Коломия, Коломийський район, Івано-Франківська область
Коломия — місто обласного підпорядкування, районний центр. Розташована на лівому березі Пруту, за 65 км від обласного центру. Вузол залізничних і автомобільних шляхів. Населення — 41 082 чоловіка.
Коломия — центр Коломийського району. Площа його — 1,0 тис. кв. км, населення — 135 692 чоловіка (у т. ч. міського — 50 042, сільського — 85 650 чоловік). У районі 76 населених пунктів, підпорядкованих одній міській, 2 селищним і 39 сільським Радам. Земельні угіддя району — 100,1 тис. га, в т. ч. орної землі — 38,0 тис. га, лісу — 23,0 тис. га, пасовиськ — 10,5 тис. га. У Коломийському районі 28 колгоспів, 2 радгоспи, Державна обласна сільськогосподарська дослідна станція, районне об’єднання «Сільгосптехніки». В районі 29 промислових підприємств, 83 школи, 6 будинків культури, 73 клуби.
Назва міста походить, мабуть, від потоку Мия, який тут впадає в Прут (оселя коло Миї). Місцевість поблизу Карпат, в міжріччі повноводних рік Пруту та Дністра, які разом з Дунаєм несуть свої води до Чорного моря, була вигідною для заснування поселення. Про наявність тут стародавнього торгового шляху свідчать римські монети II—IV ст. ст. н. е., виявлені поблизу Коломиї. Археологічні знахідки стверджують: вже в X—XII ст ст. тут існувало поселення. Літописна згадка про Коломию 1240 року вказує, що в період Київської Русі вона була досить великим поселенням. З розповіді літописця видно, що Коломия вже в середині XIII ст. стала важливим центром видобутку солі, приносила чималий прибуток князівській скарбниці. На думку дослідників, у XIII ст. Коломия була містом.
В середині XIV ст. Коломию, як і все Покуття, захопили польські феодали. З 1367 року вона входила до складу Молдавського князівства. На початку 90-х років XIV ст. Коломия знову відійшла до Польщі. Тоді ж було створено Коломийський повіт, який став одним з трьох повітів Галицької землі. Верховна влада в місті належала королівському старості.
1395 року Коломия одержала королівський привілей на право щосуботніх торгів. У цій же грамоті зазначено, що місту надано герб. У 1405 році місто дістало війтівство. Майже одночасно Коломия одержала магдебурзьке право, яке в значній мірі обмежувало владу королівського старости. Однак ним користувалися лише католики — поляки та німці, місцеве ж населення підлягало безпосередньо королівській адміністрації. У 1413 році польський король надіслав до Коломиї монахів-домініканців, які заснували тут монастир.
Про перетворення міста у важливий осередок торгівлі свідчить надання йому в 1424 році «права складу» (за ним всі купці, які їхали з Молдавії до Польщі, повинні були зупинятися на певний час в Коломиї і виставляти на продаж свої товари)3. Цього ж року магдебурзьке право поширилося й на українців, але із значними обмеженнями.
У XIV—XV ст. ст. Коломия мала досить широкі економічні зв’язки з різними галицькими містами, особливо зі Львовом, де проживало багато її уродженців, а також Кам’янцем-Подільським. Зміцненню економічних зв’язків з Молдавією сприяла й близькість Буковини, що була заселена українцями. Купці з інших міст їздили через Коломию до Молдавії, Волощини, Угорщини та в балканські країни. До Коломиї приїздили по сіль купці з Луцька, Острога, Кременця.
Перед загрозою турецької агресії, що посилилася в першій половині XV ст., король Владислав III зміцнював міста як свою опору, зокрема на півдні країни. Універсалом 3 липня 1443 року Коломиї надавався ряд пільг: звільнення від по-стоїв війська, право мати свою міру і вагу, підтверджувалося «право складу», запроваджувався порядок торгівлі м’ясом, дозволялося заснувати воскобійню і сукновальню. Тоді ж було встановлено межі Коломийського староства, до якого ввійшли села Воскресинці, Угорники, Корнич, Турка, Сопів, Кийданці, Дятківці та Балинці, а також визначено межі кожного села. В 1456 році підтверджено виключне право коломийських купців вивозити сіль для продажу за межі повіту. Водночас на мешканців міста були накладені різні податки та повинності, зокрема, вони виконували роботи по будівництву і утриманню оборонних споруд. Коломийський війт повинен був виставляти для військових потреб списоносця і 3 лучників.
У XV ст. зросла роль Коломиї і в політичному житті. Тут відбувалися шляхетські сеймики, тривалий час проживали вигнані з Молдавії польські ставленики» наприклад, воєвода Ілляш. У Коломиї молдавський господар Стефан III у 1485 році склав васальну присягу польському королеві.
Жителі міста підтримували визвольну боротьбу проти феодального гніту. Очолені селянином Мухою повстанські загони 1490 року захопили Коломию.
Мешканці Коломиї доброзичливо ставилися і до молдавських військ, які не раз вступали на Покуття під час воєн Молдавського князівства з Польщею. Українське населення сподівалося позбутися шляхетського гніту та релігійних переслідувань під владою православного правителя. В складі Молдавії Коломия перебувала з 1502 до 1505 року, потім знову відійшла до Польщі.
Внаслідок посилення турецької агресії та польсько-турецьких війн XVI— XVII ст. ст. Коломия не раз зазнавала руйнувань, особливо в 1505 та 1531 роках.
Жахливий напад на місто вчинила турецька орда в 1589 році. Коломию було майже повністю спалено, а населення знищено або поневолено. Міщани Коломиї мусили боронитися від чужоземних загарбників в умовах посилення всевладдя магнатів і шляхти, які зазіхали на права міст. В 1570—1577 рр. не вщухали суперечки міщан із старостою Є. Сенявським, який порушував права міста.
Не відставало від шляхти й духовенство. У 1593 році отці-домініканці одержали 2 лани землі в околицях Коломиї. Тут вони заснували село Мечиківку, побудували корчму і готель, конкуруючи з містом, налагодили виробництво пива, меду, горілки, а також торгівлю різними товарами. Призначена урядом комісія розглянула справу й змушена була заборонити монахам шинкувати і торгувати. Проте ця заборона залишилася на папері. Жорстоко визискував трудящих коломийський ксьондз Б. Колацький, який у 1612 році добився від старости Я. Галецького права на десяту мірку з коломийських млинів і десятину із старостинського фільварку в селі Королівці.
В умовах жорстокої класової боротьби на Покутті в XVI ст. польським властям доводилось йти на деякі поступки місцевому населенню. Королівською грамотою від 12 березня 1519 року було встановлено, що до ради Коломиї обиратимуться 13 українців. У 1530 році було одержано дозвіл заснувати православний монастир біля Коломиї.
Хоч тривали війни і руйнування, місто зростало. Досить детальний опис його дають люстрації 1565—1570 рр. В цей час у передмістях з’явилися нові вулиці — Лелова, Снятинська та Заринок (близько 60 будинків). Коломиї належало 100 ланів землі. З них 4 війтівству, по лану — католицькому ксьондзу, монастиреві домініканців, млину та притулку. Значна частина мешканців міста займалася тваринництвом, городництвом та рільництвом. Однак основне місце в економіці Коломиї посідали ремесло і торгівля. В XVI ст. тут працювали ремісники 20 спеціальностей. Було 8 цехів, налічувалося понад 200 ремісників, в т. ч. 150 пекарів, 10 гончарів, 11 кушнірів, 7 кравців, 12 шевців, 8 різників, 8 бондарів. 13 ремісників різних спеціальностей — слюсарі, римарі, ковалі, столяри становили окремий змішаний цех. Крім них, налічувалося ще 50 варників солі. Великими підприємствами були 2 водяні млини на Пруті. Багато міщан чумакувало. Деякі з них орендували соляні джерела в околицях Коломиї і виварювали сіль. Однак переважна більшість чумаків купувала сіль, користуючись своїм виключним правом на це, та возила її на Волинь, Київщину, в Литву та інші місцевості.
Не менш важливу роль в економіці міста відігравала торгівля. Торгували тут в п’ятницю після обіду та в суботу. На ринку були розташовані ятки різників та шевців, на столах продавали свій крам перекупки, на возах — приїжджі купці та селяни. Жвава торгівля йшла на ярмарках, що тривали протягом тижня кілька разів на рік.
Міщани платили великі податки на користь держави. Одним з них був чинш за землю — 12 грошів, його сплачували мешканці передмість. Жителі самого міста чиншу не вносили, зате відбували ряд повинностей, що стосувалися догляду оборонних споруд. Давали також десятину з пасік та відбували інші повинності. Окремий податок платили ремісники, по 8 грошів кожен. Шевці ж сплачували по 15 грошів, до того ж шили взуття на замовлення старости за низьку плату. Різники давали старості по 5 каменів лою. Для некатолицького, зокрема українського, населення міста запровадили ще окремі податки й оплати. Значні прибутки давало мито, яке збиралося з транзитних купців. Третя частина багатьох платежів ішла на користь коломийського війта.
Населення міста, як на той час, було численним.
Тут, крім шляхти і католицького духовенства, мешкало понад 300 сімей міщан (приблизно 4 тис. чоловік)1. Внаслідок турецько-татарського нападу 1589 року воно дуже зменшилося. Мешканці, які врятувалися, та нові поселенці вирішили за краще будуватися на новому місці, а не над самим Прутом. У 1606 році вони добилися на це дозволу. В люстрації 1616 року йде мова про потребу дальшого зміцнення оборонних споруд Коломиї та будівництво ратуші. Але й на цей час місто було відбудовано тільки частково. Щоб зміцнити Коломию як прикордонне укріплення, королівський уряд відписав на користь міста подимний податок із сіл Верхнього Березова та Нижнього Березова, до війтівства Коломиї було відписано село Матеївці, а до самого міста — село Корнич.
Незважаючи на чужоземне панування й засилля католицизму, колонізаторську політику королівського уряду, населення Покуття зберегло рідну мову, створило справжні перлини духовної й матеріальної культури. Протягом століть освіту тримало в руках духовенство. Але в той же час до неї прагнули кращі представники народу. Книги першодрукаря Івана Федорова потрапляли і сюди. Відомо, що у 1574 році Іван Шпак з Коломиї був винен йому за книжки 20 талярів. До цікавих літературних пам’яток рубежу XVII—XVIII ст. ст. належить жартівливий вірш: «Був собі Грицько, родом з Коломиї». На Покутті зберігся рукопис того часу — військово-пригодницька повість «Александрія».
В часи найвищого розквіту цехового ремесла в Польщі (XVI — першій половині XVII ст.) навіть у спустошеній Коломиї з’явилися ремісники нових спеціальностей — мулярі, теслі, мечники, аптекарі тощо.
Хоча протягом 1617—1626 рр. татарські орди тричі нападали на Коломию, відбудова її йшла інтенсивно. Місто укріпили валом, побудували нові брами. Коломийське староство перейшло в той час до рук магнатів Потоцьких, які володіли великими маєтками на Покутті. Вони були зацікавлені у зміцненні тут своїх позицій. Тому велику увагу приділяли укріпленню Коломиї.
В місті швидко відновлювалося життя. Розвивалися сільське господарство, різні промисли і торгівля. Вже в 1627 році тут працювали 84 ремісники.
Становище міського населення в Речі Посполитій у XVII—XVIII ст. ст. погіршувалося внаслідок загального наступу магнатів і шляхти на міста, особливо на королівські. Проявлялася тенденція шляхти не тільки до захоплення торгівлі, а й до зосередження в своїх руках виробництва і витіснення ремісників. Трудові верстви виступали проти соціального гніту, зловживання властей. Значного піднесення боротьба в місті досягла в 1613 році, коли до Коломиї вступив загін запорізьких козаків на чолі з полковником Топоровським. Звідси козаки нападали на шляхетські маєтки і католицькі монастирі. Жителі Коломиї розправилися з шляхтичем Т. Блудницьким. Галицька шляхта зробила невдалу спробу знову оволодіти містом. Дрібні ж українські шляхтичі допомагали козакам, зокрема, родина Березовських, які проживали в різних місцях на Покутті. Коли козаки відійшли на Запоріжжя, польський уряд помстився місцевому населенню за допомогу їм. Березовських позбавили шляхетських титулів, оголосили поза законом і піддали вигнанню. Коломийського міщанина Ференца Горбача стратили.
Велику увагу королівські урядовці приділили укріпленню Коломиї, посиленню шляхетського війська. Водночас шляхта придушувала найменший прояв опору. Чужоземні міщани, що переважали в магістраті, цілком підтримували уряд. Очевидно, тому заворушення міщан під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. не переросли в повстання, як в інших містах Прикарпаття.
В умовах кризи феодально-кріпосницької системи і занепаду Речі Посполитої в другій половині XVII—XVIII ст. ст. місто майже не розвивалося. В економіці Коломиї значну роль ще відігравала торгівля сіллю. Мешканці Коломиї торгували сіллю навіть на Наддніпрянській Україні. Чумакували тут і жителі Лівобережної України. Цим шляхом надходили до Коломиї товари, виготовлені руками майстрів з Наддніпрянщини та Росії,— свити, кожухи, шапки, московська китайка тощо. Чумаків, які вивозили звідси сіль, називали коломийцями. В одному лише Ніжині в 1666 році проживало 18 коломийців.
Зміцнювався вплив багатих родин в організації виробництва, торгівлі. Основні посади в місті зосереджувалися в їх руках. Цехмістром гончарного цеху був Петро Піскозуб, а бондарського — Іван Піскозуб. До багатих родин належали Білоскурські, Стадниченки. Міський магістрат і надалі підлягав королівському війтові і старості. Одночасно посилювалася й роль лихварів, які давали позички ремісникам, селянам, а також дрібній шляхті не тільки Коломиї та її околиць, а навіть віддалених місцевостей. У квітні 1767 року, наприклад, один з лихварів забрав 7 чумацьких возів у дрібних шляхтичів з Березова.
Ще більше терпіли мешканці міста від конфедерацій (тимчасових військово-політичних союзів). Під час збройної боротьби між окремими групами магнатів і шляхти конфедерати знущалися над простим народом, грабували міщан. В реєстрі ревізії 1670 року про сплату подимного податку поряд з 30 звичайними будинками в центрі міста 32 будинки значаться як «убогі». В Коломиї налічувалося тоді лише 170 будинків, проживало близько 1000 чоловік. Населення міста несло різні повинності, як і раніше, але тепер вони збільшилися, було введено подимний податок, а також підводну повинність. У 1771 році укладено угоду між єврейською громадою і рештою міщан про розподіл цієї повинності.
Старостами і війтами були польські магнати й шляхтичі. В магістраті панувала польська мова. А коли до міських актових книг потрапляв документ українською мовою, то його писали латинськими літерами. На рубежі XVII—XVIII ст. ст. і тут поширилася ненависна унія. Все це загострювало і ускладнювало соціальні та національно-релігійні суперечності.
В околицях Коломиї розгорталися опришківські виступи. У 1676—1682 рр. тут діяв загін Івана Винника (Печеника). У 1703 році Іван Пискливий готував загін із 30 опришків для наступу на Коломию. На Покутті активно діяв зі своїм загоном славний Олекса Довбуш. Коли він загинув у червні 1745 року, шляхетські кати розрубали тіло Довбуша на 12 частин і виставили його в Коломиї та інших містечках і селах Покуття на острах населенню.
Протягом XVIII ст. місто зростало повільно. В 1761 році в Коломиї налічувалося 364 будинки, більш значними підприємствами були 2 млини і винниця. З опису замку видно, що його занедбали. Міщани несли сторожову службу, а також відбували повинності по укріпленню оборонних споруд, гребель.
За першим поділом Польщі більша частина території Руського воєводства, в т. ч. і Коломия, відійшла до Австрії. Після загарбання Австрією Буковини становище Коломиї істотно змінилося — пересунувся державний кордон, порушилися торгові зв’язки з Наддніпрянською Україною. Коломия втратила значення адміністративного центру, вона стала звичайним містом, яке входило до Станіславського округу. В 1772 році місто позбавилося сіл Матеївців, Королівки, Корнича, Кропивища, їх включили до складу державних маєтків. Земельні володіння міста дуже зменшилися. За даними поземельного перепису 1787 року, вони становили 56 моргів орної землі та 5127 моргів сіножатей і пасовиськ, до того ж, великі ділянки цих угідь належали церковникам і шляхті. Коломия стала невеликим ремісничо-торговельним містечком місцевого значення. Більшість міщан займалася сільським господарством. З промислів переважали гончарство, а також гуральництво (в місті діяло 13 винниць).
Австрійський уряд на українських землях насаджував німецьких колоністів. Вже 1803 року поблизу Коломиї 40 німецьких колоністів заснували поселення Маріямгільф, у 1818 році виник Багінсберг, в 1833 — Вінцентівка.
В 1811 році створено Коломийський округ, до якого в основному належала територія колишнього повіту. 1817 року він складався з 15 міст і містечок, 204 сіл, де проживало 157 617 чоловік.
Коломия зростала дуже повільно, у 1849 році у 460 будинках проживало 8000 чоловік. Було багато казарм, військових складів. Тут формувалися військові частини з рекрутів, тому Коломия так часто згадується в рекрутських співанках. Становище основної маси населення за австрійського панування майже не змінилося. Воно платило численні податки, відбувало важку рекрутську повинність. Посилювалося незадоволення феодально-абсолютистським режимом Габсбургів. У 1813 році мешканці міста вороже зустріли запровадження податку з заробітної плати. В навколишніх селах не припинялися антифеодальні виступи, продовжували діяти опришки на чолі з Дмитром Марусяком та Мироном Штолюком, оспіваним у народних піснях. Саме в Коломийському окрузі 1815 року австрійські власті створили загони гірських стрільців для боротьби з опришками. До 1836 року тут налічувалося близько 70 стрілецьких постів. Схоплених опришків судили і страчували в Коломиї. У 1846 році селяни Коломийського округу відмовилися виконувати панщину, і проти них надіслали війська.
Тривалий час Коломия лишалася важливим культурним осередком Прикарпаття. Тут працювали талановиті майстри, що створили шедеври мистецтва. На жаль, від їхньої спадщини залишилося небагато. Захоплення і подив викликає і нині дерев’яна Благовіщенська церква та дзвіниця, збудовані в 1587 році. Серед творів XVII ст. виділяється «Розп’яття з пристояними».
Чудові мистецькі вироби виходили з рук умільців-гончарів. Це свічники, ставники, глечики. Збереглися відомості про коломийських майстрів середини XVII ст. Петра Піскозуба, Івана Батистяка, Миколу Юркевича. Пензлю К. М. Устияновича належать монументальні розписи однієї з коломийських церков XIX ст. Різьблені прикраси в ній виконані майстром із Закарпаття Юрком Морозенком. Різьбленими птахами і деревами прикрашений віз, зроблений 1732 року. Він зберігається в Коломийському музеї.
Великим культурним надбанням стали фольклорні твори—коломийки. Перші згадки про них належать до XVII ст. В 20-х роках XIX ст. коломийки почали записувати. В них оспівувалася доля трудящих, їх мрії про волю, про визволення від чужоземного гніту, любов до рідного краю. Це яскраво відбилося в коломийці про гуцула, який побував 1814 року в складі австрійських військ у Парижі. Гуцул пильно оглядав Париж, та зрештою прийшов до висновку, що «Коломия — ліпша». 1880 року Іван Франко, перебуваючи в коломийській тюрмі, записав одну з анти-панських коломийок:
Бодай пани панували,
Бодай пани жили —
Бодай пани в Коломиї
Каміння возили.
Як видно з перепису 1787 року, в Коломиї існували школи при костьолі й синагозі. Лише 1811 року засновано Головну окружну школу. В 1818 році в ній було 6 класів і працювало 6 учителів. Навчали тут німецькою, латинською і польською мовами. Відвідувати школу могли лише діти шляхти та заможних міщан.
Коломия висунула з свого середовища в XIX ст. таких відомих прогресивних діячів, як український педагог і громадський діяч Й. М. Кобринський (1818— 1901) — автор виданої 1842 року у Львові книги «Буквар, новим способом уложений для домашньої науки» та методичного посібника до нього — «Спосіб борзо виучити читати», де вперше на Західній Україні подано гражданський шрифт і запропоновано прогресивний звуковий синтетичний метод навчання грамоти.
Під час революції 1848—1849 рр. в Австрії і Угорщині пожвавилося громадське життя в Коломиї. В травні 1848 року виникла окружна «Руська рада», до якої зверталися зі своїми скаргами селяни. Очолив «Руську раду» директор Коломийської школи Микола Верещинський. Він ставив питання перед головною «Руською радою» про усунення зловживань під час збирання податків з селян. Депутатом до рейхсрату від Коломийського виборчого округу було обрано селянина Степана Лесюка, який закликав підтримати угорську революцію.
Політичне пожвавлення позначилося і на культурному житті міста. Створився аматорський драматичний гурток під керівництвом Івана Озаркевича, який з великим успіхом ставив переробку п’єси І. П. Котляревського «Наталка Полтавка» та «Сватання на Гончарівці» Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Вистави відбувалися напередодні торгового дня, в четвер, коли до Коломиї збиралося чимало народу. Тоді ж засідала і «Руська рада».
До Коломиї часто приїжджали театральні колективи інших міст. В 1864 році тут виступав театр «Руська бесіда» на чолі з О. В. Бачинським, в 1880 році — трупа Т. Романович зі Львова, яка поставила «Грозу» О. М. Островського в перекладі М. І. Павлика. П’єси М. Горького ставив 1905 року в Коломиї український народний театр, який очолював М. К. Садовський.
В другій половині XIX ст. темпи розвитку Коломиї стали більш швидкими. Цьому значною мірою сприяли будівництво і пуск 1 вересня 1866 року Львівсько-Чернівецької залізниці, яку через деякий час було продовжено по території Румунії до Чорного моря. Розширились економічні зв’язки. В місті виникло кілька торговельних об’єднань, як-от: «Гуцульська спілка», «Українська народна торгівля», а також єврейські та польські об’єднання. Розвивалася кредитна справа. Вже 1872 року засновано кредитну касу. Минуло небагато часу, і її капітал перевищив 380 тис. золотих ринських. 1895 року створено товариство «Самопоміч».
В середині XIX ст. місто мало непривабливий зовнішній вигляд — брудні вулиці, обшарпані будинки, калюжі. З 70-х років Коломия почала змінюватися. Магістрат вжив заходів щодо впорядкування міста. Коломия того часу займала площу в 7169 моргів, тут мешкало 18 тис. чоловік. На кінець XIX ст. кількість населення зросла до 34 тис., а в 1914 році становила близько 43 тис. чоловік. За цей період в місті зведено близько тисячі будинків. У Коломиї, як і в інших містах, налічувалося кілька церков, костьолів, синагог та десятки корчем.
Дані за 1876 рік показують, що тоді ще значне місце посідало ремесло. В місті налічувалося 53 шевці, 39 кравців, 27 столярів, 28 різників, 24 гончарі, 22 ковалі, 18 пекарів, 11 бляхарів. В місті були невеликий машинний завод, сортувальня вовни, пухо-перове підприємство, 2 друкарні, кілька млинів, 2 з яких було обладнано новим устаткуванням. Вони перемелювали 60 тис. цнт зерна на рік. Кілька підприємств засновано в навколишніх селах: броварню і сірникову фабрику у Вербежі, підприємство по виготовленню шевських цвяхів у Дебеславцях. На кожному з них в середньому працювало 10—20 чоловік. Такі підприємства часто розорялися і закривалися.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Коломиї та її околицях з’явилися підприємства, на яких працювало 150—200 робітників,— завод, що виробляв світильний газ, ткацька та картонна фабрики, пивзавод у селі Королівці. Одним з найбільших підприємств був лісопильний завод. Виникли підприємства по виробництву цегли, черепиці і кахлів. У 1886 році на підприємствах міста налічувалося 1600 робітників, кількість їх безперервно зростала.
Становище робітників та міської бідноти було важким. Воно визначалося низькою заробітною платою, постійною загрозою безробіття, поганими житловими умовами, поширенням різних інфекційних хвороб. Заснована в 1835 році лікарня була невеликою. Такою ж була створена у 1854 році єврейська лікарня. Навіть у 1910 році в зональній лікарні налічувалося всього 150 ліжок.
Серед інших галицьких міст Коломия відзначалася як культурний центр.
У місті працювали 3 початкові та 2 чотирирічні школи. 1861 року відкрито гімназію. Відповідно до традиційних промислів цього краю було створено й спеціальні школи — гончарну (1876 р.) та деревообробну (1894 р.). В Коломиї ще в 1848 році засновано одну з перших у Галичині публічну бібліотеку з читальним залом.
Місцева інтелігенція була ініціатором відзначення пам’ятних днів видатних письменників. Влаштовувалися вечори, концерти, вистави. 1895 року композитор Д. В. Сочинський заснував у місті хорове товариство «Боян», яке пропагувало українську музику, пісню, видавало ноти. В червні 1898 року в Коломиї з великим успіхом пройшов концерт видатної співачки С. А. Крушельницької. Мешканці міста з захопленням вітали класика української музики М. В. Лисенка, який у 1903 році приїздив до Коломиї.
Долаючи опір реакційних властей, у березні 1911 року жителі Коломиї вшанували пам’ять Т. Г. Шевченка. З нагоди 50-річчя смерті поета-революціонера було видано поштову листівку. Цього ж року урочисто святкували 100-річчя від дня народження М. G. Шашкевича. Встановили меморіальну дошку на народному домі. В міському парку в 1898 році встановлено пам’ятник А. Міцкевичу, в 1914 році — Т. Г. Шевченкові.
Зростала видавнича справа. В місті було кілька приватних друкарень і видавництв, наприклад, «Галицька накладня» Якова Оренштейна, де на початку XX ст. видано чимало творів прогресивних українських письменників, зокрема Ольги Кобилянської («Земля», «Некультурна» та ін.), збірку поезій Мелетія Кічури (1887—1933), пізніше члена спілки революційних письменників «Західна Україна».
І далі розвивалося декоративно-прикладне мистецтво — художня кераміка, народні художні тканини, різьба по дереву, виготовлення писанок. На початку XX ст. гончарний цех міста налічував близько 100 майстрів. Вироби народних умільців широко виставлялися і продавалися в місті, зокрема на «Виставці домашнього промислу».
В 90-х роках XIX ст. в Коломиї проживав польський художник С. Дачинський, який у своїх творах відобразив життя Покуття. На початок XX ст. припадає діяльність майстра реалістичного живопису Я. В. Пстрака. Художник прихильно сприйняв революцію 1905—1907 рр. у Росії, таврував царське самодержавство та австро-угорську монархію. Збереглася обкладинка журналу «Зоря» роботи Я. В. Пстрака, яка символізує єдність Західної і Східної України. В Коломиї вчилися письменник В. М. Навроцький (1847—1882), майстер української народної кераміки П. Г. Кошак (1864—1940), О. М. Білоскурський (1883—1944), пізніше видатний радянський митець.
Якщо після придушення революції в 1849 році громадсько-політичне життя наче завмерло, то вже на початку 60-х років спостерігається значне його пожвавлення. Саме в 60-х роках оформилася реакційна політична течія москвофілів, що об’єднувала буржуазну інтелігенцію, сільську буржуазію та духівництво. Москвофільські діячі М. І. Білоус та І. Г. Наумович організовували різні гуртки та видання, зокрема, протягом двох років у Коломиї видавалася газета «Народний голос». 1874 року вони створили «Общество ім. Качковського», яке не знайшло тут підтримки. Тому його керівництво переїхало до Львова. Діяла також буржуазно-націоналістична партія народовців, яка у 1875 році заснувала в Коломиї філію товариства «Просвіта». Існували подібні польські та єврейські організації.
Розвиток демократичного і робітничого руху в Коломиї тісно пов’язаний з діяльністю українських революціонерів-демократів І. Я. Франка, М. І. Павлика, О. С. Терлецького, Ганни Павлик, які не раз за різних обставин бували тут. О. С. Терлецький та М. І. Павлик вчились у місцевій гімназії. 2 березня 1880 року до Коломиї приїздив Іван Франко. Восени 1883 року в Коломиї відбулася нарада студентів-українців, на якій були присутні І. Я. Франко, М. І. Павлик, Н. І. Кобринська. У 1892 році Іван Франко та Михайло Павлик перенесли до Коломиї видання журналу «Народ». В наступні роки за їх участю тут виходила газета «Хлібороб», орган радикальної партії. В них друкувалися уривки з праць К. Маркса, Ф. Енгельса, російських марксистів, зокрема членів групи «Визволення праці», а також твори І. Франка, М. Драгоманова, М. Павлика, В. Короленка, П. Грабовського, Лесі Українки та ін. Було надруковано працю Ф. Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки». З 1892 року виходив додаток до «Народу» — «Из России и для России». За революційне спрямування окремі номери журналів конфіскувалися поліцією, а їх видавців притягали до судової відповідальності.
Поширенню соціалістичних ідей також сприяли нелегальні гуртки учнівської молоді, які виникали в другій половині 80-х років XIX ст. Особливою активністю відзначався гурток у Коломийській гімназії. В ньому брали участь В. С. Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина.
Гуртківці створили підпільну бібліотеку, де поряд з творами Т. Г. Шевченка, Ф. М. Достоєвського, І. Я. Франка, Г. І. Успенського, О. І. Герцена, М. Г. Чернишевського та інших класиків літератури були деякі праці Ф. Енгельса. За участю Л. Мартовича та В. Стефаника здійснено переклад українською мовою «Анти-Дюрінга» Ф. Енгельса. До 1 травня 1893 року Лесь Мартович написав і видав спеціальну листівку з біографією та портретом Карла Маркса. За революційну діяльність Л. Мартович і В. Стефаник були виключені з Коломийської гімназії. В 1902—1903 рр. у Коломиї вийшли 4 серії листівок (понад 50 назв) з портретами українських і російських громадських діячів, письменників, полководців, вчених. У 1903 році тут вийшла брошура І. Я. Франка «Що таке поступ?», в якій викладено основні положення «Маніфесту Комуністичної партії».
Пропаганда соціалістичних ідей впливала на розгортання революційного руху робітників і селян. 20 вересня 1886 року в Коломиї відбулося велике селянське віче, на якому були присутні І. Франко та М. Павлик. На цьому та наступних вічах висувалися вимоги загального виборчого права, запровадження української мови в школах, відкриття української вчительської семінарії, а також деякі економічні вимоги. В липні 1893 року в місті відбулися перші збори радикального товариства «Народна воля». Головою його одностайно обрали І. Франка.
В 90-х роках розгорнулася страйкова боротьба коломийських робітників. 1895 року відбувся страйк робітників харчових підприємств. Найбільш масово й організовано пройшли страйки цегельників, столярів і бляхарів у 1897 році. Робітники швейних майстерень страйкували в 1898 і 1900 роках. Страйкарі поряд з економічними висували й політичні вимоги. Велику роль у розгортанні революційного руху в Коломиї відігравала революційна література російських соціал-демократів, зокрема ленінська «Искра», яку одержував М. І. Павлик. На початку 1904 року хвиля робітничих страйків прокотилася по коломийських підприємствах. Особливе піднесення революційного руху в місті почалося під впливом першої буржуазно-демократичної революції 1905—1907 рр. у Росії. 2 лютого 1905 року робітники провели демонстрацію. 5 лютого віче в Коломиї вітало «борців за свободу в Росії». Після зборів відбулася демонстрація під лозунгами: «Геть самодержавство!», «Хай живе російська революція!». 15 листопада 1905 року в Коломиї проведено масове віче й демонстрацію, 28 листопада почався загальний політичний страйк, 18 січня 1906 року в місті скликали окружне віче й провели маніфестацію з участю 8 тис. селян. Революційні виступи трудящих міста не припинялися до початку першої світової війни.
В роки першої світової війни Коломия та її околиці стали ареною жорстоких боїв. Російські війська тричі оволодівали містом — у вересні 1914 року, у травні 1915 та в червні 1916 й перебували тут до липня 1917 року.
Трудящі Коломиї та російські солдати радо вітали Лютневу революцію в Росії. На центральній площі біля ратуші відбувся багатолюдний мітинг, на який солдати вийшли з лозунгом «Хай живе вільна Росія!».
Велика Жовтнева соціалістична революція вплинула на піднесення революційної боротьби трудящих Коломиї. Перші виступи відбулися в кінці 1917 — на початку 1918 року. Коломийський пролетаріат рішуче боровся проти війни, селяни вимагали розподілу поміщицької землі. У березні 1918 року понад 1000 бідняків, які терпіли велику скруту, влаштували демонстрацію перед будинком старости.
У квітні та жовтні 1918 року в Коломиї спалахнули т. зв. голодні бунти. За участь у них було віддано до суду 11 жінок. В лютому 1919 року сталося заворушення солдатів т. зв. Української галицької армії, було створено першу солдатську Раду, яка своїм наказом примусила коменданта Коломиї залишити місто. В цей же час народне віче в Коломиї прийняло резолюцію з вимогою приєднання Східної Галичини до Радянської України.
Навесні 1919 року з ініціативи передових робітників у місті створено робітничу Раду. 1 травня 1919 року пройшли загальноміська демонстрація та мітинг під лозунгом «Геть буржуазну Національну раду!». 4 травня в Коломиї відбулося віче представників усього Покуття, учасники якого висловилися проти антинародної влади. Навіть солдати частин УГА (коломийських куренів) відмовлялися воювати проти радянських військ, що змушений був визнати один з командуючих армією ЗУНР7.
Чимало мешканців Коломиї переходило кордон і вступало до лав Червоної Армії, зокрема робітник Коломийського цегельного заводу М. О. Білоскурський (згодом радянський генерал), колишні учні коломийської гімназії В. І. Порайко, Г. Г. Кушнірук, Г. Гоцуляк, І. В. Ткачук, С. О. Мельничук, А. Д. Баб’юк (Мирослав Ірчан), М. Т. Заячківський (Косар). Всі вони згодом взяли активну участь у соціалістичному будівництві на Радянській Україні.
Після загарбання Галичини буржуазно-поміщицькою Польщею боротьба народних мас проти іноземної окупації розгорнулася з новою силою. Влітку 1919 року поблизу Коломиї діяли партизанські загони, об’єднані у великі повстанські полки. На чолі їх був ревком, який стояв на радянській платформі. Повстанці розгромили посилену охорону залізничного мосту через Прут, порушили телефонний зв’язок, висадили в повітря склад, підірвали залізничну колію. Для боротьби з революційними виступами польський уряд в 1920 році запровадив у Коломиї польовий суд, який застосовував смертні вироки.
За часів польської окупації f 1920—1930 рр. в Коломиї налічувалося близько 20 невеликих приватних підприємств. На них переважала ручна праця, бо устаткування було примітивним. Паперова фабрика не давала й половини довоєнної продукції, простоювала роками; на ній працювало не більше як 20—30 робітників. На ткацькій і трикотажній фабриках працювало лише 50—80 робітників. Перша мала близько 40 англійських верстатів застарілої конструкції. На заводі машин і відливу заліза працювало близько 100 робітників. Фабриканти систематично порушували закон про 8-годинний робочий день. Особливо жорстоко визискувалися жінки та діти. Не було соціального страхування. Понад 1200 сімей трудящих тулилося в підвалах. Впорядковувалося місто лише в тій частині, де мешкали буржуазія й урядовці. Купцям та фабрикантам належало понад дві третини орної землі в околицях міста та майже всі житлові будинки, які власники за велику плату здавали робітникам.
Письменник П. С. Козланюк, який багато років провів у Коломиї, писав: «Місто було неосвітлене, неохайне, брудне. Базарна площа і більшість вулиць були незабруковані. Навіть центральна вулиця, що веде до станції, влітку тонула в порошній куряві, а в сльоту скидалась на корито болотного розчину. Магістрат брав податки навіть за в’їзд у місто і за стоянку возів на базарі, але не давав кошти на благоустрій міста». В Коломиї жило багато ремісників, кустарів, торговців і фабрикантів. На 33 383 жителі (за даними 1935 року)4 тут було 10 церков, костьолів і синагог, 2 монастирі та лише одна бібліотека. Значна частина населення міста не знала грамоти.
Важке соціальне й економічне становище трудящих Коломиї викликало посилення революційних виступів. Боротьбою трудящих керували комуністичні організації, створені у 1919 році учасниками Жовтневої революції О. О. Ясінським (Коваль), С. В. Букатчуком і реемігрантами з Америки В. Ю. Корбутяком та Я. І. Мензатом.
У серпні 1921 року в селі Іллінцях Снятинського повіту відбулася нарада ініціативного комітету, яка утворила окружний комітет КПСГ (пізніше КПЗУ). Було обрано делегатів на перший з’їзд КПСГ у Львові — В. Ю. Корбутяка, Д. Мойсу, Є. Ступа. 1922 року в Коломиї були організовані комуністичні комірки: на заводі машин і відливу заліза (секретар І. В. Пилинко), на млинах (секретар І. Рубич), на пошті (секретар В. Остряк) та ін. В 1923 році Коломийський окружком КПЗУ очолив В. Ю. Корбутяк. В 1922 році в Коломиї був створений окружний комітет комсомолу. Особливо посилилась революційна боротьба в період підготовки до виборів в польський сейм. Побоюючись революційних виступів, уряд додатково ввів у Коломию військові частини. Найбільшими виступами тоді були першотравнева демонстрація 1923 року, проведена в Коломиї» та першотравнева демонстрація у Заболотові (1924 р.), організовані Коломийським окружкомом КПЗУ8. В 1924—1925 рр. в Коломиї розповсюдили листівки на захист першого комуністичного депутата польського сейму, польського робітника-залізничника Станіслава Ланцуцького.
Коломийський ОК КПЗУ вміло поєднував підпільну і легальну роботу. Легальними центрами комуністичної пропаганди були читальня ім. І. Франка та бібліотека ім. К. Маркса, що працювали в місті в 1923—1926 рр. Активно діяла комуністична комірка деревообробників, до якої входили Степан Лозинський, Євстафій Капелюх, Омелян Туринський.
1926 року в Коломиї відбулися страйк швейників й активні виступи безробітних. Страйкарі-швейники наступного року виступили не тільки з економічними вимогами, а й домагалися амністії політв’язням та створення робітничо-селянського уряду. Організовано пройшла першотравнева демонстрація в 1928 році. На вулицях було вивішено червоні прапори, в небі літали білі голуби з червоними стрічками. На мітингу трудящих з палкою промовою виступав Созонт Букатчук.