Івано-Франківська область у епоху феодалізма
Характерною особливістю розвитку феодальних відносин на Галицькій землі у XII—XIII ст.ст. було зростання серед феодалів багатої і впливової боярської верхівки. Галицькі бояри зосереджували в своїх руках великі вотчини і протиставляли себе князівській владі. Вони, як зазначає літописець, «самі панували над цілим краєм». Міжусобна боротьба між боярами і князями, яка супроводжувалась військовими сутичками, погіршувала становище залежного селянства і міщан. Проти князів і бояр часто спалахували народні повстання. Найбільші з них були в 1159 і 1241 роках.
Народним масам доводилося вести боротьбу не лише проти жорстокого соціального гніту місцевих експлуататорів, а й проти іноземних загарбників, які нерідко використовували міжфеодальні чвари у своїх інтересах. 1188 року угорський король Бела III захопив Галич і його землі. Але з допомогою місцевого населення волинський князь Роман Мстиславович у 1199 році визволив галицькі землі і об’єднав їх з Волинню. Так виникло відоме в історії Галицько-Волинське князівство, до якого ввійшла вся територія сучасної Івано-Франківської області.
Не раз перемагаючи угорських, польських і литовських феодалів та половців, Роман Мстиславович постійно дбав про піднесення могутності Галицько-Волинського князівства. Його вплив поширювався й на Київ. Але після смерті князя (1205 р.) відновилася міжусобна боротьба, в яку втрутилися Польща й Угорщина. Внаслідок цього 1214 року Галич і його околиці знову потрапили під владу угорського короля. Населення Галича повстало проти іноземних загарбників. На допомогу йому прийшов з дружиною новгородський князь Мстислав Удалий, якого запросили княжити в Галичі. Боротьба велась з перемінним успіхом. Коли помер Мстислав Удалий (1228 р.), боротьбу проти угорських загарбників та їх прихильників — великих галицьких бояр — очолив Данило Романович (1201—1264). Йому вдалося оволодіти Галичем і знову об’єднати Галицько-Волинську землю. Незважаючи на постійні між-феодальні суперечки й війни з іноземними загарбниками, тут зростали міста і села, розвивалися ремесло й торгівля. Цьому, зокрема, сприяла активна зовнішня політика князя Данила.
Жителям Прикарпаття довелося битися з татарами на річці Калці в 1223 році і брати участь в обороні Києва в 1240 році. А після падіння Києва, коли монголо-татарські орди вдерлися на Галицько-Волинську землю, прикарпатці чинили завойовникам стійкий опір. Загарбникам вдалося захопити, пограбувати і зруйнувати багато міст і сіл Галицько-Волинського князівства, в т. ч., як свідчить літописець, і Галич. Але населення не припиняло визвольної боротьби.
Одночасно Данило Галицький рішуче протидіяв спробам німецьких, угорських і польських феодалів захопити галицькі землі. В 1238 році він завдав нищівної поразки німецьким рицарям під Дрогичином, а в 1245 році, у битві під Ярославом, вщент розгромив сили угорсько-польських феодалів, які знову намагалися захопити Галич. У 1254—1255 рр. військо Данила Галицького завдало поразки монголо-татарським ордам. І хоч згодом Галицько-Волинське князівство змушене було визнати залежність від Золотої Орди і зруйнувати укріплення деяких міст (1259 р.), воно фактично лишалося незалежним до середини XIV століття.
В другій половині XIII і першій половині XIV ст. воно разом з іншими князівствами Русі перенесло на собі весь тягар нерівної боротьби з монголо-татарською навалою і врятувало Західну Європу від неминучого поневолення.
Та, знесилене важкою боротьбою, Галицько-Волинське князівство поступово почало втрачати свою могутність. Цим скористалися польські феодали, очолювані королем Казимиром III, і в 1349 році, після запеклих сутичок з місцевим населенням, захопили галицькі землі. 1370 року ці землі загарбала Угорщина, але в 1387 році вони знову опинилися під владою польських феодалів.
На загарбаних землях було запроваджено новий адміністративний поділ, заведений у польсько-шляхетській державі. Територія сучасної області ввійшла до Галицької і частково (нинішні Долинський і Калуський райони) до Львівської землі Руського воєводства. Цими територіями управляли великі польські магнати, королівські старости і підпорядкована їм адміністрація. В своїй політиці вони спиралися на місцевих феодалів, які в XV ст. були зрівняні в правах з польськими. Більшість галицьких феодалів згодом окатоличилась і ополячилась.
Період шляхетської окупації у XV—XVII ст.ст. позначено дальшим розвитком і зміцненням феодально-кріпосницьких відносин, відчутним посиленням не тільки соціального, а й національно-релігійного гноблення на Прикарпатті. Починаючи з XV ст. все більше обмежувалося право переходу селян від одного феодала до іншого, а за ухвалою сейму від 1505 року воно взагалі скасовується. Польські феодали запровадили панщину, право вотчинного суду (1447 р.). Особливо посилилось польсько-шляхетське поневолення після Люблінської унії 1569 року. Польські пани, прибравши до своїх рук адміністративний державний апарат, загарбали міста, села, найкращі землі, ліси й пасовиська. На кінець XVI ст. лише магнатам Потоцьким тут належало 17 міст і містечок, серед них Єзупіль, Тисмениця, Богородчани, Отиня, Гвіздець та кілька десятків навколишніх сіл.
Використовуючи своє панівне становище, а часто й військову силу, феодали створювали на галицьких землях свої великі господарства — фільварки, у яких працювали селяни-кріпаки. Провідними галузями виробництва були зернове господарство і тваринництво. Значну роль у фільварках відігравало також млинарство і крупоробне та конопляне виробництво. В гірських районах переважали чиншові відносини між феодалами і селянами; поширювалося пастуше тваринництво, зокрема вівчарство, розвивалися такі промисли, як обробка дерева, вовни, шкіри.
Зростання панських фільварків супроводжувалось насильницьким захопленням селянських земель, руйнуванням сільської общини. Якщо в середині XVI ст. типовий селянський наділ тут становив половину або цілий лан, то в другій половині XVII ст. він зменшився до 1/4 або 1/8 лану. Значна частина селян мала ще менші наділи землі або й зовсім була безземельною. Це — городники (володіли невеликим городом), підсусідки (жили на грунтах заможних селян і були там додатковою робочою силою), халупники (крім хати — халупи, деколи мали невеличкі ділянки землі), комірники (близькі до халупників, але не мали своїх хат), слуги, наймити та інші «бідні люди». В окремих селах ці категорії селян складали більш як половину населення. Всі експлуататорські групи, починаючи від магнатів і кінчаючи найдрібнішою шляхтою, жили за рахунок селян. «На селянина, — писав Ф. Енгельс,— лягала своїм тягарем вся суспільна піраміда».
В Галичині дедалі зростала панщина. В першій половині XV ст. вона становила 14 днів на рік, на кінець XVI ст.— два дні на тиждень з півлану. В XVII ст. від півланового господарства треба було вже відробляти 5—6 днів панщини на тиждень. «Панщина для хлопа,— писав пізніше Іван Франко,— значила ненастанну кривду, темноту, здичіння і втрату почуття людської гідності». Існували й позапанщинні повинності — толоки, повози, шарварки тощо. Селяни сплачували великі державні податки, терпіли від сваволі орендарів, постоїв шляхетських військ.
Нещадного визиску зазнавало й міське населення, значна частина якого перебувала у феодальній залежності. В першій половині XVII ст. в Галицькому і Коломийському повітах з 55 міст і містечок 37 були власністю польських і українських магнатів, а два належали духовенству. Половина, а в багатьох містах та містечках переважна більшість жителів займалася сільським господарством і, як кріпаки, виконувала панщину та інші повинності у шляхетських фільварках. Значну частину (від 9 до 57 проц.) міського населення Галицької землі становили ремісники різних спеціальностей (ковалі, слюсарі, бондарі, муляри, теслярі, ткачі, кравці, солевари, пекарі тощо)5. Вони об’єднувалися в цехи.
Дальший розвиток сільського господарства, ремесла, зростання міст і їх населення зумовили пожвавлення торгівлі. В середині XVII ст. у галицьких містах торгувало 10 проц. міщан. Предметами купівлі й продажу були хліб, худоба, ремісничі вироби, а також товари, привезені з Росії, Молдавії, Волощини, Угорщини та інших країн. Порівняно великими ремісничими й торговельними центрами стали Галич і Коломия. Ярмарки й торги відбувалися також у Снятині, Рогатині, Тлумачі, Косові, Болехові, Калуші. З другої половини XVII ст. в один з найбільших ремісничих, торговельних і культурних центрів Прикарпаття перетворюється місто Станіслав.
Польські королі в різний час надали ремісничо-торговому населенню 16 найбільших міст Галицького і Коломийського повітів самоуправління за т. зв. Магдебурзьким правом. Але магнати і шляхта, особливо свавільні королівські старости, всіляко його обмежували, стягували з міщан великі податки, примушували їх виконувати різні повинності.
Шоб міцніше закріпитися на землях Прикарпаття, Річ Посполита підтримувала польських, німецьких, вірменських купців і ремісників, надавала католикам різні пільги в торговельно-ремісничій, культурній та адміністративній діяльності. Галич, Коломия, Снятии, Рогатин, Калуш, Станіслав з їх міськими мурами, фортецями та військовими гарнізонами, а також феодальні замки Бурштина, Пнева, Рожнятова, Більшівців, Раківця стали опорними пунктами польсько-католицької колонізації краю.
Великої шкоди Прикарпаттю завдавали татарські й турецькі набіги, які були особливо спустошливими в 1498, 1520, 1589, 1594, 1621 та 1676 роках. Лише в кінці XVI — на початку XVII ст. знищено 33 міста й багато сіл, десятки тисяч чоловік загнано в турецьку неволю. Міста Снятии, Галич, Коломию, Калуш, Тлумач, Тисменицю, Косів, Войнилів руйнували по кілька разів.
Татарсько-турецькі напади, як і польська колонізація, гальмували розвиток економіки й культури краю. Загарбники знищили багато цінних пам’яток матеріальної і духовної культури. Польські колонізатори переслідували діячів української культури, забороняли українську мову, звичаї, силою насаджували ненависну трудящим церковну унію, проголошену 1596 року в Бресті.
Трудяще населення Прикарпаття не мирилося з феодально-кріпосницьким і національно-релігійним гнобленням. Воно рішуче виступало проти поневолювачів. Антифеодальні повстання селян сталися в 1420, 1438, 1457, 1469 роках. Найбільшим виступом було повстання, яке почалося на Покутті під керівництвом селянина Мухи в 1490 році. Повстанці оволоділи рядом важливих районів Буковини, взяли Снятии, звідти рушили на Галич, Єзупіль, Рогатин. Вони громили феодальні маєтки, знищували панів. Тільки ціною великих зусиль польському урядові вдалося в 1492 році придушити повстання.
Разом з селянами проти феодалів, міського патриціату і католицької церкви виступали й міщани. Ці виступи особливо посилюються в першій половині XVII ст. Великі повстання міщан і селян відбулися в Галичі в 1604 і в 1631 роках, у Коломиї — в 1613 році, у Снятині, Тлумачі, Рогатині і Більшівцях — у 40-х роках XVII століття.
Однією з форм антифеодального протесту селян і міщан у XVI—XVII ст.ст. стала їх масова втеча на Поділля, Наддніпрянщину, в гірські райони Карпат. Частина втікачів приєднувалась до запорізьких козацьких загонів. У 1613 році, коли запорожці вирушили на Покуття, серед них було чимало вихідців із Прикарпаття. Козаки розгромили кілька шляхетських маєтків і костьолів.
У XVII ст. Прикарпаття стало ареною опришківського руху. Загони опришків формувалися переважно з утікачів-селян та міської бідноти. Вони нападали на маєтки феодалів, розправлялись із шляхтою і урядовцями. В ухвалі галицького сеймика від 15 вересня 1608 року вказувалося, що «свіжо і щоденно збільшується небезпека від опришків, які винищують шляхту і її маєтки». Сеймик доручив Галицькому і Коломийському староствам ловити й карати опришків.
Коли в 1648 році спалахнула визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського гніту під керівництвом Богдана Хмельницького, боротьба населення Прикарпаття за соціальне й національне визволення набрала ще більшого розмаху. Важливу роль у піднесенні повстанського руху відіграли запорізькі козаки, які восени 1648 року з’явились у Рогатині, Долині, Надвірній та інших містах і селах краю. З їх допомогою місцеві повстанці — селяни, міщани, православне духовенство, навіть українська дрібна шляхта,— об’єднувалися в бойові загони. Найбільшими загонами (до 15 тис. чоловік) командував Семен Височан. Основною базою загонів стала Отиня. Повстанці оволоділи багатьма містами й селами Покуття, в т. ч. фортецею Пневом.
Другим важливим центром повстанського руху був Калуш, де виник український уряд на чолі з бургомістром Грицем Воликовичем. Міщани і селяни сформували загін повстанців з 3—4 тисяч чоловік і визволили від шляхти Рожнятів, Долину, Брошнів, Перегінське і навколишні села. Повстання охопило й Рогатин та сусідні села. Міщани Рогатина скинули шляхетську владу і обрали нове міське управління на чолі з Гаврилом Кучарським. Населення Рогатинщини активно допомагало військам, очолюваним Богданом Хмельницьким, здобути Ходорів та інші міста й шляхетські замки на шляху до Львова. Силами селянсько-козацьких військ і загонів місцевих повстанців Прикарпаття, за винятком Коломиї, Галича і Солотвина, було визволено від польської шляхти.
Обстановка, яка склалась улітку 1649 року, змусила селянсько-козацькі війська залишити Прикарпаття. Цим скористалися польські магнати й придушили тут повстання. Багато учасників руху було закатовано. Загони Семена Височана відступили на Поділля і влилися в загони І. Богуна. Частина повстанців відійшла у Молдавію і в Карпати, де в складі опришківських загонів продовжувала боротьбу проти шляхти.
Трудящі Прикарпаття радо вітали возз’єднання України з Росією в 1654 році, сподіваючись на визволення від польсько-шляхетського гніту. І коли в 1655 році українсько-російське військо, переслідуючи об’єднані війська шляхетської Польщі і кримських татар, що знову вдерлися на Україну, з’явилося на західноукраїнських землях, місцеве населення активно піднімалося на визвольну боротьбу, яка тривала і після відходу українсько-російських військ. 12 травня 1658 року вибухнуло велике повстання селян проти шляхти в Долинському старостві.
За Андрусівським перемир’ям, укладеним між Росією і Польщею в 1667 році, західноукраїнські землі залишилися в складі Польщі.t Відновлюючи свою владу, шляхта жорстоко розправлялася з учасниками визвольної боротьби. Внаслідок цього збільшується число втікачів у гори, на Запоріжжя, на південну Київщину. Зростає опришківський рух. Відомі такі славні ватажки цього руху, як Микола Драгарук (Бордюк), Іван Винник, Нестор, Іван Пискливий, загони яких нападали на шляхетські маєтки і мстилися гнобителям. Рух опришків особливо посилюється в першій половині XVIII ст. Найбільше відзначився прославлений народний герой Олекса Довбуш. З його ім’ям пов’язані найяскравіші сторінки визвольної боротьби народних мас у 1738—1745 рр. Загони Довбуша активно діяли не тільки на Прикарпатті, а й робили походи на Перемишль, Дрогобич, Турку, на Закарпаття й Поділля. Частина опришків переходила й на Запоріжжя. На боротьбу з опришками польський уряд направляв спеціальні загони. За голову Довбуша обіцяли велику нагороду (шапку червінців). 24 серпня 1745 року народний герой був по-зрадницькому вбитий. Проте рух опришків не припинився. Його очолили Павло Орфенюк, Василь Баюрак, Іван Бойчук та інші.
В 1772 році за першим поділом Польщі Прикарпаття потрапило під владу Австрії. За австрійським адміністративним поділом територія сучасної області входила до Станіславського, Коломийського і частково Стрийського та Бережанського округів.
Тут уся влада зосереджувалася в руках феодалів. У їхніх маєтках, поруч з сільським господарством, розвивалися різні промисли, основані на праці кріпаків. У 1841 році в Східній Галичині налічувалося понад 25 тис. ремісників, 183 мануфактури. Вони належали переважно поміщикам.
На початку XIX ст. на Прикарпатті починає розвиватися фабрично-заводська промисловість. 1843 року на Тлумацькому цукровому заводі була встановлена одна з перших у Галичині парова машина. Зростають і впорядковуються міста; розгортається брукування шляхів.
Розвиток капіталізму позначився і на сільському господарстві. В поміщицьких фільварках замість трипільної системи землеробства стали впроваджувати плодозміну із застосуванням конюшини і просапних культур, картоплі, кукурудзи, цукрових буряків. Практикувалася відгодівля великої худоби для збуту на ринках Угорщини, Австрії і Баварії. Але інтенсифікацію сільського господарства гальмували кріпосницькі відносини.
Шукаючи виходу з назріваючої кризи феодально-кріпосницької системи, поміщики посилюють експлуатацію селянства. Збільшувались повинності й податки на користь феодалів і австрійського уряду. Тяжким лихом для селян була й служба в цісарській армії. Нестерпне матеріальне становище, стихійні лиха та епідемії призводили до того, що смертність серед населення рік у рік зростала. Особливо багато людей загинуло від холери в 1831 році.
Соціальне гноблення на Прикарпатті доповнювалося національними утисками. Австрійські власті навмисно гальмували розвиток української культури й освіти. Не випадково в 1850 році лише 13,6 проц. дітей на Прикарпатті відвідувало школу, тоді як на інших землях Австрії — до 95 процентів.
Усе це викликало протест у трудящих мас. У 1824—1846 рр. хвиля заворушень прокотилась по всьому Прикарпатті. Народні виступи були придушені військами.
Проте як не лютували загарбники, як не гнітили українське населення, боротьба трудящих за соціальне й національне визволення не припинялася. На Прикарпатті пробуджувалося громадське життя, розвивалася культура, ширилися прогресивні ідеї.
Певну роль у суспільно-політичному та культурному житті українського населення краю відіграли братства, які в XVI—XVII ст.ст. виникли в Рогатині, Галичі, Болехові та інших містах і селах Прикарпаття. Братства засновували притулки, школи, друкарні, спрямовували свою діяльність проти унії і католицизму. У Стратині жив український друкар і вчений Памво Беринда. В 1619 році він переїхав до Києва, де широко розгорнув видавничу діяльність. У Стратині жив також діяч української культури Гедеон Балабан (1530—1607), який відкрив тут греко-слов’янську школу і друкарню.
Одним з осередків боротьби проти католицизму в Галичині був православний скит Манявський, заснований І. Княгиницьким у 1612 році поблизу села Маняви (тепер Богородчанського району). Тут була велика бібліотека. Діяльність монастиря сприяла зміцненню російсько-українських зв’язків.
Монахи часто їздили до Москви, одержували там від російського уряду матеріальну допомогу, привозили звідти книги, які служили засобом для поширення освіти серед населення. У свій час Манявський монастир відвідав видатний український письменник-полеміст Іван Вигаенський. На домагання католицького духівництва в 1785 році монастир був закритий австрійським цісарським урядом. До наших днів збереглися лише зруйновані мури цього монастиря.
Протягом XVI—XVIII ст.ст. на Галицькій землі поруч з церковною створювалася й художня література, розвивалися архітектура, живопис, театральне мистецтво. В селі Мостищі поблизу Калуша знайдено рукопис драми «Слово про збурення пекла»— культурної пам’ятки першої половини XVII ст. У Львові зберігається твір видатного майстра — художника Йова Кондзелевича Богородчанський іконостас, виконаний на початку XVIII ст. для Манявського монастиря. Архітектурними пам’ятками феодальної доби є церква Різдва й залишки Старостинського замку в Галичі, церкви у Богородчанах, Городенці, Рогатині, католицький костьол та вірменська церква в Івано-Франківську та ін. Основну групу архітектурних пам’яток становлять три- і п’ятизрубові шатрові церкви, які збереглися в Коломиї, Криворівні та інших місцях, а також такі типові зразки народного будівництва, як гуцульські гражди та гостроверхі бойківські хати. Значно розвивалися тоді різні форми народного декоративно-прикладного мистецтва: різьба по дереву, художня обробка металу, виготовлення килимів, керамічних виробів, вишивання і гаптування.
Народ свято зберігав свою мову, культуру, зокрема такі перлини народної творчості, як історичні перекази й пісні, балади, коломийки, в яких відображено тяжке життя трудящих, їх героїчну боротьбу проти гнобителів. Вони сповнені віри в народні сили, відстоюють людську гідність знедолених мас.
Сприятливий грунт для поширення серед населення Прикарпаття мала прогресивна література, яка надходила сюди з Росії, Наддніпрянської України, зі Львова та Відня. Тут з’являються твори О. С. Пушкіна, М. В. Ломоносова, М. В. Гоголя, І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, Є. П. Гребінки, П. П. Гулака-Артемовського, польських поетів Адама Міцкевича та Юліуша Словацького. Поширюються також твори місцевих письменників Р. Моха, А. Любич-Могильницького, К. Цеглевича, альманах «Русалка Дністровая», який видали І. М. Вагилевич, Я. Ф. Головацький та М. С. Шашкевич. Однодумець членів «Руської трійці», вчитель з Коломиї Г. С. Ількевич разом з І. Білецьким 1841 року видав збірник «Галицькі приповідки та загадки», що знайшов широке коло читачів. З Прикарпаттям зв’язана діяльність польського поета, історика і археолога Августа Бельовського (1806—1876), який народився в селі Креховичах (нині Рожнятівського району). Він видав працю «Покуття», де вміщено матеріали про опришківський рух.
Поряд з прогресивно настроєною інтелігенцією, яка дбала про розвиток культури і сприяла піднесенню визвольного руху на Прикарпатті, діяли і реакційні сили. Частина української буржуазної інтелігенції хоч і брала певну участь у культурно-освітній діяльності, але спрямовувала її на служіння панівним класам, негативно ставилася до революційних виступів трудящих. Вона активно підтримувала заходи австрійського уряду по придушенню визвольної боротьби поневолених народів.
Перша половина XIX ст. характеризується зростанням революційного руху на Прикарпатті. В 1846 році застрайкували робітники Тлумацького цукрового заводу. Як повідомляв урядовий слідчий, робітники «робили революцію», закликаючи до повалення австрійської монархії, знищення шляхти і звільнення селян від кріпацтва.
У період буржуазно-демократичної революції 1848—1849 рр. в Австрії і Угорщині повсюдно відбувалися народні демонстрації і мітинги, спрямовані проти габсбурзької монархії. У Станіславі було створено національну гвардію. В Цуцилові га інших селах трудове селянство намагалося силою повернути собі загарбані поміщиками землі, ліси, луки і пасовиська, відмовлялося працювати на панських полях. Обраний до парламенту селянин Ляхівців (нині с. Підгір’я Богородчанського району) І. О. Капущак, висловлюючи сподівання трудящих, у своїй гнівній промові, яку згодом надрукував Карл Маркс у «Новій Рейнській газеті», заявив, що пани не мають права вимагати викупу, бо вони взяли від селян все. «Батоги і канчуки, що обвивалися довкола наших голів і нашого струдженого тіла, се нехай вистачає їм,— говорив він,— се нехай буде їм відшкодуванням».
Революція в Австрійській імперії зазнала поразки і не виправдала сподівань пригноблених мас. Проте кріпацтво було скасоване. Це посилило розвиток капіталістичних відносин у промисловості й сільському господарстві. Нова епоха капіталізму почалася і в історії західноукраїнських земель, хоч їх економічний і культурний розвиток і далі гальмувала колоніальна політика буржуазного уряду. Прикарпаття лишалося типовим аграрним краєм. За даними перепису на 13 грудня 1880 року, на території нинішньої Івано-Франківської області проживало 830,5 тис. чоловік. Більшість населення (73,2 проц.) була зайнята в сільському і лісовому господарстві. Лишалися такі феодальні пережитки, як поміщицьке землеволодіння і пов’язані з ним сервітути й пропінація.
Селянство терпіло через безземелля. Посилився податковий тягар. За період з 1862 по 1905 рік податки на селянські господарства зросли в 7,7 раза. «Тягар податків,— писала про галицьких селян ленінська «Искра»,— кинув селян в обійми лихварів, і незабаром увесь прибуток з своєї жалюгідної ділянки стали вони ділити між куркулем і казною. їм самим і їх сім’ям не залишилося нічого». Далі поглиблювався процес класової диференціації на селі. Убожіла біднота, багатіла капіталістична верхівка — куркулі, лихварі та орендарі. 1890 року в ряді повітів вони зосередили в своїх руках понад 80 проц. землі. На початок XX ст. майже половина селянських дворів Прикарпаття мала менше як по 2 га землі.
Безземелля, злидні й голод гнали трудящих Прикарпаття до СІЛА, Канади, Росії та інших країн шукати шматок хліба. За 1890—1910 роки за кордон виїхало понад 68,5 тис. чоловік.