Надвірна, Надвірнянський район, Івано-Франківська область
Надвірна — місто районного підпорядкування, розташоване на правому березі річки Бистриці-Надвірнянської, за 38 км від Івано-Франківська. Тут проходять автомагістраль та залізниця Львів — Рахів, населення —16167 чоловік.
Надвірна — центр району, на території якого 23 сільські, 4 селищні та 2 міські Ради депутатів трудящих. їм підпорядковано 53 населені пункти. Жителів — 117,7 тис. чоловік. Природні багатства району — нафта, газ, калійні солі, великі лісові масиви. Основу економіки становить нафто- та газовидобуток, а також нафтопереробна, лісозаготівельна, деревообробна та меблева промисловість. Орних земель — 12,2 тис. га, сінокосів та пасовищ — 38,2 тис. га, лісів — 130,7 тис. га. В районі є 10 колгоспів, 3 радгоспи, районне об’єднання «Сільгосптехніки». У районі — 70 загальноосвітніх шкіл, 15 будинків культури, 34 клуби.
Поблизу Надвірної збереглись залишки давньоруського городища з руїнами укріплень та кургани. Вважають, що заснування Надвірної належить до 1596 року. Власниками її були феодали Куропатви, які походили з Угорщини і володіли маєтками в Галичині ще з кінця XIV ст. В XVII—XVIII ст. ст. Надвірна — важливий господарсько-торговий центр на Покутті. Жителі міста займалися рубкою лісу, який сплавляли Бистрицею, виварювали сіль, вирощували тютюн. У Надвірній щорічно проводилось 2 ярмарки, які тривали протягом тижня. До неї з’їжджались не тільки жителі навколишніх сіл і містечок, а й купці з багатьох міст Польщі та Галичини. На ярмарках торгували медом, рибою, салом, сіллю, сукном, продавали волів, коней, овець, а також товари, які привозили з Молдавії, Туреччини й Угорщини.
Населення Надвірної та навколишніх сіл протягом XVII ст. неодноразово відбивало наскоки турецьких і татарських нападників. У 1676 році під час польсько-турецької війни Пнівський замок витримав довготривалу облогу турецько-татарських загонів.
Трудящі Надвірної повставали проти класових гнобителів. З початку XVII ст. тут діяли народні месники-опришки. Ще 1621 року загін Гриня Кардаша знищив найбільшу того часу на Прикарпатті фортецю Пнів. Йому допомагали панські слуги, мешканці навколишніх сіл, а також замкова сторожа.
Боротьба населення Надвірної проти польсько-шляхетського гніту набрала особливого розмаху в період визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Налякана виступом трудящих, місцева шляхта, орендарі сховалися за мурами добре укріпленого Пнівського замку. Пізньої осені 1648 року повстанці, керовані Семеном Височаном, підступили до фортеці. Облога тривала кілька тижнів. Незважаючи на запеклий опір, повстанці за допомогою козаків і великої групи жителів Калуша здобули Пнівський замок. У другій половині XVII ст. в районі Надвірної діяли опришки на чолі з Василем Глібом. 1677 року вони захопили багаті надвірнянські маєтки Туровського. В травні 1745 року О. Довбуш з опришками побував в с. Зеленій. Надвірнянська шляхта, передбачаючи його наступ, спішно готувала місцеву фортецю до оборони, сюди прибули навіть коронні війська Потоцького. Польські феодали посилили боротьбу з повстанцями: проти опришків було кинуто загони смоляків із Станіславської фортеці. У Надвірній жорстоко катували та страчували полонених опришків.
Надвірна після JJ72 року увійшла до складу Австрійської імперії. З розвитком капіталістичних відносин тут виникає ряд промислових підприємств. У середині XIX ст. побудовано сірникову фабрику та пивзавод. Після спорудження залізничної лінії Рахів—Львів Надвірна стала важливим центром нафтопромислового району. 1907 року у місті почав діяти нафтопереробний завод. Нафту транспортували сюди з сіл Виткова, Пасічної, Майдана, Космача в дерев’яних бочках. Праця робітників була важкою і низькооплачуваною: за каторжний дванадцятигодинний робочий день на промислах вони одержували в середньому по 1,5 крони.
Піднесення промисловості сприяло зростанню населення Надвірної з 5800 чоловік (1858 р.) до 7525 чоловік (1900 р.). Трудящі жили в злиднях, темряві, не мали медичної допомоги. 1880 року в місті працювали лише чотирикласна чоловіча і двокласна жіноча школи, в яких викладали 6 вчителів.
Робітники Надвірної боролися проти капіталістичного визиску. В кінці XIX ст. тут відбулися перші виступи економічного характеру. Тоді ж у Надвірній почала діяти організація радикальної партії, яка під час виборів до австрійського парламенту 1900 року закликала трудящих не голосувати за представника експлуататорської верхівки міста. І тільки фальсифікація виборів та жандармські багнети забезпечили цьому кандидатові «більшість» голосів.
Великий вплив на посилення революційної боротьби надвірнянських трудящих справила революція 1905—1907 рр. У січні 1906 року в місті і навколишніх селах скликалися народні віча, де висували вимоги забезпечити загальне виборче право. Налякані активністю мас місцеві власті заборонили проводити народні віча, поліція розганяла збори трудящих. Незважаючи на переслідування властей, народні віча не припиняли своєї діяльності.
В роки першої світової війни у районі Надвірної точилися жорстокі бої між австро-угорськими та російськими військами. 17 жовтня 1914 року російські війська оволоділи Надвірною, на початку 1915 року її знову захопили австрійці, а 30 липня 1916 року російські війська вибили їх із Надвірної і знаходились тут до 1917 року. Під час війни трудяще населення зазнало тяжких страждань. Австрійські власті насильно мобілізували до армії майже всіх здорових чоловіків: і кинули їх на фронт. Не вистачало продуктів харчування, зросли ціни, а заробітки робітничих сімей стали ще жалюгіднішими. Австро-угорські війська грабували населення. Під час боїв місто було великою мірою зруйноване.
Коли до Надвірної дійшла звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, робітники міста палко її вітали. На початку 1919 року з Росії до Надвірної повернулися військовополонені І. С. Свідрюк, Д. І. Випринюк, вони розповідали про ленінські декрети, про створення робітничо-селянського уряду в Росії. Робітники Надвірної розгортають революційну боротьбу під лозунгами Великого Жовтня, рішуче виступають проти буржуазно-націоналістичного уряду ЗУНР.
Влітку 1919 року Надвірну загарбала буржуазно-поміщицька Польща. Іноземні визискувачі разом з місцевими багачами прибрали до своїх рук всі промислові підприємства міста: лісозавод став власністю фірми «Польська фореста», нафтові родовища експлуатували «Малопольське нафтове товариство», «Польська спілка по реалізації нафти», фірми «Бонаріва», «Брати Нобель», «Карпати», «Франко-Полонія». Ще гіршим стало життя трудового населення Надвірної. Робітники працювали в тяжких умовах по 10—12 годин на добу. На підприємствах нафтової і лісової промисловості фактично не було техніки безпеки, що часто призводило до нещасних випадків. Заробітна плата була дуже низькою. На підприємствах лісової промисловості денний заробіток становив 1 —3 злотих, а лише квартирна плата за одну невелику кімнату досягала 30 злотих на місяць. Трудящі міста терпіли також від безробіття, яке зростало з кожним роком. У 30-х роках Польщу охопила загальна криза, почалося масове звільнення робітників на підприємствах лісової і нафтової промисловості Надвірної. В 1935 році на 8,8 тис. чоловік населення було 700 безробітних. Особливо скрутно доводилося молоді. Ось про що повідомлялося в листівці Надвірнянського комітету комсомолу з цього приводу: «Зима лютує. Надвірнянська молодь, як і багато безробітних Західної України, терпить страшні муки„ не маючи праці, ходить обдерта і голодна. Не хочемо загинути від голоду, вимагаємо праці, а не муштри в юнацьких таборах праці…».
Становище трудящих мас було важким ще й тому, що польські власті здійснювали політику національного гноблення. Забороняли українську мову, вдавалися до полонізації населення. Найбільше це позначилося на стані народної освіти: до 1937 року в Надвірній було лише дві невеличкі семирічні школи, де навчали польською мовою.
Трудящі Надвірної боролися проти експлуататорів. У місті створювалися підпільні комуністичні групи, які 1928 року об’єднували 16 чоловік. Роботою комуністичних організацій керував повітовий комітет. Комуністи спрямовували маси на боротьбу проти експлуатації, за возз’єднання західних земель України з Радянською Україною. Вони розповсюджували марксистську літературу» організовували мітинги й демонстрації, розповідали про життя трудящих у Радянському Союзі.
Активними організаторами мас були Д. І. Випринюк, В. М. Гунда, Р. І. Свідрюк, Р. К. Вахтель, Я. О. Скаліш, М. Д. Боєчко, М. Безрукий.
Під їх керівництвом 22 травня 1926 року відбувся страйк на лісозаводі фірми «Польська фореста». В ньому взяли участь 400 робітників, які вимагали скорочення робочого дня, оплати за надурочні години, поліпшення охорони праці жінок і підлітків, наполягали на тому, щоб побудували гуртожиток та їдальню. Страйк тривав до 28 травня і закінчився перемогою робітників.
Комуністи провели також велику роз’яснювальну роботу серед населення під час виборів до польського сейму 1928 року. Завдяки цьому, незважаючи на репресії властей, трудящим Надвірної вдалося висунути свого кандидата — члена «Сельробу» І. Бойка.
Надвірнянська міська організація КПЗУ керувала роботою інших організацій — комсомольських та найбільших профспілкових: кравців і робітників лісової та деревообробної промисловості. Це посилило революційну боротьбу молоді. У ніч на 31 січня 1932 року комсомольці Надвірної, очолювані Р. І. Юркевичем, розігнали нараду куркулів, яка зібралася, щоб схвалити політику польського уряду про підвищення асигнувань на озброєння. Польські жандарми вчинили розправу над молодими патріотами. Більшість комсомольців опинилася за тюремними гратами, ув’язнення тривало майже півроку.
Комуністи Надвірної приділяли увагу зміцненню союзу робітників і селян. На повітовій конференції КПЗУ, що відбулася 4 листопада 1934 року в Надвірній, було обговорено питання про вплив робітників на розгортання революційної боротьби селянства. Конференція ухвалила створити в ряді сіл повіту комірки КПЗУ3. В цей же час комуністи посилили революційну агітацію серед населення. У Надвірній в 1934—1935 рр. систематично розповсюджуються комуністичні листівки із закликом до боротьби проти експлуататорів, проти окупаційного режиму, за возз’єднання з Українською РСР. В листівках викривалися також профашистська політика пілсудчиків та антинародні дії українських буржуазних націоналістів.
Під керівництвом комуністів на знак солідарності з виступом робітників у Львові 23 квітня 1936 року в Надвірній відбувся великий страйк. Зокрема, не працювали 600 робітників-деревообробників фірми «Польська фореста». Трудящі Надвірної, незважаючи на поліцейські репресії, урочисто відмічали революційні свята. Першого травня 1936 року районний комітет КПЗУ організував у місті демонстрацію, в якій взяли участь 350 чоловік. Польська поліція розігнала демонстрантів, а шестеро з них було заарештовано.
Місцеві власті намагалися придушити революційні виступи робітників, постійно переслідували комуністів і діячів прогресивних організацій. Лише з 1 березня по 24 квітня 1937 року польська поліція провела 33 обшуки в Надвірній і заарештувала 8 комуністів. За активну участь у революційній боротьбі в Березу Картузьку було ув’язнено комуністів: М. Д. Боєчка, В. М. Гунду і Я. О. Скаліша.
Від польсько-шляхетської окупації місто визволили частини Червоної Армії 17 вересня 1939 року. Населення активно взялося будувати нове життя. Під час виборів до Народних Зборів Західної України трудящі обрали своїми депутатами вчительку Е. О. Туєшин, робітника-нафтовика, колишнього члена КПЗУ М. П. Терпеляка. Головою Надвірнянського тимчасового управління став П. К. Щербак.
Після встановлення Радянської влади Надвірна перетворилася на районний центр. Тут було створено райком партії на чолі з секретарем С. Т. Саранчою, райком комсомолу, обрано місцеві органи влади. Було націоналізовано всі промислові й торгові підприємства, в будинках багачів оселилися трудящі. Запрацювали промислові підприємства, завдяки чому уже до кінця 1939 року не стало безробітних.
З ентузіазмом трудилися надвірнянці. За перемогу в соціалістичному змаганні на честь першої річниці з дня визволення колектив лісокомбінату в серпні 1940 року було нагороджено перехідним Червоним прапором обласного лісопереробного тресту. Зразки трудового героїзму проявили і працівники нафтопереробного заводу.
Трудящі міста були активними учасниками політичного життя країни — в березні 1940 року вони обирали Верховну Раду УРСР і своїм депутатом до українського парламенту назвали робітника лісокомбінату Ю. І. Дем’янчука.
Сталися докорінні зміни в галузі культури, охорони здоров’я. Уже в перші дні після визволення чимало зробили щодо піднесення освітнього рівня населення. Було підібрано кадри вчителів, обліковано дітей шкільного віку, а також дорослих неписьменних. Відкрилися середня і неповна середня школи, де навчали рідною мовою. Комуністи й комсомольці створили гуртки ліквідації неписьменності. Вчителі, освічені робітники й службовці навчали грамоти в цих гуртках. Важливим осередком виховної роботи стали культурно-освітні заклади. В Надвірній відкрилися районний будинок культури, будинок культури на нафтопромислі, кінотеатр, бібліотеки, червоні кутки. Радянська влада велику увагу приділяла охороні здоров’я. В поліклініці й лікарні трудящим подавали кваліфіковану медичну допомогу. В розпорядження населення передали новостворені дитячі садки, ясла.
Війна перервала творчу працю трудящих. 1 липня 1941 року Надвірну окупували гітлерівські й угорські війська. До кінця 1941 окупанти разом з українськими буржуазними націоналістами знищили в Надвірній понад 6 тис. чоловік, в т. ч. 1024 дітей. Гітлерівці вивезли на каторжні роботи до Німеччини 200 чоловік. На початку 1942 року фашисти розстріляли Р. І. Юркевича, який до 1939 року був секретарем підпільної комсомольської організації. Вони завдали Надвірній великої матеріальної шкоди, знищили 134 будинки, зруйнували приміщення середньої школи, кінотеатру, поліклініки, вивезли обладнання парафінового цеху і кубової установки з нафтопереробного заводу, майже повністю зруйнували його устаткування.
Але трудящі не корилися окупантам: вони ховали від гітлерівців одяг, хліб, худобу, саботували їх розпорядження, уникали служби у фашистських військах, відмовлялися їхати до Німеччини на примусову працю. Жителька Надвірної Е. І. Майковська в роки окупації, ризикуючи життям, переховувала двох радянських громадян, яких розшукувало гестапо. Трудящі Надвірної улітку 1943 року допомогли партизанам-ковпаківцям знищити 9 нафтових вишок, бензосховище.
Надвірну визволили від фашистського рабства 30 березня 1944 року бійці 1-ої танкової бригади полковника В. М. Горелова. Жителі радо вітали воїнів. 18 квітня радянські війська змушені були тимчасово залишити місто. А 26 липня 1944 року Надвірна назавжди стала вільною.
408 місцевих жителів билися з ворогом на фронтах. 311 надвірнянців за хоробрість у боях нагороджено бойовими орденами і медалями Союзу РСР. 27 жителів міста загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Відступаючи під ударами Червоної Армії з території Прикарпаття, гітлерівці залишили своїх підручних — буржуазно-націоналістичні банди, які тероризували населення, палили лікарні, школи, клуби. Оунівці закатували молодого лікаря, завідуючу відділом охорони здоров’я райвиконкому комсомолку Л. Ф. Гречуху, повісили М. Стебеляк тільки за те, що вона хотіла влаштуватись на роботу в радянській установі, вбили директора Надвірнянського лісгоспу комуніста М. Д. Максимчука. Трудящі Надвірної рішучими діями знешкодили націоналістів, розгромили бандитів і продовжували будівництво нового життя.
Насамперед було організовано відбудову промислових підприємств міста* 1944 року відновлено видобуток нафти, проведено ремонт свердловин, розгорнуто розвідувальні роботи. Велику допомогу в цьому робітники Надвірної одержали від нафтовиків Татарії і Башкири. До нафтопромислів надходило устаткування з Баку, Ленінграда, Москви, Свердловська, Челябінська, Харкова та інших міст. Завдяки героїчним зусиллям робітників та інтелігенції міста до середини лютого 1945 року були відбудовані: нафтові підприємства, лісозавод і ліспромгосп, райпромкомбінат сироварний завод, пекарня, кінотеатр, лікарня, до квітня — залізнична станція.
Одразу ж після визволення у Надвірній здійснювалися і перетворення в галузі освіти та культури. В місті уже 1944 року у відбудованих приміщеннях відкрили середню і дві семирічні школи, де 1945 року навчалося 370 учнів, працювало 35 учителів. У Надвірній створювалася сітка культосвітніх закладів: 1944 року відновив роботу Надвірнянський районний будинок культури, відкрилися клуби бурильників, нафтопереробного й лісового заводів.
З великим творчим піднесенням виконували трудящі Надвірної завдання четвертої п’ятирічки. В 1948 році, наприклад, 345 робітників ліспромгоспу перевиконували виробничі норми. Особливо відзначилася бригада лісорубів І. О. Госедла. За трудові успіхи І. О. Госедло був нагороджений орденом Леніна. В 1948 році колектив ліспромгоспу переміг у соціалістичному змаганні серед лісових підприємств області і був удостоєний Червоного прапора обкому КП(б)У і облвиконкому. Наполегливо трудились виробничники деревообробного комбінату. Успіхи трудящих Надвірної примножувались і далі. Особливо інтенсивно розвивалася тут нафтова промисловість. У 1953 році на базі цеху буріння Битківського нафтопромислу і Надвірнянської нафторозвідки створено Битківську контору буріння, а після відкриття нових родовищ у 1957 році — нафтогазодобувне управління «Надвірнанафтагаз».
Швидкими темпами зростала Надвірна в роки семирічки. Колективи нафто-управління «Надвірнанафтагаз», нафтопереробного і цегельного заводів, райхарчокомбінату, райпромкомбінату неодноразово перевиконували планові завдання. Значно розширився у 1959—1965 рр. Надвірнянський лісокомбінат. Тут запроваджено нову технологію заготівлі та переробки деревини, механізовано трудомістку ручну працю. Пам’ятним для трудящих Прикарпаття був другий рік семирічки, коли відзначали 100-річчя з дня заснування Надвірнянського нафтопромислу. ЦК КП України і Рада Міністрів У РСР сердечно поздоровили надвірнянських нафтовидобувників. Того ж року працівникам управління «Надвірнанафтагаз» присвоєно звання колективу комуністичної праці. В 1967 році на честь цієї дата споруджено пам’ятник «100 років Надвірнянської нафти».
Поряд з нафтодобуванням та заготівлею деревини, що мають давні традиції у цій місцевості, значну роль в економіці Надвірної відіграють нові галузі промисловості. До них найперше належить видобуток газу. В лютому 1964 року в місті утворено Надвірнянське газопромислове управління. Газ використовується для побутових і господарських потреб Івано-Франківської та деяких інших областей Української РСР, транспортується до Білоруської РСР та Прибалтики, а також газопроводом «Дружба» —до Чехословацької Соціалістичної Республіки. За дострокове виконання семирічного плану видобутку газу і високі показники в соціалістичному змаганні групу працівників газопромислового управління нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу.
Протягом семирічки у Надвірній здійснювалися великі будівельні роботи. Зокрема, був повністю реконструйований Надвірнянський нафтопереробний завод. Він перетворився на велике сучасне підприємство. Тут збудовано ТЕЦ, на якій працює перша в Радянському Союзі парогазова установка вітчизняного виробництва. Реконструкція підприємства забезпечила збільшення переробки нафти в 1966 році порівняно з 1946 роком у 104 рази. Завод випускає нафтопродукти в широкому асортименті: автобензин, дизельне паливо, паливний мазут, нафтобітум різних марок, зріджений газ, парафін, в т. ч. для потреб харчової промисловості, електродний кокс. Став до ладу цех синтетичних жирних кислот, який виготовляє кислоти для виробництва мила, пластмас та інше.
Широко розгорнулося у Надвірній спорудження промислових і культурно-побутових об’єктів, яке здійснювалося будуправліннями № 91, № 65, «Промжитлобуд». Серед пущених об’єктів: газобензиновий завод, високовольтна лінія електропередачі, автодороги до Битківського і Пасічнянського нафтопромислів, автобаза на 250 машин, промислова база вишкомонтажної контори та інше. Важливе значення для збільшення масштабів будівельних робіт мало створення в 1963 році Надвірнянського кар’єроуправління, яке постачало будовам щебінь, гравій, пісок і вапно.
В місті розвивалася також харчова промисловість. Зокрема, Надвірнянський сироварний завод, оснащений новою технікою, перетворився на передове підприємство. Його продуктивність з 1959 по 1966 рік зросла вдвоє, асортимент виробів збільшився з 5 до 25 видів. «Станіславський» та «Костромський» сир експонувався на Міжнародному ярмарку в Марселі і посів одне з перших місць за якістю і зовнішнім виглядом. Розширився і харчокомбінат, до складу якого входять млин, хлібопекарня, булочний цех. В 1965 році для нього споруджено нове приміщення.
Значними є успіхи промислового виробництва Надвірної після XXIII з’їзду КПРС. Перед веде нафтогазодобувне управління «Надвірнанафтагаз». На підприємстві в 1966 році запроваджено автоматизацію свердловин, завдяки цьому збільшився випуск продукції, зросла продуктивність праці. В боротьбі за виконання завдань п’ятирічки провідне місце належить партійній організації управління, в якій на початку 1969 року налічувалося 175 комуністів. Зразком у виконанні виробничих планів є комуністи: депутат Верховної Ради СРСР В. С. Перев’язко, колишній член КПЗУ, оператор Р. І. Свідрюк, а також І. М. Тулейбич, Я. М. Лесів, які систематично підвищують виробничі показники. Приклад у праці показує і комсомольська ланка по видобутку нафти, очолювана комуністом оператором М. С. Максим’юком. Вона в 1968 році здобула третє місце серед молодіжних колективів Прикарпаття. За успіхи, досягнуті в соціалістичному змаганні на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, управління «Надвірнанафтагаз» було нагороджено Ленінською ювілейною Почесною Грамотою ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС.
В роки восьмої п’ятирічки розширюється Надвірнянський нафтопереробний завод, зростає його колектив. 1969 року на заводі налічувалося близько 1,5 тис. робітників, та інженерно-технічних працівників, серед яких понад 70 чоловік з вищою і 140 з середньою спеціальною освітою. З числа робітників 24 навчались у вузах, 42 — в технікумах, 86 — в середній школі робітничої молоді. За успіхи, досягнуті в соціалістичному змаганні, багатьом бригадам і цехам присвоєно звання колективів комуністичної праці. 9 передовиків виробництва нагороджено орденами й медалями. Оператора Я. О. Осипенка удостоєно високого звання Героя Соціалістичної Праці. На XXIII з’їзді Комуністичної партії України його обрано членом ЦК КП України.
Завод підтримує тісні економічні зв’язки з підприємствами різних міст Радянського Союзу та деяких соціалістичних країн. Наприклад, обладнання для дистиляції жирних кислот одержано з Німецької Демократичної Республіки. Виготовлена продукція іде в Москву, Київ, Ленінград та інші міста. 1967 року заводу присвоєно звання ім. 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції і вручено пам’ятний прапор Івано-Франківського обкому КП України, облвиконкому та облпрофради. Досягнуті успіхи колективу — результат організаторської і виховної роботи партійної організації заводу, яка об’єднує 195 комуністів.
За останні роки пущено газокомпресорну станцію, обладнано нові газопромисли, закінчено будівництво газобензинового заводу. З 1964 по 1969 рік видобуток газу зріс майже в п’ять разів.
Нових успіхів досяг колектив лісокомбінату. У змаганні за комуністичну працю переможцями стали Бистрицьке лісництво, дільниця Довжинець, склад готової продукції. За успішне виконання виробничих завдань групу робітників лісокомбінату в 1966 році удостоєно орденів і медалей СРСР. В числі нагороджених тракторист Р. А. Бариляк, якому вручено орден Леніна. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено робітника цеху гнутих меблів М. М. Романюка і лісоруба Д. А. Гринчука.
За Радянської влади набагато збільшився колектив комбінату. В 1969 році тут працювало 2497 чоловік. Серед них 45 з вищою і 75 з середньою технічною освітою. Понад 830 чоловік підвищують кваліфікацію без відриву від виробництва. 132 чоловіка навчаються заочно у вузах і технікумах, 94 — у вечірній школі робітничої молоді.
Колектив комбінату успішно виконує виробничі завдання і випускає високоякісну продукцію, яка надходить до різних міст нашої країни, а також в Угорщину, ФРН, Швейцарію.
В Надвірній добре працюють підприємства будівельних матеріалів. Розширився цегельний завод, де споруджено нові цехи, збільшився випуск цегли, освоєно виробництво кахлів. З розвитком промисловості зріс і міський автотранспорт. Якщо в 1958 році у місті було 6 автобусів, то на початку січня 1969 року їх курсувало 140, а також було вже 16 легкових таксі. Тепер автопарк обслуговує 54 маршрути, трудящі Надвірної легко можуть дістатися сіл району, а також у міста Івано-Франківськ, Чернівці, Львів, Ужгород.
Розгорталося житлове будівництво, відкривалися нові заклади. За 1957—1969 рр. у Надвірній споруджено два мікрорайони загальною площею 62,5 тис. кв. м, побудовано клуби лісокомбінату й нафтопереробного заводу, два дитячі садки, школу-інтернат, навчальний корпус середньої школи № 2, широкоформатний кінотеатр «Україна», районний вузол зв’язку, адміністративний будинок, де розміщено райком партії і райвиконком, дитячу лікарню й чотири гуртожитки. До 1968 року газифіковано 3032 квартири, проведено міський центральний каналізаційний колектор. Цього ж року закладено новий комсомольський парк.
Тісний зв’язок підтримують робітники промислових підприємств Надвірної з трудівниками радгоспів і колгоспів району. Автопарк подає шефську допомогу колгоспу ім. Шевченка, лісокомбінат — колгоспу «Жовтень», нафтогазодобувне управління — колгоспу «Україна». В 1965 році робітники нафтогазодобувного управління «Надвірнанафтагаз» допомогли колгоспникам артілі «Україна» пальним, трубами, транспортом, змонтували обладнання кормоцеху, спорудили електролінію. Того ж року шефи з автопарку вивезли на колгоспні поля понад 4,5 тис. тонн торфу й компосту. В 1968 році автопідприємство 08012 обладнало в підшефному колгоспі ім. Шевченка майстерню для технічного обслуговування автомашин. З ініціативи колективів промислових підприємств у районі відбулися свята «Серпа і молота» під девізом «Робітники—хліборобам», «Місто—селу». Партійні і комсомольські організації систематично влаштовують зустрічі передовиків виробництва з колгоспниками, направляють у села кращих лекторів, організовують виступи учасників художньої самодіяльності.
Постійно багато уваги приділяється охороні здоров’я трудящих. У місті є райлікарня, поліклініка, жіноча консультація, тубдиспансер, дитяча лікарня, два здоровпункти. Колектив медичних працівників поповнюється висококваліфікованими кадрами.
Дальшого розвитку набули освіта і культура. В Надвірній відкрито школу робітничої молоді та школу-інтернат, семирічну музичну школу й музичну студію. В місті також працює автомобільний технікум з стаціонарним і заочним відділеннями.
За роки Радянської влади ліквідовано неписьменність, всі діти шкільного віку вчаться. В сім’ї колишнього робітника Надвірнянського лісокомбінату пенсіонера М. І. Дем’янчука всі семеро дітей здобули освіту і стали кваліфікованими спеціалістами. Його дочка Дарія і син Мирослав закінчили Івано-Франківський педінститут, син Михайло — Львівський автодорожній технікум. Ярема — вчиться у Київському інституті народного господарства, а Ярослав — у Калуському хіміко-технологічному технікумі, Іван — шофер дорожньо-експлуатаційної дільниці, дочка Софія працює в радгоспі «Надвірнянський». Шлях у широке життя відкрила Радянська влада і для дітей колишнього безробітного О. Ю. Бунія. Його син, Михайло,— випускник Львівського лісотехнічного інституту —очолює відділ капітального будівництва нафтопереробного заводу. Другий син Роман після закінчення Львівського поліграфічного інституту працює інженером у Запоріжжі, дочка Емілія має диплом Одеського фармацевтичного інституту, вона — науковий співробітник, Ольга працює в газопромисловому управлінні, наймолодша Марія навчається в Івано-Франківському інституті нафти й газу. Це звичайні радянські сім’ї, яких у Надвірній багато.
Дбають тут і про дітей дошкільного віку. Для дошкільнят відкрито дитячі садки при нафтопереробному заводі, працюють вони і в містечку нафтовиків, при лісокомбінаті, а також у самому місті.
Жителі міста цікавляться художньою самодіяльністю. За 1948—1968 рр. надвірнянці дали понад 960 концертів та вистав. Молодіжний ансамбль «Мрія», створений при районному будинку культури, знають далеко за межами області.
В 1967 році цей колектив став лауреатом республіканського фестивалю самодіяльного мистецтва. В аматорських гуртках при будинку культури беруть участь десятки робітників та службовців міста.
Тут виступають і професіональні мистецькі колективи: артисти Московського Малого театру, київські, львівські, донецькі митці.
В місті набули поширення нові радянські обряди — комсомольські весілля, зорини, проводи до Радянської Армії тощо.
У новорічних щедрівках поздоровляють новаторів виробництва, працівників різних установ, учителів, кращих учнів. Щороку першої липневої неділі у місті відзначають свято «Серпа і молота». Учасники його збираються на стадіоні «Нафтовик», крокують у колонах містом, демонструють досягнення промислових підприємств і колгоспів. Цього ж дня відбувається масове гуляння в міському парку. Робітники Надвірнянського лісокомбінату проводять вечори вшанування кращого лісоруба.
Боротьбу трудящих за нові звершення очолюють 43 первинні партійні організації міста, в яких об’єднано 1412 комуністів. Активними помічниками партійних органів є 52 профспілкові організації.
На промислових підприємствах і в установах Нідвірної є 47 комсомольських організацій. Комсомольці й молодь виховуються на революційних, бойових і трудових традиціях радянського народу. Велику роботу з молоддю проводять старі комуністи, ветерани праці. Часто зустрічаються з нею колишній член КПЗУ Р. І. Свідрюк, старий комуніст Г. К. Ульянова, учасники Великої Вітчизняної війни — Герой Радянського Союзу М. І. Василишин, М. К. Максимів, О. П. Солодкий, Г. П. Коноваленко, депутат Верховної Ради Союзу РСР, оператор нафтогазодобувного управління «Надвірнанафтагаз» В. С. Перев’язко, Герой Соціалістичної Праці, оператор Надвірнянського нафтопереробного заводу Я. О. Осипенко.
Історія Надвірної — яскравий приклад того, як завдяки соціально-економічним та культурним перетворенням, здійсненим під керівництвом Комуністичної партії, трудящим забезпечено вільне, щасливе і заможне життя.
М. Н. РЕХТМАН, Я. С. ФЕДОРЧАК