Івано-Франківська область на початку капіталістичних відносин
Велике аграрне перенаселення було результатом економічної відсталості краю. 1880 року в промисловості і транспорті працювало лише 8,8 проц. самодіяльного населення. Зростало засилля іноземного капіталу. Провідною стала харчова промисловість. Працювали спиртогорілчані й пивоварні заводи, тютюнові фабрики. Певні зрушення сталися в розвиткові лісової та деревообробної промисловості; зріс видобуток озокериту і калійних солей. 1867 року почали добувати нафту в Биткові. В 1902 році спорудили нафтопереробний завод у Надвірній. У Джурові, Мишині та Новоселиці розроблялися поклади кам’яного вугілля. Річна продукція його становила 3000 вагонів. На Прикарпатті працювали 26 каменоломень, 15 цегельних заводів.
Для дальшого розвитку економіки важливе значення мали побудовані в 1866 році залізниця Львів—Станіслав— Чернівці, а пізніше Станіслав—Рахів, Станіслав—Стрий та інші.
На початку XX ст. з’являються підприємства легкої промисловості. Найбільшими серед них були шкірзавод у Загвізді, ткацькі фабрики у Станіславі й Коломиї.
Переважну більшість промислових підприємств становили напівкустарні виробництва. За даними офіційної статистики, на території сучасної області в 1910 році їх налічувалось 499, тут працювало понад 11 тис. робітників. Тільки половина підприємств мала парові двигуни.
З розвитком капіталізму збільшувалось населення в Станіславі, Коломиї, Надвірній, Калуші та інших повітових містах.
Багато мешканців займалося домашніми промислами, які базувалися на місцевій сировині. Найбільшу вагу мали ткацтво, кушнірство, гончарство, виробництво різних речей з дерева. На цих промислах зростали талановиті умільці. Особливо великої майстерності досягли такі видатні різьбярі, як сім’я Шкрібляків з Яворова, Марко Магединюк із села Річки, Іван Якіб’юк з Криворівні. В околицях Коломиї і Косова селянські майстри виробляли верети, коци, ліжники, вишивані чоловічі й жіночі сорочки, сердаки, киптарі, які відзначалися багатством орнаменту. Гончарством займалися від Долини аж до Коломиї і Косова. Дуже популярною була пистинська, косівська і кутська кераміка.
Протягом другої половини XIX — початку XX ст. помітне місце в економіці краю посідала торгівля. Звідси вивозили деревину, сіль, нафту, шкіру, хутра, худобу та різні сільськогосподарські продукти, а доставляли переважно промислові вироби (машини, тканини тощо). Торгівля, як і провідні галузі промисловості, зосереджувались здебільшого в руках іноземних капіталістів. У процесі конкурентної боротьби з ними українська буржуазія створювала свої товариства та об’єднання. Перше таке товариство засновано 1873 року в Тисмениці. Згодом у Станіславі створюється об’єднання «Зв’язковий банк», виникають філії «Крайового союзу кредитового», «Союзу спілок для збуту худоби», «Народної торгівлі», «Сільського господаря» та інші.
Капіталізм прирікав широкі маси трудящих на злиденне існування, жорстоку експлуатацію. За робочий день, що тривав 12—16 годин, робітники одержували 12— 38 крейцерів. Це у два рази менше від заробітку австрійських робітників. До того, робітникам-українцям заборонялося оволодівати професіями, що стосувалися нової техніки — машиніста, слюсаря тощо.
Жахливі були й житлово-побутові умови. Робітники тулилися в підвалах, бараках, занедбаних будинках на околицях міст. Лісоруби жили здебільшого в колибах. Постійним супутником трудящих були хвороби. На території краю в 1909 році працювали лише 3 державні та 9 невеликих приватних лікарень.
Не дбав буржуазний уряд і про освіту. Більше того, після створення в 1871 році Крайової шкільної ради посилилось переслідування української мови. На початку XX ст. тут було 3 учительські семінарії та 7 гімназій, у т. ч. 2 українські, де навчались переважно діти заможних. Для підготовки кваліфікованих робітників і ремісників створювались промислові та інші фахові школи. В більшості населених пунктів шкіл зовсім не було. Середня, а тим більше вища освіта були недоступними для дітей робітників і селян. 80 проц. жителів Прикарпаття лишалися неписьменними.
Колоніальне становище трудящих краю зумовлювало зростання опору експлуататорам. Фрідріх Енгельс ще в 1855 році писав, що національності, які були насильно відірвані від основної частини своїх народів і потрапили під гніт Австрії, постійно прагнуть до своїх національних центрів, зокрема, українці тяжіють до інших українських областей, що об’єдналися з Росією. Це прагнення посилювалося ще й тим, що польська шляхта, яка займала панівне становище в краї, входила, як зазначав В. І. Ленін, в угоду з австрійською реакцією для гноблення українців. Хоч за національним складом українці становили понад 70 проц. населення краю, але вони не користувалися тими правами, які проголошувала австрійська, за словами І. Франка, «свинська» конституція. Органи місцевого самоврядування теж перебували в руках іноземців. Тим-то боротьба трудящих Прикарпаття за соціальне й національне визволення ставала водночас боротьбою за возз’єднання з своїми братами з Наддніпрянщини.
В суспільно-політичному й культурному житті краю після революції 1848— 49 рр. відбувається чітке класове розмежування. В 60-х роках у Станіславі утворилося поміщицьке реакційно-клерикальне угруповання т. зв. «москвофілів». Виникає і буржуазно-ліберальна течія «народовців», прихильники якої шукали угоди з австрійським урядом. В 90-х роках вони створили націоналістичну християнсько-соціальну і національно-демократичну партії. За їх участю 1877 року в Станіславі засновано філію «Просвіти» та її читальні в селах, а в 1884 році створено товариство «Руська бесіда».
У процесі розвитку класової боротьби під впливом марксистських ідей та російського революційного руху в суспільно-політичному житті Галичини формується прогресивна революційно-демократична течія, на чолі якої з середини 70-х років став І. Я. Франко. Його соратником був уродженець Станіславщини М. І. Павлик. Творчість і громадсько-політична діяльність І. Франка були тісно пов’язані з Прикарпаттям. Сюди він багато разів приїжджав, зустрічався з прогресивною інтелігенцією, виступав на робітничо-селянських зборах (вічах). Під впливом 1. Я. Франка на Прикарпатті виросли й сформувалися письменники та громадські діячі революційно-демократичного напрямку — Остап Терлецький, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, Наталія Кобринська, які збагатили скарбницю культури українського народу, обстоювали ідею єднання з російським народом. В. С. Стефаник писав, що «зрозуміти боротьбу за визволення українського народу в моїй молодості я міг лише через особисті стосунки і приязнь з Іваном Франком».
Ідеї революційної демократії впливали на розвиток театрального мистецтва, музики, живопису і літератури. Творцями передової культури були письменники М. Яцків, К. Попович, скульптор М. Брянський, композитори Д. Січинський, Я. Лопатинський, художник Я. Пстрак та ін. В 1892 році в Станіславі був відкритий польський професійний театр ім. О. Фредри.
Велике значення для розвитку культури краю мали тісні зв’язки з прогресивними діячами України. В 1903 році галицька делегація на чолі з В. С. Стефаником брала участь у святкуванні з нагоди відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві. На Гуцульщину не раз
приїжджали видатні класики української літератури — Михайло Коцюбинський, Леся Українка. Український письменник Гнат Хоткевич, який довгий час жив тут, у 1910 році в селі Красної лов і створив Гуцульський театр, що набув великої популярності серед населення. У Станіславі й Коломиї виступали композитор М. Лисенко, артисти М. Садовський, М. Заньковецька, С. Крушельницька, О. Мишуга.
На Прикарпатті довгий час жили і працювали українські фольклористи й етнографи В. Гнатюк, Ф. Колесса, художник І. Труні та інші діячі української культури.
Розвиток української прогресивної культури на Прикарпатті поєднувався з революційною пропагандою, яку вели І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та їх однодумці, зокрема Ганна Павлик — перша жінка-соціалістка на Прикарпатті. Вони вивчали і поширювали твори К. Маркса і Ф. Енгельса. За пропаганду соціалізму в Коломийському повіті в 1877—1878 рр. було заарештовано 18 чоловік, серед них І. Франка. Під час тримісячного, перебування в коломийській тюрмі він написав ряд творів, зокрема вірш «Вічний революціонер».
У жовтні 1890 року І. Франко і М. Павлик організували радикальну партію, що мала багато прихильників на Прикарпатті. 1896 року лише в Городенківському повіті радикали мали 30 читалень. Популярними були редаговані М. Павликом журнал «Народ» і газета «Хлібороб», які деякий час видавалися у Коломиї. На їх сторінках друкувалися твори членів групи «Визволення праці», а також М. Драгоманова, І. Франка, М. Павлика, П. Грабовського, Лесі Українки. У 1892 році як додаток до журналу «Народ» було видано брошуру Ф. Енгельса «Соціалізм утопічний і науковий».
На прохання наддніпрянських соціал-демократів М. Павлик у Коломиї видав російською мовою «Ерфуртську програму». На початку 90-х років у Станіславі, Коломиї виникають робітничі товариства «Праця».
Виявляв інтерес до марксистських ідей на Прикарпатті і Лесь Мартович. У 1893 році він видав у Коломиї листівку з біографією і портретом Карла Маркса, у якій писав: «Роботні люди всього світу обходитимуть святочно сьогоднішній день Першого Мая. Від цього не відстрашить їх ніяка сила, ні супротивні заходи, бо вони тямлять на слова найбільшого мужа нашого часу і найщирішого їх защитника Карла Маркса: «Роботні люди всіх країн, єднайтеся».
Великий вплив на пожвавлення визвольного руху на Прикарпатті мали газета «Искра», праці В. І. Леніна «Що робити», «Крок вперед, два кроки назад», «До сільської бідноти» та інші революційні видання. Боротьба набирала все гострішого характеру. Всюди проходили страйки, робітничо-селянські віча. За прикладом робітників все частіше проти гніту виступали селяни.
Революція в Росії 1905—1907 рр., ще більшою мірою сколихнула народні маси. Під її впливом робітничі й селянські виступи на Прикарпатті ставали політично зрілішими. В січні—лютому 1905 року в Станіславі, Коломиї та інших містах краю відбулися масові мітинги й демонстрації робітників за участю селян під лозунгами: «Геть царизм!», «Хай живе російська революція!». Страйки і демонстрації трудящих були в день Першого травня і восени 1905 року. Весною 1906 року жителі села Сопів Коломийського повіту на зборах прийняли резолюцію, в якій стверджували свою солідарність з робітниками. Для керівництва страйками в багатьох селах Рогатинського, Долинського і Калуського повітів обиралися комітети, поширювалися відозви з вимогою підвищити плату за роботу в поміщицьких маєтках, запровадити загальне виборче право.
Серед найбільших виступів 1908—1914 рр. були страйки робітників шкіряного заводу в Кутах, будівельників у Станіславі, селян у Рогатинському, Тлумацькому та Коломийському повітах.
Перебування В. І. Леніна в Західній Галичині у 1912—1914 рр. викликало новий приплив революційних сил у трудящих. В. L Ленін цікавився життям краю, у своїх виступах і статтях з національного питання засуджував теорію «культурно-національної автономії» буржуазних націоналістів. Саме тоді він проголосив слова, які стали дороговказом у житті українського народу: «При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови». Під час перебування в Галичині В. І. Ленін і Н. К. Крупська брали участь в діяльності «Союзу допомоги політичним в’язням». Серед членів організації було чимало жителів Східної Галичини, зокрема вчитель Людвіг Вершлер із Станіслава.
За роки першої світової війни багато міст і сіл Прикарпаття було зруйновано. Десятки тисяч людей, запідозрених у симпатіях до російського народу, австрійські власті розстріляли або ув’язнили у концентраційних таборах. Тільки в селі Порогах Богородчанського повіту вони заарештували 400 чоловік. На боці австро-німецьких імперіалістів виступали українські буржуазні націоналісти, які створили «Головну українську раду» і «Союз визволення України», що були підпорядковані австро-німецьким військовим штабам. Мобілізовані в австро-угорську армію та в частини «Січових стрільців», прикарпатці не хотіли воювати проти своїх братів, здавалися у полон російським військам.
У серпні—вересні 1914 року австро-угорська армія зазнала поразки, російські війська вступили на Прикарпаття. Трудящі радо зустрічали російських солдатів, сподіваючись визволитися від іноземного гніту.
Слова ленінської правди трудящим Прикарпаття несли більшовики, що перебували в складі російської армії. Тут була тоді сестра В. І. Леніна Марія Іллінічна Ульянова. Вона працювала медсестрою в одній з військових частин і побувала в Станіславі, Тисмениці, Коршеві. Тоді нерідко відбувалися спільні мітинги солдатів і місцевого населення.
Перемога Лютневої революції в Росії посилила прагнення трудящих Прикарпаття до визволення від соціального й національного гноблення. 12 квітня 1917 року в Косові утворилась перша на Прикарпатті Рада, до складу якої ввійшли російські солдати і робітники місцевої солеварні. Рада встановила 8-годинний робочий день, організувала допомогу голодуючому населенню, запровадила в школах навчання дітей українською мовою.