Ковалівка, Коломийський район, Івано-Франківська область
Ковалівка — село, центр сільської Ради. Розташована за 14 км від районного центру, за 0,5 км від шосе Коломия — Яблунів. Край села протікає річка Лючка. Населення — 1094 чоловіка.
Зберігся давній переказ, нібито сім’я якогось коваля, що мав 5 синів, прибула сюди з-під Умані в першій половині XVII ст. Вона й поклала початок селу. Цілком імовірно, що в перші роки існування Ковалівку спіткала доля сусіднього села Іспаса, яке руйнували татарські орди в 1621 і 1624 роках. У реєстрі загальної ревізії, складеному 15 травня 1670 року, серед поселень Коломийського повіту згадується село Ковалівка, де було 8 хат і оподатковувалося 3 дими.
Недалеко Ковалівки росли густі ліси, де переховувалися опришки. Не раз вони навідувалися в село. Так, у 1677 році опришки загону Василя Гліба, який діяв тоді в околицях Надвірної, напали на шляхтянку Полянську, яка жила в Ковалівці, забрали у неї пару коней та різних речей на 300 злотих.
У першому поземельному перепису 1788 року, зробленому вже за часів австрійського панування, Ковалівку схарактеризовано як невелике село, що належало до громади у Стопчатові і разом з нею входило до Яблунівської домінії. Проживало тоді в Ковалівці 152 чоловіка. В селі було 20 господарств. Земельні угіддя обчислювалися 396 моргами, переважно сіножатей (городів було лише 93 морги). Крім цього, селу належало ще 84 морги лісу. В перепису сказано, що городи знаходяться на нерівному місці, землю мають глинкувату, на якій частково садять городину, а частково сіють кукурудзу. Останньої не засівають більше як півморга. Селяни в цей час мали 5 коней, 34 воли, 93 корови. Ковалівські піддані виконували 108 тяглових і 126 піших днів панщини на користь магнатів Яблоновських. За угодою між магнатами Яблоновськими та австрійським урядом від 10 січня 1801 року, Ковалівка перейшла до державних маєтків. На початку XIX ст. лише 5 селянських господарств мали цілий наділ, 10 — половину, 5 — чверть наділу. Жили в селі 3 халупники і 2 комірники. В Ковалівці був водяний млин на 2 камені, при ньому — олійна ступа і сукновальня. Майже всі земельні угіддя знаходилися в руках селян, в основному заможних. Домінії належало лише 22 морги сіножатей. За випас селяни платили по 15 грошів від коня і від корови, по 7—6 грошів від вівці, свині й молодняка.
До 1811 року Ковалівка входила до Станіславського округу, потім — до Коломийського.
На час складання поземельних переписів у 1818—1820 рр. у Ковалівці істотних змін в селянському землеволодінні не сталося, тільки дуже зменшилася кількість худоби. Селяни мали 12 волів і 34 корови. Оскільки основна частина угідь перебувала під сіножатями та лісом і землеробство було допоміжним заняттям, то цілком очевидна картина занепаду села в цей період. Частина мешканців торгувала сіллю. Відомо, що селяни виконували на користь Яблунівської домінії 72 тяглі та 166 піших днів панщини.
Мало змінилося життя селян Ковалівки і після скасування кріпацтва. Селянин став особисто вільним, а за наділ повинен був заплатити викуп, сума якого дорівнювала повинностям за 20 років. Селян позбавили права користуватися лісами й пасовиськами. Це означало скорочення значної частини засобів до існування. Тому селяни змушені були добиватися прав на громадські угіддя. Тільки після того, як на суді 24 листопада 1860 року свідки 95-річний Іван Слопнович і 62-річний Гриць Гоянюк з Іспаса та 87-річний Петро Захарук із Стопчатова під присягою показали, що селяни Ковалівки довгі роки випасали худобу в лісі під назвою Жорна, сервітутна комісія визнала право селян на частину пасовиська. Боротьба, яка тривала аж до 1865 року, закінчилася тим, що з 197 моргів пасовиськ і лісу, якими користувалася селянська громада, 124 морги було приєднано до володінь державного маєтку в Яблунові, а громаді залишено тільки 73 морги пасовиська. Таким був результат наполегливих зусиль громади, довголітньої тяганини по сервітутних комісіях і судах.
Ковалівка залишалася невеликим селом, хоч у 1865 році вже стала окремою громадою. На початку 80-х років XIX ст. тут проживало 392 чоловіка. Число господарств на той час зросло до 807. Селянам і тоді бракувало худоби — у 1881 році налічувалося всього 26 коней і 64 воли, 100 овець, понад 200 свиней. Якщо у 7 селян було лише по одному поросяті, то у куркулів: П. Луцака налічувалося 57 голів різної худоби, В. Чукура — 48, Я. Боднарука — 42 голови. Переважна більшість селян терпіла злидні, мусила працювати на багатіїв або шукати заробітків у містах.
Ще з 20-х років XVIII ст. було відомо про вугільне родовище на території між Косовом і Кутами.
У 1890 році промисловець С. Шепановський заснував у Ковалівці 4 шахти глибиною 25—30 метрів, де видобували вугілля з верхнього пласта.
У 1891 — 1899 рр. середньорічний видобуток становив 7 тис. тонн. Наприкінці XIX ст. шахти законсервовано через малу потужність верхнього пласта. Замість них збудовано вертикальну шахту глибиною 75 метрів, де залягав пласт потужністю 0,7 метра. Устаткування було примітивним, умови праці — тяжкими.
Шахта працювала протягом 12 років і видавала близько 100 тонн вугілля Чоловічий хор села Ковалівки. 20-і роки XX ст. на добу. За час її існування видобуто 250 тис. тонн вугілля.
Мешканцям Ковалівки та навколишніх сіл не завжди щастило знайти тут заробіток, бо шахта працювала з перебоями. Тому вони мусили найматися за жалюгідну плату до місцевих поміщиків та куркулів або їхати в інші країни. В кінці XIX ст. виїхав до Німеччини Г. П. Мельник, до Франції — І. П. Ясінський та М. В. Заячук, до Чехії — Л. І. Іванюк, М. І. Боднарук та інші. Але й там вони не знаходили кращої долі. 17-річний М. П. Дмитрук у 1911 році влаштувався працювати чорноробом на шахті в Чехії. В 1915 році його забрали до війська. Потрапив він на італійський фронт, де був тяжко поранений. Не легше жилося йому й після повернення додому. Лише за Радянської влади він відчув себе людиною, став працювати на шахті в Ковалівці гірничим майстром.
Австрійські власті менш за все дбали про освіту українського населення. В Ковалівці не було школи. Незважаючи на нужденність життя, селяни прагнули до знань. Тому діяльність сільських просвітителів завжди знаходила тут підтримку. Прихильно ставилися селяни до вчителів, які не тільки навчали дітей, а й своїми знаннями живили допитливий природний розум селянина. Особливою повагою серед своїх односельців користувався Микола Колцуняк, що вчителював у Яворові.
1885 року мешканці Ковалівки на власні кошти відкрили читальню, що містилася в хаті В. Ясінського. Відкриття її стало святом, на яке прибули люди з навколишніх сіл. Микола Колцуняк виступив з промовою про потребу освіти для народу. Кирило Геник, вчитель з Березова, прочитав доповідь про життя Т. Г. Шевченка та декламував його поему «Наймичка». Вчитель Максим Крушельницький з глобусом у руках розповідав селянам про рух Землі, Сонця і планет, причину зміни дня і ночі, пір року.
В 1905 році в Ковалівці було 2 невеличкі читальні: «Просвіти» та ім. Качковського. Тут знайомилися з творами українських письменників, відзначали їхні ювілеї. В 1906 році в селі відбувся урочистий вечір на честь Т. Г. Шевченка. На нього запросили хор з Печеніжина. Лише в 1907 році у Ковалівці відкрито одно-класну школу, на утримання якої мешканці села вносили окремий податок.
В роки першої світової війни мешканцям Ковалівки довелося зазнати всіх лих і нестатків, що випадали на долю прифронтових населених пунктів. Через село кілька разів проходила лінія фронту. Мобілізовані до австро-угорської армії ковалівські селяни здавалися в полон росіянам, зокрема М. І. Мельник, О. О. Ясінський. Повернувшись після закінчення війни додому, вони розповідали односельцям про Велику Жовтневу соціалістичну революцію.
Після розпаду Австро-Угорщини в Ковалівці при владі стали зунрівці, які нічого не зробили, щоб поліпшити становище трудящих.
Наприкінці 1919 року до села вступили окупаційні війська буржуазно-поміщицької Польщі. Новий гніт і безправ’я принесли вони трудящим. Селяни терпіли від малоземелля і безземелля — в середньому на господарство припадало 3 га землі. Однак 5 дворів мали більш як по 10 га землі, 54 — від 1 до 2 га, а 29 господарств мали менше гектара. 1933 року в Ковалівці було 102 двори, яким належало 43 коней, 15 волів, 188 корів, 104 голови ялівника і телят, 8 овець і кіз, 253 свиней — всього 115 голів.
Селяни одержували низькі врожаї. Так, у 1934 році зібрано жита й ячменю ярого — 6 цнт з га, вівса — 12, озимої пшениці — 8, кукурудзи — 12, картоплі — 80 цнт з гектара. На городах садили багато огірків, які вивозили до Яблунова.
Ковалівське вугілля не могло витримати конкуренції з сілезьким — з середини 20-х років видобуток його припинився. Основним заняттям мешканців села залишилося сільське господарство.
За двадцятиліття польської окупації ковалівські селяни вкрай зубожіли, а додаткових засобів до існування знайти було дуже важко. Та гніт був не тільки економічний. Селяни не могли одержати медичної допомоги — в Ковалівці не було жодного медика. Житель села Л. І. Іванюк розповідав: коли у нього в 1929 році захворів 12-річний син, він мусив везти його при великому морозі в Яблунів, бо лікар не захотів приїхати до Ковалівки. За лікування Іванюк заплатив 25 злотих, але поки довіз сина додому, той помер.
Хоч формально початкову школу, що існувала в Ковалівці, мусили відвідувати всі діти, бідняки не мали змоги здійснити це право. Через відсутність взуття їх діти взимку сиділи вдома.
Одним з керівників комуністичного руху на Прикарпатті був уродженець Ковалівки О. О. Ясінський (Олесь Коваль). Ще в гімназійні роки він став на шлях революційної боротьби. Навідуючись у рідне село, читав ровесникам заборонені книжки, прагнув прищепити їм ненависть до експлуататорського ладу. Двадцятирічним юнаком він потрапив на фронт і при першій же нагоді опинився в російському полоні. Жовтневі дні 1917 року він зустрів у Ростові-на-Дону. Деякий час перебував у Харкові. 1918 року О. О. Ясінський повернувся на батьківщину переконаним комуністом. Був одним з організаторів Коломийської повітової партійної організації. Влітку 1923 року його обрали в члени ЦК КПСГ. У 1924 році партія послала О. О. Ясінського секретарем окружкому в Холм. Навесні 1925 року, виказаний провокатором, він опинився в пазурах поліції. Стійко тримався комуніст на допитах і суді, гнівно заявив своїм катам: «Можна понівечити тіло бійця, але ніколи не задушити велику ідею комунізму». Мужній революціонер загинув 30 листопада 1930 року в дрогобицькій тюрмі. «Наша правда» (орган КПЗУ) писала, що смерть О. О. Ясінського є «великою втратою для партії і революційного руху».
Хоча в Ковалівці не було створено комуністичного осередку, революційну агітацію в селі вів Коломийський окружком КПЗУ, а також члени місцевого осередку «Сельробу». Намагалися впливати на селян і буржуазно-націоналістичні організації, які зосередили свою діяльність в читальні «Просвіти». За ними йшла куркульська верхівка. З донесень поліції відомо, що 24 березня 1935 року в Ковалівці було розкидано кілька десятків комуністичних листівок, написаних українською мовою. Знайдено в селі також листівку, видану ЦК КПЗУ з нагоди 21-ї річниці початку першої світової війни. Листівки розповсюджували місцевий житель Дмитро Микитюк та Юрій Маковійчук з сусіднього села Микитинець.
Ковалівські селяни гаряче сприймали кожне слово революційної пропаганди. В 30-і роки громадське життя в селі було досить жвавим. Протягом 1933—1935 рр. споруджено народний дім, у якому проводилася культосвітня робота, селяни самотужки здобували освіту. Активно виступили мешканці Ковалівки на чолі з М. О. Камищуком проти спроб окупаційних властей запровадити в школі польську мову, їм вдалося добитися від уряду дозволу вести навчання українською і польською мовами. В селі був громадський верстат для виготовлення покрівельних матеріалів з цементу, який здавали в оренду. Одержані гроші витрачали на утримання читальні, купівлю книжок та інші потреби. Ще з початку XX ст. в Ковалівці існував зерновий фонд взаємодопомоги, який у 30-х роках був значно розширений. Кожний господар міг тут одержати навесні необхідний посівний матеріал, а восени повертав з невеликим процентом.
З різних джерел дізнавалися селяни про життя Радянської України. Мешканець Ковалівки І. П. Боднарук ходив у пошуках заробітку по селах понад Збручем. Повернувшись додому, він розповідав, що бачив, як за річкою, на ланах, неподілених межами, працюють трактори. Слухаючи ці розповіді, мешканці Ковалівки мріяли про возз’єднання з своїми братами, які давно позбулися експлуатації.
З радістю зустріли трудящі Ковалівки воїнів Червоної Армії у вересні 1939 року. З великим піднесенням проходили вибори до Народних Зборів Західної України. Селяни одностайно віддали свої голоси за жителя селища Яблунова В. П. Котлярчука. Після проголошення Радянської влади мешканці села обрали Ковалівську сільську Раду, яку очолив бідняк М. І. Мельник.
Одними з перших заходів, здійснених Радянською владою, були геологорозвідувальні роботи в селі та заснування Коломийсько-Мишинського шахтоуправління. В Ковалівці розпочалося будівництво нових шахт. За короткий час споруджено 2 шахти з похилими стовбурами. В 1940 році тут видобули 6,2 тис. тонн вугілля. Вугілля йшло на забезпечення місцевих потреб. Працювали тут жителі Ковалівки та навколишніх сіл, що істотно впливало на поліпшення їхнього матеріального становища.
Одночасно приділялася увага зміцненню селянських господарств. Малоземельні і безземельні одержали землю. На початку 1941 року в селі створено агрономічний гурток. Агітколектив на чолі з уповноваженим Яблунівського райкому КП(б)У С. С. Сазоненком готував селян до організації колективного господарства. Здійснювалися перші кроки в розвитку освіти, культури. Замість початкової було відкрито семирічну школу. При клубі почали працювати гуртки художньої самодіяльності.
Але соціалістичні перетворення тривали недовго — фашистська навала змусила радянських людей взятися до зброї. А 1 липня 1941 року до села вдерлися гітлерівці. Страшні часи настали для жителів Ковалівки. Як і на всіх окупованих територіях, тут встановився «новий порядок» — режим терору, розрахований на масове винищення місцевого населення і пограбування багатств краю. Шахти було зруйновано. Чимало жителів потрапило на каторжні роботи до Німеччини. Матеріальні збитки, заподіяні окупантами Ковалівці, обчислюються сотнями тисяч карбованців.
28 квітня 1944 року Ковалівку визволили частини 2-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії. Хоч лінія фронту до початку липня 1944 року проходила поблизу села, 20 шахтарів з ентузіазмом взялися за відродження шахт. Пенсіонер М. М. Чукур розповідає, що буквально під ворожим обстрілом пробивалися гірники на шахту № 3, щоб працювати на відбудові. Розташовані тут військові частини допомагали їм. Не лишилися осторонь селяни. Вони вночі, часто під обстрілом, доставляли підводами кріпильне дерево з лісу. Коли ж у другій половині липня лінія фронту відсунулася на захід, робота пожвавилася, і на початку вересня 1944 року вугілля пішло «на гора». З кожним днем розширювалися відбудовчі роботи, прибували все нові люди з навколишніх сіл. З Донбасу та Кузбасу приїхали кваліфіковані шахтарі. В листопаді 1944 року почали діяти 3 шахти. На кінець 1944 року на шахтах вже працювало понад 190 чоловік, вони видобували 15 тонн вугілля щодоби. 1945 року створено партійну організацію, яка налічувала 9 комуністів. Тоді ж виникла й шахтна комсомольська організація.
На початку 1946 року понад 40 селянських сімей об’єдналися в колгосп. Фундаторами артілі були П. М. Дмитрук, Ю. Ю. Кравчук. Головою артілі «Ленінський шлях» обрали Ю. Ю. Кравчука. Та невдовзі він поліг від рук бандерівців. Колгосп був одним з перших у Яблунівському районі. Над ним взяли шефство комсомольці райцентру. Всіляко допомагали колгоспникам і шахтарі — вони ремонтували машини, в гарячу пору виходили в поле.
Ковалівським шахтам як основним постачальникам палива для місцевої промисловості приділяли велику увагу центральні та місцеві органи влади. Будівництвом шахт відали Коломийське управління новими шахтами Наркомату вугільної промисловості УРСР та Коломийська контора тресту «Львіввуглерозвідка».
Трудящим Ковалівки значно легше було б відродити шахти і налагодити повоєнне життя, якби не терор націоналістичних банд. Тільки-но віддалився фронт від села, як вони почали свої криваві дії. Для боротьби з оунівцями в селі було створено загін самооборони на чолі з П. Д. Соричем. На початку серпня 1944 року на загін з 10 чол., що охороняв склад зерна, напала т. зв. сотня Цигана. Загонові довелося витримати 5-годинний бій, під час якого П. Д. Сорич був тяжко поранений, але незважаючи на це, продовжував вести вогонь. Бандити, зустрівши рішучий опір, відступили. Відступаючи, вони спалили хати бійців загону самооборони П. Сорича та В. Романюка. В кінці листопада 1944 року бандерівці підпалили приміщення і знищили апаратуру на шахті № 3 та вчинили низку інших терористичних актів. У Ковалівці від їх рук загинув секретар райкому партії С. І. Саренко, працівник райфінвідділу О. С. Сергієнко. Закатували оунівці й бійця загону самооборони П. М. Мочернюка, його дружину.
Велика увага в перші післявоєнні роки приділялася збільшенню видобутку бурого вугілля, яке тоді забезпечувало потреби області. Для цього проведено комплекс робіт. 1947 року збудовано електростанцію, кілька приміщень для шахтоуправління, яке переїхало сюди з Коломиї. Одночасно будувалося й робітниче селище — зводилися гуртожитки та багатоквартирні будинки. В 1948 році до селища прокладено шосейну дорогу, наступного року — залізницю, що з’єднувала Ковалівку з Коломиєю. Основний видобуток вугілля було зосереджено на шахті № 3, пізніше стали до ладу шахти № 6 і № 7. На шахти прибували спеціалісти з різних вугільних басейнів країни. Устаткування надходило з міст РРФСР — Скопіно та Ясногорська. Його також надсилали Одеський завод «Червона гвардія», Харківський — «Світло шахтаря». З часом шахтарський обушок поступився перед відбійним молотком, а на транспортуванні вугілля в шахтах з’явилися електровози, навантажувальні та інші машини і механізми.
Селяни, які прийшли працювати на шахти, набували шахтарських професій, оволодівали новою технікою. Син бідняка М. М. Угринчук, працюючи на шахті, здобув спеціальність гірничого майстра, таким був і шлях І. І. Бордуланюка та багатьох інших. Своїм досвідом ділилися з ними кваліфіковані шахтарі — комуністи П. П. Слинько, М. С. Корсун, які ще 1944 року приїхали сюди за путівкою Ворошиловградського обкому КП(б)У. Прибували до Ковалівки й молоді спеціалісти — випускники технікумів і гірничих училищ. Так формувався робітничий колектив. У 1948 році шахтна профспілкова організація об’єднувала близько 400 чоловік.
Складні природні умови — надто тонкий пласт вугілля і велика кількість шахтних вод — га брак кріпильного лісу завдавали чимало клопоту гірникам, через що на початку 50-х років у деякі періоди плани вугледобутку не виконувалися. Подолання цих труднощів вимагало великого напруження сил колективу.
Партійна організація вжила ряд заходів щодо налагодження справ. Насамперед було організовано навчання шахтарів, які опановували нову техніку. Робітничий колектив розгорнув боротьбу за підвищення продуктивності праці, раціоналізацію виробництва. Завдяки цьому план видобутку в 1958 році перевиконали, особливо відзначилася шахта № 3.
В роки семирічки на шахтах розгорнувся рух за соціалістичне ставлення до праці. Весь колектив вів наполегливу боротьбу за вдосконалення роботи підприємства. Шахтар К. Г. Туркулов розробив схему врубової машини для заміни відбійного молотка в умовах ковалівських покладів вугілля, К. Г. Туркулов і Ю. В. Дмитрук запропонували нове дистанційне управління конвейєрами по навантаженню вугілля у лавах. З 1960 року вуглевидобуток провадився тільки в тих лавах, де можна було застосовувати врубову машину. В штреках запровадили металеве кріплення. Шахти об’єднали в комбінат. Завдяки механізації кількість робітників зменшилася приблизно на третину, проте вуглевидобуток на початку 60-х років зріс більш як в 5 разів.
Комуністична партія і Радянський уряд високо оцінили самовіддану працю шахтарів Ковалівки. Орденом Леніна було нагороджено М. С. Корсуна, П. П. Слинька, М. Ф. Кузнюка. Багатьох відзначили медалями, значком «Шахтарська слава». Звання почесного шахтаря присвоєно Д. М. Бордуланюку, В. І. Якимишину, В. М. Веклюку, І. М. Атаманюку, Д. І. Данилюку, Ф. М. Кавацюку.
Шахтарська Ковалівка відіграла важливу роль у розвитку соціалістичної промисловості області. Коли на Прикарпатті значно збільшився видобуток газу і він став основним паливом для промисловості, розробка малопотужних пластів вугілля втратила колишнє значення. 1 січня 1968 року ковалівські шахти закрили.
Частина шахтарів виїхала на великі підприємства вугільної промисловості, а ті, що залишилися, пішли працювати на нові підприємства, завчасно відкриті в Ковалівці. З вересня 1967 року тут почали працювати цехи Коломийського металозаводу.
Колишні шахтарі перекваліфікувалися. Вони виготовляють сейфи, замки, кабель.
В адміністративному приміщенні комбінату розмістився кабельний цех. Будується завод електровиробів, один цех якого вже дає продукцію. Робітники на цих підприємствах заробляють по 120—130 карбованців.
Чимало колишніх селян-хліборобів Ковалівки стали робітниками, частина їх продовжує працювати в сільському господарстві. З 1958 року колгосп «Ленінський шлях» об’єднано з колгоспом «40 років Жовтневої революції» (с. Мишин). За об’єднаним господарством збереглася назва «Ленінський шлях».
Соціалістичні перетворення докорінно змінили обличчя Ковалівки. На місці невеликого глухого прикарпатського села виросло впорядковане робітниче селище. Шахтоуправління звело 50 будинків для шахтарів, заохочувалося й індивідуальне будівництво. Якщо до 1939 року шахтар П. Ю. Мочернюк не мав своєї хати і жив у комірному, то тепер він має гарний чотирикімнатний будинок. Шахтар П. І. Савчук мешкав колись у невеликій хатинці, яка скидалася на хлів, а тепер у нього просторий будинок. Виросла ціла вулиця нових садиб з чепурними будинками, чудовими садками. Є в селі водопровід. Тут — середня школа, будинок культури, лікарня, аптека, лазня, їдальня, філіал Коломийського побуткомбінату, різні крамниці, пекарня. Курсує автобус Ковалівка—Коломия.
Перетворення, здійснені в звичайному селі Ковалівці, типові для нашого часу. Заможно, культурно живуть радянські люди — творці свого щастя.
С. В. МАКАРЧУК, Я. С. МЕЛЬНИЧУК