Галич, Галицький район, Івано-Франківська область
Галич — місто, розташоване на ріці Дністрі, за 26 км від Івано-Франківська. Залізнична станція. Від Галича проходять автотраси на Івано-Франківськ, Рогатин, Жидачів, Підгайці. Населення — 4799 чоловік.
Галич — центр району, площа якого становить 824 кв. км. Населення — 82 300 чоловік, у т. ч. 61 420 сільського і 20 880 міського. Пересічна густота на 1 кв. км. 99,2 чоловіка. В районі 78 населених пунктів, у т. ч. 1 місто, 3 центри селищних і 31 центр сільських Рад депутатів трудящих. На території району є 28 колгоспів, З радгоспи, рибне господарство, 3 лісництва. Природні багатства — марганцева руда, гіпсово-ангідридні пласти, вапняки, мергелі, суглинки, глина, пісок, гравій. Сільськогосподарські угіддя займають 54,4 тис. га, у т. ч. орні землі — 36,6 тис. га, сінокосні пасовиська — 10,6 тис. га, сади — 0,7 тис. га. Під лісами й чагарниками зайнято близько 14 500 гектарів.
У районі 14 промислових підприємств, 137 підприємств громадського харчування, понад 70 — побутового обслуговування, 220 універмагів, продовольчих і промислових магазинів та крамниць. Працюють тут 10 лікарень, 5 лікарсько-фельдшерських та 67 фельдшерсько-акушерських пунктів; 14 середніх шкіл (з яких 2 школи робітничої молоді), 37 — восьмирічних і 16 початкових, 3 будинки піонерів, 16 будинків культури, 62 клуби, 69 бібліотек, 5 кінотеатрів, 69 стаціонарних кіноустановок.
У стародавніх літописах Галич уперше названо в 1113 році, хоча згадка про «галичан» є значно раніше. Назва міста — слов’янська, можливо, походить від слова «галичь». На гербі Галицького князівства було зображено чорну галку.
Археологічні дослідження поблизу міста, в селах Крилосі, Комарові, Підгородді, Вікторові та інших свідчать, що на цій території оселилась людина ще в добу міді—бронзи. Верхнє Підністров’я, де розташовано місто, здавна було заселене стародавніми слов’янськими племенами. Римські монети імператорів Октавіана, Августа, Нерона, Траяна, знайдені в Галичі і навколишніх селах,— свідчення широких торговельних зв’язків слов’ян цих місць з Римською імперією в перших століттях нашої ери.
Стародавній Галич розкинувся на Крилоській горі, біля її підніжжя, у межиріччі Лукви та Мозолевого Потоку аж до Дністра. Вдале географічне розташування міста в поєднанні з штучними укріпленнями полегшувало його захист. Ще й досі збереглися залишки п’яти рядів могутніх фортечних валів, що досягають висоти близько 25 м. Тепер тут міститься філіал обласного краєзнавчого музею «Давній і сучасний Галич».
В найбільш укріпленій частині міста знаходилися двори: князівський з двоповерховим палацом та єпіскопський, багаті житла князівської дружини з різними господарськими службами, майстерні для виготовлення високохудожніх, властивих лише Галичу, керамічних плиток із зображенням фантастичних звірів та птахів, що прикрашали палаци й храми. Найвизначнішою архітектурною пам’яткою цього ансамблю був збудований за князювання Ярослава Осмомисла в 1157 році, Успенський собор, фундаменти якого досліджені археологами. Ремісники й торговці жили головним чином в неукріпленій частині міста, що тепер називається Підгороддям та Четвіркою.
На схід і північ від Крилоської гори виявлено багато приміських боярських, а також монастирських садиб із церквами. Найвизначнішими були: церква Пантелеймона (збудована 1200 р.), Спаська та Кирила й Мефодія. Архітектура і прикраси галицьких храмів, а також храмів Києва, Чернігова, Суздаля, Володимира на Клязьмі та інших давньоруських міст мають багато спільного, що свідчить про єдність культури слов’янських народів в ті часи.
Основним заняттям трудящих міста було ремесло. Високий розвиток ремесел підтверджують археологічні знахідки: знаряддя праці ремісників, готова продукція ювелірів, гончарів, ковалів, зокрема замки, ключі, кольчуги, мечі, сокири, ножиці тощо. Поруч з ремеслами в місті розвивалася й торгівля. Сюди надходили товари зі Сходу, Візантії, Угорщини, Польщі, Німеччини, Франції.
У XII ст. Галич з містечка удільних князів Київської Русі швидко перетворюється в столицю самостійного князівства, яке розміщалося на землях слов’янських племен, білих хорватів, тиверців, уличів.
На цей час припадає розквіт Галицького князівства й міста Галича, що стає одним з найбільших економічних, політичних і культурних центрів Русі. Тоді воно конкурувало з Волинським князівством і навіть з Києвом. Найбільшого піднесення досяг Галич за Ярослава Осмомисла (1153—1187), оспіваного в «Слові о полку Ігоревім».
Стародавній Галич вважався найбільшим староруським містом, в якому проживало до 15 тис. населення. Це пояснювалося насамперед його центральним положенням у Галицькій землі, багатій угіддями, ріками, лісами, покладами солі тощо. У французькому епосі Галицька земля прославлялася як багата країна, а руські билини називали місто «Галич старий, Галич багатий».
Багато уваги приділялося в цей час розвиткові освіти. В літопису згадується, що князь Я. Осмомисл «…мудрості… наставлял и учить понуждал. Монахов и их доходы к научению детей определял».
У XII ст. Галич не раз зазнавав нападів іноземних загарбників: угорських, польських та німецьких феодалів. Галицьке боярство, захищаючи свої вузькокласові інтереси в боротьбі проти князівської влади і проти народних мас, йшло на зраду, вступало у союз з іноземними загарбниками. Жорстока міжусобна боротьба між князями й боярами послаблювала Галич.
Князі, бояри, духовенство — власники великих маєтків — жорстоко визискували трудящих — селян, холопів, ремісників. Основною формою експлуатації населення у феодальних маєтках була натуральна рента. Селяни й міські жителі сплачували князеві й боярам оброк: селяни — натурою (медом, вівцями, льоном, збіжжям тощо), городяни — ремісничими виробами і грішми. Крім того, феодально залежні люди мали ремонтувати й будувати міські укріплення та мости, виконувати різні повинності на користь міста-замку, утримувати князівську дружину.
На посилення феодального гноблення селяни відповідали втечами та повстаннями проти князя і бояр. У літопису зазначається, що 1159 року Ярослав Осмомисл жорстоко придушив повстання жителів Галича.
Населення багато терпіло і від стихійного лиха. В середині лютого 1165 року в Галичі сталася повінь від розливу Дністра, через що місто зазнало значних матеріальних збитків. Загинуло понад 300 чоловік. Того року надзвичайно голодною для трудящих була зима й весна, ціни на хліб і продовольчі товари дуже зросли.
Високого розвитку Галич досяг у першій половині XIII ст. За часів князювання Романа Мстиславовича (1199—1205 рр.) місто стало столицею могутнього Галицько-Волинського князівства. Князя називали тоді навіть «самодержцем всієї Русі».
У 1205 році під час битви з польськими феодалами загинув князь Роман. Користуючись малолітством його синів Данила й Василька, князі й бояри розв’язали тривалу міжусобну війну, від якої найбільше потерпіло населення Галича. Скориставшись цим, угорський король у 1214 році захопив Галич і вчинив у ньому грабіж та насильство. Проти загарбників повстали жителі міста. Визволитися галичанам допоміг новгородський князь Мстислав Удалий.
Утвердившись на галицькому престолі, князь Данило Романович сприяв розвиткові ремесла й торгівлі, будував нові міста. Галич у цей період став великим містом. Місцеві майстри — будівельники й архітектори — звели тут чудові будівлі. Як і в інших містах Галицько-Волинської землі, у Галичі любили кам’яну скульптуру. Особливо слави тут зажив «хытрець» Авдій, який майстерно різав по каменю. Чималу увагу звертав Данило Галицький на розвиток Галича як річкового торговельного центру. При ньому створюється торговий і військовий флот.
Галич був значним літературним центром. У ньому складався відомий Галицько-Волинський літопис XIII ст. Ряд письмових пам’яток XII—XIII ст. ст. відзначається місцевими, «галицькими» особливостями. «Галич багатий» добре відомий і в народному епосі. В Галичі у XII—XIII ст. ст. написана уставом на пергаменті одна з найдавніших і найцінніших пам’яток староруської писемності Київської Русі — Галицьке євангеліє (четвероєвангеліє). Перші 228 аркушів написано в селі Крилосі з 1 жовтня по 19 листопада 1144 року, а решта 32 аркуші — в Галичі у XII— XIII століттях.
У другій половині XIII ст. в Галичі були складені «Толковий апокаліпсис» та «Хронограф», до якого увійшли візантійські хроніки. Оригінальними пам’ятками високої культури живопису є ікона «Покрови богоматері» та мініатюри Галицького євангелія XIV ст., які зберігаються в Державній Третьяковській галереї у Москві. Під час татарської навали у 1241 році Галич було зруйновано. Князь Данило переніс свою столицю до Холма, а пізніше до Львова. Крилос залишився місцем перебування галицького єпіскопату. Пристань у гирлі Лукви на Дністрі зберегла певне торгове значення. Тут згодом виріс сучасний Галич.
У XIV ст. Галич вже не мав фортечних стін і належної системи укріплень. Через це він став легкою здобиччю під час наскоків удільних князів і бояр, загонів татар та угорців. 1349 року польський король Казимир III захопив Галич і приєднав його до Польщі. Галич став центром староства. Ним управляли магнати Потоцькі. З 1353 року Галичем на короткий час оволоділи литовські феодали.
Управляти містом старості допомагали члени ради міста, названі «радцями». Самоврядування було надто обмеженим. Міське самоврядування за т. зв. магдебурзьким правом (з 1367 року) привело до посилення впливу іноземців, насамперед поляків і німців, які разом з місцевими багатіями обмежували в правах галицьких міщан.
У зв’язку з частими антифеодальними виступами та нападами на Галичину татарських, молдавських та угорських феодалів, польський сейм вирішив укріпити новий Галич. У 1367 році почалося будівництво на горі, над Дністром і Луквою, замку, основної твердині Галицького староства. Спочатку це була дерев’яна споруда, обнесена земляними валами.
У 1370 році Галич опинився під владою угорського короля Людовіка Анжуйського, потім підлягав його васалові князеві Владиславу. Через 17 років Галич захопив польський король Ягайло, і відтоді місто стало на довгі роки власністю польської корони.
У 1405 році король приєднав до Галича територію лівого берега Дністра, т. зв. оболонь. На ній дозволено було розширити межі забудови міста і використовувати пасовиська. Водночас визначалися й значні повинності, які мали виконувати жителі міста.
Посилення процесу закріпачення селян викликало значне зростання класової боротьби. Від пасивних форм опору вона зростає до збройних виступів. У селянському повстанні під проводом Мухи, що охопило в 1490—1492 рр. територію Галичини і Північної Буковини, брало участь багато трудящих Галича. Повстанці розгромили каральні загони Я. Потоцького та місцевої шляхти й у 1490 році оволоділи Галичем, а звідти пішли на Львів. Після придушення повстання шляхта жорстоко розправилася з його учасниками.
У XVI і на початку XVII ст. в Галичі продовжували розвиватися промисли й ремесло. За описом 1570 року в місті існувало 2 солеварні, броварня, працювали 10 різників худоби, 11 шевців. 1579 року тут налічувався вже 81 ремісник, тоді як у 1565 році їх було тільки 18 чоловік. 1585 року в місті засновано кушнірський цех. Цеховий статут закріплював нещадну експлуатацію ремісничої бідноти, т. зв. челядників.
У дуже тяжких умовах іноземного поневолення розвивалася в Галичі українська культура й освіта. 1568 року створюється рукописне українське євангеліє. У 90-х роках XVII ст. тут виникло братство, а наприкінці століття — братська школа. В 1604—1606 рр. у місті існувала «руська» друкарня, відкрита Гедеоном Балабаном та його братом Федором.
На економічний культурний розвиток Галича негативно впливали часті напади татар. З 1590 по 1633 рік на місто зроблено 29 татарських нападів, найбільш руйнівні з них були в 1594, 1612, 1624 роках. У 1621 році татари зруйнували Галич. На відбудову замку та оборонних споруд польські феодали стягли з трудящих міста понад 40 тис. злотих.
І все ж Галич поступово розвивався й зростав. Основну частину населення міста складали ремісники. В 1616 році тут проживало 2749 чоловік, з них 1566 були ремісники і члени їх родин. Переважну більшість становила міська біднота. 151 ремісник мав власний промисел, за який сплачував податок, було ще 189 власників будинків, 9 землевласників, 40 землеробів-загородників та ін. 1612 року в місті виник кравецький цех. Українці православної віри до керівництва цехами не допускалися.
На початку XVII ст. галицькі селяни замість грошової данини виконували всіляку роботу на користь пана по 5—6 днів на тиждень від лану. Крім того, вони мусили віддавати натурою на утримання замку сир, вівці, птицю, рогове від худоби тощо.
У XVI—XVII ст. ст. Галич став одним із значних ремісничих і торговельних центрів Східної Галичини. В місті відбувалися ярмарки й торги, від яких великий зиск мали староство та інші представники влади. Особливо розвинена була в Галичі торгівля дністровською рибою, а також виробами місцевих ремісників. З Києва сюди привозили мед, віск, шкіри, з Росії — хутра й шкіряні вироби.
Однією з форм поневолення українського народу була Брестська церковна унія. У 1604 році в місті сталися антиуніатські заворушення. Міський бургомістр скаржився галицькому старості на активний опір українського населення католицизму та називав понад 20 прізвищ організаторів боротьби проти окатоличення. До 1641 року, як відзначалося в актах, всі галицькі братства спільно відстоювали права православних.
Національно-визвольна боротьба жителів Галича мала різні форми. Трудящі писали скарги на експлуататорів, кидали свої оселі й тікали до опришків у Карпати або в південно-східні степи України, виступали зі зброєю проти гнобителів. 1628 року озброєні міщани під проводом Г. Худика й А. Куриловича розгромили маєток ксьондза Забешовського. Через три роки спалахнув новий збройний виступ міщан і селян Галича проти феодалів і польських властей.
Особливо активізувалася боротьба галичан проти шляхти під час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі 1648—1654 рр.
До загону повстанців, очоленого Семеном Височаном, влилось багато галичан. Перелякана шляхта поховалась у Галицькому замку. Польські власті разом з феодалами жорстоко карали всіх, кого підозрювали в причетності до повстання. Шляхті вдалося спіймати посланця Б. Хмельницького Ярему Кончевського, який закликав народ до повстання. На допиті Кончевський заявив, що в самому Галичі він чув, як люди чекали «братів-козаків» із загонів Хмельницького.
Після відступу козацьких військ феодали вчинили жорстоку розправу над населенням. Щоб забезпечити собі спокій у майбутньому, шляхта на сеймику в Галичі 14 березня 1649 року ухвалила організувати загін військ у кількості 900 чоловік, завданням якого було нещадно придушувати будь-який виступ трудящих. Але народний рух не припинявся.
Влітку 1649 року козацькі війська знову прийшли в Галичину і здобули місто Галич. У літопису Самовидця говорилося, що в 1649 році козаки «ажи поза Дністром коло Галича,— і замков доставали». Багато галичан тоді вступило до козацького війська Б. Хмельницького. Не припинилася національно-визвольна боротьба галичан і в наступні роки. Коли в 1665 році під Галичем з’явились повстанські загони брацлавського полковника Василя Дрозденка, до нього приєдналося багато жителів міста.
Тяжкого лиха зазнавали трудящі Галича за турецько-польських війн. 1676 року на Галич напали турецько-татарські війська. Замок і укріплення були настільки зруйновані, що вже більше не відбудовувалися. До наших днів збереглися лише руїни замку на горі, біля підніжжя якої розкинулося місто.
Спустошливі війни другої половини XVII ст. дуже затримали розвиток ремесла й торгівлі в Галичі. До того ж його жителі багато терпіли і від різних епідемій, від частих неврожаїв.
За таких умов Галич майже не зростав. За описом 1765 року в місті було 216 будинків. У 110 з них проживала в злиднях і нужді міська біднота, зокрема на Руській вулиці, в Запарканні і лівобережному передмісті. В центрі Галича багато й привільно жила польська шляхта. Польський поет Ф. Карпінський, який відвідав Галич у час занепаду Речі Посполитої, так описував розгул шляхти в місті: «Я декілька разів бачив там у костьолі оголені мечі, а пізніше п’яних, які рубалися на вулицях, а на ринку шляхтича, який стояв на колінах перед відомим вбивцею Миколаєм Потоцьким…».
За першим поділом Польщі 1772 року Галичем заволоділа Австрія. Місто перестало бути адміністративним центром і увійшло до складу Станіславського повіту. Власті разом з шляхтою стягували з трудящих тепер учетверо більше різних податків.
На початку XIX ст. Галич з передмістям Залуквою став власністю уніатського митрополита Ангеловича. 85 селянських господарств передмістя Залукви щороку відробляли на митрополита 7280 робочих днів (безкінні господарства — 3744 дні т. зв. пішої панщини, господарства, що мали по парі волів — 3536 днів тяглової панщини). Крім того, міщани платили грошовий чинш, а селяни натуральний податок. Чимало було різних відробітків.
Важку й злиденну долю галицького селянства і ремісників відображено в народних піснях. 1833 року в Галичі побував український поет і вчений Яків Головацький. Він використав деякі дані з життя галичан у статті «Становище русинів в Галичині». Записані тут пісні ввійшли до його чотиритомника «Народні пісні Галицької і Угорської Русі».
Із скасуванням кріпацтва більшість селян Галича і навколишніх сіл залишились і без землі і без волі. Власті та духовенство і після реформи захоплювали ліси і пасовиська, якими раніше користувалися селяни. Це призводило до численних заворушень. Австро-угорський уряд придушував виступи галичан силою. У 1891 році за вироком суду 80 галицьких селян зазнали покарання.
Не дістали трудящі міста й політичних прав. У 1897 році під час т. зв. баденівських виборів до сейму між жителями Галича й поліцією сталися сутички, які в окремих місцях закінчилися кривавими розправами і численними арештами. Про злиденне життя населення міста не міг замовчати навіть австрійський імператор. Проїжджаючи через Галич у 1880 році, він визнав: «Так, я бачу, що народ бідний».
Наприкінці XIX і на початку XX ст. життя в Галичі дещо жвавішає. Тут мешкало 3464 жителі. Пожвавленню торгівлі сприяла прокладена в 1866 році через Галич залізниця Львів—Чернівці. На залізничній станції будуються великі склади для зберігання товарів і продуктів, що вивозились на ринки Австро-Угорщини і Росії.
У 1900—1905 рр. в місті споруджено річковий порт. Проте Галич не мав великих підприємств і залишався містечком дрібного промислу й ремесла, яке було в стані занепаду.
Перша буржуазно-демократична революція в Росії прискорила зростання політичної свідомості трудящих Галича. В місті відбувалися страйки й виступи сільської та міської бідноти. 20 травня 1906 року учасники селянського віча в Галичі вимагали передати їм у безплатне користування поміщицькі землі, скасувати панські привілеї, забезпечити рівні права українцям з іншими національностями тощо. У Галичі було оголошено надзвичайний стан.
З другої половини XIX ст. в місті сталися деякі зрушення в галузі освіти. На вимогу громадськості в місті було відкрито чотирикласну чоловічу й двокласну жіночу школи. Це були суто станові школи, бо посилати сюди дітей мали право лише чиновники, заможні міщани й духовенство. Ці школи були двомовними й перебували під контролем римсько-католицької консисторії. У 70-х роках Галич відвідали М. П. Драгоманов та І. Я. Франко, що сприяло деякому пожвавленню громадської думки серед жителів міста.
З 1900 року в Галичі існували п’ятикласні народна чоловіча й жіноча двомовні школи. Однак переважна більшість 4-тисячного населення міста залишалася неписьменною.
Австро-угорський уряд переслідував українську культуру, забороняв українську мову. У 1913 році в Галичі вже не стало двомовних шкіл. Працювали школи лише з польською мовою навчання. Міські й церковні власті розпалювали релігійну ворожнечу. Від українця, який шукав більш-менш оплачуваної роботи, вимагали прийняти католицьку віру, змінити національність.
Українські буржуазні націоналісти та москвофіли всіляко отруювали своєю пропагандою класову свідомість трудящих Галича.
Австро-Угорщина, готуючись до війни з Росією, укріплювала Галич і його околиці, перекладаючи весь тягар витрат на жителів міста. У 1885—1896 рр. було збудовано шосейну дорогу Станіслав—Галич—Львів та прокладено двоколійну залізницю Галич—Тернопіль. 1910 року через Дністер спорудили міст.
Перша світова війна принесла галичанам багато лиха. Уже в перший місяць війни місто дуже пограбували австро-угорські війська. Серед жителів почався голод. Завмерла торгівля. Лютувала холера.
2 вересня 1914 року 24-й корпус 8-ї армії під командуванням генерала О. О. Брусилова зайняв Галич. Населення з радістю зустріло російську армію. Коли ж у 1915 році російські війська відступали, багато галичан покинули рідні місця і виїхали до Східної України.
Після відступу російської армії з Галичини населення Галича зазнало масових репресій австрійських властей. Жителів міста, які симпатизували російській армії, звинувачували в зраді й шпигунстві. Близько 20 городян за це було страчено. Переслідувань зазнали і жителі, насильно забрані до австро-угорської армії. 127 інтернованих мешканців заслали до концентраційного табору в Талергофі. Там, як свідчила австрійська преса, відбувалися «сцени, подібні до опису пекла у Данте». Від каторжних робіт, голоду і епідемій тут загинуло 27 жителів Галича. 1929 року в місті їм спорудили пам’ятник.
Внаслідок воєнних дій 85 проц. будинків міста було зруйновано; зірвано міст через Дністер.
Під впливом Великого Жовтня жителі міста в 1918 році стали на шлях відкритої боротьби — відмовлялися виконувати різні примусові роботи; селяни захопили церковну землю.
Після розпаду Австро-Угорщини Галич потрапив у зону діяльності буржуазно-націоналістичного уряду ЗУНР. Трудящі ж міста створили Раду робітничих і селянських депутатів. Вони саботували заходи властей ЗУHP, відмовлялись вступати до загонів Української галицької армії ЗУHP (УГА), вимагали ліквідації поміщицького землеволодіння, добивалися встановлення Радянської влади.
Влітку 1919 року Галич захопила буржуазно-поміщицька Польща. Та окупація не зломила прагнень трудящих міста до возз’єднання з Радянською Україною. Коли в серпні 1920 року бійці Червоної Армії, переслідуючи білополяків і петлюрівців, вийшли до Дністра і визволили лівобережну частину Галича, населення допомагало їм продуктами, провіантом, кіньми тощо. Під час відступу загонів Червоної Армії частина галичан евакуювалась з радянськими військами, юнаки вступали до Червоної Армії. Галицькі жителі Р. Козловський, Ю та О. Івасюки, О. Мусякевич, Й. Павловський у 1920—1922 рр. перейшли до Радянської України і стали учасниками соціалістичного будівництва.
20-річна польська окупація міста була періодом найбільшого занепаду його економіки. У 1921 році населення міста становило 3442 жителі, у т. ч. близько 250 ремісників. Галич залишався містом дрібних кустарних підприємств, де працювала невелика кількість робітників. По 30—40 робітників налічувалося на тартаках, маслозаводі, на залізничній станції.
Основна маса населення, у т. ч. і переважна більшість ремісників, займалася сільським господарством. Більшість господарств мали 1—2 морги землі, орендованої у магістраті. Кращі землі належали поміщикам, церквам, монастирям. З 1932 року польський уряд заборонив поміщикам продавати землю українському населенню. Класове розшарування примушувало трудящих шукати заробітків та їхати до Канади, Бразілії, Аргентіни. В роки світової економічної кризи (1929—1933 рр.) близько 50 сімей Галича виїхали на вугільні шахти Франції і Бельгії.
У 20-х роках виникають робітничі організації. Профспілки залізничників, готуючи у березні 1926 року страйк, вимагали від головного правління профспілки залізничників, у Варшаві не поступатись уряду, що мав намір зменшити заробітну плату робітникам — членам їхньої профспілки.
З 1927 року в Галичі існував осередок, а згодом місцевий комітет КПЗУ. За його ініціативою у 1927 році виникає організація МОДРу, пізніше — місцевий комітет КСМЗУ. Цього ж року створено відділ професійної спілки робітників сільського господарства.
Комуністи стали організаторами й керівниками страйкового руху в місті. У 1928 році застрайкували робітники двох лісопилень. Страйк закінчився частковим задоволенням вимог робітників. Підприємці скоротили робочий день до 8 годин.
Напередодні 1 Травня 1933 року в місті з’явилися листівки із закликами: «Геть фашистського ката Пілсудського!», «Хай живе комуністична революція!» й інші. Комуністичні листівки, що закликали до боротьби, були розкидані в місті 12 жовтня 1933 року у відповідь на арешт прогресивних діячів Галича.
В квітні 1936 року делегація галичан брала участь у похоронах львівського безробітного В. Козака, вбитого польською поліцією. В ці дні посилилися виступи селян у Галичі і в сусідніх селах. Створений тут страйковий комітет оголосив загальний страйк селян і наймитів в митрополичих маєтках Галича, Залукви, Крилоса. 26 травня того ж року в Галичі страйкували маляри, вимагаючи підвищення заробітної плати до 2 злотих на день та постійної роботи.
В 30-х роках значно зміцніла комуністична організація Галича. 1938 року вона об’єднувала 10 чоловік. Навколо неї групувалися сотні співчуваючих.
День 17 вересня 1939 року приніс нове, щасливе життя. Ще до приходу Червоної Армії міські активісти на чолі з С. М. Лесевим роззброїли польську поліцію, створили міську дружину, запровадили революційний порядок. 19 вересня відбувся мітинг, присвячений зустрічі населення міста з військами Червоної Армії. Це був перший масовий мітинг за всю історію міста Галича. Галичани з радістю висловилися за возз’єднання з Радянською Україною. Тимчасове управління (голова С. І. Пізняк), взяло на себе функції місцевої влади. 22 жовтня 1939 року трудящі Галича під час перших, справді демократичних виборів, обрали до Народних Зборів Західної України М. Палагняка й селянку-біднячку П. М. Минулу. В грудні 1939 року місто Галич стало районним центром Галицького району (перший секретар райкому партії — О. Й. Цимбаліст, голова райвиконкому — А. 3. Берестенєв). 17 січня 1940 року почала діяти міська Рада депутатів трудящих (голова — С. І. Пізняк). Місцеві органи Радянської влади розгорнули велику роботу в усіх галузях господарського, політичного й культурного будівництва. Тоді у районі вже було організовано 22 споживчі товариства, які об’єднували 6969 чоловік, відкрито машинно-тракторну станцію, насіннєвий трест, плодоовочевий радгосп, рибну артіль, промартіль ім. Челюскіна, промкомбінат. Стали до ладу млини, цегельня, міська теплоелектростанція потужністю 80 тис. кіловат-годин на рік. Зникло безробіття. На керівні посади в промисловості й кооперації було висунуто місцеві кадри. Селяни Галича і навколишніх сіл одержали від Радянської влади близько 2 тис. га землі.
Значні кошти асигнували на благоустрій міста, освіту, охорону здоров’я, культуру. В центрі міста заклали сквер, реконструювали площу, вимостили тротуари, відремонтували житлові будинки. Запрацювали лікарня, 2 бібліотеки для дорослих і дітей, дитячий садок, аптека, районний будинок культури. Всі діти шкільного віку пішли до школи, де навчали українською мовою. Майже все доросле населення оволодівало грамотою в гуртках ліквідації неписьменності.
Місто жило великими планами на майбутнє. Та напад фашистської Німеччини зірвав усі задуми. Першого ж дня війни Галич був свідком одного з сміливих подвигів, здійсненого молодшим лейтенантом Л. Г. Бутеліним. Він протаранив німецький літак. У військкоматі з’явилися перші добровольці.
2 липня Галич окупували фашисти. Смертною карою загрожували вони жителям за збереження зброї, за ухилення від примусової праці і несплату податків. Німецько-фашистські окупанти за допомогою куркулів у перші ж дні війни убили в Галичі 57 чоловік, серед них 7 учителів. Восени 1942 року гестапівці потопили на Дністрі понад 200 чоловік. Вони по-звірячому замордували колишнього члена КПЗУ М. Ф. Сегіна, жорстоко катували в гестапо багатьох інших мешканців Галича. Перейшли страхіття Освенціму Г. М. Бродович, Е. Б. Сівецький та інші. Понад 800 чоловік єврейського населення було ув’язнено в концентраційному таборі Белзи.
Галичани постійно чинили опір окупантам: ухилялися від «вербовки» в дивізію «СС-Галичина», ховали хліб, худобу, розповсюджували відомості про події на фронтах, допомагали партизанам. 14 липня 1943 року партизанське з’єднання, очолюване Героєм Радянського Союзу С. А. Ковпаком, зупинилося за 12 км від Галича. На залізничній станції Слобідка-Більшівцівська, за 4 км від Галича, партизани підірвали 500 м залізничної колії і все станційне устаткування. Гітлерівці поспішно тікали з Галича й сусідніх міст і сіл до Станіслава. Місцеве населення допомагало партизанам переправитися через Дністер. Д. Голійчук провів їх у Чорний ліс, а Д. Васильчук, що з села Темирівці, загинув під час переправи через річку Лімницю.
За роки окупації фашисти зруйнували електростанцію, маслозавод, залізничну станцію, промкомбінат і промартілі, МТС, школи, лікарні, культурно-освітні заклади, понад 30 проц. житлових будинків. Переважна більшість населення голодувала всі роки окупації.
24 липня 1944 року частини 74-го стрілецького корпусу визволили Галич від німецько-фашистських загарбників. У боях за місто загинули сибіряк підполковник П. О. Алексеев, воїн із Грузії Д. М. Таташвілі. За визволення міста нагороджені воїни 147-ї стрілецької дивізії сержант Гаврилюк, єфрейтор Єхтібар’ян, рядовий Андреев та ін. Командири підрозділів цієї дивізії, нині полковник запасу А. К. Айрапетян і майор О. П. Павлов — почесні громадяни Галича.
Багато жителів міста влилося до загонів Червоної Армії, 108 з них відзначені урядовими нагородами.
3 перших днів після визволення трудящі Галича почали відбудовувати місто. Водночас багато робилося й для допомоги фронту: збирали теплий одяг для воїнів-фронтовиків, ремонтували залізниці, шосейні й грунтові шляхи, будували аеродром.
Постачали госпіталям продукти харчування, доглядали поранених. Очолювані комуністами, за активною участю комсомолу (організація створена на початку 1945 року), профспілок трудящі відбудували місто до першої річниці визволення. На той час працювали майже всі промислові підприємства. План випуску промислової продукції було виконано на 100 проц. Дала струм електростанція, працювали маслозавод, промкомбінат, млини, лазня. Відкрилися кінотеатр і бібліотека. В середній школі навчалося понад 400 учнів. У вечірній школі сіли tза парти понад 90 робітників і службовців. 130 дітей-сиріт прийняв дитячий будинок. Почала працювати лікарня, поліклініка, дитяча й жіноча консультації. На спорудження житлових будинків інвалідам Великої Вітчизняної війни міськрада визначила 660 тис. карбованців.
Окупанти завдали великої шкоди й сільському господарству. Багато доклали зусиль хлібороби, щоб відродити сільське господарство. Вже у 1947 році були відновлені посівні площі основних сільськогосподарських культур, на 80 проц. від довоєнного рівня зросло продуктивне тваринництво. Посильну допомогу господарствам подавала щойно відбудована МТС. Ініціативна група земельної громади розгорнула підготовчу роботу до створення сільгоспартілі. Шістдесятирічний селянин-бідняк І. М. Шумилович, подаючи заяву про вступ до колгоспу, так висловив свій погляд на дійсність: «Слово пан я розумію по-своєму: я тепер став паном життя, а всі трудящі — мої товариші». 12 листопада 1949 року була створена артіль «Перемога», яка нині носить ім’я В. Чкалова.
Соціалістичним перетворенням Галича перешкоджали націоналістичні банди. Жертвою їх рук стали голова райвиконкому І. Т. Павлюченко, дорожній майстер, активіст М. П. Дембовський, дружина листоноші С. М. Глушко та багато інших. Однієї зимової ночі бандерівці закатували 22 чоловіка на хуторі Лози.
Та бандерівців не підтримувало місцеве населення. Більш того, трудящі Галича створювали бойові загони для знищення банд. У збройних сутичках з ворогами загинули бійці винищувальних загонів Я. М. Заклинський, М. М. Бойко та інші.
У післявоєнні роки в Галичі швидко розвивалася промисловість. Було побудовано овочесушильний завод, промкомбінат, харчокомбінат, реконструйовано сироварний завод. Стали працювати рембуддільниця, комбінати комунального й побутового обслуговування. На розвиток місцевої промисловості держава вклала понад З млн. крб. Провідною галуззю промисловості Галича стала харчова, на яку припадає 83 проц. всієї валової продукції міста. Продукція овочесушильного заводу йде здебільшого у північні райони СРСР, її надсилали екіпажам китобійних флотилій «Слава» і «Україна».
З 1954 року працює харчокомбінат, який постачає місту і навколишнім селам району хлібопродукти, безалкогольні напої, соки, засолені овочі. У 1960 році став до ладу комбікормовий цех комбінату. З 1966 року пущено реконструйовану пекарню. У 1961 році запрацював завод калібрування кукурудзи. Важливе місце в економіці міста посів сироварний завод. Це високомеханізоване підприємство виробляє масло, сир, цільномолочну продукцію. Його вироби відомі далеко за межами району й області. Сир вищого гатунку експортується до Німецької Демократичної Республіки. На заводі виросло багато майстрів своєї справи. З 1959 року почесне звання колективу комуністичної праці здобув сироварний цех, де бригадиром працювала В. С. Лукичова, нині директор заводу, бригада технічного цеху, яку очолював М. Б. Сеньковський, нині головний механік заводу. 21 робітник завоював почесне звання ударника комуністичної праці. Механіком тут працює почесний громадянин міста В. М. Корнєв, який у 1944 році визволяв Галич від фашистів. У місті виросли кадри робітників, підготовлені через школи ФЗН, ремісничі та залізничне училища.
В Галичі побудовано новий залізничний вокзал, автодорожній міст через Дністер, завершено спорудження високовольтної лінії з підстанцією, завод залізобетонних конструкцій. Значно зросло комунальне й житлове будівництво. Лише за останні 10—15 років у місті зведено понад 300 індивідуальних жител, 15 державних будинків на 136 квартир, здано в експлуатацію раймаг, культмаг, чайну, лазню, готель, автобусну станцію. Стали до ладу новий кінотеатр, садок-ясла на 350 місць.
Виріс і економічно зміцнів приміський колгосп ім. Чкалова. Уже в перший рік існування він досяг значних прибутків. Це були перші успіхи. В наступні роки колгосп став одним з передових господарств не лише району, але й області. Він має 1767 га землі. Тут вирощуються зернові культури, картопля, цукрові буряки й інші культури. З 1961 року артіль спеціалізується на відгодівлі худоби. Сприятливо позначилися на розвитку її господарства рішення березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС. У колгоспі освоєно раціональні сівозміни, зміцніла кормова база. У 1968 році зібрано по 23,5 цнт зернових, по 685 цнт цукрових буряків й 178 цнт картоплі з кожного га. Грошові доходи зросли до 745 тис. крб., у т. ч. від тваринництва — до 600 тис. Вартість трудодня становить 3,43 карбованця. Давно забулися злиденне життя і тяжка ручна праця хліборобів. Нині понад 85 проц. усіх робіт механізовано. Колгосп має 13 тракторів, 10 автомобілів, 4 різні комбайни, електромотори тощо.
За добрі виробничі показники колгосп неодноразово був учасником Виставки досягнень народного господарства у Москві. Кращі його працівники — ланкова Є. Г. Сегін і бригадир Ф. І. Масляк — нагороджені бронзовою, а голова правління О. М. Гальовський — срібною медаллю ВДНГ. Ряд передовиків артілі удостоєний урядових нагород — орденів і медалей. Першою серед них була ланкова, колишня батрачка Є. С. Турянська.
Досягнуті успіхи — наслідок наполегливої праці старшого й молодшого поколінь колгоспників, величезної роботи партійної організації колгоспу, яку очолює понад 10 років економіст Б. Т. Полив’яний.
На зміну старшому поколінню хліборобів прийшло молоде поповнення. Ланкові М. Д. Легін, М. М. Заліскевич, Є. Г. Сегін збирають урожай цукрових буряків по 350—360 цнт, картоплі, по 180—200 цнт. Цих трудівниць обрано депутатами міської Ради, вони беруть активну участь у громадському житті міста. Відрадні успіхи молодіжного агрегату, очолюваного молодим комуністом І. Є. Масляком. Агрегат, що обслуговувався трьома механізаторами, без затрат ручної праці вирощував кукурудзу на площі 75 га і збирав урожай по 70—80 цнт зерна кукурудзи з гектара.
За роки Радянської влади незрівнянно зросли матеріальний добробут і культурний рівень жителів Галича. Про це яскраво свідчать попит на культурно-побутові товари. Лише за три роки (1966—1968 рр.) населення придбало 146 холодильників, 255 пральних машин, 404 телевізори, 85 мотоциклів, майже на 90 тис. крб. меблевих гарнітурів та багато інших коштовних речей. Загальний річний товарообіг промислових і продовольчих товарів у місті за ці роки в середньому становить 3,5 млн. карбованців.
Значні зміни сталися в галузі охорони здоров’я галичан. Якщо 1945 року в місті була невелика лікарня, в якій працювало кілька лікарів, то в 1968 році в Галичі вже діяла лікарня на 100 ліжок, тубдиспансер, поліклініка. Всі лікарські кабінети обладнано найновішою апаратурою. В лікарні — 28 лікарів і 59 працівників середнього медичного персоналу, серед них 5 відмінників охорони здоров’я, які дбають про здоров’я всіх жителів міста і сіл району. Багато з медичних працівників — жителі міста й сіл Галицького району. При лікарні працює дворічна школа медсестер, яку вже закінчили понад 40 чоловік.
Багато досягнуто і в розвитку культури та освіти. В місті працюють середня, восьмирічна школи, школа робітничої молоді. З 1964 року відкрито музичну школу. За 30 років середню освіту здобули понад 1330 юнаків і дівчат міста. Переважна більшість з них закінчила вузи й технікуми, частина стала науковцями. Близько 350 випускників шкіл працюють інженерами, лікарями, вчителями, юристами, музикантами тощо. В. Саврич і Й. Ю. Савчук — кандидати медичних наук, Т. М. Бродович — завідуючий кафедрою Львівського лісотехнічного інституту. Т. В. Бернацек — кандидат історичних наук, А. М. Краснодемський — кандидат фізико-математичних наук. Сім’ю П’ятківських знає в Галичі кожний. Голова сім’ї Станіслав Йосипович, наймит за панської Польщі, нині шановний усіма в місті робітник рембуддільниці. За сумлінну працю він удостоєний урядової нагороди. В сім’ї — 8 дітей. Всі вони здобули освіту. Наймолодші — учні середньої школи. Така ж щаслива доля й родин І. Р. Даниловича, М. М. Крижанівського та багатьох інших.
Чимало уваги приділяється розвитку культури. У 1968 році на культурно-освітню роботу в місті асигновано понад 800 тис. карбованців. Лише в 2 бібліотеках для дорослих і дітей книжковий фонд становить 72 300 примірників. У районному будинку культури завжди людно. Тут працюють духовий оркестр, хоровий, драматичний та інші гуртки, які об’єднують кілька сот юнаків і дівчат. Із задоволенням відвідують трудівники Галича народний університет культури, де слухають лекції з різних галузей знань. У 1966 році став працювати кінотеатр «Дністер» на 450 місць. Активно працюють групи товариства «Знання», що нараховують понад 60 лекторів. Корисну справу у вихованні трудящих робить секція атеїстів і атеїстичний клуб «Світоч», які часто виїздять з лекціями й доповідями в села району.
Заслуженою увагою читачів користується районна газета «Прапор Перемоги», яка 20 квітня 1966 року відзначила свій 20-річний ювілей. Її тираж перевищує 11 тис. примірників. Газета має значний робсількорівський актив, об’єднує молодих літераторів. В місті випускаються художні гумористичні й світлові газети, влаштовуються усні журнали.
1949 року з ініціативи виборців і за рішенням міської Ради в центрі міста споруджено пам’ятник В. І. Леніну, а в 1953 році — Т. Г. Шевченку. Місто на Дністрі потопає в зелені парків, скверів, садів. Оновлена площа прикрасила центр міста.
Галич — мальовниче місто над Дністром — переживає зараз свою другу молодість.
С. І. ВУЛЬЧИН, Д. І. ЮХНОВИЧ