Нижній Березів, Косівський район, Івано-Франківська область

Підготовлено: Admin. Розділ: Косівський район

Нижній Березів — село, входить до складу Середньоберезівської сільської Ради. Розташований в передгір’ях Карпат по берегах річки Лючки, за 22 км від міста Косова і за 25 км від залізничної станції Коломия. Через село проходить автомагістраль Коломия—Яблунів—Ділятин. Населення — 1375 чоловік.

На території села знайдені кам’яні знаряддя праці доби міді, трапляються також римські монети І—IV століть.

До XVII ст. існувало одне село — Березів. Центр села знаходився в урочищі Попівському, де був православний монастир (зруйнований татарами в XVII ст.). Розростаючись, село поділилося на частини: східну — Долішній (тепер Нижній Березів), західну — Вижній (тепер Верхній Березів), а та територія, де були соляні джерела, т. зв. бані, дістала назву Баня-Березів. Нинішнє село Середній Березів виділилося з Верхнього Березова у 1907 році.

Вперше у документах Березів згадується 1412 року. 1482 року в Березові був млин, криниця, з якої брали сіль, і сукновальня (ступа) — власність українських шляхтичів Івана Тимши і Сенька Баламута.

У першій половині XVII ст. село належало шляхтичеві Белзецькому. В 1642 році теребовльський староста Ю. Балабан, який ворогував з Белзецьким, напав на Березів і зруйнував його.

Селяни займалися переважно скотарством, землеробством і солеварінням; березівська шляхта торгувала сіллю, яку вивозили на схід України, зокрема в місто Бердичів. Тому в селі можна було почути прислів’я: «Збираєшся, як у Бердичів» (тобто повільно). У Баня-Березові сіль варили до 1799 року (дерев’яні чумацькі вози XVIII ст. з. Березова експонуються у Львівському історичному музеї та Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини. Їх передав сюди І. А. Геник).

Селяни виконували на користь поміщика феодальні повинності, а з XVI ст. відробляли панщину. Лише дрібна українська шляхта звільнялася від панщини, хоч вона теж сплачувала різні податки. Найтяжчою серед феодальних повинностей була панщина. Розмір її визначався залежно від селянського наділу і наявності тяглової сили.

У XVII ст. панщина порівняно з минулим століттям значно зросла: від 2—З до 4—5 днів. Не звільнялися від неї і безземельні селяни — городники, загородники, халупники, комірники.

Крім панщини, селяни виконували багато додаткових повинностей. Вони зобов’язані були обгороджувати пасовиська, ремонтувати солеварні тощо. Про необмежену владу феодала над кріпаками свідчить і така повинність, як «гвалти».

За «наказом двору» селяни кидали своє господарство і везли дрова чи руду до солеварні. В окремих випадках феодал заміняв повози грошовою оплатою. Селяни Нижнього Березова мали доставляти до соляної бані по 5 підвід дров на рік або за кожну підводу платити 20 злотих.

Терпіли селяни й від натуральних повинностей. Особливо тяжкими через неродючість підгірської землі були данини зерном. Селяни відбували натуральну повинність рибою, грибами, горіхами, малиною. Данину брали від кожного десятого вулика й десятого дерева (причому розмір її визначався, тільки-но з’являлася зав’язь), від кожної свині, вівці. Розмір цієї данини часто залежав від примх управителя королівських маєтків.

Кріпаки давали десятини, зв’язані з утриманням панських бджіл, худоби, садів, а також шляхетських військ, зокрема тих, які призначалися для придушення виступів селян і опришків. Селяни здавали панові також птицю — гусей, курей; яйця. Крім натуральних повинностей, кріпаки зобов’язані були відбувати на користь пана різні грошові повинності. Серед них виділявся чинш, або оброк, розмір якого постійно збільшувався. Селяни платили безліч податків — роговий податок (від поголів’я худоби), поголовний (від кількості членів сім’ї), подимний (від двору, димаря), млинове (від кожного млинарського каменя з колом). Особливо обтяжуючими були податки на військо. У першій половині XVIII ст. податки брали з усього, що було в сільському господарстві.

Селяни були зовсім безправними. Феодал втручався навіть в особисті і родинні справи кріпаків.

Трудящі Нижнього Березова не раз піднімалися на боротьбу проти своїх гнобителів. У 1490 році вони взяли участь в антифеодальному повстанні під керівництвом селянина Мухи. Посиленню антифеодальної боротьби сприяла агітація посланців Б. Хмельницького у галицькі землі напередодні визвольної війни 1648—1654 рр. Після перебування в Березові такого посланця, козака Ханенка, до загонів повстанців Семена Височана, що діяли в цей час на Прикарпатті, вступило з села 60 чоловік. Ханенко по закінченні війни назавжди залишився в селі. В 1648 році повстанці захопили й зруйнували замок Яблоновських у Лючі, спалили двір у селі Текучій. Селяни Березова І. Іленишин, А. Негрич, Г. Заремба та інші здійснили напад на шляхтича Матіяша Злотниковича, який тікав з Коломиї.

Повернувшись пізніше до своїх маєтків, шляхта жорстоко розправилася з повсталими. За участь у повстанні королівські власті конфіскували майно у 25 жителів Березова, зокрема в І. Скільського, А. Симчича, А. Білавича, А. Фіцича, передавши його шляхтичеві Гаспарові Островському. Рятуючись від переслідування, багато жителів села тікало в ліси й гори, поповнюючи загони опришків, які продовжували боротьбу.

У 1703 році на Березів напав загін опришків під керівництвом Івана Пискливого і розправився з місцевим багатієм. Поблизу Березова в 1717 році діяли опришки Василя Солонинки, у 1739 — загін Олекси Довбуша, у 1759 році — загін Івана Бойчука.

Після загарбання Прикарпаття Австрією рух опришків продовжувався. У 1801 році 17 народних месників з Березова напали на будинок ксьондза Ступницького в селі Уторопах. Другого дня 5 опришків було спіймано й покарано. В 1817—1818 рр. сміливці вчинили напад на багатого попа Андруховича в селі Текучій, який жорстоко експлуатував селян, примушував їх пасти велику кількість овець.

Аграрні реформи, здійснені австрійським урядом наприкінці XVIII ст., не змінили становища селян. Патент від 5 квітня 1782 року скасував особисту залежність селян від поміщика, але вони залишилися прикріпленими до землі, підданими маєтку. Хоч селянські землі були відокремлені від домініальних, селяни одержали не право власності на землю, а лише право користуватися нею, необхідною умовою якого було виконання повинностей.

Процес обезземелення селянства не припинявся. Невпинно зростала кількість господарств. У 1787 році в Нижньому Березові налічувалося 97 господарств. їм належало 1462 морги землі, тобто в середньому по 14 моргів. У 1820 році в селі було вже 159 дворів, з них 17 господарств мали до 1 морга землі, 74 — від 1 до 5, 39 — від 5 до 10, решта — від 10 до 30 моргів. Домінії належало 1017 моргів поля.

Після скасування панщини куркулі й лихварі за безцінь скуповували землю у зубожілих селян. У 80-х роках один з лихварів мав у Нижньому Березові маєток на 500 тис. золотих ринських і 400 моргів полонини.

У 1880 році в Нижньому Березові було 290 дворів, проживало 1274 чоловіка, з них 1113 українців, 34 поляки, 67 євреїв. Селянам належало 314 моргів орної землі, 25 моргів городів, 337 моргів пасовиськ, 129 моргів лісу і 681 морг лук. У 1886 році громада Нижнього Березова заплатила 903 золоті ринські домового, заробіткового й прибуткового податків. Крім цього, громада платила від цих податків 14 проц. адміністративного, 54 проц. шкільного, 3 проц. шляхового податків на різні громадські потреби.

В селі було два млини, олійниця, ступа для виготовлення сукна, крамниця різних товарів, мешкало кілька майстрів — будівельників, стельмахів, столярів. Більшість чоловіків виїжджала з села на сезонні роботи на лісорозробки. На невеличких клаптиках гірської землі селяни сіяли кукурудзу, овес, яре жито, коноплі, льон, садили картоплю, капусту, квасолю, горох, часник, цибулю.

Сільська біднота тулилася в дерев’яних прямокутної форми курних хатах — бурдеях. Житло це складалося з невеликої кімнати та сіней і мало двосхилий приплюснутий дощаний дах, притиснутий камінням, щоб не зносив вітер. Більш заможні будували хати з чотирисхилим дахом. Зовні стіни будинків не обмазували, а лише зсередини.

Носили селяни саморобний одяг з конопляного волокна — сорочка, штани, киптар, зимою кожух та з сукна петик. Улітку ходили босі, а взимку у постолах. Основними продуктами харчування були картопля, кулеша, молоко, яке вживали у т. зв. скоромні дні. М’ясо їли тільки під час великих свят. 200 днів на рік селяни постили, а молоко і яйця продавали на ринку в Коломиї чи Яблонові. Навіть у заможних селян не вистачало хліба на весь рік.

Населення страждало і від хвороб, особливо під час епідемій. У селі не було медичної допомоги. 15 вересня 1876 року журнал «Правда» писав, що «грип сотками змітає людей молодих з цього світа і то не лише дітей, але й 20-літніх… В Березові від зелених свят дотепер померло над 500 душ. Лікарської помочи там нема ніякої. Селянин так не має надії на виздоровлення синів та доньок, що коли вони лежать ще при цілковитій притомності, батько послідну корову жене продати, бо не буде за що похоронити дітей».

Про темноту, нужду у Нижньому Березові, де «досі ще немає школи, зате корчем на кожній вулиці по кілька», писала 26 січня 1883 року газета «Батьківщина».

Злидні і безправ’я змушували селян Нижнього Березова шукати кращої долі в інших країнах. З 1860 року вони почали виїжджати на заробітки в Росію, Молдавію, Угорщину, а після 90-х років — у Канаду, Прусію. Лише до Канади з Коломийського повіту виїхало понад 190 чоловік, у т. ч. 20 осіб з Нижнього Березова.

К. І. Геник, який 1896 року першим виїхав до Канади, писав землякам, що не слід захоплюватися Америкою, бо «за три роки (1897—1899) прибуло 20 000 наших людей, і не можна зразу знайти роботу для всіх», а агенти розхвалюють життя в Америці лише тому, що одержують за це долари.

Він покинув рідне село через переслідування австрійської поліції. Перебуваючи під впливом І. Франка, з яким познайомився 1878 року, К. Геник заснував у селі школу, читальню, крамницю, вів серед селян соціалістичну агітацію. Спочатку працював у Нижньому Березові вчителем, пізніше займався організацією кооперативних крамниць в інших селах. Підтримував тісні зв’язки з М. І. Павликом, істориком і фольклористом К. Г. Заклинським.

Читальня й школа, реорганізована пізніше у двокласну, відіграли значну роль у розвиткові освіти й культури. Однак не всі діти мали змогу вчитися. У 1899 році з 322 дітей до школи ходила лише 61 дитина. 80 проц. жителів села були неписьменними, навіть війт не знав грамоти. Навчалися в тісному, з одним вікном приміщенні сільської канцелярії.

Вчителі, громадськість Нижнього Березова, І. Франко, який часто відвідував село і жив тут літні місяці, добивалися будівництва школи, умовляли батьків посилати дітей вчитися. Завдяки зусиллям ради, створеної при школі, в 1899 році в Нижньому Березові почали будувати школу (закінчили її через 9 років). Незважаючи на труднощі, які уряд штучно створював, щоб затримати культурний розвиток українців, у 1890—1906 рр. З чоловіка з села здобули освіту і стали вчителями, а в 1914 році 5 чоловік закінчили Коломийську гімназію.

Вперше І. Франко виїхав до Нижнього Березова в березні 1880 року на запрошення К. Геника. Проте йому не вдалося зразу потрапити в село. Жандарми заарештували його в дорозі і відправили в Коломию, а через кілька днів, після обшуку у К. Геника в Нижньому Березові, П. Гладія — у Лючі, а також в інших селах і виявлення соціалістичних видань, ув’язнили ще кількох чоловік.

Вийшовши з тюрми, І. Франко і К. Геник приїхали в Нижній Березів. У селі письменник написав оповідання «На вершку», збирав народні пісні. «Побит у Березові,— згадував І. Франко,— збагатив мою збірку також гарною колекцією тамошніх приповідок». Але недовго прожив І. Франко у К. Геника. 17 серпня 1880 року за наказом коломийського старости заарештованого письменника в кайданах погнали босим до Коломиї, через Слободу Рунгурську й Печеніжин. «Тяжка це була дорога,— писав І. Франко,— після якої мені на обох ногах повідпадали нігті на пальцях».

Коли письменника випустили на волю, він знову повернувся в Нижній Березів, де за ним був встановлений пильний нагляд. 23 серпня 1880 року І. Франко виїхав з Нижнього Березова до Нагуєвичів, куди до нього приїжджали брати Кирило й Степан Геники. У 1900—1913 рр. письменник кілька разів відвідував Нижній Березів.

Читальня привчала селян до книги, організовувала голосні читки книг, журналів і газет для неписьменних. Тут створили хоровий гурток, яким керували П. Гладій, І. Пригродський, В. Луговий. Кожного року гурток виступав з концертами на вечорах, присвячених прогресивним діячам культури, зокрема Т. Г. Шевченку. Про один з таких концертів писала 11 червня 1903 року газета «Свобода».

1910 року читальня з селянської хати переїхала в народний дім, збудований на громадські кошти. На внески членів передплачувались газети «Свобода», «Поступ», «Гайдамаки», журнали; в читальні були твори Т. Шевченка, І. Франка, В. Стефаника, М. Коцюбинського та інших прогресивних письменників.

У Нижньому Березові народився відомий польський художник і графік Северин Обст (1847—1917). Після закінчення малярської академії у Відні він працював на Гуцульщині, де на замовлення Львівського музею робив зарисовки узорів килимів, вишивок, писанок, різьби по дереву. В 1912 році на персональній виставці у Львові художник представив 200 картин, в яких відтворив природу і нобут Гуцульщини.

У селі діяв комітет радикальної партії, активними членами якого були К. Геник, М. Кузич (Михасів), С. Геник, С. Арсенич та ін. Радикали боролися за економічні й політичні права, зокрема за загальне виборче право. Як писала 30 січня 1913 року газета «Хлібороб», селяни на своїх зборах вимагали виборчої реформи, відкриття українського університету, полегшення податкового тягару, критикували попа, дяка і війта, які переслідували радикалів за їх атеїстичну і громадську діяльність.

Під час першої світової війни село було ареною боїв між австро-угорськими і російськими військами. 27 жовтня 1914 року Нижній Березів зайняли російські війська. Потім село переходило з рук у руки, внаслідок чого завдано великих збитків — знищено посіви, зруйновано школу, 17 будинків.

Колишні військовополонені, очевидці й учасники Великої Жовтневої соціалістичної революції у Росії І. М. Геник, Д. І. Геник, П. Г. Сулятицький, Р. М. Арсенич, М. П. Томич, повернувшись до рідного села, розповідали про утворення Радянської держави, про ленінські декрети, про передачу російським селянам поміщицьких земель та інші соціальні перетворення. У 1918 році революційно настроєні селяни Нижнього Березова скинули з посади війта, який разом з писарем гміни вислужувався перед австрійськими властями, використовував службове становище для особистого збагачення. Селяни Нижнього Березова не підтримали і влади буржуазно-націоналістичного уряду ЗУНР.

У червні 1919 року село окупували війська королівської Румунії, а в серпні — буржуазно-поміщицької Польщі. Жителі села не мирилися з окупацією. Разом з селянами Середнього Березова вони вирішили, озброївшись, вигнати окупантів. Коли про це стало відомо поліції, учасників підготовки повстання заарештували. У 1920 році березівські селяни, зокрема М. А. Будурович, М. С. Геник, І. М. Арсенич, брати Василь та Іван Арсеничі, боролися з польськими окупантами в лавах ЧУГА (Червоної Української галицької армії). Після демобілізації 1922 року Василь Арсенич залишився на Радянській Україні, працював на партійній роботі, а Іван Арсенич вступив до Харківського університету.

Залишився на Радянській Україні і працював учителем також І. М. Арсенич. Інші, повернувшись у село, організовували бойкот заходів окупаційних властей, зокрема саботували вибори до сейму і сенату, призов до польської армії. 1922 року польський уряд зобов’язав українців призовного віку пройти військову службу. Але переважна частина молоді втекла у гори. До села спорядили каральну експедицію, яка виловлювала дезертирів, арештовувала їх родичів, забирала в них худобу, одяг, продукти харчування.

Трудящих села визискувала влада, куркулі, орендарі, терпіли вони від корчмарів. Доводилось платити державний, дорожний, шкільний, страховий та інші податки, різні штрафи. Окремо стягували гроші за вимітання димаря, за сіль, яку брали в селі Текучі з соляних джерел.

1934 року в Нижньому Березові було 444 господарства. їм належало 425 га орної землі. Домашню худобу мали лише 203 господарства (всього налічувалося 375 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 206 корів; 63 коней), один кінь припадав на 7 господарств.

Селяни збирали дуже низькі врожаї. У 1934 році з одного гектара одержали 5 цнт пшениці, 3 цнт жита, 4 цнт ячменю. Головним заняттям населення були тваринництво й домашні промисли. Жінки займалися переробкою волокна (конопель, льону), шерсті, шили сорочки. У селі діяли 2 млини, 2 олійниці, працювали 2 шевці, кравець, кушнір, 2 стельмахи, 4 ковалі, кілька ткачів, килимарів (останні виробляли килими на замовлення скупщиків). Чоловіки були зайняті переважно на лісових роботах. Жили лісоруби у колибах, харчувалися кулешею і бринзою. В період економічної кризи заробітки лісорубів зменшувались.

Бідняки не могли прожити з свого господарства і, шукаючи заробітку, емігрували до Франції, у СІЛА, Канаду, виїжджали на сезонні роботи в Румунію, Закарпаття, де лише 1929 року працювало 56 сезонників, 1930 року — 405.

Правлячі кола буржуазно-поміщицької Польщі намагалися полонізувати українське населення. Політиці ополячення українське населення чинило рішучий опір. У 1931 році в Нижньому Березові мешкало 1498 українців і 334 поляки. Та незважаючи на це, уряд запровадив у школі навчання польською мовою. Тоді селяни стали посилати дітей не в державну, а в трикласну приватну українську школу, що існувала з 1926 року на кошти батьків. У 1928—1929 рр. уряд тричі закривав українську приватну школу. Жителі села змушені були відрядити свого односельчанина І. М. Стромецького до Варшави, в міністерство освіти, з вимогою відновити українську школу. Лише після довгої тяганини, завдяки наполегливості селян школу знову відкрили.

Незважаючи на переслідування, в селі працювала читальня (в 1928 році вона мала 342 книжки), гуртки художньої самодіяльності при народному домі, загальноосвітні, сільськогосподарські, кооперативні, а також куховарські курси.

В народному домі перед селянами з доповідями на політичні, економічні й культурно-освітні теми не раз виступали українські письменники Я. Галан, А. Крушельницький та його син, поет і мистецтвознавець І. Крушельницький. А. Крушельницький, який в 1927—1932 рр. приїздив до Нижнього Березова з своєю сім’єю на літній відпочинок, зібрав тут матеріали для повісті «Рубають ліс».

10 липня 1927 року в селі відбулися збори з участю 500 селян, присвячені виборам до місцевого самоврядування. На зборах виступала громадська діячка, письменниця М. Крушельницька. Активну агітацію за народних кандидатів С. В. Букатчука, П. Д. Остафійчука та інших вели сельробовці А. Кузич, М. Симчич під час виборів до сейму 1928 року.

Поліція жорстоко карала тих діячів, які закликали трудящих боротися проти соціального й національного гноблення. Найбільш пильно слідкувала поліція за діяльністю видатного письменника Я. Галана. Вперше у Нижній Березів Я. Галан приїхав улітку 1927 року на запрошення декламатора Ю. Геника, з яким він вчився в Краківському університеті. Літні місяці 1927—1928 рр. Я. Галан жив у селянина С. Геника. Тут письменник познайомився з сільською дівчиною А. І. Геник і з нею одружився. З цього часу і до 1941 року Галан майже кожного року приїжджав у Нижній Березів. А з вересня 1932 року по 17 червня 1935 року проживав постійно у свого тестя І. Геника. В селі він написав твори «Говорить Відень», «Мертві борються», «Оповідання Василя», «Під Рокитами». Як неодноразово повідомляла поліція, Я. Галан вів у селі комуністичну агітацію, створив комітет допомоги голодуючим і гурток МОДРу.

Помічниками Я. Галана в революційній діяльності були члени КПЗУ А. С. Кузич, П. А. Перцович з сусіднього села Верхнього Березова, члени і співчуваючі «Сельроб-єдності» І. М. Стромецький, А. І. Геник, І. Ю. Симчич, Андрій, Володимир, Софія і Любов Генсьорські. Вони читали й давали іншим нелегальні комуністичні журнали та газети з Радянської України, різні прогресивні видання. Поліція не раз робила обшуки у Я. Галана, а в 1934 році він просидів у яблунівській тюрмі 6 тижнів. У червні 1935 року Я. Галан виїхав до Львова. Кожен свій приїзд у Нижній Березів письменник мусив реєструвати у поліції.

Трудящі села свято бережуть місця, пов’язані з діяльністю полум’яного письменника-комуніста. На будинку, де жив Я. Галан, встановлена меморіальна дошка. Перебування в селі видатних людей сприяло пожвавленню культурного життя, активізувало революційну боротьбу селян.

Лише у вересні 1939 року покінчено з усяким гнобленням. Ще до приходу Червоної Армії у селі діяв тимчасовий селянський комітет (головою його був бідняк Р. М. Кузич, секретарем — А. І. Геник), а також народна міліція, яку очолив М. А. Арсенич. Народні органи влади слідкували за порядком у селі, роззброювали польську поліцію.

21 вересня жителі села радісно зустріли воїнів Червоної Армії. На урочистому мітингу з привітанням виступив П. А. Перцович, від червоноармійців — політрук М. Г. Патлаченко, який розповів присутнім про Радянську владу.

Під час виборів до Народних Зборів Західної України трудящі Нижнього й Середнього Березова обрали депутатом селянку-біднячку з Середнього Березова М. М. Климюк. У березні 1940 року головою Нижньоберезівської сільської Ради обрано лісоруба А. М. Арсенича, секретарем —А. І. Геника. Радянська влада наділила селян землею, подала біднякам допомогу зерном і грішми для купівлі худоби. Чимало колишніх безробітних влаштувалося на державні роботи в Яблонові, у лісовій промисловості в Ділятині, Брошневі. М. І. Пригродського, який у 1933 році закінчив Краківський університет, але як українець не зміг влаштуватися на роботу за спеціальністю, призначено інспектором шкіл Коломийського райвно.

У Нижньому Березові були створені комсомольська організація, агітколектив з 35 чоловік під керівництвом комуніста Г. П. Больбота. Комсомольці разом з агітаторами взяли активну участь у заходах, спрямованих на ліквідацію неписьменності. В колишніх військових казармах відкрили дитячий будинок і медпункт. Для ознайомлення з досягненнями передових колгоспів і колгоспників Радянської країни селянина з Середнього Березова М. Костюка відрядили до Москви на сільськогосподарську виставку.

1 липня 1941 року Нижній Березів окупували війська гітлерівської Німеччини. Запроваджуючи «новий порядок», фашисти жорстоко розправлялися з тими, хто чинив опір, насамперед з радянськими активістами. В 1943 році були арештовані С. А. Арсенич, І. С. Підлісецький, І. Г. Геник (загинули в Освенцімі), М. А. Арсенич. Від рук окупантів загинули також М. В. Будурович, А. М. Стромецький, М. Г. Арсенич, Р. А. Кузич. 42 жителі села вивезли в Німеччину. Щоб не потрапити у фашистське рабство, молодь села переховувалась у лісах. Незважаючи на погрози смертю, селяни переховували в лісах і таємно різали худобу, аби не здавати м’ясо окупантам. Вилучення продовольства з села, великі податки, які стягали окупанти, викликали в селі голод. Селяни Нижнього Березова пробиралися на Подністров’я, щоб заробити грошей чи виміняти хліб за полотно, вовну, сіль. Фашисти часто конфісковували клунки з зерном, а затриманих арештовували або відправляли до Німеччини.

Жителі села допомагали радянським партизанам, які діяли в районі Нижнього Березова. Лісник М. В. Будурович, добре знаючи місцевість, провів у 1943 році загін з’єднання С. А. Ковпака з Нижнього Березова до Печеніжина. Провідниками у партизанів-ковпаківців були також С. А. Мілевський, І. М. Повшинюк, а В. М. Симчич переховував пораненого партизана Олексія Орленка. В квітні 1944 року селом проходило партизанське з’єднання М. І. Шукаєва.

6 травня 1944 року воїни 11-го гвардійського танкового полку і 151-го стрілецького полку підійшли до Лючі і Нижнього Березова і зав’язали бої. Проте зовсім села були визволені від окупантів лише 26 липня частинами 17-го гвардійського повітряно-десантного полку.

Багато жителів Нижнього Березова вступило до Червоної Армії, щоб спільними зусиллями громити ворога. За бойові заслуги на фронтах Вітчизняної війни Й. А. Кузича (загинув 1943 року) нагороджено орденами Слави 3-го ступеня, Вітчизняної війни 1-го та 2-го ступенів, Червоної Зірки, І. В. Дрогомирецького — орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня й медалями. З радянськими і польськими орденами повернувся додому учасник Сталінградської битви, визволення Варшави, штурму Берліна лейтенант Я. А. Березовський.

Відновлюючи органи Радянської влади, трудящі Нижнього Березова приступили до відбудови зруйнованого села. Відремонтували школу, в якій фашисти тримали коней, клуб, відкрили медпункт. Радянська влада подавала всіляку допомогу учасникам Великої Вітчизняної війни, селянам, які повернулися з фашистської каторги, багатодітним та одиноким матерям, біднякам, наділила їх землею. Селяни одержували від держави кошти на будівництво хат, придбання худоби.

В село приїхали вчителі із східних областей України. Вони разом з місцевими вчителями, сільськими культармійцями ліквідовували неписьменність серед дорослого населення, налагоджували культурно-освітню роботу.

Багато горя заподіяли жителям села банди українських націоналістів, які терором намагалися зірвати соціалістичне будівництво. Вороги вбивали цілі сім’ї, повісили батьків комсомольця А. В. Геника лише за те, що їх син пішов служити у Радянську Армію, стратили комсомолку О. І. Кицелюк, С. В. Геника, І. Г. Бодруга, які вступили до загону сільської самооборони, спалили кілька громадських будівель та хат селян. Та незабаром бандити, позбавлені всякої опори й підтримки, були знешкоджені.

В березні 1953 року більшість селян об’єдналася в сільськогосподарську артіль ім. І. Франка. Головою правління обрали А. І. Геника. В 1955 році до Нижньоберезівського колгоспу приєдналася артіль села Текучі (в цьому ж році колгосп очолив тридцятитисячник комуніст С. І. Панченко), в наступні роки —господарства сіл Середнього Березова, Лючі, Стопчатого й Уторопів.

З 1963 року об’єднаному господарству присвоїли ім’я Я. Галана. Воно перетворилось в одне з передових у районі. 1957 року в колгоспі створено партійну організацію, нині в ній — 102 комуністи. Партійна організація правління артілі згуртувала колгоспників, спрямувала їх зусилля на дальше піднесення колективного господарства. Артіль виросла у велике багатогалузеве господарство. Основним заняттям трудівників Нижньоберезівської бригади є землеробство, зокрема льонарство й тваринництво з м’ясо-молочним напрямком. Урожайність пшениці в середньому з гектара становить 17—18 цнт, льону-насіння —4—5 цнт і льону-волокна — 5—7 цнт.

Значних успіхів добилися колгоспники в розвитку тваринництва. 1968 року лише на фермі Нижнього Березова налічувалося 554 голови великої рогатої худоби, в т. ч. 227 корів. З 1963 року колгосп з продуктивності худоби утримує перше місце в районі. Середній надій молока на одну фуражну корову становить 2075 кг, артіль значно перевиконує річні плани продажу молока і м’яса державі.

На всіх ділянках колгоспного виробництва, в т. ч. і на фермі, машини майже повністю замінили важку ручну працю. Колгосп має 33 трактори, 3 силосні та 6 зернових комбайнів, 25 сівалок, 5 льономолотарок, 6 машин для переробки льону та 35 вантажних і 2 легкові машини, автобус та іншу техніку, яку обслуговує 150 чоловік.

Сумлінною працею колгоспники добиваються високих врожаїв зернових і технічних культур. За високі показники у вирощуванні льону колгосп був двічі учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР.

Секретами своїх успіхів і досягнень колгоспники Нижнього Березова поділилися з членами делегації Мурамуреського повіту (Румунія), які побували в селі у листопаді 1966 року. Вони показали гостям тваринницькі ферми, льонопереробний пункт, розповіли про те, як жили колись, як щасливо живуть тепер, об’єднані в одній радянській державі.

Швидкими темпами на території Нижнього Березова йде колгоспне будівництво. На місці, де колись був пустир, збудовані тваринницькі ферми з механічним вивантаженням гною, 3 телятники на 500 голів кожен, вівчарник, кормопереробний цех, пилорама, льонопереробний пункт, зерносховище, типова ремонтна механічна майстерня, гаражі для автомашин та тракторів, будинок тваринника. На колгоспні кошти споруджено в селі будинок для вчителів, продуктовий магазин, кіоск для обслуговування механізаторів, лазню. Колгосп допомагає колгоспникам зводити житлові будинки.

Зростає добробут трудівників села. У 1961 році колгоспники одержали на людино-день по 1,62 крб., в 1968 році —по 3 крб. Середня зарплата колгоспника в 1968 році становила 45—50 крб. на місяць. У післявоєнні роки близько половини місцевих жителів спорудили собі нові будинки, переважно 2—3-кімнатні. Новими будинками прикрасилась майже вся центральна частина села.

Про добробут селян, благоустрій Нижнього Березова дбає сільська Рада в складі 63 депутатів, з яких 26 — комуністи. Підтримує громадський порядок у селі добровільна народна дружина.

Є восьмирічна школа. З 12 її вчителів 8 — уродженці Нижнього Березова. За роки Радянської влади 30 вихованців школи стали вчителями, 2 — інженерами, 9 — лікарями й середніми медпрацівниками.

Важко жилося родині Склеповичів за панської Польщі. Глава сім’ї Михайло Іванович змушений був ходити на заробітки у Чехословаччину, Румунію. Інша доля в його п’ятьох дітей. Три дочки здобули вищу освіту, дві з них працюють у рідному селі. Закінчили вищі навчальні заклади всі троє дітей колишнього бідняка М. С. Геника. Виходець з села С. М. Геник став кандидатом медичних наук, написав понад 40 наукових праць, викладає в Івано-Франківському медінституті.

Мешканці села забезпечені медичною допомогою. На території бригади є фельдшерсько-акушерський пункт з пологовим відділенням. Завдяки профілактичним заходам, здійсненим медпунктом, протягом останніх років не було смертних випадків серед дітей дорічного віку.

Своє дозвілля колгоспники та інтелігенція села проводять у клубі й бібліотеці. Клуб, який з 1949 року очолює заслужений працівник культури УРСР комуніст Д. П. Фіцич, відомий в області добре організованою роботою гуртків художньої самодіяльності. Відчутну допомогу подає драмгуртківцям режисер Коломийського народного театру, артист В. І. Симчич, знаний глядачеві з фільмів «Кам’яний хрест», «Анничка» та ін. Учасники хорового, драматичного, танцювального гуртків виїжджають з виставами й концертами в Коломию, Івано-Франківськ, у Закарпатську область, виступають у сусідніх селах, на фермах, полонинах. Танцювальний колектив нагороджено грамотою обласного управління культури.

Працює кулінарний гурток, у якому 115 жінок навчилися готувати смачні страви, накривати стіл. Гурток художньої вишивки до 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка організував виставку кращих робіт.

Вишивки керівника гуртка М. А. Геник експонуються у Коломийському, Івано-Франківському та Львівському музеях.

При клубі працює також шахова секція, яка 1964 року в республіканському конкурсі зайняла перше місце й нагороджена кубком журналу «Соціалістична культура» та дипломом 1-го ступеня Ради союзу спортивних товариств і організацій УРСР.

Клуб влаштовує вечори вшанування кращих виробничників, людей, що загинули в боротьбі за Радянську владу, комсомольські весілля за новим обрядом, урочисті зустрічі Нового року, проводи на пенсію трудівників, які першими стали на колгоспний шлях господарювання, проводи молоді до Радянської Армії.

У 1957 році Міністерство культури УРСР нагородило Нижньоберезівський клуб дипломом 1-го ступеня й грошовою премією. З 1961 року клуб носить почесне звання клубу відмінної роботи.

855 місцевих жителів — активні відвідувачі бібліотеки, яка нині нараховує близько 9 тис. книг. 17 чоловік є членами первинної організації товариства «Знання».

В недалекому майбутньому аматори мистецтва розвиватимуть свої здібності в будинку культури, який заплановано звести в центрі села. Виростуть нова середня школа, житлові будинки колгоспників. Село стане ще кращим, життя в ньому — ще заможнішим і веселішим.

П. І. АРСЕНИЧ