Післявоєнне відновлення Івано-Франківська
Під час тимчасової окупації фашисти зруйнували майже всі підприємства міста, пограбували устаткування, сировину, матеріали. Особливо великих пошкоджень зазнали паровозоремонтний, дріжджовий, машинобудівний заводи, меблева фабрика, залізничний транспорт, комунальне господарство. Окупанти вивезли до Німеччини устаткування електростанції, залишивши місто без світла і води, майно й обладнання шкіл, лікарень, бібліотек, спалили учительський інститут. Вони зруйнували 2 тисячі житлових будинків, що становило більше чверті міського житлового фонду.
Після вигнання окупантів зразу було відновлено діяльність міського комітету КП(б)У та виконкому міської Ради депутатів трудящих. Вони організовували населення на відбудову економіки міста, налагоджували роботу культурно-освітніх закладів.
Відродження Станіслава стало справою честі кожного громадянина. Наслідуючи почин трудящих Києва й Ленінграда, жителі міста виходили на суботники, енергійно працювали, докладаючи всіх зусиль, щоб швидше ліквідувати тяжкі наслідки війни. Найперше зосереджували увагу на відновленні транспорту. 19 серпня 1944 року станція Станіслав прийняла перший поїзд з вантажем для фронту. Незабаром відбудовано паровозоремонтний завод.
Братню допомогу трудящим Станіслава подавали колективи багатьох міст нашої країни. Ливарники Свердловського паровозоремонтного заводу передали прикарпатцям свій досвід безперервного розливу металу. Робітники Борисоглєбська Воронезької області дали свій зразок виготовлення глиномішалки. За методом виробничників міста Улан-Уде станіславські паровозоремонтники впровадили у своєму новому ливарному цеху відливку гальмових колодок.
На відбудову Станіславського машинобудівного заводу приїжджали фахівці з РРФСР та інших союзних республік. Піднімаючи з руїн корпуси й цехи, робітники водночас ремонтували й виготовляли запасні частини для бойових машин фронту. Кожний передовий виробничник щомісячно давав стільки продукції, скільки раніше її випускали п’ять робітників.
В обласному центрі відроджувались підприємства легкої, харчової, деревообробної промисловості, налагоджувалось виробництво будівельних матеріалів. У перші місяці після визволення міста відновилась робота на швейній і ватноватинній фабриках, шкіряному заводі.
Міська Рада подбала про створення нормальних умов життя для населення. Ще до закінчення війни відновили роботу всі медичні заклади. Відбудовувалися житлові будинки, упорядковувалися дороги, парки, проводилась каналізація, відкривалися магазини, їдальні.
З 1 вересня 1944 року у 18 школах почалося навчання. Працювали учительський інститут і педагогічне училище. Через рік у Станіславі розгорнув роботу другий вищий навчальний заклад — медичний інститут. Викладати сюди приїхали вчені багатьох міст країни. Кадри фахівців готували також спеціальні середні навчальні заклади — фельдшерсько-акушерська школа, технікум фізичної культури та музичне училище. Відновили свою діяльність театри, клуби, аматорські гуртки. 1945 року в Станіславі відбулися дві обласні олімпіади художньої самодіяльності.
Налагоджувати культурно-освітню роботу в Станіславі допомагали творчі колективи багатьох міст республіки. Артисти Золочівського пересувного театру (Харківська область) приїжджали допомогти відновити роботу театру ім. І. Я. Франка. Для поповнення масових бібліотек, пограбованих фашистськими загарбниками, з Харкова прибув вагон книг. Одеський університет ім. І. І. Мечникова подарував учительському інституту 3250 томів потрібної для навчання студентів літератури.
Відбудовою і дальшим розвитком міста керувала партійна організація. У післявоєнний час вона постійно зміцнювалась і зростала.
На 25 січня 1950 року в Станіславі було вже 146 партійних організацій, які об’єднували 2745 комуністів.
Міська партійна організація піклувалася і про відбудову села. В 1948 році для поліпшення масово-політичної роботи у сільські райони виїжджало 1340 активістів, з них 240 комуністів. Там вони безпосередньо брали участь у колективізації сільського господарства. В 1950 році 54 партійні організації підприємств, навчальних та культурно-освітніх закладів міста взяли шефство над колгоспами. Трудівникам села шефи допомагали налагоджувати колгоспне виробництво, створювати бібліотеки, червоні кутки, обладнувати клуби.
Під керівництвом міської партійної організації виробничі колективи розгортали соціалістичне змагання за дострокове виконання четвертої п’ятирічки. Уже в 1948 році 144 передові виробничники виконали свій п’ятирічний план і працювали в рахунок 1951 року. Робітники міста активно боролися за режим економії і зниження собівартості продукції. Дороговказом їм послужив передовий досвід відомих новаторів країни — Л. Корабельникової, М. Російського, Ф. Кузнецова та ін. На ватно-ватинній фабриці за ініціативою секретаря партійної організації В. М. Верещака у всіх цехах були створені комісії для виявлення внутрішніх резервів і запровадження у виробництво найпередовіших форм організації праці за методом московського інженера Ф. Ковальова. Від реалізації пропозицій В. Верещака у два рази зросла продуктивність верстата, що виробляє ватин. Начальник складального цеху машинобудівного заводу В. Ф. Підгорний, чітко плануючи роботу і раціонально використовуючи устаткування, добився виконання завдання на 120—130 проц. Комуніст, ударник цього ж підприємства В. П. Сутуленко щодня виробляв по три норми.
На кінець третього року п’ятирічки промислові підприємства Станіслава досягли довоєнного рівня випуску валової продукції, а в 1950 році вони збільшили її майже в 3,6 раза проти 1945 року.
В ході індустріалізації міста один за одним зводились нові корпуси електростанції, взуттєвої фабрики, хлібокомбінату та інших підприємств, зростав робітничий клас. Промислові кадри формувалися переважно з сільської молоді. Для нового поповнення організовувалось професійно-технічне навчання, юнакам і дівчатам передавався досвід кращих виробничників. Особливо добре готували кваліфіковані кадри на трикотажній фабриці, шкіряному та паровозоремонтному заводах.
Трудовими подвигами жителі Станіслава прославляли своє рідне місто. Про їх звитяжну працю натхненно писав видатний український поет В. М. Сосюра, відвідавши в 1950 році обласний центр Прикарпаття.
Слави стан — Станіслав, це тебе дзвін курантів кремлівських вітає, небо київське голубе в сяйві сонця тебе обнімає, ти у праці прославив себе…
З новими виробничими можливостями трудящі міста приступили до здійснення п’ятої п’ятирічки. На підприємствах уже були кваліфіковані кадри, досконала техніка, що значно прискорило темпи роботи. Різко зросла продуктивність праці, поліпшилась якість продукції. Багато бригад випускали продукцію тільки відмінної якості.
На честь 300-річчя возз’єднання України з Росією виробничі колективи Станіслава й Дрогобича уклали договір на соціалістичне змагання. Провідне місце в цьому змаганні посів колектив паровозоремонтного заводу. З випередженням графіка працювали також шкіряно-взуттєвий комбінат, паровозне депо та інші підприємства. Трудівники міста до 15 листопада 1955 року виконали програму п’ятирічного плану. За ці роки випуск продукції збільшився у 2,2 раза, а виробництво електроенергії у порівнянні з 1945 роком зросло майже в 39 разів.
Трудящі обласного центру були ініціаторами змагання з містами Новгородом, Чернівцями, Дрогобичем і Коломиєю. Багато робітників та інженерно-технічних працівників стали винахідниками і раціоналізаторами. Тільки в 1956—1957 рр. вони подали близько 1,5 тис. цінних раціоналізаторських пропозицій, більшу частину яких впроваджено на підприємствах.
У трудових буднях міських підприємств важливу роль відігравали комсомольці. Понад 2 тисячі юнаків і дівчат працювали на виробництві, були ініціаторами нових починань. 56 комсомольсько-молодіжних бригад міста змагалися між собою за високі виробничі показники. На заклик Комуністичної партії багато молодих ентузіастів Прикарпаття в 1957 році виїжджали на новобудови Донбасу. На честь 40-річного ювілею Радянської влади вони достроково завершили будівництво шахти «Станіславська-комсомольська».
Поряд з розвитком промислового виробництва розгорталося спорудження житлових будинків і культурно-освітніх закладів. Цю роботу здійснювали 5 будівельних організацій. Лише за перші дві післявоєнні п’ятирічки жителі одержали понад 115 тис. кв. метрів житлової площі. У місті звели Будинок культури товариства глухонімих, нове приміщення для школи № 12.
Місто зростало, збільшувалось населення. Але існуюча сітка водопостачання не забезпечувала зростаючих потреб жителів. Було вирішено провести нову каналізацію і спорудити центральний газопровід. На цілі кілометри розтягнулися будівельні ділянки на вулицях міста. Незважаючи на непогоду,— дощ, хуртовину — риття канав і прокладання труб не припинялося. На початок 1958 року було введено в дію першу чергу водопроводу. До кінця того ж року мешканці 1500 квартир одержали для опалення природний газ.
Методом народної будови населення міста біля Парку культури і відпочинку ім. Т. Г. Шевченка спорудило штучне озеро площею 40 гектарів. Робота йшла злагоджено. В окремі вихідні дні на суботники виходили тисячі юнаків і дівчат. Кожному хотілося внести свою частку в спорудження й обладнання чарівного куточка для відпочинку. Озеро стало справжньою окрасою міста. Влітку тут купаються, катаються на човнах, а взимку водоймище перетворюється на каток. Для любителів спорту побудовано також стадіон. Щороку місто озеленюється, прикрашається квітами.
Величні накреслення семирічного плану для трудящих Станіслава — бойова програма їх трудової діяльності. На підприємствах зростала активність виробничників, ширилося змагання за звання колективів комуністичної праці. Цей патріотичний почин першою підхопила комсомольсько-молодіжна бригада паровозоремонтного заводу, яку очолював Іван Лось. На трикотажній фабриці у це змагання включилася комсомольсько-молодіжна бригада Раїси Никифорової. Бюро Станіславського обкому партії схвалило ініціативу молоді й закликало робітників, службовців, інженерно-технічних працівників підтримати цей рух і докласти всіх зусиль, щоб успішно виконати семирічку.
До відкриття XVI міської партійної конференції (грудень 1959 р.) на підприємствах та будовах виросла численна армія новаторів. Близько 3000 робітників перевиконували норми виробітку й працювали в рахунок наступних років. У 1961 році понад 6 тисяч передовиків виробництва удостоїлись почесного звання ударників комуністичної праці.
За підсумками соціалістичного змагання 1961 року рішенням обкому КП України і виконкому обласної Ради депутатів трудящих на обласну Дошку пошани занесено 14 кращих виробничників міста. Серед них: Герой Соціалістичної Праці ткаля бавовняної фабрики Р. П. Буренко, заслужений будівельник республіки І. С. Сулима, керівники бригад комуністичної праці авторемонтного заводу С. А. Дейкалюк та паровозоремонтного заводу П. П. Морухій.
Восени 1962 року місто відзначало свій трьохсотрічний ювілей. Висловлюючи волю трудящих області, Президія Верховної Ради Української РСР 9 листопада 1962 року перейменувала Станіслав на Івано-Франківськ. З цієї нагоди відбулась об’єднана ювілейна сесія обласної та міської Рад депутатів трудящих. Населення міста з радістю зустріло урядову постанову. Від імені колективів промислових підприємств керівник бригади комуністичної праці приладобудівного заводу М. А. Гулій на мітингу заявив: «Ми пишаємось тим, що місто наше віднині носитиме ім’я великого українського письменника-революціонера. Місто переживає свою буйно квітучу молодість, яку дали йому наші робітничі руки».
Не перелічити всіх успіхів івано-франківців, які натхненною працею вносили свій вклад у розвиток економіки міста. В роки семирічки широкого розмаху набрав рух бригад і ударників комуністичної праці. За це право на початку 1965 року змагалося 54 підприємства, 270 цехів і 112 бригад, у яких працювало понад 32 тис. робітників, інженерно-технічних працівників та службовців. Почесне звання члена колективу та ударника комуністичної праці було присвоєно 9148 робітникам.
За роки семирічки на фабриках і заводах розвивалася творча думка виробничників. Новатори всіляко сприяли прискоренню технічного прогресу. За 6 років семирічки реалізовано 6200 раціоналізаторських пропозицій, що дало державі 3 млн. крб. економії. На паровозоремонтному і приладобудівному заводах, шкіряно-взуттєвому і спиртогорілчаному комбінатах кожний п’ятий робітник був раціоналізатором.
У процесі трудової діяльності на підприємствах виховалося багато чудових людей — справжніх маяків будівництва комунізму. Трудящі міста пишаються кадровим слюсарем приладобудівного заводу В. Г. Креховецьким. На цьому підприємстві він працює з 1921 року, коли тут була ще напівкустарна майстерня з кількома десятками робітників. Головне в його роботі — постійні творчі пошуки. Він активний раціоналізатор, у 1957 році працював уже в рахунок 1960 року. Досвідченому виробничнику і його бригаді комуністичної праці доручали виконувати одну з складних операцій виготовлення глибинних манометрів. Понад 70 робітників — це учні В. Г. Креховецького, а серед них передові слюсарі В. Д. Дем’янюк, Ф. Є. Яблонський, В. М. Горбаль та ін. Ветеран праці відзначений орденом Леніна, десятками подяк, грамот, премій та інших нагород. Він перший у колективі удостоєний звання почесного машинобудівника республіки.
На меблевому комбінаті добре працює бригада комуністичної праці столового цеху, яку очолював М. В. Духович. Члени бригади мають не тільки високі виробничі показники, але й удосконалюють свою кваліфікацію в школах передового досвіду, а її керівник закінчив Чернівецький університет і зараз працює головою заводського комітету профспілки. До почесних членів бригади зарахований льотчик-космонавт, Герой Радянського Союзу П. Р. Попович. Новатори зустрічалися з космонавтом у Москві і встановили з ним зв’язок. Напередодні Ленінського ювілею меблярі передали йому сувенір — портрет Ілліча, виконаний на дереві умільцями підприємства. В свою чергу, П. Р. Попович подарував прикарпатцям кольорове фото з надписом: «Моїм друзям-мебельникам Прикарпатського меблевого комбінату найкращі побажання».