Черче, Рогатинський район, Івано-Франківська область
Черче — село, центр сільської Ради, розташоване за 5 км від районного центру і за 7,5 км від залізничної станції Рогатин. Село розкинулось між горбами понад річкою Потоком. Поблизу нього на невеликих пагорбах зеленіє масив мішаного лісу, що робить околиці Черче особливо мальовничими. Населення-1445 чоловік. Сільській Раді підпорядковані села Залип’я і Потік. На території Черчого трапляються знахідки давньоруських часів.
Письмова згадка про Черче вперше датується 1433 роком. Поселення існувало тут ще у XIII столітті.
Назва його походить від чернечого поля, що належало монастирю, на ньому й оселилися перші мешканці Черчого. Спочатку село називалось Чернече, потім Чернче, а згодом — Черче.
Село часто згадується в судових справах галицького цивільного суду за 1433, 1441 і 1446 рр., в яких відображено боротьбу феодалів за володіння ним.
1433 року король Владислав Ягайло передав магнатові М. Параві у власність землі з містом Рогатином і прилеглими до нього селами Бабинцями, Потоком, Черчем та ін. Феодали весь час обмежували селян у користуванні землею і обтяжували різними податками та поборами. За переписом земель 1539 року, у Черчому переважна кількість селян належала до четвертників, тобто таких, що мали четверту частину визначеного наділу. Крім триденної панщини щотижня, від чвертного господарства селяни платили ще 6 грошів і давали оброк продуктами: 4 маци вівса, 2 маци пшениці, 3 лікті конопляного прядива тощо. Загальна сума податків чвертників і загородників становила 36 злотих 50 грошів. Селян змушували також працювати біля ставів, де феодал розводив рибу, ремонтувати дороги тощо.
Експлуатація породжувала антифеодальну боротьбу. 1539 року повсталі черченські селяни спалили панський маєток. У документах того часу вказувалося на часті втечі селян. В інвентарі Рогатинського староства за 1539 і 1544 роки відмічено, що в селі Черчому з багатьох селян нічого не взято податків через їх бідність, а двоє селян, не заплативши чинш, втекли.
Тяжкого лиха зазнавали мешканці Черчого через різні хвороби та епідемії. Ніякої медичної допомоги не було. Сотні селян померли від холери. Про цю сумну давню подію і сьогодні нагадує «холерський цвинтар».
Восени 1648 року, коли військо на чолі з Б. Хмельницьким вступило на землі Східної Галичини, черченські селяни разом з міщанами Рогатина та жителями сусідніх сіл почали громити навколишні панські маєтки.
З загарбанням Черчого в 1772 році австрійською монархією сільські багатії зберігали свої привілеї. Вони продовжували гнобити бідноту й обстоювали державний порядок за наказами, які йшли вже не з Варшави, а з Відня. Трудящі терпіли тепер ще й утиски австрійських баронів.
Село часто переходило від одного власника до іншого. З’являлися нові власники Черчого, але не змінювалася доля селян. Посилювався процес класового розшарування на селі, збільшувалася кількість безземельних жителів. 1787 року в Черчому нараховувалося 98 господарств, вони мали 632 морги орної землі. Майже половина найкращої землі належала поміщикам і попові, 26 заможних господарств мали по 20—24 морги землі, 26 господарств — від 3 до 5 моргів, а 46 господарств були безземельними або тулилися на клаптиках землі, менших за один морг.
У такому ж напрямку розвивалися соціально-економічні відносини на селі і в першій половині XIX ст. П’ята частина селян володіла лише кількома кв. сажнями землі кожний, причому найгіршої і на віддалених місцях. Так, В. Іванишина мала лише 9 кв. сажнів сінокосів, що давали їй 35 грошів доходу, п’ята частина якого йшла на податок. Грунтового податку селяни сплачували 812 флоринів і 3 гроші.
Розміри феодальних повинностей були в той час далеко не однакові для всіх селян. Основною повинністю залишалася ненависна їм панщина, що найбільше лягала на плечі середньої та біднішої частини селян. Селян зобов’язували ремонтувати дороги, мости, млини. їх грабували ще й церковники. Дякові селяни сплачували за кожного члена сім’ї від 3 до 12 крейцерів на рік.
Після реформи 1848 року кількість землі у селян зменшилась. Селяни втрачали право не лише користуватися деревом з поміщицького лісу й випасати свою худобу на панських пасовищах. їм заборонялося робити це на громадських ланах, які стали поміщицькою власністю. За поміщицею залишилось 317 моргів кращої орної землі і 132 морги лісу. Зростало число безземельних селян, що йшли найматися до поміщика. Тому не дивно, що основна маса селян з великим незадоволенням зустріла цісарську «волю».
Багато років після скасування панщини черченські селяни вели боротьбу за землю. 1867 року вони подавали до галицького намісництва у Львові скаргу на поміщицю, однак відповіді не одержали.
На кінець XIX ст. населення Черчого зросло до 1557 чоловік. Проте кількість селянської землі залишалася та ж сама. Становище селян стало ще гіршим. Шукаючи порятунку від сваволі поміщика, не маючи землі, жителі села вдавалися до різних форм боротьби. У 1902—1904 рр. у Черчому прокотилася хвиля селянських заворушень, які часто закінчувалися підпалами панських маєтків.
На початку XX ст. сільські багатії скуповували у поміщиків і бідних селян землі. Це призводило до дальшого зубожіння основної маси селян, які не могли звести кінці з кінцями. Давні борги доповнювалися новими. Злидні, безземелля гнали селян далеко на чужину. На початку XX ст. до США й Канади виїхало 25 чоловік.
Безправ’я й нестатки не вбили в душі селянина прагнення до освіти, культури. 1875 року на клопотання селян у Черчому відкрито однокласну школу. Але більшість дітей так і не змогла попасти до школи. 1907 року школу реорганізували удвокласну.
Чимало лиха принесла жителям Черчого перша світова війна. Вона вкрай підірвала селянське господарство. Всі чоловіки від 17 до 53 років були мобілізована до австро-угорської армії. Внаслідок реквізицій уже в перший рік війни кількість робочої худоби зменшилась у три рази, проводились реквізиції зерна, зростали податки, було запроваджено підводну повинніть (т. зв. форшпани). Під час війни в Черчому було зруйновано й знищено близько 40 будинків, на фронті загинуло 25 чоловік.
У 1914—1915 рр. село перебувало в руках російських військ. Солдати тепло ставилися до місцевого населення, давали людям хліб та інші продукти.
За роки війни багато жителів села потрапило до Росії як військовополонені австро-угорської армії. Вони стали свідками й учасниками Великої Жовтневої соціалістичної революції. Після її перемоги одні з них, наприклад, М. В. Залипка, М. С. Гладун поповнили лави будівників молодої Радянської держави. М. С. Гладун працював згодом інженером на одному з підприємств Уралу. Інші, повернувшись додому, поширювали ідеї Великого Жовтня. Найбільший вплив на революційну свідомість селян робили їх розповіді про ліквідацію поміщицького землеволодіння та про владу Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. У 1919 році жителі Черчого й сусіднього Залип’я взяли участь у розгромі поміщицького фільварку.
Радо зустріли трудящі Черчого в серпні 1920 року Червону Армію, яка несла їм визволення від одвічного гноблення. В центрі села, на майдані, замайорів червоний прапор, зібралися сотні жителів. Тут же був обраний ревком у складі І. Скородинського, І. Г. Чолія та ін. Після відступу Червоної Армії землі Західної України захопила панська Польща. З сумом і надією проводжали селяни Черчого червоних козаків.
Перебування радянських воїнів у селі посилило революційні настрої серед населення. В роки поневолення західноукраїнських земель панською Польщею жителі Черчого у різних формах виявляли свій протест проти гнобителів. 1921 року вони відмовилися від перепису, який здійснювали польські власті.
З 1910 по 1921 рік населення Черчого зменшилося більш як на 150 чоловік. Через антисанітарні умови, часте недоїдання селяни хворіли на черевний тиф, від якого лише за 1921 рік померло понад 100 чоловік. Мешканці покидали село, йшли в місто шукати роботи або вирушали за океан.
У 20-х роках капіталізм усе дужче проникає в прикарпатське село. Більшу частину земельних угідь Черчого прибрали до своїх рук куркулі. З селян, що мали по 1—2 морги землі, польські власті стягували щороку податку по 50—60 злотих.
Безземельна черченська біднота намагалася виправити своє тяжке економічне становище коштом дрібного домашнього ремесла. У ті роки в селі було кілька ткацьких верстатів. Ткачі виготовляли льняні тканини з ниток замовника. В селі був коваль, 2 шевці, 2 кравці, муляр, столяр.
Багатії тримали в своїх руках крамницю, побудували приватний кустарний маслозавод, який давав їм чималий прибуток.
Ще 1905 року на території села виявили високоефективні сірководневі джерела та лікувальні грязі. У 1926 році місцеві жителі збудували тут купальню й організували лікування хворих на ревматизм. Та скоро купальню прибрала до своїх рук львівська буржуазія. Ціни за лікування стали швидко зростати, лікуватись тут могли тільки багачі.
Посилювався наступ польських окупантів на національні звичаї й культуру західноукраїнських трудящих. Тяжкі часи переживала і місцева школа, яка в той час була двокласною. У 1925 році в ній навчалося всього 52 учні. Середня, а тим більше вища освіта для дітей трудящих була недоступною. Властей цілком задовольняла початкова школа на селі. Тому понад 60 проц. населення не вміли читати й писати.
Окупанти насильно запроваджували в школі навчання лише польською мовою. Незважаючи на репресії, селяни добилися викладання в школі двома мовами — польською і українською.
Трудящі Черчого уважно стежили за життям своїх братів на Радянській Україні. Сподівання на возз’єднання запалювали їх на боротьбу за своє визволення, яку очолили комуністи. У 1925 році в селі виник осередок КПЗУ, до складу якого входили Г. Г. Чолій (секретар), П. Д. Дячишин, С. І. Чолій, Р. В. Галата. Комуністи поширювали серед населення марксистську літературу: «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, «Чергові завдання Радянської влади» В. І. Леніна, прогресивну газету «Сель-Роб» та інші, розповідали про успішне будівництво соціалізму на Радянській Україні. Вони працювали і в легальних організаціях, вели боротьбу проти асиміляторської політики польських панів і проти українських буржуазних націоналістів.
Коли в 1938 році націоналісти намагалися зірвати маївку, їх розігнали жінки, яких організувала голова «Жіночої громади» Г. Г. Гоголь. Учасники маївки з червоними прапорами пройшли головною вулицею села. Націоналістичні організації не мали підтримки у селян. Організоване ними товариство «Луг» розвалилося.
Осередок КПЗУ зміцнювався, поповнював свої лави за рахунок передових селян. Він мав чималий безпартійний актив. Не було жодного революційного свята, коли б члени КПЗУ не вивішували червоних прапорів, не розповсюджували б листівки, не організовували б маївок з червоними прапорами, промовами та з закликами до возз’єднання Західної України з Радянською Україною. Польська поліція перед кожним революційним святом намагалася заарештувати комуністів. По кілька разів заарештовували Г. Г. Чолія, П. Д. Дячишина, С. І. Чолія. Але боротьба не припинялася. У 1936—1939 рр. над селом знову й знову майоріли червоні прапори.
1937 року робітники, що працювали на Черченському курорті, організували страйк. Його очолили активісти Г. Г. Чолій, М. Стечак, Є. І. Стецишин, Р. Д. Стечак та ін. Страйкуючі вимагали від власників курорту підвищити заробітну плату на 50—100 проц., скоротити робочий день і поліпшити побутові умови. Після трьох днів страйку власники змушені були задовольнити вимоги робітників і погодитись на організацію каси соціального забезпечення.
Успішно провели комуністи збір підписів під протестом проти ув’язнення вождя німецьких пролетарів Ернста Тельмана. У листівці, виданій ними, викривався план воєнного нападу на СРСР, який готувала міжнародна реакція. Листівка закінчувалася лозунгами: «Хай живе уряд Рад!», «Хай живе СРСР!», «Хай живе КПЗУ!», «Геть з нападом на СРСР!». Члени КПЗУ зібрали серед населення кошти на користь республіканської армії Іспанії. В селі відбулася нарада комуністів з питань набору добровольців до інтернаціональних бригад. У складі української роти ім. Т. Г. Шевченка, яка входила до інтернаціональної бригади, боровся й загинув за щастя іспанського народу житель села М. Лібер.
Широко розгорнули комуністи атеїстичну роботу, завдяки чому багато жителів села перестали відвідувати церкву. 1932 року уперше в селі був похований без присутності попа активіст Р. В. Залипка. Це так перелякало служителів культу, що скоро до села прибув у супроводі великого почту церковників з Рогатина запеклий націоналіст-клерикал — Станіславський епіскоп Хомишин. Два тижні він правив молебні та вів антирадянську й антикомуністичну пропаганду. Але від цього справи церковників не поліпшились. У ці дні в Черчому комуністи розповсюдили багато листівок і прогресивних антирелігійних брошур.
Тривала боротьба трудящих Черчого успішно завершилась у вересневі дні 1939 року. Ще до приходу Червоної Армії в селі був створений тимчасовий комітет, його очолив Г. Г. Дмитрів. Комітет організував загін Червоної гвардії для підтримки громадської безпеки. 19 вересня, день вступу до Черчого радянських військ, став днем свята визволення. При в’їзді до села спорудили арку, прикрашену квітами. Над нею майорів червоний прапор свободи. З музикою, з щирим серцем, подякою, хлібом-сіллю зустрічали трудящі червоноармійців.
Тимчасовий революційний комітет облікував монастирську й церковну землю й розподілив її серед бідняків.
В день виборів до Народних Зборів Західної України жителі Черчого і навколишніх сіл обрали своїм депутатом колишню біднячку — свою землячку Г. Г. Гоголь. У грудні 1939 року було обрано сільську Раду, головою якої став Г. Г. Дмитрів. Рада приступила до впорядкування курорту, маслозаводу, подбала про трудовлаштування безробітних.
Вживалися заходи щодо широкої організації народної освіти, ліквідації неписьменності. Почала працювати семирічна школа. У клубі запрацювали гуртки художньої самодіяльності. Прийняла перших книголюбів-читачів сільська бібліотека.
У 1940 році була створена комсомольська організація, її засновниками стали М. Я. Стек (секретар), М. Д. Дячишин, М. С. Рудницький.
В кінці 1940 року почала діяти ініціативна група для створення колгоспу.
Напад гітлерівської Німеччини перешкодив здійснити плани багатьох соціально-економічних і культурних заходів.
Почалися страшні дні окупації. Першими жертвами фашистів стали П. Д. Дячишин, голова сільської Ради Г. Г. Дмитрів, активістка П. Г. Копцюх. На каторжні роботи до Німеччини вивезли насильно 46 жителів села. Не раз побували в катівнях активісти Г. Г. Чолій, С. М. Гладун, С. М. Галата, М. Д. Дячишин, М. Я. Стек та інші.
Пограбовані жителі голодували. До схід сонця людей гнали у село Дегову, де знаходилось т. зв. лігеншафт, тут вони працювали, як раби.
Проте трудящі Черчого, які пізнали радість свободи, не мирились з фашистською неволею, чинили опір ворогам. В. П. Космина відмовився здавати фашистам молоко, а Д. І. Дячишин — послати свого сина на каторгу до Німеччини, за це їх покарали і відібрали корів. Комсомолець А. Д. Белнів відмовився носити воду фашистам на передову лінію, а його сестра Оксана перешкодила гітлерівцям грабувати своє майно. За це німці замордували всю їхню сім’ю, не пошкодували навіть шестирічну дитину.
25 липня 1944 року Черче визволили воїни Червоної Армії. У розгромі фашистських загарбників брали участь і жителі села. Понад 80 чоловік захищали Радянську Батьківщину на фронтах Великої Вітчизняної війни. Понад 30 з них удостоєні урядових нагород. На честь жителів, які загинули на фронтах війни, в центрі Черчого встановлено пам’ятник.
Нове життя народжувалося у напруженій боротьбі. Жителям села, крім господарських труднощів, довелось долати підступи бандерівських банд, від рук яких загинули колишні члени КПЗУ Г. Г. Чолій, С. Малецький, активісти О. Геба, П. І. Лібер, П. Чолій, М. М. Галата та інші.
Та скоро з допомогою держави і трудящих східних областей всі труднощі і перешкоди було усунено.
Вже у перший рік після визволення відкрили лікарню, медпункт, аптеку. Відновили роботу семирічна школа, клуб, бібліотека. Почали діяти зруйнований фашистами курорт, маслозавод. Депутати сільської Ради стали ініціаторами створення колгоспу, який було організовано в 1949 році. Першим його головою був П. Г. Дячишин. З 1950 року в селі розпочали свою діяльність партійна організація (секретар А. Д. Юзвенко) та комсомольська (секретар Д. В. Космина).
Помітну роль у громадському й господарському житті відігравали жінки. Жіночу раду з 1945 року очолювала активістка О. І. Юрків. Майже половину сільської Ради становили жінки, дві були членами правління колгоспу, 24 — працювали ланковими, К. І. Повна керувала виробничою бригадою.
У 1959 році три колгоспи сіл Черчого, Потока й Залип’я об’єдналися в один, під назвою «Світанок», з центром у селі Черчому.
Нині це велике, багатогалузеве господарство, має 2363 га земельних угідь, 13 тракторів, 7 комбайнів, 15 сівалок, 13 культиваторів, 2 зерноочисні машини, 16 автомашин. Спеціалізується воно на виробництві свинини, кількість якої з 1960 по 1968 рік зросла майже у 4 рази. В 1965 році на фермах утримувалось 500 свиней, а вже через три роки їх було 1900. Тварин доглядають 3 робітники, використовуючи досконалу техніку. На 100 га угідь колгосп одержує понад 90 цнт м’яса. Добре розвивається й молочне господарство. На кожну фуражну корову у 1969 році надоєно майже по 2400 кг молока. Досягнуто також високих сталих врожаїв. Тут збирають по 530—550 цнт цукрових буряків з га. Колгосп став мільйонером.
У 1968 році собівартість виробленої продукції перевищила 1 млн. карбованців.
Наявність техніки забезпечила господарству можливість механізувати більш як на 80 проц. сільськогосподарські роботи. Кукурудзу вирощують у Черчому без затрат ручної праці. Тваринницькі ферми добре обладнані, мають вигляд упорядкованого містечка. Тут повністю механізовано кормоцех та подачу кормів на фермах, встановлено автопоїлки. Для працівників ферм створено всі умови для роботи й відпочинку. У будинку тваринника можна послухати радіопередачі, подивитися телевізор, в бібліотеці — почитати книжку, газети. В разі потреби — одержати медичну допомогу. На території ферм закладено два сквери, висаджено близько 400 фруктових дерев, прокладено під’їзні шляхи.
Колгосп не єдине господарство в селі. Тут побудовано сироварний завод, який оснащено найновішою технікою. Його потужність перевищує 50 тонн продукції за зміну. На заводі виробляють масло й сири різних видів: «Ярославський», «Московський», «Дністровський», «Російський».
Є в селі млинзавод та побуткомбінат, у якому відкриті шевська й кравецька майстерні, фотоательє. Став до ладу міжколгоспний комбікормовий завод, що дає 200 тонн корму кожного місяця.
Черченський курорт є справжньою народною здравницею союзного значення. Його обладнано новим устаткуванням; побудовано новий корпус, споруджено клуб, їдальню та господарські будівлі. За один заїзд курорт приймає 400 хворих, а за рік — 2500. Тут лікують нервову систему, печінку, серце, шлунок. Приїздять сюди лікуватися від ревматизму, радикуліту та інших захворювань. Основні лікувальні фактори курорту — мінеральні й сірководневі джерела, торфова грязь.
Жителі села — великі працелюби. Багато з них — передовики виробництва. Весь колектив маслозаводу включився у змагання за комуністичну працю. Кращих показників у змаганні добилися майстер сироварного цеху Б. І. Кубарич, апаратники І. В. Федюк, Л. Я. Михаськів —депутат обласної Ради депутатів трудящих, колишній незаможний селянин Й. М. Копцюх, робітники Л. І. Лібер, С. В. Гасій та інші.
Серед хліборобів передовиками є бригадир рільничої бригади В. М. Конопада, доярки І. М. Космина та О. В. Пащин.
Село Черче змінило своє обличчя, помолоділо. Там, де за панської Польщі стояли старі курні хати, тепер височать добротні нові будинки з цегли, криті бляхою, шифером, черепицею. Щороку збільшуються зелені насадження. Село газифікується. Вулиці асфальтовані. Від Черченської автобусної станції щодня вирушають 20 автобусів у різних напрямках. У селі працює філія зв’язку, ощадна каса, автоматична телефонна станція, два сільмаги, універмаг. Майже в кожній хаті — радіоприймач чи радіола, а в багатьох — телевізори.
До 100-річчя з дня народження І. Я. Франка відкрито пам’ятник великому Каменяреві. Цей день став святом для жителів села.
Раніше в Черчому не було жодного медпрацівника. Зараз тут діє фельдшерсько-акушерський медпункт із зуболікарським відділенням. Жителі села користуються послугами Рогатинської поліклініки й лікарні. Два медичні працівники трудяться у дитячих яслах.
У селі відбулася справжня культурна революція. Повністю ліквідовано неписьменність серед дорослого населення. Осередком освіти стала одна з кращих у районі середня школа. Вона міститься у новому двоповерховому приміщенні. Школа має фізичний, хімічний, математичний та історичний кабінети, дві майстерні, інтернат, бібліотеку. Є в ній консультативний пункт Рогатинської заочної школи, де навчається 46 учнів без відриву від виробництва. 56 випускників школи вже здобули вищу освіту, 34 навчаються у вищих навчальних закладах, 123 чоловіка мають середню спеціальну освіту. Випускники школи М. М. Клим та Л. І. Іванків —доценти Львівського державного університету. Син колишнього члена КПЗУ, бідняка Р. В. Галати —Орест після школи успішно закінчив Львівський державний університет і залишений працювати там викладачем.
Там же викладачем став і його спів-учень Р. Левицький. Подібних прикладів чимало. За післявоєнні роки із села вийшло 68 учителів, 5 лікарів, 18 фельдшерів, 26 медсестер, 5 аптекарів, 22 інженери, 24 шофери, 12 трактористів, 16 бухгалтерів, закінчили технічні училища 87 чоловік.
На справжнє вогнище культури перетворився будинок культури.
Саме тут починалися перші комсомольські весілля, проводи юнаків до армії та старих колгоспників на пенсію. Все це стало новою традицією соціалістичного села. В гуртках художньої самодіяльності бере участь понад 60 юнаків та дівчат. Серед гуртківців чимало ветеранів. Одним з таких ентузіастів є М. Я. Стек. Нині він пенсіонер, але не розлучається з працею в колгоспі, з піснею й сценою. У 1959 році М. Я. Стек відзначив свій ювілей — 30-річчя виступів на сцені сільського клубу. Трудівники села в будинку культури завжди можуть послухати лекцію, подивитися кіно, художню виставу, взяти участь у вечорі запитань і відповідей тощо.
Драматичний гурток будинку культури — один з кращих в області. У ювілейному 1967 році він нагороджений грамотою Міністерства культури УРСР 1-го ступеня. В його репертуарі твори І. Я. Франка, Т. Г. Шевченка, М. Л. Кропивниць-кого, М. П. Старицького, О. Є. Корнійчука, Л. Д. Дмитерка, Є. С. Кравченка.
При’ клубі працюють кінолекторій, бібліотека, школа марксизму-ленінізму, кабінет політичної освіти, створений на громадських засадах.
Трудівники Черчого — шанувальники театрального мистецтва. У своєму будинку культури вони часто зустрічають артистів з Івано-Франківська. Організовуються також колективні поїздки жителів села до Львова на спектаклі драматичного театру ім. М. К. Заньковецької.
Зростання культурного рівня й колективна праця створили новий тип людини, характерними рисами якої є чесність, працьовитість, непримиренність до недоліків, вірність ідеалам комунізму. Сучасний черченський колгоспник, робітник чи інтелігент — активний учасник громадсько-політичного життя.
Трудящі села свято шанують пам’ять тих, хто загинув у роки Великої Вітчизняної війни від рук фашистів та бандерівських банд, віддав своє життя за щастя народу. В селі встановлено меморіальні дошки на честь першого голови сільської Ради Г. Г. Дмитрова, активістів села — секретаря осередку КПЗУ Г. Г. Чолія, П. Г. Дячишина. Іменами воїнів-героїв Б. М. Дарміця, М. Д. Дячишина, М. Лі-бера та колишнього депутата Верховної Ради СРСР і УРСР Г. Г. Гоголь названі вулиці села.
Ще ширші перспективи відкриваються перед селом у майбутньому. Найближчим часом тут спорудять торговий комплекс, їдальню, будинок культури, два двоповерхові будинки для сільської інтелігенції, другий корпус середньої школи, шкільну їдальню, аптеку, прокладуть тротуари. Запорукою цього є самовіддана праця черченців — невтомних трудівників, господарів свого щастя. За перспективним планом Черче стане селищем міського типу.
Д. В. КОСМИНА, О. П. СЬОМА