Яворів, Косівський район, Івано-Франківська область
Яворів — село, центр сільської Ради, простяглося на 12 км вздовж річки Рибниці, віддалене на 11 км від Косова і на 25 км від залізничної станції Вижниця. Через село проходить автомагістраль Коломия—Верховина. Населення —2658 чоловік. Село має 28 присілків, які розкинулися на схилах гірських хребтів висотою 1000—1300 м над рівнем моря.
В письмових документах уперше Яворів згадується за 1751 рік. На той час у селі налічувалося 178 дворів, воно належало до державних, камеральних маєтків. Грунти його, як повідомляла Йосифінська метрика, «знаходяться на високих горах і скелях, ледве винагороджують працю власника. Через те, що в горах рано випадає і довго лежить сніг, не можна косити сіно два рази…».
Населення в основному займалося скотарством. Через своєрідні природні й економічні умови краю панщина тут обмежувалася 14 днями. Селяни відробляли її під час сінокосу, збирання хліба тощо. Існували натуральні та грошові повинності. За своїм майновим станом вже тоді жителі села дуже різнилися між собою. Куркулі мали великої рогатої худоби по 20 голів, коней по 6, овець по 250. А тим часом значна частина селян лишалася без худоби. Кращі землі й ліси належали поміщикам, багатіям. Пан володів 5649 моргами лісу й поля. А 178 селянських дворів мали лише 4067 моргів, з яких більша частина належала куркулям.
Біднота Яворова завжди боролася проти феодального гніту. Чимало селян брали участь у опришківському русі. До загону Олекси Довбуша приєдналися Шкрібляк, Гондурак, брати Джумаджуки та ін. Кілька мешканців Яворова були в загоні опришків Василя Баюрака. Тут зупинялися опришки Івана Бойчука. Вони вбили сільського отамана Шляхтюка. Сміливці спробували було напасти на Косів, але після жорстокого бою із загонами шляхти відступили знов на Яворів.
На початку XIX ст. становище трудящих Яворова гіршає. 1826 року ліси й пасовиська в околицях села були приписані до державних володінь. Селянам заборонялося випасати там худобу, навіть збирати гриби і ягоди. Багатьом жителям Яворова загрожувала голодна смерть. Це породжувало незадоволення, і селяни повставали на боротьбу проти експлуататорів. З народних оповідань відомо, що три яворівські опришки діяли в загоні Юрини Драгірюка. Ватажка загону власті повісили у 1877 році в Коломиї, а опришків з Яворова засудили на довгі роки тюрми.
Після скасування панщини селяни хоч і дістали особисту свободу, але економічне становище їх не стало кращим. Вони так і не одержали права бодай на часткове користування державним чи панським лісом, пасовищем. З великими труднощами їм вдалося добитися дозволу на користування лісом. Але під час поділу лісів виникли незгоди. Куркулі привласнювали кращі ліси. Селяни, обурені цим, підпалили ліс в урочищі Черленому.
1890 року в селі було 565 дворів, і проживало там 2497 жителів. На одне господарство припадало понад півморга землі та 2 голови худоби.
З тяглом було ще гірше, 1 кінь припадав на 3 господарства. Біднота ж села зовсім не мала землі й худоби. У 1896 році селяни Яворова заплатили: грунтового, домового і прибуткового податку — 2199 золотих; на адміністративні, шкільні, дорожні, повітові і крайові видатки витратили 2617 золотих, всього — 4816 золотих. Невеличкі клаптики землі, розкидані на горбах, не могли прогодувати і десятої частини населення села. Тому гуцули особливо цінили вівцю, бо за їх словами, з неї усе: молоко, вурда, жентиця, гуслінка, бринза, кожух, сардак, ліжник ще й буджениця.
Селяни, які не мали худоби, йшли рубати або сплавляти державний чи панський ліс за мізерну плату, часто ризикуючи життям. Окремо заробляли тим, що виготовляли різні дерев’яні вироби, збирали на продаж ягоди, гриби, горіхи.
Та цього було не досить, щоб задовольнити бодай найменші потреби трудящих. Тому багато з них у пошуках заробітку емігрувало до інших країн. Гуцулів-бідняків грабували власники полонин, лихварі, уніатське духовенство; на церковні потреби відбирали останню корову чи вівцю. Жили селяни в курних хатах, в антисанітарних умовах.
Важкі побутові умови спричинялися до різних хвороб. 1884 року в селі спалахнула епідемія тифу, від якої померло багато людей. Лікаря в селі не було. Хворі зверталися до знахарів, ворожбитів. Газета «Батьківщина» за 8 червня 1888 року писала: «Люди солі не мають за що купити, з голоду і посту скрізь жовтільниця і куряча сліпота, а тут плати ще 387 золотих ринських за невідроблені дорожні роботи (шарварок)».
Великий голод був 1913 року. Рятуючись від смерті, гуцули тікали до Румунії, Боснії, Америки.
Австрійські власті зовсім не дбали про народну освіту. Першу школу в Яворові відкрили у 1846 році. З 670 дітей шкільного віку в ній навчалося всього 36 учнів. Чимало зробив для поширення освіти на селі прогресивний громадський діяч М. С. Колцуняк, який учителював тут з 1880 по 1891 рік. За його ініціативою місцеву школу розширили, і кількість учнів в ній збільшилася майже втричі. З Яворова вийшло кілька прогресивних діячів та працівників культури. Тут народилася і деякий час працювала українська письменниця М. Колцуняк (1884—1922). В повісті «Настрічу сонцю золотому», у збірках оповідань «Сама винна», «Проти хвиль» вона реалістично відобразила безпросвітну нужду й соціальну нерівність гуцулів, викривала лицемірство попівства та буржуазної інтелігенції. Родом з Яворова і громадські діячі Окуневські — брати Теофіл (адвокат), Ярослав (лікар) та їх сестра Ольга, відома піаністка й учениця М. В. Лисенка. Родина Окуневських підтримувала тісні зв’язки з передовими діячами культури, листувалася з І. Я. Франком, О. Ю. Кобилянською, М. В. Лисенком та ін. В липні 1901 року в Яворові проїздом до Бур кута зупинялася в Окуневських Леся Українка разом з мистецтво-знавцем-фольклористом К. В. Квіткою. Вона писала Кобилянській, оцінюючи природу, що в Яворові «дуже симпатично і мило».
В Яворові з давніх-давен розвивалося самобутнє народне мистецтво. Тут виросла ціла плеяда талановитих майстрів, вироби яких вражають високою художністю. Відомим майстром спорудження жител і церков наприкінці XIX ст. був Лесь Копчук. З кольорових металів умільці виготовляли стремена, топірці, палиці, люльки, різні жіночі прикраси. Металом оздоблювалися шкіряні вироби: пояси, тобівки (гуцульські торбинки), постоли, киптарі (кожушки-безрукавки), а також вироби з рогу, зокрема порохівниці. Відомими майстрами таких виробів у кінці XIX і на початку XX ст. були мосяжники П. П. Гондурак (Кікіндак), Н. Рибенчук, Ю. Копчук (Яковейчин), М. Копчук (Іванчиків), В. В. Шкрібляк та ін. Різні дерев’яні речі майстри Яворова прикрашали різьбленими орнаментами. Зачинателем різьби но дереву вважається житель Яворова Ю. І. Шкрібляк (1822—1884). Дід його Микола прийшов на Гуцульщину з Поділля і займався виготовленням дерев’яних предметів, працюючи спеціальним інструментом «шкріблом» (мабуть, від цієї назви дістав своє прізвище).
Замолоду Юрій навчався токарської справи. Згодом сам змайстрував собі токарний верстат, на якому виготовляв різні вироби, прикрашаючи їх традиційними геометричними орнаментами. Його вироби — миски, пляшки, барильця — користувалися великим успіхом на виставках у Відні, Львові, Трієсті, Коломиї, Одесі та інших містах. Ю. І. Шкрібляк був видатним народним майстром гуцульської плоскої різьби по дереву. Його майстерність сприйняли і далі розвинули сини Василь, Микола, Федір. Як і їх батько, вони виготовляли свої предмети на токарному верстаті і тому були прозвані «токарниками». Особливо відзначався Василь, який збагатив різьбу новими мотивами та інкрустацією перламутром, металом. Микола й Василь Шкрібляки брали участь у багатьох виставках — в Тернополі, Кракові. За свої твори В. Шкрібляк удостоєний срібної та бронзової медалей. Золотими медалями були відзначені роботи Василя й Миколи на виставці у Львові (1905 р.). З жовтня 1905 року Василь Шкрібляк викладав різьбярство та інкрустацію у Вижницькій школі художньої обробки дерева і металу. Здібним різьбярем був також П. Гондурак (1888—1928). Свої вироби він оздоблював різьбою і зрідка інкрустував деревом та металом.
Як майстри плоскої різьби та інкрустації по дереву на початку XX ст. в Яворові славились також Ю. І. Гондурак, Пилип і Володимир Петрови, П. Г. Корпанюк та ін. Відомими бондарями були Микола й Проць Копчуки, які прикрашали свої вироби випалюванням.
Село, де жили народні умільці і яке через свою віддаленість від міської цивілізації зберігало багато архаїчних рис у культурі й побуті, приваблювало дослідників гуцульщини. В Яворові з 80-х років XIX ст. проводив етнографічні дослідження український етнограф В. Й. Шухевич, який написав 5-томну працю «Гуцульщина». В ній багато матеріалів про побут і звичаї селян з Яворова. Він закупив у Шкрібляків та багатьох інших селян чимало гуцульських виробів для Львівського музею та для різних виставок. 1894 року В. Й. Шухевич організував у Львові етнографічно-промислову виставку, для участі в якій запросив народних умільців з Яворова. Виставочний комітет нагородив Василя й Миколу Шкрібляків за різьбярські, Петра Копчука — за теслярські роботи, Василину Столярчук — за тканини й вишивки — срібними медалями, Миколу. Копчука — за бондарські вироби, Петра Гондурака — за мосяжні вироби — бронзовими медалями.
Яворів славився не лише майстрами художньої народної творчості, а й багатством фольклору. Місцеві вчителі, письменники, історики, етнографи з Львова та Києва зібрали тут багатий фольклорний матеріал.
Під впливом першої російської революції у Яворові посилилася боротьба за загальне виборче право.
7 серпня 1906 року тут відбулося віче. Воно ухвалило вимагати загального виборчого права та заявило протест проти арешту прогресивних діячів. На виборах до галицького сейму в лютому 1908 року трудящі висунули свого кандидата. Але власті не допустили до голосування виборців з Яворова.
В роки першої світової війни Яворів опинився у зоні боїв між австро-угорською і російською арміями. Майже все доросле чоловіче населення було мобілізоване до австро-угорської армії. Та багато жителів села здавалися в полон. Вони стали свідками й учасниками революції і громадянської війни в Росії. Я. Г. Чушак служив у Червоній Армії, бився проти банд Колчака.
Перемога соціалістичної революції у Росії активізувала боротьбу трудящих Яворова проти іноземних загарбників та української буржуазії. 19 березня 1919 року селяни Яворова та Соколівки на зборах відкрито виступили проти політики уряду ЗУНР і за прикладом селян Радянської держави вимагали конфіскації поміщицьких земель, передачі полонин і лісів у користування громади. У червні 1919 року село захопили румунські, а в серпні того ж року польські війська. Чимало жителів села взяли участь у боротьбі проти польських окупантів. А. М. Чорномудяк у січні 1920 року перейшов на бік Червоної Армії, щоб разом бити білополяків у районі Бердичева й Козятина. На знак протесту проти польсько-окупаційного режиму багато яворівчан бойкотували перепис населення 1921 року, вибори до сейму у 1922 році та ухилялися від призову до польської армії.
У 20—30-х роках XX ст. відбувається прискорений процес обезземелення селян Яворова. 1932 року 191 господарство мало всієї землі менше, ніж по 1 га, 260 — від 1 до 5 га, 132 — від 5 до 10 і 88 господарствам належало від 10 до 50 га землі. У 1934 році на 692 господарства села припадало лише 200 га орної землі. На своїх мізерних клаптиках селяни вирощували дуже низькі врожаї. Того ж року вони зібрали жита — 2 цнт, ячменю — 6, вівса — 3, квасолі — 1, кукурудзи —6 центнерів з га. До того ж, більшість селян, позбавлена пасовиськ, змушена була кожної весни передавати худобу на випас власникам або орендарям полонин, які на цьому добре заробляли, адже пастухи працювали в них лише за харчі або одержували гроші.
Малоземелля не раз спричиняло бійки, сварки, судові процеси за межі та клаптики землі навіть між родичами. Коломийський окружний суд 1 жовтня 1938 року засудив на рік тюремного ув’язнення Д. І. Столащука за те, що він стріляв у свого тестя П. Шкрібляка, який силоміць хотів повернути назад ділянку поля, подаровану в придане своїй дочці, та рубав ліс Столащука.
Крім землеробства й скотарства, селяни займалися домашнім промислом: ткацтвом, килимарством, різьбярством, бондарством, а багато хто вимушений був шукати заробітку поза межами села. Трудящі Яворова жили в нестатках. Поміщики ж, греко-католицька церква та куркулі володіли великими масивами кращої землі. Куркулям і лихварям належали 5 корчем, млини, заїжджий двір. Вони верховодили у кооперативі «Сільська спілка».
За польської окупації Яворів лишався не тільки убогим, а й відсталим селом. Тут працювала початкова школа, яку відвідувала менш як половина дітей від 7 до 13 років. У селі, крім попа, дяка і трьох учителів, не було людей з освітою. У звіті за 1925 рік про діяльність бібліотеки «Просвіти» сказано: «В бібліотеці кілька старих книжок… Жодного освітнього руху. Село темне…».
Польська влада не вживала заходів, щоб запобігти хворобам, тому в Яворові були поширені кір, туберкульоз, венеричні та інші захворювання. У селі була велика смертність, особливо — серед дітей. Не було лікаря. Зате власті поспішили відкрити церкву. Церковники радили людям замість лікування обмиватися «свяченою» водою.
У Яворові діяла організація «Сельроб-єдності», її очолював В. М. Вепрук, який у лютому 1930 року був делегатом 11-го крайового конгресу «Сельроб-єдності» у Львові. Члени організації розповсюджували політичну літературу, агітували за возз’єднання з Радянською Україною.
У вересні 1939 року трудящі села урочисто зустріли Червону Армію. Зразу ж було створено революційний комітет у складі В. Ф. Копчука, В. О. Лосюка, Г. М. Костреюка. Комітет негайно роззброїв польську поліцію, підняв червоні прапори над читальнею та гміною.
У жовтні 1939 року трудящі Яворова обрали колишнього члена КПЗУ бідняка М. П. Богатчука депутатом Народних Зборів Західної України. Після проголошення Народними Зборами Радянської влади жителі Яворова утворили свою першу сільську Раду, яку очолив член ревкому В. Ф. Копчук. 1940 року головою сільської Ради став М. П. Богатчук.
Радянська влада передала селянам Яворова 200 га орної землі, ліси й пасовиська. Біднякам було надано допомогу зерном, вони одержали кредит для придбання корів. Різьбярі та інші умільці дістали роботу в створеній у Косові артілі «Гуцульщина». Кращі орнаментальні твори різьбярів Юрія й Семена Корпанюків було послано на Всесоюзну сільськогосподарську виставку 1940 року в Москві.
У селі почалося будівництво клубу, школи. Відкрилися початкові школи на віддалених присілках Липному та Максимці. Почалися заняття у вечірній школі. Із східних областей України до села прибули вчителі.
У Яворові вперше за його історію відкрили медпункт, почали діяти сільське споживче товариство, а на присілках Віпчинці, Безульці, Рибниці — крамниці. Селяни готувались об’єднатися в колгосп.
Війна, розв’язана гітлерівцями, чорною ніччю насунулась і на Яворів. Фашисти окупували село 30 червня 1941 року. Уже в перші дні вони розстріляли 66 місцевих жителів. 74 — вивезли на каторгу до Німеччини. Окупанти зруйнували на території села 13 мостів, спалили багато будинків, забрали у селян худобу.
16 вересня 1944 року село було визволене від загарбників. Молодь Яворова пішла до Червоної Армії добивати ворога.
Після визволення від фашистів було відновлено Радянську владу. Українські буржуазні націоналісти чинили жорстокий опір трудящим. Вони замордували багатьох сільських активістів. Створений у селі винищувальний батальон з допомогою органів державної безпеки невдовзі знешкодив бандитські кубла на території Яворова.
Звірства окупантів та бандерівців спричинилися до скорочення населення в селі з 3595 до 3113. Кількість дворів зменшилась з 862 до 540.
У перші післявоєнні роки сільська Рада організовує трудящих на відбудову зруйнованого господарства.
Особлива увага зверталася на розвиток тваринництва, заготівлю лісу, на відбудову мостів і шляхів. Яворівці швидко відремонтували приміщення медпункту, клубу. Земельній громаді сільська Рада передала 3 млини, відібрані в куркулів; будинки колишніх лихварів одержали бідняки.
Шкільна комісія при сільській Раді чимало зробила щоб ліквідувати неписьменність серед дорослого населення. Це завдання до 1960 року було виконане.
10 вересня 1950 року було організовано колгосп ім. К. Є. Ворошилова. Першим його головою став учасник Великої Вітчизняної війни Ю. І. Рибчук. У 1959 році до Яворівського колгоспу приєднано колгосп села Річки. Укрупнене господарство стало називатися артіллю «40-річчя Великого Жовтня». Воно має 4 комплексні, художню і будівельну бригади. Очолює його син колишнього бідняка з села Річки — комуніст М. Г. Копчук. На 1 січня 1970 року в колгоспі налічувалося 1469 дворів, 2254 чоловіка працездатних. За артіллю закріплено 3981 га земельних угідь, в т. ч. сіножатей — 1885 га, пасовиськ — 1341 га, орної землі — 133 га, саду — 21 га. Основною галуззю господарства є тваринництво, зокрема вівчарство. У 1967 році артіль мала близько 1100 голів великої рогатої худоби та понад 4700 овець. З кожним роком збільшується в колгоспі виробництво молока, м’яса, вовни. У 1969 році вироблено м’яса на 100 га угідь 103,9 цнт. Зростають доходи колгоспу. Якщо у 1953 році одержано 47 тис. крб. прибутків, то 1969 року — понад 1 млн. 200 тис. крб., у т. ч. понад 790 тис. крб. від допоміжних промислів — різьбярства, бондарства, ліжникарства. У колгоспі запроваджено гарантовану щомісячну оплату праці, встановлено додаткову оплату, яка виплачується щоквартально. Вартість людино-дня становила в 1967 році 2,03 крб., а в 1968 —3 крб. 78 копійок.
Всю діяльність жителів Яворова спрямовує партійна організація, створена в липні 1955 року. На обліку тоді було 7 комуністів. Організацію очолював голова сільської Ради, член КПРС з 1947 року, учасник Великої Вітчизняної війни П. Д. Григорчук. У 1969 році вже було 43 комуністи, серед них передовики виробництва — доярки В. І. Павлюк, Н. В. Тонюк, які надоюють щороку по 2,5 — З тис. кг молока від корови, чабан В. Г. Григорчук, який у 1967 році одержав по 138 ягнят від 100 вівцематок і настриг по 2,4 кг вовни від кожної вівці. Кращій тваринницькій бригаді П. І. Тонюка присвоєно звання колективу комуністичної праці.
Колгосп щороку міцніє. За післявоєнні роки лише господарських приміщень на фермах споруджено понад 40. При кожній фермі і на полонинах побудовані кімнати для тваринників. Доярки, чабани, телятниці можуть там читати газети, журнали, слухати радіопередачі, користуватися пересувною бібліотекою. Колгосп добре оснащений сучасною технікою. В господарстві є 16 автомашин, 7 тракторів, причіпний інвентар, пилорама. На фермах встановлено електродоїльні агрегати.
Поліпшився добробут селян.
З 1945 по 1968 рік зведено 423 будинки, перебудовано 316. У Яворові є сільмаг, їдальня, 3 крамниці. Село підключене до державної лінії електропередач.
Чимало зроблено в галузі розвитку освіти й культури. В Яворові працюють — середня (з гуртожитком), восьмирічна, початкова ніколи та на віддалених присілках філіали середньої ніколи.
За останні 20 років понад 120 чоловік закінчили середню школу. Близько 50 з них здобули середню спеціальну й вищу освіту; 30 чоловік навчаються у вузах і технікумах. Школа має добре обладнані кабінети, спортивний зал, майстерні з токарними верстатами по дереву й металу. Шкільний клуб інтернаціональної дружби підтримує дружні зв’язки з піонерами радянських республік і зарубіжних соціалістичних країн.
В школах Яворова добре здійснюється естетичне й трудове виховання. Роботи учнів з інкрустації, вишивання та різьби, а також ліжники експонувалися на обласних і республіканських виставках, присвячених 50-річчю Великого Жовтня і 150-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка. У школах відкрито ленінські кімнати та кімнати бойової слави, де зібрано багато цікавих документів. При школах працюють консультативні пункти Косівської середньої заочної школи.
В селі працюють 2 бібліотеки, де є понад 12 тис. книжок. Багато родин мають свої бібліотеки. Жителі Яворова передплачували у 1968 році 2788 примірників газет та журналів.
Діють два медпункти, пологовий будинок. Протягом 4-х останніх років тут не було випадків смерті новонароджених. Профілактичні заходи різко знизили захворювання населення.
Добре дбають тут і про соціальне забезпечення. Всі інваліди Великої Вітчизняної війни та ветерани праці одержують пенсії. Багатодітні й одинокі матері мають державну допомогу. 19 багатодітних матерів удостоєні урядових нагород.
Не подолала б злиднів за панської Польщі багатодітна мати вдова Г. В. Шкрібляк. Коли помер її чоловік, жінка залишилася з 6 дітьми, старшій дівчинці було 12 років. Радянська влада допомогла трудівниці виростити й виховати дітей. Всі вони здобули освіту й професію, живуть у достатках. Сама Ганна Василівна стала уславленою різьбяркою, вишивальницею, ліжникаркою, користується повагою односельчан. Нині вона пенсіонерка.
Як ніколи розквітло гуцульське мистецтво. Продовжувачами славних різьбярських традицій є брати Семен та Юрій Корпанюки. Вони створили багато нових композицій, які не втратили своєї традиційної основи і заговорили самобутньою мовою. За великі досягнення їм присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості УРСР і прийнято членами Спілки художників та урочисто відзначено їх 70-річчя з дня народження. На вшанування ювілярів до Яворова приїздили багато гостей з Києва, Івано-Франківська та Чернівців. Майстерність різьби по дереву С. І. Корпанюк передав своєму синові Василеві, який продовжує традиції гуцульського мистецтва. Художні вироби Юрія й Семена Корпанюків експонуються в багатьох музеях нашої країни.
Багато чудових речей, виконаних у «сухій різьбі», створив Федір Шкрібляк (1889—1960). За дерев’яні вироби, експоновані на республіканській художній виставці у Києві, присвяченій 40-річчю Радянської влади, він нагороджений грамотою.
Масовою професією стало ткацтво, зокрема ліжникарство (виробництво вовняних покривал для ліжок — коців) і килимарство. Близько 70 чоловік з Яворова працюють у косівських художніх майстернях. Ліжники яворівських майстрів експонувались на Всесвітній виставці у Монреалі в 1967 році. А запаски народного майстра Г. І. Гуменюк — на республіканській та декадній виставках у 1960 році.
Високохудожні вироби ткалі Н. Ю. Хім’як принесли їй почесне звання лауреата Всесоюзного фестивалю майстрів самодіяльного мистецтва, присвяченого 50-річчю Радянської влади. Уславленими майстрами є її сестра В. Ю. Хім’як, В. І. Хім’як та інші.
Визначною подією в культурному житті села було відкриття у 1961 році з ініціативи комуніста П. Д. Григорчука музею-кімнати народного мистецтва. Експонати, зібрані в Яворові, Річці та інших селах, демонструються в 4 кімнатах. Тут є унікальні вироби Ю. І. Шкрібляка та його синів Василя и Федора, мосяжників Гондураків та Н. Рибенчука, різьбярські знаряддя праці, народний одяг, різні побутові речі. Багато своїх творів подарували сільському музею різьбярі Юрій і Семен Корпанюки, онук Семена Корпанюка Василь та інші. Музей знайомить відвідувачів із художнім ліжникарством.
Нове життя народжує нові традиції. У сучасних обрядах проявляються кращі народні традиції. Проводи на полонини — старий звичай. Здавна вихід туди був значною подією. Це пов’язувалося з розлукою на довгі місяці, з тривогою за долю людей, за отари й велику рогату худобу. Щоб зберегти чабанів і пастухів від хвороби й біди, люди посипали попелом стежки в горах. Тепер вихід на полонини — велика радість в житті гуцулів. Піснями й танцями, квітками, щасливими усмішками виряджають односельчани колгоспних чабанів, доярок, зоотехніків на полонини. З самого ранку трембітарі сповіщають про початок свята. Полонинників проводжає все село, піонери вручають їм квіти. Учасники художньої самодіяльності виступають з концертами, виконують коломийки. Коли стихає пісня, до людей з добрими побажаннями звертається голова колгоспу. Лине срібна мелодія дзвіночків, які чіпляють худобі. Знову протяжно звучать трембіти. Полонинники вирушають у дорогу. Тим, хто йде в гори, кажуть: «Щасливо літувати».
Значну роль у громадсько-політичному й господарському житті села відіграє Рада депутатів трудящих, до складу якої входить 35 чоловік. Виконуючи накази виборців, Рада подбала про відкриття крамниці на присілку Безульці, про спорудження приміщень медпункту й бібліотеки. При середній школі відкрито додатково три класних кімнати і майстерні, впорядковано стадіон, відремонтовано дороги. Помітну роль у діяльності сільської Ради відіграє жіноча рада, яка залучає широкий актив трудівників.
Село Яворів перебудовується за планом, затвердженим сільрадою. Щорічно тут зводять 20—30 житлових будинків.
Найближчого часу передбачається побудувати дитячі ясла-садок, побутовий комбінат.
Яворів стає добре упорядкованим селищем міського типу.
Я. І. АРСЕНИЧ, Я. В. ЛОСЮК