Печеніжин, Коломийський район, Івано-Франківська область
Печеніжин — селище міського типу (з 1940 р.), центр селищної Ради. Розташований за 12 км від залізничної станції Коломия, в мальовничій улоговині Передкарпатського прогину над річками Печенігою і Лючкою. Населення — 5017 чоловік.
На території селища виявлено кам’яні знаряддя праці періоду неоліту, а також бронзові речі (плоску сокиру, ніж, рибальський гачок) доби бронзи.
Печеніжин — одне з найстародавніших поселень Прикарпаття, відоме з часів Київської Русі. В XIV ст. Печеніжин, як сказано в одному з документів, користувався магдебурзьким правом, мав міську ратушу, а в стародавньому замку містилася королівська адміністрація, що здійснювала нагляд за численними солеварнями та гутами. В письмових документах згадується, що 1443 року, коли Печеніжин належав галицькому каштеляну Івану Колі, він був великим поселенням, центром волості. В самій назві селища є вказівка на можливе її походження від кочового племені печенігів, яких, очевидно, оселили тут за князівських часів як полонених.
Як видно з люстрації Коломийського староства за 1565—1566 рр., основним заняттям населення Печеніжина було землеробство й тваринництво. Феодально-кріпосницький гніт тут був дещо меншим, ніж в інших землях тогочасної Червоної Русі. Хоча розмір панщини становив лише 12 днів на рік, селяни виконували різні натуральні повинності, сплачували чимало податків. За випас худоби вони платили по 1 злотому від голови рогового, а від 100 овець давали 1 барана, або 24 гроші, волоський сир, або 8 грошів, поставець бринзи, або 2 гроші.
Проте не завжди феодали-дідичі могли примусити коритися волелюбного гуцула-верховинця. Влітку він зникав зі своїм майном — отарами овець і кіз — в полонинах, а взимку відходив у неприступні гори, куди не наважувалися йти і гайдуки. Тому сюди втікали кріпаки з Поділля, Львівщини, а також Молдавії. Прибульці орендували в місцевих феодалів полонини для випасу худоби. Тут, в горах, легше було переховуватися від розшуків пана, знайти захист від татарських та турецьких наїзників-людоловів.
У писемних джерелах 1624 року в Печеніжині згадується замок-фортеця, який відіграв важливу роль в обороні місцевості від наскоків татар. Замок збудований у формі чотирикутника на високій горі над р. Печенігою, він був оточений валами, рештки яких добре збереглися до наших днів. З тих тривожних часів залишилися назви урочищ: Татарські звори, Татарські могили.
Зростання феодальних повинностей, спустошливі набіги татар, посилення національно-релігійного гноблення — все це викликало опір з боку трудящого селянства. Коли восени 1648 року козацько-селянське військо на чолі з Богданом Хмельницьким вступило до Галичини, на Покутті виникла ціла повстанська армія під керівництвом Семена Височана. Його помічником був дрібний шляхтич Лесь Березовський, в загонах якого воювали печеніжинські селяни. Повстанці розгромили замок Станіслава Потоцького в Печеніжині й забрали майна на 40 тисяч флоринів.
Після відступу козацько-селянських військ частина учасників повстання на чолі з Лесем Березовським, відійшовши в гори, продовжувала боротьбу. Збирачі податків 1650 року повідомляли з Печеніжина, що через воєнні спустошення і втечу населення вони «не могли вибрати більше податків, тільки 2 злотих і 10 грошів».
З втікачів створювалися загони опришків, боротьба яких наростала у відповідь на посилення феодального визиску. На початку XVIII ст. грозою для шляхти стали Іван Пискливий і Федір Жолоб. В їхніх загонах були люди з Печеніжина, зокрема Маковій, який брав участь у нападі опришків на Косів у 1704 році.
1722 року в Печеніжині налічувалося 94 селянські господарства, які виконували панщину. З них тільки 65 мали тягло. Найбідніші, безтяглі селяни відробляли вже по 52 дні панщини на рік і платили по 3 злоті грошової ренти, а до натуральної ренти входили 1 віз сіна, 2 курки, 12 яєць, 1 міток пряжі та по 1 гарнцю горіхів і грибів. Крім цього, доводилося давати панові по 1 злотому від вола, корови і трирічного молодняка, десятий вулик, дванадцяту вівцю, п’ятнадцяту козу тощо. Заможніші селяни на рік відбували тільки 12 днів панщини, але платили, крім натуральних данин, по 20—25 злотих ренти. Особливо важкою для тяглих селян була підводна повинність. В інвентарі записано, що селяни зобов’язані давати від супряги раз на рік підводу до Підгайчиків і перевезти 3 бочки солі.
Але цим не обмежувався визиск. Через систему застав, оренди, відкупу маєток опинявся аж у четвертих руках. Кожний орендар прагнув витиснути з селян значно більше, ніж зазначалося в інвентарях. Про це красномовно свідчать скарги селян до власника маєтку на здирства і жорстоку поведінку орендарів. Хоч, як правило, пан не відповідав на скарги, ті, що їх подавали, ставали жертвами орендаря, їх звинувачували в бунтарстві, в зв’язках з опришками і знищували.
Антифеодальну боротьбу опришків наприкінці 30—в першій половині 40-х років XVIII ст. очолив Олекса Довбуш, син пастуха-комірника Василя Довбуша з Печеніжина. 1738 року опришки розправились із печеніжинським орендарем Тишківським, а потім з багатіями в Чорних Ославах і Лючках. Восени 1739 року Олекса Довбуш організував загін з 30 чоловік, з яким почав діяти далеко за межами Покуття.
Рух опришків не припинявся і після смерті Довбуша. Навіть в 20-х роках XIX ст. у Печеніжині, Космачі, Слободі-Рунгурській, Баня-Березові були розміщені військові пости для боротьби з опришками.
В другій половині XVIII ст. розмір феодальних повинностей селян Печеніжина різко збільшився. Тепер їх зобов’язували від кожної пари коней чи волів 8 разів на рік відвозити з Печеніжина до Львова по 3 бочки солі. Хоч на кожну ходку селянин витрачав не менше тижня, за 8 поїздок зараховувалося лише 16 днів панщини. Селяни писали в скарзі, що ці повинності для них «гірше татарської неволі».
У 1787 році Печеніжинський маєток Т. Потоцького як соленосний район купила казна Австрії. Управління ним здійснював «скарб камеральних маєтків». Щоб збільшити вартість маєтку, Потоцький позаписував до інвентарів панщизняних повинностей і т. зв. дарові, які виконувалися кріпаками поза панщиною. Але якщо раніше за це пан був зобов’язаний надавати селянам такі пільги, як-от: збирання хмизу в лісі, зрубу дерев на будівлі, користування панськими пасовищами тощо, то тепер цих прав селян позбавили, а «скарб камеральних маєтків» вимагав виконувати всі повинності або сплачувати гроші. Це було пряме пограбування селян. Цього ж року при розмежуванні домініальних і рустикальних земель поміщик записав у свої інвентарі ті ліси, пасовиська та луки, які раніше були в громадському користуванні селян Печеніжина.
Селяни зверталися до всіх установ австрійської держави. В протоколі від 10 серпня 1792 року, наприклад, згадується про повторні скарги всіх мешканців Печеніжина на економа, який знущався над кріпаками. Намісництво попередило Коломийський повітовий уряд, що «надмірні утиски та варварська поведінка економа до підданих може при дальшому зволіканні розгляду та вирішення селянських скарг призвести до непередбачених наслідків». Проте це попередження залишилося на папері.
Оскільки з селян стягували великі штрафи за невиконання підводних повинностей, т. зв. підгасів,то, щоб мати менше клопоту з селянами, які скаржилися, що їм не оплачують підгасів, дирекція солеварень у 1799 році запропонувала перетворити печеніжинські та кутські підгаси у панщину. Уряд схвалив цю пропозицію, а заборгованість держави перед селянами за оплату підгасів списав.
В кінці XVIII — на початку XIX ст. печеніжинські селяни відбували 78 днів панщини на рік. Халупники, хоч і не мали своєї землі, виконували 67 днів пішої панщини. Крім того, в 1836 році 452 селянські двори платили від худоби та пасік 270 флоринів 49 крейцерів податку, а в 1841 році — вже 323 флорини 28 крейцерів. За випас худоби на державних грунтах сплачували по 1 золотому рогового.
Основні доходи селянам давало тваринництво, а також різні промисли. Тут виробляли полотно, ліжники, килими. Добре було налагоджено виробництво дерев’яного посуду: різних кухлів, ложок, черпаків, тарілок тощо. Існувала в Печеніжині з давніх-давен і солеварня. Але 1820 року її закрили як малопродуктивну. Використовувалися нафтові «текучі» або «ропи».
З 1816 року в Печеніжині існувала тривіальна школа, де 1 вчитель навчав невелику кількість дітей читати, писати і рахувати. Школа утримувалася печеніжинською громадою. Нагляд над школою здійснювала шкільна рада, яка складалася з радних містечка.
Селяни Печеніжина на знак скасування панщини спорудили кам’яний хрест із написом: «Сіє знаменіє хрестное во пам’ять свободи і знесення панщини з дня 3 мая 1848 г.», вважаючи, що навіки поховали свою неволю. Але становище їх від цього не стало кращим. Вони не тільки не одержали землі, але й втратили пасовища та ліси і ще довго перебували в кабальній залежності від держави.
Після реформи 1848 року класове розшарування селян прискорилося. На 612 селянських господарств у Печеніжині припадало 3553 морги землі, в т. ч. 3216 моргів лук, 292 морги городів, близько 45 моргів пасовиськ. На кожне в середньому — по 6 моргів землі. 106 халупників її зовсім не мали, а тим часом 8 куркульських господарств володіли ділянками по 30 і більше моргів. У 80-х роках XIX ст. на кожне селянське господарство припадало пересічно по 4,2 морга землі.
1872 року в Слободі-Рунгурській було відкрито поклади нафти. Перші шиби, де вручну видобували нафту, заклали в 1875 році. На початку 80-х років завдяки застосуванню парової машини та глибинного буріння видобуток почав різко збільшуватися. В 1882 році в Печеніжині побудовано нафтопереробний завод, на якому працювало близько 500 робітників і службовців. У другій половині 80-х років Печеніжинський нафтопереробний завод був одним з найбільших в Австро-Угорщині. Він конкурував з кращими підприємствами Пешта і Фіуме. Кількість робітників за цей час майже подвоїлася. Завод очищав 600—1000 цнт нафтової ропи на добу.
Працювати доводилося за важких умов, бракувало техніки безпеки. Через вибухи газу та обрив канатів бували смертні випадки. Робочий день тривав 12 годин, а денна зарплата становила 50 крейцерів.
80—90-і роки XIX ст.— період найбільшого піднесення нафтовидобутку біля Печеніжина. Його тоді називали містом мільйонерів. У 80-х роках було прокладено залізницю Коломия — Слобода-Рунгурська зі станцією в Печеніжині. Населення його значно зросло. Якщо в 1840 році в Печеніжині налічувалося 452 двори, то у 1880 році — вже 934 двори з 4670 жителями. З 1898 року Печеніжин став центром повіту, до якого входило 21 село.
Рівень освіти трудящого населення Печеніжина залишався дуже низьким. Тільки 1894 року замість тривіальної була відкрита 4-класна школа, що повністю перебувала на утриманні громади. В 1902 році її перетворено на 5-класну школу, в якій навчалось до 500 учнів. В 1906/07 навчальному році 50 проц. дітей шкільного віку залишалося поза школою.
Трудящі мешкали в курних хатах, що тулилися одна до одної. Через скупченість будинків та брак протипожежних засобів чимало лиха завдавали пожежі. Лише 1889 року згоріло 150 будинків по Рунгурській вулиці та на Ринку.
Вулиці було занедбано. Тільки 1899 року збудовано перші кам’яні водостоки (153 м) та забруковано 413 кв. метрів.
Медична допомога була вкрай незадовільною. Увесь повіт обслуговували 1 державний, 2 приватні лікарі та 2 акушерки. Працювала приватна аптека. Бідняки ставали жертвами різних інфекційних хвороб та епідемій. В Печеніжині 1899 року зроблено щеплення проти віспи тільки 41 дитині, а померло в цьому ж році від неї 45 дітей. Тоді ж смертність печеніжинців від холери становила 12 чол. на 100 чол. населення. Багато людей гинуло від туберкульозу, скарлатини. Високою була дитяча смертність, особливо від дифтерії.
В кінці XIX — на початку XX ст. капіталістичний визиск трудящих Печеніжина посилився. Селяни, маючи невеличкі клаптики землі, в середньому по 3,2 морга на двір, ледь животіли. Найкращі землі загарбали куркулі, церква та орендарі. Куркулі, що орендували церковні й державні землі, нещадно експлуатували селянську бідноту. Тягар податків, куркульська й лихварська кабала вели до повного зубожіння основної маси селян. Тільки в 1910—1912 рр. в Печеніжині за невчасну сплату селянами позики українському іпотечному банку 10 господарств було продано з публічних торгів. Дрібні напівкустарні підприємства не могли забезпечити мешканців Печеніжина роботою. Обезземелена селянська біднота емігрувала за кордон, шукала заробітків на лісорозробках у Карпатах, в поміщицьких маєтках усього краю.
Під впливом революційних подій у Росії та піднесення страйкового руху в Галичині селяни також почали повставати на боротьбу. В серпні 1905 року жителі Печеніжина та навколишніх сіл домовилися не збирати врожай на поміщицьких полях за десятий сніп. Два тижні тривала боротьба. Поміщики найняли робітників інших районів, але страйкарі виставили свої пости і не допустили штрейкбрехерів до роботи. Тоді печеніжинський староста звернувся з просьбою до намісника прислати для збору врожаю в’язнів. Тільки так вдалося поміщикам зібрати врожай.
Внаслідок хижацьких методів експлуатації родовища видобуток нафти в околицях Печеніжина скорочувався, водночас зменшувалося виробництво нафтопереробного заводу. На підприємстві працювало тільки 112 робітників. У 1912 році в селищі налічувалося всього 12 промислових підприємств, у яких працював лише 181 робітник.
Надлишок робочої сили забезпечував капіталістам нещадну експлуатацію. Робочий день тривав 12 годин на добу. Промисловці запроваджували поденну систему оплати праці від 1,2 до 5 крон для дорослого робітника. Цих грошей ледве вистачало на нужденне прожиття.
Перша світова війна завдала великих страждань трудящим. Частину жителів Печеніжина власті евакуювали до різних районів Австро-Угорщини, а майно їх реквізували на військові потреби. Десятки мешканців за симпатії до росіян в лютому 1915 року було арештовано і відправлено до концентраційного табору в Талергофі. Під час війни містечко тричі переходило з рук у руки. Внаслідок цього понад 90 будинків згоріло, 250 — зруйновано. Населення Печеніжина зазнало збитків на 5 мільйонів австрійських крон.
Перебування російських військ в Печеніжині справляло революціонізуючий вплив на жителів. Чимало солдат відверто засуджували війну, царизм, експлуататорські порядки. Солдати-більшовики поширювали серед населення революційні ідеї. Староста Печеніжина в донесенні воєводському управлінню писав, що російські війська викликали в трудящих Печеніжина ненависть до уряду та пануючих класів.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції, встановлення Радянської влади на Україні мали вирішальний вплив на піднесення класової і національно-визвольної боротьби на Покутті. В липні 1918 року робітники нафтових промислів Печеніжина і Слободи-Рунгурської оголосили страйк солідарності з страйкуючими робітниками Борислава і Дрогобича. Вони вимагали підвищити заробітну плату на 50 проц. Очолювали страйкарів Мафтієвич і Євчук.
На боротьбу піднімалося й нужденне селянство. В цей час печеніжинці поверталися після евакуації з Чехії, Словаччини, Угорщини і Австрії. Селяни не мали чим обробляти занедбані землі, нічим було їх засівати. Населення голодувало, а «убога частина гуцулів вмирала з голоду». У вересні 1918 року власті повідомляли з Печеніжина, що серед селян розповсюджуються відозви із закликами боротися за приєднання Галичини до Радянської України.
Трудящі Печеніжина виступали проти буржуазно-націоналістичної влади уряду ЗУНР. 24 квітня 1919 року застрайкували робітники нафтопереробного заводу. Страйк, як повідомляв журнал «Народ», тривав протягом тижня. Робітники добилися 8-годинного робочого дня та підвищення заробітної плати.
В травні 1919 року Печеніжин загарбали польські окупанти. Колишні військовополонені, що повернулися з Росії, С. Сметанюк, Ю. Білецький, В. Грабовецький, Ю. Диблюк та інші сформували загін з 400 чоловік і почали збройну боротьбу. 24 травня повстанці розгромили загін польських окупантів, захопили автомашину і 27 гвинтівок. Та саме в цей час до Печеніжина вступили румунські війська, союзники шляхетської Польщі, які жорстоко придушили повстання. На окупованих землях запровадили терористичний режим.
Трудящі Печеніжина чинили опір окупантам: відмовлялися виконувати військову повинність, бойкотували постанови польського уряду, не виконували розпоряджень місцевих органів влади.
Революційна боротьба трудящих Печеніжина стала більш організованою після утворення в серпні 1921 року Коломийського окружкому КПСГ. Поліція з Печеніжина повідомляла 14 листопада 1921 року, що комуністичний рух набрав великої сили: «…навіть ми тут у забитому гірському містечку відчуваємо його піднесення».
Вибори до сейму і сенату в 1922 році біднота Печеніжина зустріла масовим бойкотом. Незважаючи на застосування військової сили (в Печеніжині був розміщений батальйон солдатів)7, з 44 тис. виборців повіту брали участь у виборах тільки трохи більше 4 тис., а за урядову кандидатуру було віддано лише 12 голосів.
Комуністи швидко поширили свій вплив на читальню «Просвіти», товариство «Сільський господар», керували профспілковим рухом. Велику роботу серед трудящих Печеніжина та навколишніх сіл вели члени Коломийського окружного комітету КПЗУ Юліан Гросс, Іван Рубич, Осип Ванкевич, комуністи Василь Козяк, Микола Горішний та співчуваючі їм М. Д. Самокишин, В. В. Майданський, Іван Чупрей, А. Г. Чупрей, Д. В. Чемерис. Член окружкому П. Д. Остафійчук організовував гуртки «Сельроб-єдності» у Печеніжині і селах повіту.
Під впливом комуністичної пропаганди та агітації зростала класова свідомість трудящих і їх політична активність. Коли в грудні 1922 року польський уряд оголосив призов до війська, із 139 приписників з’явилося на призовний пункт лише 45 чоловік. Це було яскравим виявом протесту проти окупаційного режиму. Робітники об’єднувались у профспілки і організовано виступали на боротьбу з капіталом. 24 квітня 1924 року робітники нафтопереробного заводу оголосили страйк, вимагаючи поліпшити умови праці, підвищити зарплату. Промисловці були змушені поступитися. Але у вересні 1924 року нафтопромисловці знизили заробітну плату і намагалися ліквідувати поділ робітників на кваліфікаційні групи. У відповідь на це 16 вересня 1924 року робітники нафтової промисловості Прикарпаття, в т. ч. і печеніжинці, оголосили страйк, який охопив 4—5 тис. чоловік. Страйком керувала робітнича рада басейну. Тільки 24 вересня властям вдалося силою зброї придушити страйк.
За часів окупації становище трудящих Печеніжина невпинно гіршало. Біднота емігрувала, лише 1920 року з селища виїхало 72 чоловіка. Їздили печеніжинці і на тимчасові заробітки. Так, 1925 року на лісових промислах у Румунії, Чехословаччині, а також і в Польщі працювало понад 400 мешканців Печеніжина.
В 1935 році з 7,1 тис. жителів Печеніжина в сільському господарстві було зайнято 4,4 тис. чоловік (62 проц.), в промисловості — 1,3 тис. чол. (18 проц.), в торгівлі — близько 500 чол., на транспорті — 200 чол. і в інших галузях — до 700 чоловік. У містечку налічувалося 6 кравецьких, 10 столярних, 6 шевських та 2 колісні майстерні, 5 водяних млинів, ткацька майстерня, 4 кузні. Переважну більшість населення становила селянська біднота. 1248 дворам належало від 0,25 до 1,5 га землі. Ця категорія селян постійно збільшувалася. Вони ледве животіли — їх душили борги та лихварська кабала.
Селяни платили поземельний, державний, подорожній, шкільний, страховий та інші податки. Навіть за очистку димарів від сажі потрібно було заплатити 30 грошів на рік. В 1935 році 1248 дворів Печеніжина сплачували 18,8 тис. злотих податків. Безземельні та малоземельні селяни були дешевою робочою силою для поміщиків і буржуазії. Водночас знайти роботу поза своїм господарством ставало важче. Промисловість селища забезпечувала зайнятість лише 18 проц. населення. Внаслідок скорочення видобутку нафти в Слободі-Рунгурській 1928 року закрито нафтопереробний завод у Печеніжині. Через економічний занепад Печеніжина в 1929 році було ліквідовано й повітове староство, а Печеніжин і навколишні села приєднано до Коломийського повіту.
У 1931 — 1932 рр. в приміщенні нафтопереробного заводу фірма «Піляк» налагодила деревообробне виробництво. Тут у 5 цехах працювало 114 робітників та близько 30 чол. було зайнято сезонно.
В період світової кризи 1929—1933 рр. загострилися як класові, так і національні суперечності. Для полонізації українського населення створювалися різні шовіністичні організації: «Стронніцтво людове», «Сокул» тощо.
На початку 30-х років у Печеніжині була державна семикласна школа, викладали тут польською мовою. Щоб запобігти ополяченню своїх дітей, українці наймали вчителів і приміщення для т. зв. рідної школи. Власті переслідували вчителів рідної школи, намагалися не допускати збору коштів на її утримання. 1935 року в містечку діяла 4-класна школа. При читальні «Просвіти» був драматичний гурток, хор, духовий оркестр, футбольна команда. Містечко дедалі привертало увагу багатьох культурних і громадських діячів. В Печеніжині бували такі видатні письменники, як Ольга Кобилянська, Ярослав Галан.
Комуністи та сельробівці піднімали трудящих на боротьбу проти фашистського режиму. Під час виборів до польського сейму в 1930 році за урядові кандидатури проголосувало лише 8 проц. виборців.
Коли мешканці Печеніжина дізналися про рішення Радянського уряду взяти під захист українців, вони ще до приходу Червоної Армії визволили в’язнів з пече-ніжинської тюрми, організували варту самоохорони, взяли під нагляд фабрику «Піляк», молочарню «Підкарпаття», куркульські споживчі кооперації «Єдність» і «Будучність», банки, млини. 20 вересня 1939 року в містечку зібралося на мітинг 2,5 тис. чоловік. Голова Печеніжинського районного тимчасового управління Боруц ознайомив трудящих із зверненням командуючого Західним фронтом. Трудящі одностайно схвалили його. Зустріч Червоної Армії перетворилась у всенародне свято. Депутатами Народних Зборів Західної України від Печеніжина були обрані Р. М. Косар та В. Д. Лапчинський.
Печеніжин 1940 року став селищем міського типу, центром району. До селищної Ради було обрано 13 чоловік, зокрема активного діяча «Сельроб-єдності» О. Д. Котова, В. П. Грабовецького, В. В. Майданського (голова селищної Ради). Відразу почалося впорядкування селища.
Сільська біднота одержала близько 1500 моргів землі. По-новому загосподарювали трудящі Печеніжина. Під керівництвом партійної та комсомольської організацій створювались агрономічні гуртки, організовувалася взаємодопомога під час весняно-польових робіт. Зникло безробіття. В березні 1941 року створилася ініціативна група з 23 чол. для організації колгоспу.
За півтора року Радянської влади економіка Печеніжина значно зросла. Стали до ладу обозно-меблевий та цегельно-черепичний заводи, 4 промислові артілі та промкомбінат по виробництву товарів широкого вжитку.
З перших днів Радянської влади навчалися всі діти шкільного віку. Створено 2 дошкільні дитячі заклади. Було організовано навчання 290 неписьменних і відкрито середню школу для дорослих. Молодь селища вступала до лав комсомолу — в цей час виникло 17 первинних організацій. Комсомольці вели політмасову роботу серед населення, організували 12 гуртків художньої самодіяльності. Місцеві активісти, колишні члени «Сельроб-єдності» А. Г. Чупрей, І. К. Самокишин, комсомольці Д. А. Луцак, В. А. Чупрей, В. І. Василюк очолили боротьбу трудящих за соціалістичні перетворення в селищі.
В Печеніжинському районі були відкриті медичні заклади (2 лікарні, поліклініку, пологовий будинок, аптеку), в яких працювало 34 медпрацівники.
Та настала лиха година. Печеніжин 1 липня 1941 року окупували німецько-фашистські війська. Українські буржуазні націоналісти разом із загарбниками вчинили розправу над сільськими активістами. В гестапівських катівнях загинули І. К. Самокишин і В. В. Майданський. Всього гітлерівці стратили в селищі близько 2 тис. чоловік, вигнали на каторгу понад 1600 його мешканців. Грабунки й мародерство призвели восени 1941 року до великого голоду в Печеніжині. Померло багато людей.
Мешканці Печеніжина саботували розпорядження окупаційної влади, приховували продукти, псували посівні площі. Коли ж влітку 1943 року в околицях Печеніжина з’явилося партизанське з’єднання С. А. Ковпака, йому подавали всіляку допомогу. Постачали партизанам продукти харчування, здобували відомості про розміщення військ карателів.
Завдяки наступу військ 1-го Українського фронту 8 квітня 1944 року було визволено більшу частину Печеніжина. 25 квітня танки 11-го гвардійського окремого танкового полку 1-ї гвардійської танкової армії увірвалися до східної частини селища.
Вдалим маневром танків і піхоти 310-го стрілецького полку 26 квітня селище було повністю визволено від ворога. В бою відзначилася рота гвардії старшого лейтенанта Сизоненка, яка знищила 5 гармат, близько 500 гітлерівців, захопила мінометну батарею та 500 полонених. Наприкінці квітня радянським військам довелося ще певний час тримати оборону на північно-західній околиці Печеніжина.
Внаслідок окупації та воєнних дій у Печеніжині було зруйновано 2 школи, лікарню, близько 40 громадських приміщень, понад 640 житлових будинків, зірвано мости.
Щоб швидше підняти селище з руїн, державні та партійні органи вирішили насамперед налагодити виробництво пиломатеріалів та столярних виробів. Наприкінці 1945 року став до ладу цегельно-черепичний завод. Спеціальна будівельно-ремонтна бригада відбудовувала приміщення державних установ. Створений у 1947 році комбінат побутових підприємств теж розпочав будівельні роботи. Було зведено магазин, їдальню, лазню, кілька житлових будинків.
Відроджувати зруйноване перешкоджали оунівці. Вони замордували близько 30 чоловік (зокрема голову селищної Ради І. В. Майданського), підпалювали установи та хати радянських активістів. Для боротьби з націоналістичними бандами мешканці селища створили винищувальний батальйон, з якого формувалися чергові патрульні групи. За допомогою державних органів невдовзі покінчили з підступним ворогом.
Наприкінці 1947 року відбудова селища в основному була завершена. Однак з відродженням сільського господарства справи стояли складніше. Засуха 1946 року, нестача робочої худоби, посівного матеріалу призвели до того, що частина земель не оброблялася. Поголів’я худоби, коней, свиней фашисти знищили більш як наполовину. Печеніжинці восени 1946 року дістали державну допомогу — 100 цнт насіння. їм також було продано по твердій ціні 180 коней. Працювали селяни під лозунгом: «Жодного незасіяного гектара!» В 1947 році печеніжинці освоїли всю довоєнну посівну площу. Одночасно організаційно-масова робота серед селян спрямовувалася на створення умов для об’єднання одноосібних господарств у артіль. Завдяки систематичним роз’ясненням комуністів, наполегливості селян-активістів Ю. Ф. Свищука, П. І. Мазурика, А. Г. Чупрея, І. Ю. Кузика та інших навесні 1950 року в селищі засновано колгосп імені Івана Франка, який об’єднував 292 двори.
Трудівники колгоспних полів і ферм, долаючи значні економічні труднощі, поступово зміцнювали матеріально-технічну базу артілі, поліпшували організацію
праці. В 1959 році артіль об’єднано з колгоспом с. Малого Ключева. Нове господарство названо ім’ям Олекси Довбуша. Об’єднання допомогло краще застосовувати техніку, добитися трудових успіхів. Коли ще в 1947 році на селянських нивах використовувалося для оранки 1200 корів, то в 1963 році колгосп ім. Олекси Довбуша мав 8 тракторів, 6 автомашин, 4 комбайни, 9 сівалок, 3 льономолотарки. Тут працювали 16 трактористів, 6 шоферів.
Колгосп поступово спеціалізувався на тваринництві. В 1965 році він мав 416 голів великої рогатої худоби (в т. ч. 227 корів), близько 2 тис. овець. Земельна площа колгоспу становила 4430 га, в т. ч. 1512 га орної землі, 970 га сіножатей і пасовищ. У рільництві провідну галузь господарства становить льонарство. 1968 року доходи від цієї високоприбуткової культури зросли до 200 тис. крб. Спеціалізація колгоспу на вирощуванні льону-довгунця (з 1965 року) забезпечила рентабельність господарства.
Завдяки цьому артіль змогла щорічно асигнувати значні суми на капітальне будівництво. Якщо під час семирічки колгоспники звели тваринницьку ферму, кормопереробний цех, приміщення для переробки льону, то лише за 3 роки наступної п’ятирічки спорудили ще одну ферму, гаражі, пилораму, будинок для тваринників тощо.
В Печеніжині розвивається меблева промисловість. Продукція меблевого комбінату — столи, шафи, етажерки, тумбочки — користується широким попитом. Її збувають не тільки в межах області. Вироби комбінату надходять у Донбас, Крим, Молдавію. Невпинно зростає механізація трудомістких процесів, підвищується продуктивність праці. Наприклад, лише завдяки впровадженню 17 раціоналізаторських пропозицій 1968 року комбінат одержав 10 тис. крб. економії.
За роки Радянської влади старовинне селище Печеніжин значно виросло. Тепер тут зводять 2—3-кімнатні будинки, з широкими вікнами, красивими верандами. Таких будинків споруджено понад 600. Зникають з ужитку такі хатні речі, як мисники, полиці, скрині, тапчани. Натомість з’являються серванти, дивани, фурніровані ліжка, трюмо, гардероби. А барвисті килими й вишивані рушники дуже пасують до нових меблів. У 1967 році через центр селища прокладено асфальтоване шосе, а по обидва боки його — тротуари. Вулиці обсаджені живоплотом. Закладено 2 парки, кілька скверів, в яких відкрито пам’ятники В. І. Леніну, Т. Г. Шевченку, радянським воїнам-визволителям. З 1965 року працюють майстерні побутового обслуговування населення — кравецька, шевська, ремонту радіоприймачів, електроприладів, годинників.
Одним з яскравих покажчиків підвищення матеріального добробуту жителів селища є збільшення числа вкладників у ощадній касі. Якщо на початку 1963 року їх налічувалося 640, то на початок 1969 року стало 1100 чоловік.
Мешканці Печеніжина забезпечені висококваліфікованою медичною допомогою. Тут функціонує дільнична лікарня на 50 ліжок і шкірно-венерологічний диспансер, в яких працюють 10 лікарів і 36 чол. середнього медичного персоналу.
Великим здобутком трудящих Печеніжина в післявоєнні роки є повна ліквідація неписьменності, небувалий розвиток народної освіти. Відразу після визволення в селищі працювали семирічна та початкова школи. 1949 року семирічну школу перетворено на середню. Печеніжинська середня школа за двадцятиріччя існування видала 755 атестатів зрілості. Вечірня школа робітничої молоді за останнє десятиліття дала освіту 300 чоловікам. Понад 100 мешканців Печеніжина здобули вищу і середню спеціальну освіту, а син печеніжинського селянина-бідняка Василя Грабовецького Володимир здобув вчений ступінь доктора історичних наук. За післявоєнні роки 4 чол. закінчили Львівську консерваторію, 5 чол.— музичні училища. 105 чоловік навчаються у вузах і технікумах. Кожний третій мешканець Печеніжина нині вчиться.
Людно вечорами в будинку культури, де демонструються широкоекранні фільми, виступають гуртки художньої самодіяльності. Особливо популярні гурток сопілкарів, творчі колективи меблевого комбінату, вчителів. У двох бібліотеках селища налічується близько 40 тис. примірників політичної, художньої і наукової літератури. Тут проводяться читацькі конференції, диспути, бесіди про новини книжкового світу, читаються лекції членами товариства «Знання», яких в селищі 32 чоловіка. В селищі відкрито філію Коломийської дитячої музичної школи, а при середній школі створено музичну студію. В Печеніжині майже кожна сім’я користується радіо, передплачує газети й журнали. В селищі працюють 2 музеї — В. І. Леніна та історико-краєзнавчий.
Багатий Печеніжин народними талантами. З селища вийшли видатні різьбярі — І. Г. Семенюк, Іван Лугов’як, твори яких експонуються в Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини. В Печеніжині живе талановитий різьбяр М. І. Семенюк. Його вироби відзначаються особливою красою орнаменту й витонченістю.
Перед працьовитими людьми відкрито всі шляхи для удосконалення майстерності, творчого зростання. В дальшому поступові — завтрашній день Печеніжина.
А. М. БОСАЦЬКИЙ