Чернятин, Городенківський район, Івано-Франківська область
Чернятин — село, центр сільської Ради. Розташований на вододілі між ріками Прутом і Дністром, за 4 км від м. Городенки. Поблизу села проходить залізниця, через село — автодорога. Населення — 3325 чоловік. Сільраді підпорядковано с. Глушків.
На території с. Глушкова знайдено знаряддя праці доби бронзи.
Історичні документи свідчать, що Чернятин існував уже в середині XV ст. В документі 1453 року вказується, що шляхтич Пречлавський розділив свій маєток між племінниками, і одному з них були виділені села Вікно, Піддовга і Чернятинці. В квітні 1485 року суд коломийських коморників закріпив цей розподіл. Села Чернятин і Вікно існують і тепер, а Піддовга — знищена татарами. Від села залишилася тільки назва поля — Піддовга, яке входить до чернятинського земельного масиву. Населення Чернятина в різні часи поповнювалося вихідцями зі Східної України, Молдавії та Угорщини, які тікали звідти від жорстокого гніту і переслідувань феодалів. Переселенці із Молдавії принесли в село прізвища Бурдег, з Угорщини — Неміш.
У XVI ст. селяни відробляли по 2—3 дні на тиждень панщини, платили натуральний податок. На початку XVII ст. феодальні повинності збільшилися. Селяни змушені були відробляти вже по 3—5 днів панщини на тиждень.
За часів польсько-шляхетського панування кріпаки не раз повставали на боротьбу проти поневолювачів. Під час визвольної війни українського народу 1648— 1654 рр. велика група жителів Чернятина перебувала в загоні повстанців, очолюваному С. Височаном. Восени 1648 року селяни Чернятина разом з мешканцями Заболотова, Тулукова й Олешева розгромили маєток шляхтича Я. Жолчинського в Городенці.
В XVIII ст. Чернятин належав жорстокому польському магнатові Миколі Потоцькому. Сюди було переселено групу селян з Вінниччини, які брали участь у повстанні проти феодально-кріпосницького гніту. Вони принесли в село східноукраїнські прізвища: Михайленко, Бондарчук та інші і називали глибокі криниці під селом «вінницями» та «броварами».
Після 1772 року Чернятин перебував у складі австрійської держави. І на початку XIX ст. він належав Потоцьким. Від імені графа маєтком управляла шляхтянка Репецька, яка відзначалася нелюдською жорстокістю. За найменшу провину вона по-звірячому розправлялася з селянами. Кращі землі були власністю Потоцького, йому належало 650 га, а всі селяни користувалися 640 га. Селяни мали 106 коней та 100 волів. 1809 року в Чернятині було 224 будинки.
В другій чверті XIX ст. Чернятином володіла княгиня Лонінська. Становище селян, в основному, залишалося таким же, як і в попередні часи. При фільварку княгині були кінний млин та гуральня, на яких використовувалася праця кріпаків. У 1835 році селяни відбували такі повинності: панщини — 82 дні на рік, причому ті, хто мав тягло,— 52 дні з тяглом; здавали на панський двір по 1 півню, 2 курки, 12 яєць, 30 мітків пряжі з панської вовни, олію. Селяни, які не мали тягла, додатково давали 1 півня, 1 курку, десяток яєць та 15 мітків пряжі. Халупники відбували на рік 26 днів панщини, здавали 12 мітків пряжі з панської вовни. В селі в цей час працював один ремісник, який платив 12 ринських чиншу.
Прискорення розвитку капіталізму після реформи 1848 року спостерігалося й у Чернятині. Вже у перше пореформене десятиліття помітно розбагатіло кілька сімей (І. Боднарчука, М. Човганюка, П. Немеша), а на кінець XIX ст. в селі налічувалося понад 20 куркульських родин. За цей же період число халупників зросло з 20 до 100. Основна ж маса господарів володіла клаптями землі — по 0,3—0,5 га. Куркулі мали ділянки по 40—80 моргів. Вони відкрили у Чернятині невеликі підприємства — олійницю та цегельню.
Селяни терпіли від малоземелля та податкового гніту. Щоб звести кінці, їм доводилося ходити на заробітки в міста, приробляти різними промислами. В Чернятині були поширені обробка шкіри, вишивання, частково різьба по дереву.
З 1874 року в селі діяла двокласна школа, в 1914 році вона стала чотирикласною. Австрійські власті штучно гальмували розвиток культури місцевого населення. Коли мешканці Чернятина зібрали кошти на будівництво читальні, урядовці не допустили цього, хоч уже й було вимуровано фундамент.
Під впливом російської революції 1905—1907 рр. посилилася класова боротьба й у Галичині. В червні 1906 року в Городенці і навколишніх селах відбувся великий політичний страйк і демонстрація сільськогосподарських робітників, учасниками яких були і селяни Чернятина. Страйкарі під час демонстрації вигукували лозунги: «Геть гнобителів!», «Трудящим — рівноправ’я!». Демонстрацію розігнала поліція.
В період першої світової війни трудящі Чернятина зазнали великого лихоліття. Село опинилося в зоні воєнних дій, чимало селянських дворів було знищено. Австрійські власті реквізували значну кількість коней, худоби, зерна. 69 здорових чоловіків мобілізували до армії, дехто з них потрапив на Східний фронт. 39 солдатів з Чернятина зразу ж після прибуття на фронт здалися в полон російській армії. Частина з них, зокрема Д. Г. Паращук, потім брали участь у Великій Жовтневій соціалістичній революції, билися в рядах Червоної Армії проти білогвардійців; та іноземних інтервентів під час громадянської війни.
В серпні 1920 року біднота села вітала частини Червоної Армії, які, переслідуючи польських панів, несли їй свободу. Населення радо зустріло встановлення в західноукраїнських повітах Радянської влади. Але після відступу Червоної Армії (вересень 1920 року) для трудящих знову наступили чорні дні. Городенківський повіт захопили польські війська. Польські окупанти проводили політику насильницького ополячення населення. Заборонялося навіть називатися українцями. В 1921 році під час перепису власті силою примушували українців записуватись поляками. Це робилось з метою довести своє «право» на загарбання західноукраїнських земель. Трудящі Городенківського повіту рішуче виступали проти полонізації. Власті змушені були навіть ввести сюди війська, щоб залякати населення.
Половина мешканців Чернятина в 1928 році була неписьменною. Лише 1929 року чотирикласну школу було перетворено на шестикласну. В ній працювало 7 учителів. Незважаючи на існуюче положення про двомовне викладання в школі, в 30-х роках викладання проводилося тільки польською мовою.
За панської Польщі селяни Чернятина терпіли від безземелля та куркульської кабали. У 1921 році в селі налічувалося 2910 мешканців. 467 родин бідняків володіли 500 га землі, а тим часом 40 куркульських сімей зосередили в своїх руках 600 га землі. Куркулі збільшували виробництво сільськогосподарської продукції на ринок. Вони збудували в Чернятині 4 олійниці, млин, у своїх господарствах застосовували машини. Збагачення сільської буржуазії відбувалося за рахунок нещадної експлуатації батраків та бідняків. Лише за користування куркульською молотаркою селянин віддавав 7 проц. з обмолоченого зерна. Бідняки одержували низькі врожаї (4—6 цнт з га). Цього ледь вистачало на харчування родини, однак сума податків поглинала половину врожаю. За несвоєчасну сплату податків урядовці забирали в селян худобу, реманент, одяг. Все це за безцінь скуповували сільські багатії, щоб потім продати їх же власникам за вищу ціну. Бідняки не могли вирватися з кабали лихварів та куркулів і розорювалися, поповнюючи лави пролетарів.
Трудящі селяни з надією дивились на Схід. Читали літературу про Країну Рад, раділи з успіхів соціалістичного будівництва на Україні. Група селян придбала радіоприймача і слухала передачі з Києва та Москви, незважаючи на погрози жандармів. У 1932 році мешканці Чернятина на зібрані кошти побудували навіть невеличку читальню. З Коломиї та Городенки до Чернятина приїжджали вести революційну агітацію члени КПЗУ. В 1931 —1932 рр. власті вчинили судову розправу над 16 громадянами, які розповсюджували комуністичну літературу в селах Городенківського повіту. В звинувачувальному акті прокурора особливо підкреслювався вплив Городенківського комітету КПЗУ на селян Чернятина.
Визволення від тяжкого економічного та національного гноблення настало 17 вересня 1939 року, коли до Чернятина ввійшли частини Червоної Армії. 20 вересня було створено селянський комітет з 9 осіб, який розгорнув підготовку до виборів у Народні Збори Західної України. Депутатом обрали біднячку С. А. Морозевич. Після проголошення Народними Зборами Радянської влади було обрано Чернятинську сільську Раду, очолив її бідняк В. С. Боднарчук. Першим актом нової влади було забезпечення землею бідняків і батраків. їм передано 987 га поміщицької землі, 40 коней, 60 корів, вози, плуги та інший реманент.
У жовтні 1939 року в селі відкрито семирічну школу з українською мовою навчання, із східних областей України сюди прибули висококваліфіковані вчителі. Почав діяти клуб, де селяни вперше в житті побачили кінофільм. З величезним інтересом проглянули вони фільми «Ленін у Жовтні», «Людина з рушницею», «Чапаев».
1940 року передова молодь об’єдналася в комсомольську організацію. Першими комсомольцями були Д. І. Човганюк, Є. П. Процюк, Ю. Д. Гладиш. Уже наступного місяця з ініціативи комсомольців у Чернятині створено колгосп ім. Кірова. Спочатку в ньому об’єдналося 80 сімей бідняків і середняків. Головою артілі обрано І. Ю. Михайлюка. Навесні 1941 року організовано ще один колгосп, очолив його І. А. Човганюк. Вже у перший рік артільного господарювання селяни відчули переваги колгоспного ладу. Колгосп ім. Кірова за допомогою Городенківської МТС в 1940 році виростив по 90 пудів зернових на гектарі — урожай значно вищий, ніж на полях селян-одноосібників. Колгоспники одержали на трудодень по 3 кг зерна та по 4 крб. Колишній бідняк Петро Бойків заробив 196 пудів хліба, 115 пудів картоплі, 2 тис. крб., а конюх Павло Бойків — 186 пудів хліба, 138 пудів картоплі, 1104 крб. Про такі заробітки раніше селяни-бідняки і мріяти не могли.
Між ланками і бригадами колгоспу розгорнулося соціалістичне змагання. Комсомольська ланка М. І. Човганюк, а також ланки М. О. Сторощук і Д. М. Калинки завоювали право участі у Всесоюзній сільськогосподарській виставці.
Та почалася Велика Вітчизняна війна. Всі радянські люди піднялися на ворога. Частина мешканців Чернятина пішла до Червоної Армії, інші — споруджували оборонні укріплення або евакуювалися в глиб країни і працювали там в колгоспах. 2 липня 1941 року Чернятин захопили угорські фашистські війська. Пізніше до села прибули німецькі частини. Вони зруйнували господарство колгоспу, захопили землю, пограбували майно, забрали майже всіх коней, більшу частину корів. Разом з фашистами в селі хазяйнували українські буржуазно-націоналістичні бандити, вони катували селян.
Тих, хто насмілювався підняти голос протесту проти звірств окупантів, розстрілювали. Так загинуло 22 чоловіка, зокрема М. С. Андрусяк, І. А. Косминка, Р. М. Міллер. На каторгу до Німеччини було вигнано 118 мешканців Чернятина. Трудящі чинили опір загарбникам, саботували заходи фашистських властей, ховали від гітлерівців хліб, худобу, ухилялися від служби у ворожій армії, від виїзду до Німеччини.
Наприкінці березня 1944 року Червона Армія вступила на територію Городенківського району. Частини 21-ї гвардійської механізованої бригади 26 березня 1944 року підійшли до села. 27 березня група танків, що наступала на Коломию, визволила від фашистів Чернятин.
Селяни доклали багато зусиль, щоб прискорити повний розгром ворога. Вони допомагали радянським військам продовольством. Молодь пішла в діючу армію. Понад 600 бійців з Чернятина воювали проти фашистів. За героїзм і відвагу понад 200 воїнів нагороджено орденами і медалями Союзу РСР. 216 уродженців Чернятина загинуло смертю хоробрих.
Чернятинська сільська Рада влітку 1944 року викликала Глушківську сільську Раду на змагання за кращу підготовку і проведення збирання врожаю, за своєчасне виконання всіх зобов’язань перед державою. Земельні громади в Чернятині ретельно готувалися до жнив. У кузні і теслярських майстернях відремонтовано З жатки, 5 молотарок, 4 двигуни. Жителі села здавали у фонд оборони молоко, м’ясо. Всі селяни передплатили 4-у державну воєнну позику. Тільки за один день 7 липня 1944 року вони внесли готівкою 32 тис. крб. Молодіжна бригада Меланії Михайлюк була занесена на обласну Дошку пошани за систематичне перевиконання норм виробітку при збиранні врожаю на землях державного фонду.
Відбудовувати господарство довелося в умовах жорстокої класової боротьби з недобитками буржуазно-націоналістичних банд, які чинили опір соціалістичним перетворенням. Вони палили колгоспні і селянські будівлі, знищували худобу, тероризували населення. 17 чоловік загинуло від рук бандитів. Серед них офіцер, інвалід Великої Вітчизняної війни В. П. Процюк, радянські активісти Д. М. Вівчарик, Ю. О. Човганюк, М. Д. Бойчук, комсомолка О. Д. Човганюк та інші.
Але ні бандитські наскоки, ні труднощі перших післявоєнних років не залякали селян. Вони активно включилися у загальнонародну боротьбу за відбудову і розвиток господарства, за здійснення соціалістичних перетворень.
В жовтні 1948 року в Чернятині відновлено колгосп, йому присвоїли ім’я Івана Франка. В 1949 році артіль мала 1016 га землі, 39 коней, 18 корів, кілька десятків свиней. В перші післявоєнні роки колгоспникам довелося подолати серйозні труднощі. Не вистачало тягла, посівного матеріалу, машин, а також досвіду роботи.
Для якнайшвидшого впровадження в життя заходів щодо організаційно-господарського зміцнення колгоспу Городенківський райком КП України в 1949 році направив на постійну роботу до Чернятина групу комуністів. 1950 року в селі створено партійну організацію, до складу якої ввійшли 6 чоловік. Комуністи спрямували свої зусилля на швидке піднесення всіх галузей колгоспного виробництва. На партійних зборах регулярно розглядалися питання роботи правління колгоспу, бригад і окремих ланок, тваринницьких ферм, будівельників. До 1951 року в колгоспі були випадки зволікання польових робіт. Комуністи допомогли правлінню впровадити науково обгрунтовані методи землеробства, встановлювати правильні строки сівби і збирання врожаю, раціонально розставити кадри, забезпечити вчасне вивезення добрив та підготовку насіння і техніки.
Колгоспна партійна організація брала безпосередню участь в усіх виробничих процесах громадського господарства, вивчала досвід кращих працівників, добивалася, щоб він став надбанням усіх колгоспників. Неослабна увага приділялася основній галузі артілі — рільництву. В цей період у колгоспі було запроваджено глибоку оранку, виготовлення компостів, потоковий метод збирання врожаю. Комуністи популяризували досвід передовиків, зокрема, доярки М. В. Буньки, ланкових М. Ф. Стефанчук, П. І. Неміш та інших.
1952 року колгосп одержав від держави позику на придбання корів та машин. Вже наступного року більшість робіт у рільництві було механізовано. Артіль почала будівництво тваринницьких приміщень.
40-річчя Великого Жовтня колгосп ім. Франка зустрічав значними трудовими досягненнями — він став одним із кращих у районі.
Механізація виробництва, впровадження нової агротехніки, поліпшення організації праці — все це сприяло неухильному підвищенню врожайності. В 1968 році тут зібрали з кожного гектара посіву буряків на 150 цнт більше, ніж у 1960 році.
В розвинену галузь перетворилося тваринництво. Доярки колгоспу перейняли досвід доярки із Снятинського району Героя Соціалістичної Праці Марії Ферлей. У 1968 році колгосп виробив 601 цнт молока і 74,5 цнт м’яса на 100 га угідь.
З допоміжних галузей виробництва розвинуто садівництво. Колгоспники розширюють площу під садом за рахунок чагарників і невжитків. У 1953 році артіль мала саду всього 7 га, а 1968 — 65 гектарів.
Розвиток громадського господарства забезпечує неухильне зростання прибутків, дає можливість колгоспу вести широке будівництво. В 1940 році колгосп мав лише 5 виробничих споруд, а тепер їх налічується понад 30, зокрема, водонапірна башта, пилорама, цегельний завод, 6 корівників, 3 свинарники з відгодівельними майданчиками. Є приміщення для збереження мінеральних добрив, завершено спорудження будинків тваринника і механізатора, лазні, автобусної станції, багатоквартирного будинку для спеціалістів.
Посилюються економічні зв’язки колгоспу ім. І. Франка з державними і міжколгоспними підприємствами. 1965 року артіль внесла членський пай до міжколгоспної будівельної організації.
Розвиток громадського господарства забезпечує неухильне зростання оплати праці колгоспників. З 1959 року тут запроваджено грошову оплату праці. Середня заробітна плата колгоспника в 1968 році становила 70 крб. на місяць.
До возз’єднання з Радянською Україною мешканці Чернятина не могли одержувати кваліфіковану медичну допомогу. Радянська влада подбала про налагодження охорони здоров’я в кожному населеному пункті. Спочатку в селі відкрито медичний пункт, 1950 року — пологовий будинок. Тепер тут вже діють 2 фельдшерсько-акушерські пункти, в яких працюють 4 медпрацівники.
За роки Радянської влади докорінно змінився освітній рівень трудящих Чернятина. Після визволення села було відновлено роботу семирічної школи, для дорослих — створено лікнеп. Пізніше відкрито восьмирічну школу, яку 1969 року перетворено на середню. 1952 року в селі завершено ліквідацію неписьменності. Колишні неписьменні стали не тільки читати газети і журнали, але й користуються послугами бібліотеки, книжковий фонд якої становить близько 20 тис. примірників. У багатьох мешканців є власні бібліотечки. За післявоєнні роки понад 160 мешканців Чернятина здобули середню освіту. Щоліта діти колгоспників відпочивають у чудовому піонерському таборі над Дністром.
Велику увагу партійна організація приділяє викоріненню пережитків минулого в свідомості людей, особливо релігійних забобонів. Вона вишукує найбільш ефективні методи роботи з людьми. В боротьбі проти релігійних пережитків широко застосовує методи індивідуальної роботи.
Багато читається науково-популярних лекцій. З 1960 року в селі на громадських засадах діє кабінет політичної освіти.
З перших днів після визволення від фашистських загарбників в селі працює клуб, трудящі систематично переглядають кінофільми. В 1960 році колгосп побудував палац культури, при якому створені належні умови для роботи гуртків художньої самодіяльності. Аматори мистецтва добре зарекомендували себе не тільки серед односельців. Трудящі Городенківського району радо слухають чудові українські і російські пісні у виконанні чернятинського хору. З своїми виставами виїжджає в інші села і драматичний гурток.
В Чернятині живе самодіяльна художниця П. П. Хома.
Парасковія Петрівна працює в бурякосіючій ланці, а дозвілля проводить за палітрою. П. П. Хома створила ряд чудових картин за мотивами популярних пісень і поем — «Червоні гвоздики», «Знову цвітуть каштани», «Бондарівна», «Два кольори» та ін. У вересні 1968 року в залах Львівської картинної галереї відбулася виставка творів народної художниці. Експонувалося 80 поло ген. Львівські мистецтвознавці запропонували художниці продати деякі картини для музеїв. П. П. Хома відповіла: «Дарую вам ті картини, які сподобаються».
Змінився зовнішній вигляд села, воно нині нагадує містечко. Замість похилених халуп, що колись тіснилися вздовж брудних покручених вуличок, споруджено добротні, переважно кам’яні, будинки. За післявоєнний час їх зведено 230. Вже близько 80 проц. жителів села мешкають у нових житлах, обставлених сучасними меблями, у багатьох є телевізори, радіоприймачі. Найближчим часом усі старі хати будуть перебудовані. Вулиці в селі стали широкими, прямими. Центральну вулицю заасфальтовано. Прокладено тротуари. Приємне враження справляють нові приміщення школи, будинку тваринника, сучасних магазинів, автобусної станції. З 1963 року Чернятин підключено до державної високовольтної електролінії. В селі є стадіон, 2 волейбольні майданчики. В центрі Чернятина — пам’ятник воїнам, що віддали життя за Радянську владу. Встановлено також пам’ятник Івану Франку.
За роки Радянської влади в селі виросли нові люди — освічені, культурні, свідомі творці свого щастя. Кращі трудівники села вступають до лав КПРС. Число комуністів зростає. 1969 року партійна організація колгоспу налічувала 40 чоловік. Заслуженим авторитетом користуються комуністи — ветерани колгоспу С. Й. Хромичева, О. С. Франків, М. О. Бойчук та ін. В комсомольській організації — понад 80 чоловік. Комсомольсько-молодіжна ланка, яку очолює комсомолка М. М. Варик, в 1968 році виростила по 770 цнт цукрових буряків на гектарі.
Чернятинці беруть активну участь у роботі сільської Ради. Понад 50 чоловік працюють в різних комісіях сільради на громадських засадах, у добровільній народній дружині.
Немало мешканців Чернятина закінчили інститути, спеціальні середні учбові заклади, стали висококваліфікованими спеціалістами. Серед них — кандидати наук М. Д. Боднарчук та М. І. Ганущак, 68 вчителів, 26 медичних працівників, 12 агрономів, 8 економістів.
Із простої селянки до державного діяча виросла Стефанія Йосипівна Хромичева. Доля її — типова доля звичайної радянської жінки. Злидні погнали її батька за океан, в Канаду, де він і загинув. Стефанія лишилась сиротою. Поневірялася в наймах. І тільки Радянська влада принесла їй щастя. Навесні 1940 року дівчина вступила в колгосп. Її обрали ланковою. В перші післявоєнні роки бандерівські бандити погрожували її ланці: будете працювати в колгоспі — знищимо. Але Стефанія Йосипівна і її ланка не злякалися бандитів. На поле ходили з сапками і гвинтівками. Зі зброєю в руках виростили хороший врожай цукрових буряків. Незабаром стали п’ятисотенницями. С. Й. Хромичеву прийняли до лав КПРС. У 1953 році її обрали головою колгоспу ім. Івана Франка. 17 років С. Й. Хромичева беззмінно обіймала цю посаду. Талановитим організатором, добрим господарем виявила себе колишня біднячка. За вміле керівництво багатогалузевим господарством, за високі показники його розвитку С. Й. Хромичева удостоєна високого звання Героя Соціалістичної Праці. Вона нагороджена 3 орденами Леніна. Трудящі району, виявляючи їй високе довір’я, неодноразово обирали С. Й. Хромичеву депутатом Верховної Ради Української РСР.
Завдяки самовідданій праці трудящих Чернятин із відсталого бідного перетворився у благоустроєне, багате, культурне колгоспне село. Перед ним відкриваються великі перспективи нового піднесення економіки і культури.
Ю. Д. БОДНАРЧУК, М. П. ХВОСТІН