Рудники, Снятинський район, Івано-Франківська область
Рудники — село, центр сільської Ради. Розташовані на річці Рибниці, за 18 км від районного центру, 9 км від залізничної станції Заболотів. Населення — 1621 чоловік.
Село відоме родючими землями. З півдня і заходу його підковою оточує ліс. Чепурні хати розкинулися серед розкішних садів і мальовничих лук.
Перші документальні відомості про Рудники належать до другої половини XV ст. На місці сучасного села існував невеличкий хутір — власність багатіїв братів Петра та Івана Заковських. 1465 року вони продали його панові І. Прокоповичу з Гвіздця.
Старожили розповідають, що в давні часи на околиці села були рудничні ями, де витоплювали чавун. Звідси й назва села — Рудники. Надра землі були багаті на різні копалини. Селяни добували вугілля, сіль, займалися ковальством, кушнірством, ткацтвом. У другій половині XV ст. Рудники стають великим населеним пунктом. Селу належало понад 2 тис. моргів сільськогосподарських угідь, 700 моргів лісу, на річці Рибниці працював водяний млин.
1646 року жителі Рудників разом з трудящими інших сіл Снятинського староства відмовилися сплачувати податки, вимагали від магістрату скасувати закони, що передбачали дальше закріпачення селян. Під час визвольної війни українського народу в 1648—1654 рр. багато жителів Рудників приєдналося до повстанського війська на чолі з Семеном Височаном.
Обтяжуючими для селян були постої шляхетських військ. Хліборобів примушували постачати жовнірам продукти, коні, сторожити їх. Тим часом війська завдавали мешканцям значної шкоди: грабували, знущалися. Охоплені відчаєм, жителі ховали своє майно від грабіжників. Щоб дізнатися про схованки, жовніри мордували непокірних. 1686 року охоронці Снятинського замку, зв’язавши у Рудниках селян, припікали їх розжареним залізом. Тих, хто відмовлявся сказати, де зберігається зерно та інше майно, навіть вбивали.
Терпіли селяни і від частих нападів татарських орд, які грабували їх, забирали в ясир, а хати спалювали. Особливо великої шкоди завдали татари Рудникам 1678 року. Селянин Мельник намагався врятуватися з родиною. Але шляхтич Каковський, перестрівши його, викинув з воза жінку, дітей і речі, а самого господаря примусив їхати до Гвіздця. Мельник втратив сім’ю; вона була залишена на поталу татарам. Після нападу ординців село довго лишалося згарищем, пусткою. Польські пани, аби врятувати своє життя, силоміць віддавали бусурманам селян, а нерідко й самі грабували їхнє майно.
Найтяжчою серед феодальних повинностей для селян Рудників була панщина. Четвертинники відбували три дні на панщині, а півчетвертинники —півтора дня на тиждень. Крім того, кожне господарство сплачувало різні податки: 2 гроші поденного, десятину від великої рогатої худоби і бджіл, двадцятину — від свиней. Стягали також податки на утримання війська та на інші потреби.
Зневірені злиднями і постійними нестатками, селяни залишали рідні місця, шукаючи кращої долі. Багато їх 1731 року втекло на територію Поділля. Про це свідчать численні реєстри «біглих підданих з Рудників».
Скасування кріпацтва на тривалий час збереглося в народній пам’яті як значна подія. Починаючи з 1848 року, день 15 травня, а з XX ст. — 16 травня селяни Рудників щороку відзначали урочисто. На згадку про кінець жахливого лихоліття в селі було споруджено велику каплицю з кам’яним хрестом. Під хрестом закопали реєстри повинностей, нагаї й батоги, якими карали селян, пляшку з горілкою — як ознаку ганебного середньовічного права феодалів споювати кріпаків. Тоді ж посадили «дерева свободи». Одне з них — липа — збереглося до наших днів.
Але життя трудового люду не поліпшилося й після 1848 року. У поміщика І. Мойси залишилася майже половина орної землі. Селяни мали відробити поміщикові 5265 тяглих і 4658 піших днів, або сплатити за рік 1390 флоринів; позбулися сервітутів. Довелося їм звертатися до урядової комісії, що працювала в Кутах. Після довгої тяганини ця комісія, нарешті, прибула до Рудників. Опитали багатьох селян, і всі вони одностайно підтвердили усно та скріпили акт підписами (поставили хрестики), що пасовище споконвіку належало селянам. Однак скаржники так і не добилися своїх прав. Цісарсько-королівська комісія в акті від 22 червня 1855 року записала, що пасовище є власністю І. Мойси.
Багато селян не знало грамоти. Початкову школу на кошти громади побудували лише 1875 року. Умови навчання були важкі: дітям часто не вистачало книг, зошитів, замість чорнила доводилось користуватися бузиновим соком.
Гнівом і ненавистю палали серця селян проти сваволі поміщика І. Мойси, який нещадно експлуатував бідноту. Коли цього всевладного барона урядові кола та поміщики 1889 року висунули кандидатом у депутати до галицького сейму, рудниківські трударі першими в Снятинському повіті розгорнули широку агітацію проти нього. Учень Коломийської гімназії Є. Калитовський записав у Рудниках з уст народу сатиричну «Думу про вибори в Снятинському повіті року божого 1889», спрямовану проти барона Мойси. Її розповсюдили по всіх селах повіту в кількох варіантах. Цей твір, зокрема, використовували у своїх передвиборних виступах учні гімназії В. Стефаник, Лесь Мартович, В. Равлюк. Їх агітаційна робота дала чудові результати. Депутатом до галицького сейму від Снятинського повіту було обрано не рудниківського барона Мойсу, а народного посланця К. С. Гаморака з села Стецевої.
Село поступово зростало. У 1858 році тут налічувалося 1136 чоловік, у 1900 — 15222. Одночасно поглиблювалося класове розшарування. Бідні селяни, яких ставало все більше, залишали Рудники, шукаючи заробітку в містах. Добре жилося тільки панові. Йому належала майже половина найкращої землі. Великими землевласниками були піп І. Сенчук, куркулі І. Марчук, Фармуга, Т. Гершко та інші.
За переписом 1902 року, 6 дворів Рудників мали одного коня, багато родин були зовсім позбавлені тяглової сили. Злидні гнали людей на заробітки до Канади, Сполучених Штатів Америки, Бразілії. Шість років тинявся на чужині М. Г. Іванчук і повернувся з канадського «раю» таким же злидарем, яким був і раніше. Багато емігрантів повмирало в чужих краях, а понад 30 чоловік ще й досі поневіряються за океаном.
Тяжким лихоліттям для Рудників була імперіалістична війна 1914—1918 рр. Село тривалий час лишалося в зоні, де точилися бої між австро-угорською і російською арміями. Всіх чоловіків мобілізували на фронт захищати інтереси габсбурзької монархії. Часті реквізиції призвели до втрат худоби майже в усіх господарствах.
У роки війни чимало рудниківців опинилися в Росії як військовополонені російської армії. Вони стали свідками й учасниками Великої Жовтневої соціалістичної революції. Повернувшись додому, М. Г. Олексюк, І. І. Луговий, Ю. С. Абрам’юк, О. Г. Маланчук та інші розповідали про події, що відбулися в Росії і на Україні, а на зборах відкрито обговорювали питання про розподіл панської землі. Думки селян були постійно звернені на Схід, звідки все частіше приходили радісні вісті про героїчні трудові подвиги робітників і селян Наддніпрянської України. Робота, яку проводили революційно настроєні селяни, натхнені ідеями Великого Жовтня, мала значний вплив на свідомість трудящих Рудників і розгортання боротьби за визволення західноукраїнських земель з-під влади буржуазно-поміщицької Польщі, війська якої окупували село влітку 1919 року.
Особливо широкого розмаху і нового змісту набула боротьба трудящих Рудників влітку 1920 року, коли Червона Армія при всебічній підтримці місцевого населення визволила значну частину східногалицьких земель, у т. ч. в Станіславському воєводстві. З великим піднесенням біднота села готувалася до зустрічі червоних бійців. Але не судилося їй тоді здійснити цей намір.
Польські власті встановили близько 50 різних податків. Крім основних податків, селян зобов’язували утримувати поліцаїв, поштаря, вартових церкви. Існували ще різні штрафи: за несплату податків, за собаку, яка зірвалася з прив’язі, за непобілений тин тощо. Злидні, знущання панували в селі. Навіть реакційна газета «Громадський голос» зазначала, що поміщик М. Мойса в Рудниках примушував працювати людей на збиранні тютюну за шматок хліба.
Слуги поміщика не раз вдавалися до самосуду над селянами, які насмілювалися збирати в панському лісі хмиз або гриби.
В селі лютували віспа, кір, скарлатина та інші захворювання. Той, хто потрапляв до лікарні, єдиної у містечку Заболотові, мусив щодня платити 4 злоті і 35 грошів. Бідним селянам доводилося звертатися по допомогу до ворожок, на кабальний відробіток позичати в багатіїв гроші, щоб для хворого купити хоч глечик молока.
Однак мешканці села шукали шлях до світла. Вони намагалися власними силами збудувати народний дім. Сільські активісти не раз ходили по хатах, збираючи гроші на будівництво, а любителі художньої самодіяльності з цією метою виступали з платними виставами й концертами. У селі працювали драматичний і хоровий гуртки. Рудниківський хор часто запрошували виступати в інших селах повіту. Нерідко польські жандарми штрафували аматорів, забороняли інсценізувати твори прогресивних письменників. Власті відмовлялися надати місце для спорудження клубу, вимагали за це великі гроші. Хоч у 1933 році селяни й придбали необхідні матеріали для клубу, але їм не вдалося розпочати будівельні роботи за панської Польщі.
1924 року рудниківці взяли участь у Заболотівській першотравневій демонстрації. Організаторами селян були М. Г. Іванчук та П. Д. Семотюк. Очолювала колону В. Г. Марчук. Напередодні 1 травня їй сповнилося 20 років. Дівчина разом з своїми ровесницями несла червоний прапор, вишитий власними руками. Коли поліція перепинила вхід до міста, рудниківська колона разом з трудящими Косова, Іллінців, Джурова, Рожнева, Химчина, Троїці, наче лавина, прорвала поліцейський кордон.
Заболотівська демонстрація закінчилася кривавим поєдинком з поліцією. Були вбиті й поранені. Та рудниківці не злякалися поліцейського терору. Після першотравневої демонстрації в селі було розповсюджено багато антиурядових листівок українською, польською та єврейською мовами.
У боротьбі проти гнобителів рудниківців окриляли ідеї Великого Жовтня, братня допомога трудящих Радянської України. Коли в 1926 році через неврожай Прикарпаття охопив голод, з Наддніпрянської України надійшла допомога — 52 вагони зерна. Радянський хліб врятував 47 бідняцьких родин у Рудниках від голодної смерті. Це стало прикладом у пропаганді за зміцнення зв’язків з Країною Рад. Серед членів місцевого осередку КПЗУ, який очолював О. І. Сенчук, найбільшою активністю відзначався Ф. О. Рубанець. Він завжди з’являвся у найбільш небезпечних місцях, вивішував червоні прапори, розповсюджував листівки, організовував мітинги. За революційну діяльність йому не раз доводилося сидіти у коломийській в’язниці, де його били й мордували. Та він лишався незламним, вірив у світле майбутнє.
В селі активно діяла місцева організація «Сельроб-єдність». Вона налічувала у своїх рядах понад 70 членів. Сельробівці розповсюджували революційну літературу, організовували страйки. Коли влітку 1928 року розпочалися жнива, селяни організовано вийшли в поле і вимагали від поміщика оплати не за 12-й, а за 8-й сніп. Але поміщик відмовився задовольнити цю вимогу. Тоді селяни розійшлися. Панські економи привели з інших сіл 200 чоловік, та їх рудниківці не допустили до роботи. На другий день у селі появилося багато поліцаїв і жандармів. Вони запропонували страйкарям розійтися. Але їх погрози не зламали волі людей. Лише після того як поміщик пішов на поступки, селяни погодилися працювати. Такі страйки проводились і в наступні роки.
Польський буржуазний уряд, розлючений частими виступами селян, 1931 року відрядив до Рудників 40 жандармів, які вдалися до репресій: заарештували багатьох активістів, а їхнє майно знищили. Карателі побили О. Г. Маланчука, потім прив’язали його до воза і гнали коней галопом 7 км до села Видинова. Непритомного селянина кинули до в’язниці.
У вересні 1932 року Снятинське повітове управління поліції провело у Рудниках обшуки й арешти. Тоді було кинуто за грати сельробівців — членів секції молоді П. Д. Петрука, Ф. О. Рубанця, І. М. Файгера та ін. їх звинувачували в приналежності до комуністичної організації, в розповсюдженні комуністичних відозв, виготовленні транспарантів і лозунгів, скликанні таємних зборів. Та незважаючи на терор, трудящі Рудників продовжували боротьбу проти капіталістичного рабства. У селі все частіше розповсюджувалися листівки, прогресивні періодичні видання. Коли новобранці, призвані на службу до польської армії у червні 1934 року, йшли на призовний пункт, вони несли червоний стяг, розкидали листівки, вигукували революційні гасла: «Геть з війною проти Радянського Союзу!», «Хай живе революція і Червона Армія у Польщі!».
Зоря свободи над селом зійшла у вересневі дні 1939 року. Ще до приходу червоних бійців у Рудниках було створено революційний комітет. Його очолив О. Г. Маланчук. До комітету ввійшли І. П. Клічак, М. В. Фармуга, Д. П. Костенюк та С. В. Порох. В центрі села звели високу браму, прикрасили її червоними прапорами. Зустріч з частинами Червоної Армії проходила радісно й велично.
Вже в перші місяці волі люди відчули себе господарями життя. Селяни одержали 300 га землі, 30 коней, 80 корів, насіння, інвентар. У 1940 році трудящі Рудників уперше обирали депутатів до сільської Ради.
Широко відчинились двері школи, де на повний голос залунала українська мова. До Рудників приїхали кваліфіковані вчителі, завезли підручники, зошити. Оволодівали знаннями й дорослі. Вечорами вони сідали за парти і натрудженими руками виводили: «Хай живе Ленін!», «У колективі — наше щастя!». Всі неписьменні й малописьменні за короткий час навчилися писати й читати в гуртках ліквідації неписьменності, якими керували вчителі та комсомольці. У багатоповерховому панському будинку відкрили клуб, бібліотеку, лікарню.
На початку 1941 року в Рудниках створено артільне господарство «Перше травня». Колгоспники майже щовечора збиралися, щоб скласти плани роботи, оволодіти агротехнічними й зоотехнічними знаннями. Корисну роботу вела комсомольська організація, до складу якої входили П. І. Іванчук, В. П. Вакалюк, І. І. Курилюк, М. І. Луговий та інші юнаки. Члени ЛКСМУ, очолювані П. І. Іванчуком, розповідали трудівникам села про нові закони Країни Рад, розповсюджували літературу й періодичні видання, викривали шкідливість релігійних забобонів, навчали читати й писати неписьменних, були організаторами культурно-освітньої роботи. Коли 1940 року юнаки села призивалися на службу до Червоної Армії, комсомольці влаштували їм теплі проводи.
22 червня 1941 року село облетіла жахлива звістка — війна! Вже у перші дні окупації Рудників всіх активістів кинули до в’язниці, де їх нещадно мордували. Голову колгоспу М. В. Івоняка та інших комуністів вивезли у фашистське рабство до Німеччини. Фашисти вдавалися до облав, ловили молодь і відправляли її до Німеччини.
Відновлюючи старі порядки, фашисти відібрали у селян землю, яку хлібороби одержали від Радянської влади, пограбували колгоспне майно, на всі господарства наклали великі податки, закрили обидва млини, заборонили вивозити зерно з села на базар.
Селяни саботували заходи фашистів — відмовлялися виходити на роботу в т. зв. державне господарство, ховали худобу й зерно, робили все можливе, щоб ворог не скористався радянським хлібом.
Сільські комсомольці першими піднялися на боротьбу проти окупантів. Брати Микола й Олекса Марчуки, Ф. О. Рубанець, М. І. Луговий, І. І. Курилюк та інші юнаки зривали фашистські плакати, а на їх місці писали заклики до боротьби з поневолювачами.
До родини Марчуків часто навідувався їх близький знайомий з села Іллінців І. П. Осадчук. Він приносив листівки з інформаціями про події на фронтах, розповідав про підпільну боротьбу. Рудниківські комсомольці з честю витримали іспит громадянської зрілості, вони влилися до Заболотівської підпільної комуністичної організації й урочисто поклялися мстити ненависному ворогові.
Заболотівське підпілля мало свої бойові групи у багатьох селах. У Рудниках штаб групи містився у В. Марчука, два сини якого стали народними месниками. Старий Марчук разом з сином Миколою обладнав горище сарая й зробив непомітну схованку для зброї та трофейного німецького і поліцейського обмундирування, яким користувалися підпільники, виконуючи бойові операції. Сам В. Марчук не раз виконував доручення групи — був зв’язківцем, розвідником, охоронцем.
Комсомольці Рудників здійснювали диверсії на залізниці Снятин—Коломия, знищували засоби зв’язку. Якось комсомольці довідалися від Ф. О. Рубанця, що бандерівці готуються до терористичних актів над родинами сільських активістів у Рудниках. Підпільники залягли на роздоріжжі біля колгоспного двору, і коли з’явилися п’яні головорізи, їх зустріли вогнем. Бандити втекли. У таких операціях брали участь М. В. Марчук, Ф. О. Рубанець, Д. В. Будзик та інші.
Підпільники підтримували віру людей в близьку перемогу над фашизмом, переховували поранених радянських бійців, відбирали у фашистів пограбоване майно. Лише у рудниківського старости вони забрали 10 тис. злотих, які він стягнув у селян як податок. Героїчну боротьбу комсомольців підтримувало місцеве населення. Вони переховували народних месників, збирали для них потрібні відомості про окупантів, забезпечували медикаментами, одягом, харчами, грошима, розповсюджували листівки; їх будинки були явочними квартирами. За мужність і відвагу, виявлені в боротьбі проти фашистських загарбників, їх удостоєно бойових нагород.
Минуло лихоліття фашистського поневолення. В березні 1944 року Рудники вдруге зустрічали радянських визволителів. Всі чоловіки призовного віку поповнили лави червоних бійців. Більшість з них за бойові заслуги нагороджені орденами і медалями. Овіяний славою, після шести поранень повернувся до рідної домівки М. І. Порох. На його грудях 5 нагород. По 4—5 орденів і медалей мають П. І. Іванчук, М. І. Томчук, В. С. Порох, В. П. Вакалюк, С. І. Онуфрейчук. Понад 70 жителів Рудників не повернулися додому, полягли на полях битв. їм у центрі села встановлено пам’ятник.
В селі відновили роботу сільська Рада, земельна громада. Почалася відбудова господарства, повернули селянам відібрану землю. Невдовзі став до ладу цегельний завод, дала струм електростанція, зведено багато нових житлових будинків. Запрацювали семирічна школа, хата-читальня, бібліотека. Вчорашні підпільники стали застрільниками багатьох починань.
Українські буржуазні націоналісти намагалися чинити опір Радянській владі. Підступні боягузи стріляли з-за рогу. Досить було записатися до колгоспу, відновленого в березні 1947 року, — і це загрожувало життю. А коли М. С. Абрам’юк віддала свою дочку-школярку до піонерського табору, вночі до неї «завітали» бандерівці й наказали забрати дівчину додому.
Жертвами мерзенних виродків стали М. В. Марчук, Ф. О. Рубанець, С. Д. Рубанець, Д. П. Порох, В. І. Луговий, С. Й. Савчук та інші активісти села. М. В. Марчук під час заготівель зерна в Богородчанському районі 1948 року вивихнув ногу і змушений був лягти до лікарні. Опівночі 12 бандитів вдерлися до палати, де лежав М. В. Марчук. Вони намагалися схопити живцем комсомольського ватажка. Але сміливець не розгубився, чинив опір. Та сили були нерівними. Мужній юнак загинув.
Важко було працювати колгоспникам: не вистачало кадрів, машин, добрив. Майже щоночі лунали постріли бандерівців, не вщухали заграви пожеж. Бандитські виродки спалили багатоповерховий будинок, де містилися клуб, бібліотека, сільрада, лікарня, контора колгоспу. Партійної організації в Рудниках ще не було, провідниками нових починань на селі стали комсомольці. Вони створили хату-читальню, де відбувалися лекції, вистави, демонструвалися кінофільми, брали активну участь у важливих політичних кампаніях, працювали на полях і фермі.
Згодом у приміщенні костьолу відкрили клуб. Про це теж подбали комсомольці. Спочатку сюди мало хто ходив, але згодом клуб став центром культурного життя, в ньому працювали гуртки художньої самодіяльності. Господарство дедалі зростало. Уже в 1950 році Рудники стали селом суцільної колективізації. Дружна праця, механізований обробіток грунту забезпечували високі врожаї. Навіть у несприятливі роки колгоспники збирали вищі врожаї, ніж одноосібні господарства. В 50-х роках в артілі зведено понад десять капітальних споруд — корівники і свинарники, вівчарники, конюшні, зерносховища, майстерні.
Весною 1964 року хлібороби сіл Рудників і Джурова об’єдналися в одну велику сільськогосподарську артіль «Верховина». Колгосп став спеціалізованим господарством по відгодівлі великої рогатої худоби. Вже першого року господарювання у новій сім’ї рудниківська бригада одержала грошових прибутків майже вдвічі більше, ніж мав колгосп до об’єднання.
За бригадою закріпилася слава передової в районі. З 1964 року вона міцно утримує перехідний Червоний прапор колгоспу. Тут всі трудівники добиваються високих урожаїв, тваринники множать успіхи ферм. Ланка В. Никифорук щорічно вирощує по 20 цнт тютюну на га, ланка М. І. Солоненко — по 500 цнт цукрових буряків. Добре працює О. І. Олексюк, яку удостоєно ордена Трудового Червоного Прапора.
Виробничі успіхи колгоспників стали запорукою підвищення оплати праці. Тепер у селі немає заробітку, нижчого за 60 крб. на місяць, а трактористи і тваринники заробляють понад 100 крб. кожен. Родина колгоспника М. Ю. Іванчука 1966 року одержала 3 тис. крб. Його дочка Ганна закінчує інститут, колгосп виплачує їй стипендію.
Своєю самовідданою працею рудниківці звеличують і прикрашають життя, прокладають шлях у світле завтра. Попереду йдуть комуністи. Бригадна парторганізація налічує понад 35 членів і кандидатів партії. Комуністи вчать людей по-державному мислити, дбати про інтереси народу, бути стійкими у боротьбі за втілення в життя величних накреслень партії і уряду. Чесною роботою відзначається член партії О. Марусяк. Довгий час він очолював бригаду. В трудовій перемозі хліборобів села велика заслуга також В. Г. Марчук. Коли в селі лютували бандерівці, вона стала комуністом. Смілива жінка працювала головою сільради, головою жіночої ради, трудилася на інших ділянках виробництва, а тепер заслужено відпочиває. Незважаючи на похилий вік, В. Г. Марчук допомагає в роботі членам сільради. Одним з активних зачинателів колгоспу є комуніст В. П. Вакалюк. Тепер він секретар Рудниківської сільради. За невтомну працю його завжди тепло вітають односельчани. Він знає людей, уміє з ними працювати, проявляє ініціативу. Саме це забезпечує цілеспрямовану роботу Рудниківської сільради. Заслужено пишаються трудівники села іншими комуністами, їх чудовими ділами. Багато років самовіддано трудиться на тваринницьких фермах член КПРС О. І. Добровольська.
Рудниківці дбають про своє село, яке простяглося понад річкою майже на 7 км. Центр його нагадує містечко. Тут скрізь — новобудови: школа, клуб, медпункт, дитячий садок, приміщення артілі, добротні оселі колгоспників, росте молодий парк.
Ще в 50-х роках зникли в Рудниках старі назви вулиць і кутків — Горб, Корчмарська, Плебанія та ін. Тепер вулиці названо дорогими людському серцю іменами: В. І. Леніна, Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, Марка Черемшини, Василя Стефаника, Миколи Марчука, Федора Рубанця, Степана Рубанця, Василя Лугового.
Будівництво в Рудниках розгортається дуже швидко. Тут споруджують будинки просторі, під черепицею, бляхою, шифером, гарно їх оздоблюють. За Радянської влади село майже повністю перебудовано, лише де-не-де стоять хати під стріхою. Вони — музейна рідкість. В кожній світлиці багато сонця, квітів.
Великого розвитку в селі досягла народна освіта. У школі працює 14 вчителів. Випускники Рудниківської школи пішли багатьма дорогами. І. О. Никифорук став кандидатом економічних наук, працює в Івано-Франківському облвиконкомі, де очолює обласне управління сільського господарства. Б. М. Іванчук — інженер на одному з підприємств Нової Каховки. 3. А. Цв’ячок, В. І. Порох, Д. В. Ковалюк, І. В. Фербей —офіцери Радянської Армії. Стала лікарем І. Ю. Сидоренко.
Життя колгоспників супроводжують пісня, кіно, клуб, бібліотека. Рудниківська бібліотека налічує у своїх фондах 8 тис. книг. Майже всі мешканці села — читачі. Кожна родина одержує по кілька періодичних видань.
У Рудниках скрізь прикмети нового: у споруджених будинках, у народних звичаях. До кожної оселі входить достаток, продуктивнішою стає праця хліборобів. Нові відносини склалися між людьми. В пошані передові виробничники. Про все це розказано у книзі «Історія села Рудників», яка зберігається у сільській Раді. Багато її сторінок присвячено історичному минулому села. Та найбільш цікавими є розповіді про сучасне життя, оновлене Радянською владою.
Рудниківська сільська Рада, бригадна парторганізація роблять все, щоб завтрашній день був ще світлішим. Вони широко залучають населення до виробничої діяльності, до активної участі в громадському житті. Депутати сільради Г. П. Семо-тюк, В. І. Ризюк, О. І. Хащовник, Д. В. Курилюк, Б. О. Цв’ячок глибоко вникають у процес розвитку сільськогосподарського виробництва, контролюють роботу бригади* піклуються про благоустрій села. Активно працюють постійні комісії.
Трудівники села —справжні господарі своєї долі. У кожному їх кроці вперед, у кожному звершенні — шлях до світлого майбутнього, осяяного безсмертними ідеями великого Леніна.
В. М. СОЛОНЕНКО