила 119 золотих ринських. Зрозуміло, що здобути середню, а тим більше вищу освіту, могли лише діти заможних верств населення.
Дальший розвиток промислового й кустарного виробництва потребував кваліфікованих кадрів. У 1883 році відкрили двокласну ремісничу школу, де навчалося близько 150 учнів. Вона готувала ковалів, слюсарів, бляхарів, годинникарів, кравців, токарів та інших спеціалістів. Наступного року розпочалося навчання в школі для підготовки майстрів обробки дерева.
Тяжке матеріальне становище трудящих обмежувало їх можливості вчити своїх дітей навіть елементарної грамоти. Внаслідок цього 57 проц. усього населення міста в 1880 році було неписьменним.
Здійснюючи денаціоналізацію українського населення, польська шляхта й австрійські власті всіляко гальмували розвиток української мови й культури. Тільки в 1906 році українське населення дістало від австро-угорського уряду дозвіл на відкриття державної гімназії з українською мовою викладання. Проти реакційної системи народної освіти виступали представники демократичної інтелігенції. В 1912 році вони розповсюдили серед учнів другої державної гімназії анкету з вимогою реорганізувати існуючу шкільну мережу.
В Станіславі вчилися й працювали відомі діячі прогресивної інтелігенції. З 1824 по 1830 рік тут у гімназії навчався поет І. М. Вагилевич. У гімназії викладав історик Ю. А. Целевич (1843—1892). Уперше в українській історіографії він досліджував рух опришків, викривав у своїх працях реакційну роль церковної унії. У Львові були опубліковані його твори «Історія скиту Манявського» та «Опришки». У цій же гімназії працював український лексикограф, фольклорист і громадський діяч Євген Желехівський (1844—1885), який уклав двотомний «Українсько-німецький словник», побудований на західноукраїнській діалектній основі. У Станіславській гімназії здобули освіту Садок Баронч— автор праць про українсько-вірменські зв’язки і монографії «Пам’ятки міста Станіслава», поет Мечислав Романовський — активний учасник польського повстання 1863 року, Антін Белікович — автор «Словника польсько-латинського», поет А. Л. Могильницький та інші.
З кінця 80-х років у Станіславі працював адвокатом український фольклорист, діалектолог і громадський діяч М. Й. Бучинський (1847—1903). Він збирав фольклорний матеріал для збірників М. Драгоманова, І. Рудченка та ін. Наукову цінність має «Переписка М. Драгоманова з М. Бучинським 1871—1877 рр.», видана 1910 року М. Павликом. У реальній школі Станіслава викладав польську та українську мови письменник О. М. Левицький (1839—1903). Він писав поезії, перекладав українською мовою твори Г. Гейне, Й. В. Гете, Г. Лессінга.
Пожвавлення літературного життя в другій половині XIX ст. сприяло розвиткові театрального мистецтва. В 1867 році було створено польський національний театр на чолі з Мілошем Штенгалем. Проте театр не мав постійного приміщення і наступного року припинив своє існування. 1880 року з’явилося ще 2 аматорські театральні колективи. Але й вони не мали постійної сцени. І тільки пізніше в місті побудували приміщення для польського професійного театру імені О. Фредри. Його урочисто відкрили 18 квітня 1892 року.
‘ Поряд з цим театром у 1896 році засновано українське співоче товариство «Станіславський Боян». Його організаторами були Р. Зарицький, І. Беликовський, Є. Якубович. Товариство перетворилося в один із кращих хорових колективів Галичини воно підтримувало постійні зв’язки з Наддніпрянською Україною. Головним диригентом його став відомий український композитор Д. В. Сочинський (1865— 1909). Він набув популярності завдяки багатьом пісням, написаним на слова Т.Г. Шевченка, І. Я. Франка, Лесі Українки та інших поетів. Січинський обробляв народні пісні, був автором опери «Роксолана». Разом з Є. Якубовичем він у 1902 році заснував музичну школу, яка в 1921 році перетворилася на філіал Вищого музичного інституту ім. Лисенка у Львові. Товариство «Станіславський Боян» опублікувало 22 випуски збірника «Музична бібліотека».
Розвиток суспільної думки й культурного життя на Прикарпатті в другій половині XIX — на початку XX ст. знаходив своє відображення в станіславській періодичній пресі. З 1870 по 1914 рік у місті виходило 33 періодичні видання. Але більшість з них були короткочасними, з незначним тиражем. Лише газета «Кур’єр Станіславський» виходила систематично, починаючи з квітня 1886 року. Засновником і першими редактором був Агатон Гіллєр — один з керівників польського повстання 1863 року, автор двотомної історії Польщі.
З історією Станіслава була тісно пов’язана суспільно-політична й літературна діяльність І. Я. Франка. Письменник неодноразово приїжджав сюди, виступав з доповідями, читав свої твори. Тут він у 1883 році написав вірші «Не схиляй своє личко прекрасне», «Я й забув, що то осінь холодна», «Гей, рибачко, чорноока». У грудні 1884 року Франко брав активну участь у роботі першого з’їзду «Товариства руських жінок», що відбувся в Станіславі. Це товариство заснувала українська письменниця Наталія Кобринська. За безпосередньою участю Франка вона видавала в Станіславі альманах «Перший вінок», де були надруковані переважно твори українських демократичних письменників Галичини. Письменниця опублікувала також три випуски альманаха «Наша доля», навколо якого групувались прогресивні українські жінки. На сторінках альманаха було поміщено некролог з приводу смерті Фрідріха Енгельса.
Пізніше Каменяр не раз побував у Станіславі. 31 грудня 1890 року він виступав на шевченківському концерті з доповіддю про «Тополю» Т. Г. Шевченка. Разом з М. І. Павликом у 1892 році приїздив до міста, де за їх ініціативою відбулося віче радикалів. Виступаючи на цих зборах, вони обидва закликали трудящих боротися за загальне виборче право. В 1910 і 1914 роках І. Я. Франко у Станіславі читав свою поему «Мойсей».
Діяльність революційно-демократичної інтелігенції відіграла важливу роль у політичному вихованні й пробудженні класової свідомості робітничого класу. Ще в 1881 році в Станіславі гімназист Фелікс Дашинський заснував нелегальний революційний гурток. До нього входили робітники та учнівська молодь польської і української національностей. Незабаром поліція розгромила цей гурток, а Дашинського і його товаришів заарештувала.
Однак переслідування не могло припинити визвольної боротьби. В 1889—1890 рр. у Станіславі діяв нелегальний гурток молоді. Активну участь у ньому брали Денис Лукіянович та Михайло Яцків, згодом відомі українські письменники. За революційну пропаганду і «ворожі сучасному суспільному порядку прагнення» їх виключили з гімназії.
На початку 90-х років у місті виникли два робітничі товариства «Праця». Потім вони об’єдналися в одну організацію. Під керівництвом соціал-демократів робітники міста вперше в 1892 році відзначили Першотравень.
Одним з масових виступів робітників був страйк 415 будівельників у 1895 році. Вони вимагали підвищення заробітної плати, 10-годинного робочого дня. Страйк супроводжувався вуличними демонстраціями, в яких брали участь і селяни навколишніх сіл. Того ж року до страйкової боротьби приєдналися також шкіряники й пекарі міста. Під час їх виступу сталася сутичка з поліцією, 30 страйкарів було заарештовано.
Гострого характеру політична боротьба набрала в 1903 році під час виборів до міської каси хворих. Ще задовго до виборів соціал-демократична організація активно розгорнула агітаційну роботу. На протязі чотирьох місяців відбулося 18 зборів, у них брали участь тисячі трудящих. День виборів — 28 жовтня — відзначився вуличними демонстраціями, сутичками між трудящими і жандармерією та військом, арештами. В одній з таких сутичок було вбито робітника Якуба Брюкнера. Але незважаючи на терор і репресії влади, соціал-демократи одержали на виборах до міської каси хворих 600 голосів, а представники буржуазної католицько-національної партії тільки 400 голосів.
На піднесення робітничого руху в Станіславі великий вплив зробила революція 1905 року в Росії. 29 січня того ж року трудящі вийшли на демонстрацію. Над колонами майоріли лозунги: «Хай живе соціальна революція!», «Геть царизм!». У цьому виступі взяли участь і селяни. Демонстранти гаряче вітали російську революцію. Багатолюдні мітинги й демонстрації в тому році відбулися Першого травня. їх учасники вимагали 8-годинного робочого дня, загального виборчого права, закликали до зміцнення міжнародної солідарності трудящих.
Страйки і демонстрації не припинялися протягом 1905—1906 років. Деколи вони відбувалися майже щодня. Виступали залізничники, робітники фабрик і заводів, майстерень, ремісники, селяни навколишніх сіл. На повітових селянських зборах, що відбулися у листопаді 1906 року в Станіславі, селяни виступали проти поміщиків і попів.
У червні 1911 року застрайкувало 1820 станіславських будівельників. Страйкарі трималися згуртовано і добилися підвищення заробітної плати та скорочення на півгодини робочого дня.
У роки першої світової війни трудове населення міста дуже терпіло від військово-поліцейського режиму, безробіття, матеріальних нестатків та епідемії холери. Тут ішли бої між австро-угорськими і російськими військами. Тричі російські війська вступали до Станіслава. Серед російських солдатів, переодягнених у шинелі робітників і селян, було багато більшовиків, які вели в армії і серед мирного населення революційну агітацію. У першій половині 1915 року в Станіславі, як медична сестра, побувала Марія Іллінічна Ульянова. Разом з нею прибув на фронт санітаром і відомий письменник О. С. Серафимович. У своєму щоденнику він описав бої під Станіславом.
Економіка міста тоді занепала. Зростала дорожнеча, лютував голод. В останні два роки війни ціни на товари першої потреби піднялися на 1000 і більше процентів.
Тяжке економічне становище, зростання дорожнечі, голод, перебування більшовицьких агітаторів серед місцевого населення — все це сприяло поширенню революційних ідей серед трудящих міста.
Величезний вплив на трудове населення Станіслава мала перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії, утворення Української Радянської держави. Станіслав стає одним з центрів класових боїв трудящих Прикарпаття. Визвольну боротьбу народних мас очолювали комуністи, які в кінці 1918 — на початку 1919 року об’єднувалися в партійні осередки. До одного з перших осередків входили І. М. Сірко, М. Бандура та ін. Другу організацію очолив К. М. Саврич, який у лютому 1919 року разом з В. П. Сірком прибув сюди за завданням ЦК КП(б)У для підпільної роботи. Третій осередок складався з колишніх лівих соціал-демократів і радикалів Східної Галичини (В. Гадзінський, О. Устиянович, М. Козоріс та інші).
В складних умовах підпілля, особливо під час перебування уряду ЗУНР у Станіславі, комуністи розгорнули організаційну й пропагандистську роботу серед трудящих. Вони встановили контакт з комуністичними осередками Дрогобича, Коломиї, Калуша та інших міст. У Станіславі в лютому 1919 року проходила перша крайова конференція галицьких комуністів. Тут перебував ЦК КПСГ.
Навесні 1919 року в Станіславі було створено окружний партійний комітет. Він керував роботою комуністичних осередків, згуртовував трудящих на боротьбу проти зунрівців, за владу Рад і возз’єднання Галичини з Радянською Україною. В кінці березня того року в Станіславі сталася збройна сутичка між частинами т. зв. Української галицької армії, що відправлялися на фронт, і поліцією. 35 чоловік військових і цивільних було заарештовано. Солдати УГА відмовлялись йти на виручку Петлюрі проти Червоної Армії і чекали її приходу, сподіваючись з’єднатися з нею після переходу через Збруч.
Глибоке невдоволення народних мас політикою уряду ЗУНР продемонстрував селянсько-робітничий з’їзд, що відбувся в Станіславі 30—31 березня 1919 року. На ньому були представлені майже 1200 делегатів від 33 повітів Східної Галичини. Хоч з’їздом верховодили українські буржуазні націоналісти, але багато делегатів виступало з обвинуваченнями уряду ЗУНР, що він захищає приватну власність, зберігає всі порядки, які були під час габсбурзької монархії, і не ставить питання про возз’єднання Західної України з Радянською Україною. Посланці трудящих вимагали проголошення Радянської влади в Галичині.
Першотравнева демонстрація 1919 року в Станіславі пройшла під лозунгами: «Геть буржуазну раду!», «Хай живе міжнародне пролетарське свято Перше травня!». В цей час трудящі міста боролися не тільки проти влади української буржуазії, а й проти буржуазно-поміщицької Польщі, яка ще з листопада 1918 року розпочала агресивну війну у Східній Галичині.
Наприкінці травня 1919 року білополяки загарбали Станіслав. Відтоді почався період панування пансько-польських окупантів, що тривав до вересня 1939 року.
З 1921 року місто стало адміністративним центром воєводства. Населення його зростало. 1925 року в Станіславі проживало близько 65 тис. чоловік.
За часів польської окупації у промисловому розвитку міста помітних зрушень не сталося. Найбільшим підприємством лишався завод по ремонту вагонів і паровозів. Крім нього, працювало 18 дрібних підприємств: ватна, ткацька і кондитерська фабрики, шкіряний, спиртовий, газовий, нафтопереробні, лісопильні заводи, електростанція та ін. У місті налічувалося 35 дрібних пекарень, на кожній з них в середньому було зайнято 4 робітники.
Значну питому вагу в економіці міста мало кустарне виробництво. В середині 20-х років тут було 1153 ремісничі майстерні, де працювало 1860 майстрів і челядників.
Станіслав був найбільшим торговельним центром на Прикарпатті. В кінці (20-х років у місті було понад; 2800) дрібних торговельних підприємств.
Тим часом становище робітників не поліпшувалося. Робочий день їх фактично не обмежувався. Хоч польський сейм під натиском мас і прийняв ще в 1919 році закон про 8-годинний робочий день, але підприємці його не дотримувались. Порушення цього закону з кожним роком все частішали, особливо на дрібних підприємствах. Заробітна плата робітників здебільшого була низькою. Некваліфіковані робітники нафтопереробного і цегельного заводів у 1935 році одержували пересічно по 2 злотих на день, що ледве вистачало їм для прохарчування. Підприємці широко використовували дешеву працю жінок і підлітків, які одержували в 2—3 рази менше від чоловіків. Навіть інспектор праці Станіславського округу змушений був визнати, що бідняки, не маючи можливості утримувати своїх дітей і посилати їх до школи, влаштовували їх на дрібних промислових і торговельних підприємствах за мізерну платню або тільки за самі харчі, де діти працювали зверх своїх сил до 12 годин на добу.
На виробництві не було належної техніки безпеки і елементарних санітарно-гігієнічних умов праці. Не випадково робітники часто хворіли, калічились. Урядова комісія, провівши в 1926 році обстеження умов праці в пекарнях міста, констатувала, що більшість пекарень через поганий гігієнічний стан слід було б закрити, бо вони дають значний процент туберкульозників.
Можливості дістати кваліфіковану медичну допомогу через касу хворих для робітників були вкрай обмежені. До того ж і лікарень було дуже мало. В місті працювали один загальноміський госпіталь на 135 ліжок, єврейський госпіталь на 126 ліжок і приватний родильний будинок на 10 ліжок. Вони обслуговували не тільки міське населення, але й жителів повіту, де не було лікарень.
У місті мешкало 130 лікарів, що приймали хворих у себе дома. Проте їх допомогою користувались здебільшого багатії, бо за консультацію лікарю треба було заплатити 5—10 злотих, а за перебування породіллі в лікарні — 150 злотих.
Дошкульно гнітило трудящих безробіття. Навіть у роки сприятливої кон’юнктури безробітних у Станіславі було значно більше, ніж перед першою світовою війною. В лютому 1939 року 2300 чоловік не мали роботи.
Буржуазний уряд Польщі майже зовсім не відпускав коштів на житлове будівництво та благоустрій міста. В 20-х роках магістрат побудував 222 квартири. їх одержали державні чиновники. В 1935 році у Станіславі налічувався всього 5861 житловий будинок, з них 5078 одноповерхових і 540 двоповерхових, 65 проц. житлових будинків були дерев’яними. В них проживала переважно міська біднота.
Більшість робітників була позбавлена можливості користуватися комунальними вигодами. Електричне або газове освітлення було в 2475 будинках, підведена каналізація до 1300 будинків, а водопровід лише до 225 будинків. Понад чверть жителів тіснилася в однокімнатних квартирах, які одночасно служили і кухнями. 40 проц. мали одну кімнату з кухнею. За користування квартирами робітники віддавали домовласникам майже третину свого заробітку.
Українське населення Станіслава зазнавало ще й важкого національного гніту. Польські колонізатори переслідували українську мову, руйнували українські культурні установи. В результаті т. зв. шкільного плебісциту, проведеного в 1925 році, з 62 державних українських народних шкіл Станіславського повіту залишились тільки 110; решта була перетворена в польські або утраквістичні (двомовні). Того ж року в Станіславі працювало 8 гімназій, з них тільки одна українська. У гімназіях вчилися виключно діти заможних батьків. Так, у 1930/31 навчальному році у третій польській реальній гімназії з 402 учнів було тільки 3 з робітничих сімей і 16 із селянських.
Незважаючи на реакційну політику правлячих кіл, діяли прогресивні сили, далі розвивалося культурно-мистецьке життя. Працювали дві польські музичні школи, українське і єврейське артистичні товариства, польський театр ім. Монюшка. Силами театральних колективів було поставлено чимало оперних і драматичних спектаклів. На відкритті пересувного українського театру ім. І. Тобілевича 15 вересня 1927 року в Станіславі виступала видатна українська співачка С. А. Крушельницька.
Серед інших культурно-освітніх закладів у місті був краєзнавчий музей Покуття, міська бібліотека, що мала 30 000 книг, а також кілька приватних бібліотек та читалень. Українські культурно-освітні заклади і філіали товариств «Каменярі», «Просвіта», «Рідна школа», «Молода громада», українських жінок перебували під значним впливом українських буржуазних націоналістів, які разом з польськими шовіністами виступали проти революційно-визвольної боротьби трудящих.
Запровадивши жорстокий терористичний режим, окупанти не змогли придушити революційний рух. У Станіславі нелегально діяв окружний комітет КПЗУ, який керував роботою комуністичних організацій. Членами окружкому партії в різний час були Г. Іваненко (Бараба), Т. Бандо, П. Лешега, В. Столярчук, А. Кон, М. Нашковський, С. Бойко, М. Бойчук та ін.
В червні 1922 року відбувалася нарада членів міської парторганізації, на якій обрали міський комітет КПСГ. Під його керівництвом робота комуністів у масах набрала ще більш організованого характеру.
Трудящу молодь до класових боїв гартували комсомольці. Вони об’єднувалися на підприємствах і в учбових закладах у гуртки і працювали під проводом комуністів.
Нового піднесення революційна боротьба досягла в 1923 році. Цього року в Станіславі відбулося 19 страйків. Трудящі вимагали поліпшення умов життя, підвищення заробітної плати. Вони одностайно заявляли про свою готовність «підтримати весь робітничий клас в його прагненні до усунення сучасного уряду».
Хоч станіславські комуністи працювали в підпіллі, але вони все більше посилювали свій вплив на робітників. Для зв’язку з трудящими, вони використовували насамперед профспілки, через які організовували страйки, демонстрації та інші форми боротьби. З 17 профспілкових організацій міста наприкінці 1923 року 13 перебували під впливом КПЗУ.
У квітні 1924 року в Станіславі відбулась профспілкова конференція, на якій обрали міську раду профспілок. До її складу увійшли здебільшого комуністи та їх прихильники. Міська рада профспілок організувала кілька страйків. Півтора місяця страйкували деревообробники. Вони добилися підвищення зарплати на 20 проц., 8-годинного робочого дня для дорослих і 6-годинного для підлітків до 16 років. Приймати і звільняти трудящих з роботи дозволялося тільки за згодою профспілки. Незадоволені діяльністю міської профради, власті наприкінці 1924 року заборонили її і заарештували більшість її членів.
У боротьбі за маси комуністи також спирались на нелегальну комсомольську організацію. Восени 1924 року в Станіславі відбулась міська комсомольська конференція. Вона обрала міський комітет КСМЗУ, до якого увійшли кравець П. Рудзинський і слюсар Н. Гавскнехт, гімназист Б. Дудикевич. Комсомольці брали жваву участь у страйках, розповсюджували заборонену літературу, писали лозунги, вивішували червоні прапори, транспаранти.
Вплив на селянські маси околиць міста комуністи здійснювали насамперед через організацію «Сельробу». Вони впливали і на робітників, які входили до польських та єврейських соціал-угодовських партій. Ліві елементи цих партій блокувалися з комуністами в профспілках, на виборах до органів міського самоврядування та польського сейму. Разом з членами ППС лівиці комуністи у березні 1927 року організували міські збори робітників, на яких з промовою виступив член окружкому КПЗУ В. Я. Столярчук. Учасники цих зборів вимагали від уряду Польщі встановити добросусідські відносини з Радянським Союзом.
Під час виборів до органів місцевого самоврядування, що відбулися влітку 1927 року, революційні сили міста під керівництвом комуністів створили «блок робітничо-селянської єдності». На передвиборному мітингу в Станіславі виступав один з керівних діячів лівих профспілок Польщі Владислав Гомулка. Промовець критикував політику уряду Пілсудського, його терористичні дії проти комуністів, закликав трудящих до єдності. Яскраво виражений антифашистський характер мала й першотравнева демонстрація робітників міста в 1928 році. Власті кинули загони поліції, які разом з буржуазно-націоналістичними молодчиками розганяли демонстрантів. Між робітниками і поліцаями сталися криваві сутички.
В 1927—1929 рр. КПЗУ видавала в Станіславі 2 легальні газети «Наше слово» і «Морген».
Економічна криза, що розпочалася в 1929 році, ще більше загострила класову боротьбу. В місті часто відбувалися страйки, демонстрації. Трудящі вимагали роботи, підвищення заробітної плати, відкрито виступали проти фашистського режиму Пілсудського. Під час демонстрацій виголошувалися антиурядові лозунги, засуджувалася антирадянська кампанія польських фашистів та їх спільників — українських буржуазних націоналістів.
В процесі революційного руху комуністи зуміли досягти єдності дій робітничих організацій у масових політичних виступах проти фашистської диктатури. В січні 1935 року в Станіславі відбулась міжспілкова конференція, на якій створили комітет єдиного антифашистського фронту.
В 1937 році робітники Станіслава провели 28 страйків. Під час виступів вони часто захоплювали підприємства і тримали їх у своїх руках доти, поки власники не задовольняли вимог страйкарів. Поряд з економічною боротьбою трудящі дедалі все наполегливіше добивалися ліквідації фашистського режиму і встановлення робітничо-селянської влади.