Ценява, Рожнятівський район, Івано-Франківська область
Ценява — село, центр сільської Ради. Розташована на річці Дубі, за 3 км від районного центру, за 10 км від залізничної станції Рожнятів. Село перетинає автотраса. Населення — 1490 чоловік. Сільраді підпорядковане село Князівка.
Вперше Ценява згадується в документі про судовий процес 1636—1637 рр., що його порушив епіскоп Шумлянський проти шляхтичів Рожнятовських, які володіли селом.
На Ценяву часто нападали турецько-татарські загони. Вони вчиняли криваві розправи над жителями, грабували їх, палили будівлі. Селяни мусили захищати свою землю, боронитися від чужинців. За селом вони збудували сторожові башти, з яких вартові подавали сигнали про наближення ворога. Дізнавшись про загрозу, люди ховалися в ліси, а здатні володіти зброєю, створювали оборонні загони. Відомі імена керівників таких загонів — братів Бойчуків.
Неодноразово піднімалися мешканці Ценяви і на боротьбу проти феодалів. Восени 1648 року вони разом з міщанами Калуша брали участь у штурмі Рожнятівського замку. Протягом 1649—1650 рр. ценявські селяни нападали на довколишню шляхту. В численних шляхетських скаргах названо багато прізвищ повстанців: Федір та Іван Дуничеви, Гриць Мацевич, Іван Дудка, Федір Ключина, вдова Семчишина, Максим Матвіїв та інші.
В першій половині XVIII ст. багато селян Ценяви перебувало в загонах опришків. До цього часу збереглося в пам’яті народу ім’я месника Дирова, під проводом якого опришки в 1714 році напали на двір шляхтича в Ценяві, забрали в нього майна на 30 тис. злотих.
Істотним джерелом збагачення середньої шляхти була оренда маєтків у великих магнатів. Орендар, ні перед чим не зупиняючись, намагався витягти з маєтку якнайбільше прибутків. Тому система оренди призводила до крайнього зубожіння кріпосних селян. У 1747 році було передано в оренду і Ценяву.
Мало чим відрізнялося життя селян Ценяви в добу капіталізму від попередніх часів. Хоч над ними вже не стояв панський наглядач з нагаєм, економічна залежність від поміщика залишалася — в його фільварку селянинові доводилося відробляти за одержану позичку або погоджуватися на кабальні умови роботи за наймом.
В другій половині XIX ст. до Ценяви належало 594 морги орної землі, 1669 моргів лук і городів, 829 моргів пасовищ. Але більшість угідь зосередили в своїх руках рожнятівський поміщик та 20 сільських глитаїв, які швидко збагачувалися. Основна маса селян лишалася малоземельною і перебувала в поміщицько-куркульській кабалі. Житлом селянина була курна хата-мазанка, вкрита соломою, з долівкою. Світили в хатах скіпками, каганцями. Люди ходили в домотканому одязі, в саморобних постолах, бо ціни на промислові товари були дуже високими. Харчувалися одноманітно, пісними стравами, місяцями не бачили хліба. Чимало людей жебракувало. Лікували хворих тільки знахарі. Інфекційні хвороби швидко поширювалися через брак будь-якої профілактики. В 1873 році в Ценяві спалахнула епідемія холери, від якої за одне літо померло понад 100 чоловік.
Грамоту знали одиниці. Однокласну школу відкрито в Ценяві 1847 року. Лише 1900 року вона стала двокласною. Містилася школа в невеличкій хатині, яка складалася з однієї кімнати та сіней, що правили й за дров’яний склад. У тих же сінях вчитель карав учнів, які завинили. Звичайно, що не всі діти шкільного віку навчалися. 1912 року школу перетворено на чотирикласну.
Сподіваючись позбутися злиднів, селяни емігрували. В 1910—1913 рр. до Канади виїхало 70 чол. Але й на чужині не знаходили вони щасливого життя, бо і там діяли ті ж вовчі закони. Тяжка доля спіткала, наприклад, велику сім’ю бідняка Григорія Кальмучина. Добрий косар, він довгі роки поневірявся разом з дітьми в наймах у сільських багатіїв. У 1908 році подався до Канади старший син Василь, в 1910—1911 рр. виїхали туди Іван і Ганна. їй судилося поховати своїх братів далеко від рідного краю, де вони передчасно померли, не витримавши виснажливої праці в шахті.
Ще більше погіршало становище трудящих Ценяви під час першої світової війни. Австрійські власті мобілізували в армію майже все доросле чоловіче населення, забирали у селян хліб, худобу, коней.
Внаслідок реквізицій у селян залишилася незначна кількість робочої і продуктивної худоби. До того ж, було введено повинність підводами т. зв. форшпани, зростали податки. В селі лютував голод. Особливо бідували багатодітні сім’ї Миколи Грицькова, Тимка Депутовича та інші.
З самого початку війни австрійці, знаючи про симпатії місцевого населення до Росії, провели в Галичині масові арешти. У Ценяві заарештували І. І. Комара, А. Г. Комар, І. Николюка — всього 10 чоловік. Особливо шаленіли вони після того, як солдати з Ценяви та інших сіл відмовилися воювати проти своїх братів. За сім’ями солдатів М. М. Дирова, М. С. Турчина, Ф. Кондура, які опинились у вересні 1914 року в російському полоні, було встановлено суворий нагляд. Австрійські жандарми 7 липня 1915 року заарештували А. Г. Турчин за те, що вона зверталася до росіян з проханням відпустити з полону її чоловіка. Тоді ж було звинувачено в русофільських тенденціях ще 27 чол. Всіх їх вивезли до концтабору, розташованого біля міста Трача. По амністії 1916 року їх відправили на проживання в польські села. Звідти ценівчанам довелося тікати додому — спочатку до Дрогобича, Стрия, а з часом в свої ліси, в рідні оселі. Жандарми на місцях виловлювали втікачів і накладали на них 10 ринських штрафу.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії в село повернулися звідти військовополонені, які були свідками революційних подій. Спочатку приїхав Я. Г. Турчин, а в 1920 році після п’ятирічного перебування в Києві, Одесі, Катеринославі, Ростові-на-Дону повернувся до села Д. М. Юречко, нині пенсіонер. Вони розповідали селянам про Радянську владу й про ленінські Декрети про мир і землю. Селяни усвідомлювали, що буржуазно-націоналістична ЗУ HP це нове гноблення. Ще з більшим опором зустріли вони окупаційний режим, що його встановили тут в 1919 році війська буржуазно-поміщицької Польщі. Життя трудящих під владою панської Польщі залишалося надзвичайно тяжким. Краща земля перебувала в руках поміщика та куркулів. На решту 415 господарств припадало всього 536 га орної землі. Церкві тоді належало 16 моргів орної землі, 19 моргів сіножатей, 3,5 морга невжитків та 15 моргів лісу. Процес обезземелення трудового селянства посилився в 1930—1934 рр. внаслідок застосування практики продажу з аукціону землі за борги. Іноді за борги відбирали навіть хати. Майже всі кращі землі загарбали куркулі. Через постійні злидні та антисанітарні умови близько 30 проц. жителів села хворіло на туберкульоз, поширений був черевний тиф.
У 30-х роках в селі була тільки початкова школа. Значна частина дітей через бідність батьків відвідувала заняття, доки було тепло. За найменшу провину учнів били різками, ставили коліньми на пісок, кукурудзу, з піднятими догори руками. У відповідь на т. зв. кресовий шкільний закон, що передбачав повністю вивести протягом 25 років з уживання українську мову, ценівчани надіслали до міністерства освіти Польщі листа з вимогою відкрити в селі українську школу. Сфабрикувавши фальшивий документ за підписами 20 ополячених українців про те, що нібито в селі така школа не потрібна, міністерство освіти порадило селянам «ніколи більше не звертатися з подібними проханнями».
В селі була невеличка бібліотека, відкрита 1931 року «Просвітою». Користувалися нею не більше 40 чоловік. Громадськість села добилася від властей визначення місця для забудови народного дому. Ініціатором його спорудження був М. А. Олексин. Скориставшись з фінансової допомоги громади ценівчан з Торонто та грішми, зібраними в селі, в 1934 році розпочали будівництво. Але через зволікання і всілякі перешкоди з боку урядовців і сільського попа завершити спорудження народного дому було важко. Піп відверто й нахабно радив не поспішати з будівництвом, щоб «більшовикам не було де збирати народ і агітувати».
За далеко неповними даними польської статистики, до 1938 року з Ценяви емігрувало за океан понад 120 сімей. Особливо багато їх оселилося в Канаді. Емігранти, яким щастило влаштуватися на роботу, ледве заробляли на прожиття. Люди мешкали в трущобах, бо квартира навіть для одинокого робітника коштувала 3/4 його заробітку. Безробіття постійно загрожувало багатьом емігрантам. Не один з них скінчив життя самогубством. В листі до ценівчан їх землячка писала з Торонто: «На фабриці не працюю, бо не можу. Та й ціну дуже збили, задарма робимо. Продукти, вбрання і що людині до життя потрібно, то подорожчало в 3—4 рази. А платні нема. Тому в нас страйк за страйком. Якщо дадуть підвишку, то всьо одно народ терпить, бо зразу підвищують ціни…». Відповідаючи на питання, чому не приїжджає в рідне село, вона пише про свою тугу на чужині, де «все будеш чужим, де бідну людину вважають за сміття… Не всі можуть їхати на відвідини рідних. Я мала тисячу доларів, що заробила за сім років, то дала завдаток за хату і лишилася з десятьма пальцями до праці. Син пішов до школи. Я сплачувала хату, п’ять років платила сотками за школу, за навчання сина. Не раз йшла пішки до роботи, бо не мала за що їхати…».
Важке матеріальне становище, невпевненість у завтрашньому дні змусили ценівчан в Торонто створити в 1925 році свою громаду. В ній об’єдналося 130 чоловік.
Велике значення у формуванні політичної свідомості жителів Ценяви мала пропаганда комуністичних ідей, розповіді про соціалістичне будівництво в Радянському Союзі. Революційні ідеї активно пропагували в Ценяві М. Ф. Гринишин, М. М. Юречко, О. В. Комар, Д. Кондур, В. Михайлів. Я. Г. Турчин тримав зв’язок з осередком КПЗУ на Тернопільщині, де працював комуніст М. Л. Кондур. Через нього він одержував політичну інформацію, поради, листи, марксистську літературу. Навколо Я. Г. Турчина гуртувалися революційно настроєні селяни М. І. Марків, А. Д. Грицьків та інші1. Часто мешканці Ценяви відмовлялися виконувати розпорядження уряду, не брали участі у виборах. 20 жовтня 1925 року в с. Ріпному відбувся страйк робітників нафтових копалень, страйкували і жителі Ценяви М. Бадик та С. Комар, які тут працювали. 6 січня 1929 року М. І. Філіпович та М. М. Комар брали участь у страйку робітників-лісорубів Перегінського.
У своєрідній формі проявлялася солідарність жителів Ценяви з трудящими Країни Рад. 7 листопада 1938 року в святковому вбранні вони вийшли на вулицю села. Озброєні молодчики, синки багатих польських колоністів і місцевих куркулів, вчинили на них напад, били, шматували на селянах український одяг, топтали їх кіньми.
За 4 дні до приходу радянських військ А. Д. Грицьків і М. Ф. Гринишин з групою ценівчан роззброїли польський загін. Був створений тимчасовий комітет для збереження порядку, головою його обрали бідняка М. Ф. Гринишина, секретарем — А. Д. Грицькова. Чимало жителів попрямували до Рожнятова зустрічати радянських воїнів-визволителів. 19 вересня 1939 року червона кіннота вступила в село. На мітингу палкі промови виголосили Я. Г. Турчин, М. О. Голубовський та ін. Вони висловлювали подяку односельчан і безмежну радість за визволення від гніту польських панів, любов до братнього радянського народу. Трудівники села радо вітали встановлення Радянської влади в Західній Україні і возз’єднання її з Українською РСР. Одним з перших актів Радянської влади було наділення бідняків землею. Безземельним та малоземельним передали 900 га поміщицької і церковної землі. Близько 30 сімей безплатно одержали на спорудження жител по 15—20 куб. м лісу. В грудні 1939 року жителі Ценяви обрали свою першу сільську Раду.
В селі відкрили українську семирічну школу. Сільські активісти А. М. Джурин, І. Д. Грицьків, М. В. Федорів, С. Я. Комар разом з учителями розпочали роботу по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. В травневі дні 1940 року в Ценяві створено комсомольську організацію, секретарем її молодь обрала І. П. Хабаля. Комсомольці читали селянам книжки, газети, вивчали з ними Конституцію СРСР та УРСР.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, на долю мешканців Ценяви випали тяжкі випробування. Окупанти грабували селянські господарства. Особливо важким для ценівчан видався 1942 рік. У селі настав голод. Люди їли кропиву. Голодні, опухлі, йшли вони до Збруча обмінювати одяг, взуття й інші речі на продукти. Та коли поверталися у село з продуктами, що їх пощастило виміняти, поліцаї все відбирали. 108 чол. фашисти вивезли на каторжні роботи до Німеччини. 13 жителів села розстріляли окупанти як заложників. 30 сільських активістів, серед них М. І. Марків, І. М. Бадик, С. Г. Комар, А. Д. Грицьків були ув’язнені. Оунівські бандити по-звірячому вбили сільського активіста Г. Д. Хортова, спалили одного з перших комсомольців А. М. Джурина, замордували М. О. Дирова з дружиною і двома маленькими дітьми, знищили всю родину М. М. Маркова. В нелюдських муках загинув від рук озвірілих бандитів Є. М. Николюк.
В роки суворих випробувань боротьба ценівчан проти загарбників і їх прислужників — українських буржуазних націоналістів — набрала форм саботажу, зволікання сплати податків. Про становище на фронтах селянам розповідали І. В. Вовчук, Д. М. Макіїшин, І.С. Бойчук, які втекли з фашистської каторги і повернулися до рідного села. Понад 50 чоловік з Ценяви захищали соціалістичну Батьківщину на фронтах. З них 32 чоловіка нагороджено орденами і медалями.
1 серпня 1944 року Ценяву визволили частини 317-ї стрілецької дивізії 17-го гвардійського стрілецького корпусу. Хлібороби села прагнули своєю працею допомогти загоїти рани, завдані війною, внести свій вклад у справу остаточного розгрому ворога. В 1944—1945 рр. в селі розгорнувся патріотичний рух за дострокову здачу державі поставок та додатковий продаж продуктів сільського господарства. Сільський актив, комсомольці скликали збори селян, роз’яснювали значення допомоги села фронту. Першими і в найбільшій кількості здали державі зерно Л. М. Олексин, М. Д. Дирів, Д. Комар.
Відбудові народного господарства чинили одчайдушний опір оунівці. Від їх рук загинули радянські активісти М. Я. Комар, В. М. Носин, В. А. Дирів, О. Г. Романишин, Г. Ф. Михайлів, І. О. Максимонько, М. І. Комар та ін. У ніч з 19 на 20 січня 1945 року бандити захопили групу селян-активістів, повели їх роздягнених вулицею, хоч на дворі лютував мороз, а ввечері убили. Трупи закатованих вбивці вивезли за село Іванівну, сховавши від людського ока сліди своєї звірячої розправи. Тієї ж ночі вони вбили дружину голови сільської Ради П. Комар з шестимісячною донькою Оксаною, повісили батька голови сільради Якова Комара. Будинки замордованих спалили, майно розграбували. Допомагав бандитам місцевий піп, який закликав знищити комуністів, комсомольців, усіх сільських активістів.
Сільський актив, комсомольці піднялися на рішучу боротьбу з націоналістичними бандами, створили групу охорони громадського порядку. З грудня 1945 року цією групою керував Є. Д. Николюк. Спираючись на допомогу радянських органів, трудящі Ценяви розгромили бандитів. У центрі села в жовтні 1967 року відкрито пам’ятник тим, хто загинув у жорстокій борні з ненависним фашизмом, а також радянським активістам, які стали жертвами бандитського терору.
Долаючи опір буржуазно-націоналістичних банд, мешканці Ценяви активно будували нове життя. Селяни створили ініціативну групу по організації колгоспу. К. І. Буряк, Є. Д. Николюк, М. І. Депутович та інші проводили агітацію, розповідали селянам про переваги колективного господарства. В цю роботу включилися вчителі О. В. Дмитрів, Л. С. Ярошенко, М. Г. Блайда. В 1950 році в селі було створено колгосп ім. Т. Г. Шевченка, в якому об’єдналося 375 господарств. Головою обрали І. В. Вовчука. Колгосп мав 1600 га землі (з них 230 га орної), 65 коней, 16 голів великої рогатої худоби. Спочатку артіль переживала значні труднощі: бракувало кадрів, техніки, органічних і мінеральних добрив, сортового насіння, господарських приміщень. Через низьку врожайність низькою була й оплата праці.
Партійна організація, яка налічувала спочатку три члени КПРС, разом з правлінням колгоспу повела рішучу боротьбу за зміцнення господарства. Налагодили агротехнічне навчання, мобілізували трудівників на боротьбу за підвищення урожайності. В 1954 році комуністи рекомендували колишнього бідняка В. М. Джурина головою правління колгоспу. Секретарем парторганізації був обраний М. І. Марків. Організаційно-господарському зміцненню колгоспу значно сприяло об’єднання його в 1959 році з двома сусідніми артілями.
Укрупнене господарство почало вирощувати культури, що давали найбільший прибуток, — льон, картоплю, коренеплоди. Земельні угіддя колгоспу становлять понад 4 тис. га, в т. ч. орної землі — 870 га, сіножатей — 830 га, пасовиськ — понад 660 га, лісів — понад 300 га. Надання колгоспам права самим планувати своє господарство значно сприяло поліпшенню виробничої діяльності. 1963 року запровадили внутріколгоспний госпрозрахунок. Було розроблено заходи щодо піднесення культури виробництва і підвищення продуктивності всіх галузей господарства. На виробничих нарадах колгоспники викривали хиби в роботі, брали нові зобов’язання. Правління колгоспу встановило контроль за нарахуванням трудоднів. Колгоспні поля стали краще удобрюватися, поліпшилася агротехніка. Протягом 1965 року осушено 134 га земель, на 278 га здійснено вапнування кислих грунтів. У 1966 році вже зібрано з га по 18 цнт пшениці, 4,5 цнт насіння та понад 6 цнт волокна льону. Застосування сучасної техніки допомогло механізувати основні виробничі процеси, поліпшити обробіток полів, скоротити строки збирання. За роки свого існування колгосп ім. Т. Г. Шевченка перетворився на високорозвинуте багатогалузеве господарство. За виробничі успіхи артіль в 1968 році нагороджено перехідним Червоним прапором РК КП України, а також занесено на обласну Дошку пошани. Не менше уваги приділяли піднесенню тваринництва колгоспу. З-поміж кращих трудівниць підібрали доярок і телятниць, організували їх навчання. Встановили додаткову грошову оплату. Тим часом розгорнули будівництво 10 тваринницьких приміщень, закупили значну кількість худоби. Тепер стадо налічує 1 тис. голів (у т. ч. 390 корів). На фермах запроваджено внутрігосподарську спеціалізацію.
В процесі колективного виробництва виросли досвідчені кадри. Колгоспні спеціалісти сільського господарства піклуються про те, щоб у кожній бригаді, ланці люди набували не тільки майстерності, а й наукових знань. Агроном, зоотехнік, головний механік керують гуртками, де колгоспники підвищують свою кваліфікацію.
Колгосп ім. Т. Г. Шевченка — типово передгірський. Тому доводиться докладати багато праці, щоб родила земля. Колгоспники прагнуть зробити рентабельними всі галузі, зокрема й допоміжні, в яких зайнято 250 чоловік. Столярна майстерня виготовляє кузови для автомашин. Замовлення на них надходять з Вінницької, Одеської, Миколаївської та інших областей. Майстерня також виробляє віконні блоки й рами, парникові рами й короби, дерев’яні фургони для автомашин технічної допомоги, будиночки для меліораторів тощо. Чималі прибутки дає колгоспу цегельний завод. Тут встановлено новий прес, автоматичний транспортер для подачі глини, механізовано завантаження і вивантаження цегли з печей, розширено сушильне господарство, запроваджено автоматичне різання цегли, прокладено вузькоколійку. В 1969 році відкрито нові цехи — керамічний та кахляний. Колгосп має художню та кравецьку майстерні. Крім одягу, тут освоєно випуск оригінальних господарських і пляжних сумок, целофанових чохлів для одягу тощо. В художній майстерні виконують замовлення київської бази «Укроптгалантерея» на виготовлення головних хусток, різних прикрас, плакатів.
Істотна частка одержуваних прибутків витрачається колгоспом на розширене відтворення та спорудження культурно-побутових об’єктів. За останні 10 років зведено кілька тваринницьких приміщень, зокрема два 4-рядні комплексно механізовані корівники, кормоцех, збудовано два льонопереробні цехи, два криті токи, консервний цех, 2-поверховий будинок побуткомбінату. Колгосп ім. Т. Г. Шевченка спільно з сусідньою артіллю «Більшовик» будує пансіонат, де відпочиватимуть колгоспники й туристи. За цей же період загальний фонд оплати праці колгоспників збільшився у 5 разів. Великі кошти витрачає колгосп на оздоровлення і лікування трудівників. Лише за два роки 18 колгоспників побували на курортах і в будинках відпочинку.
Типовим прикладом докорінного поліпшення умов життя селян Ценяви є зміни в родині колишнього бідняка Андрія Грицькова. Здобувши за радянських часів середню спеціальну освіту, сам він працює старшим інспектором райфінвідділу. Син Любомир закінчив Чернівецький університет, працює інженером-гідрологом в Івано-Франківську. Молодший — Мирослав закінчив Івано-Франківський інститут нафти і газу, нині — інженер-геолог в Миргороді.
Лише за Радянської влади, в умовах колгоспного життя змогла вирватися з темряви і злиднів багатодітна сім’я О. Г. Федорова. Дружина його Марія Миколаївна нагороджена орденом «Материнська слава», тепер вона на пенсії, живе в новій хаті. 8 їхніх дітей вже здобули освіту, оволоділи спеціальностями і працюють в різних галузях народного господарства, а двоє молодших ще навчаються у профтехучилищі та школі-інтернаті.
Колгоспний лад назавжди поклав край нестаткам. За польської окупації Ю. С. Максимів мав гектар землі, коня, корову, але прогодувати своїх трьох дітей без додаткових заробітків не міг і мусив працювати на лісорозробках в Осмолоді. Нині всі сини Ю. С. Максимова мають спеціальність, живуть заможно. Батьки після багаторічної сумлінної праці в колгоспі пішли на заслужений відпочинок, одержують пенсії, мають повний достаток.
Зростання артільного господарства, розвиток усіх його галузей завжди в полі зору партійної організації, на обліку в ній тепер 38 комуністів. 16 років керує колгоспом комуніст В. М. Джурин. Розпочав своє трудове життя він у ранньому дитинстві, коли пас в наймах худобу. Під час служби в рядах Радянської Армії В. М. Джурин закінчив полкову школу снайперів. Спеціальність агронома він здобув у Івано-Франківському сільськогосподарському технікумі. 1953 року вступив до КПРС. Вже на посаді голови колгоспу заочно навчався у Львівському сільськогосподарському інституті. Він часто виступає по обласному і республіканському радіомовленню, в пресі. В. М. Джурин —делегат III Всесоюзного з’їзду колгоспників. Його обрали членом Союзної Ради колгоспів.
Комсомольців у Ценяві — 144. Вони виступають організаторами недільників, під час яких вивозять добрива, прибирають територію села, озеленюють її, беруть активну участь в художній самодіяльності, в пропаганді книги, в агітаційній роботі.
В Ценяві сталися глибокі культурно-освітні перетворення. За роки Радянської влади 35 чоловік здобули вищу, 236 — середню та понад 2 тис. — неповну середню освіту. В 1970 році 89 ценівчан навчалося у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах республіки. В селі працює восьмирічна школа. В ній обладнано навчальні кабінети, географічний та спортивний майданчики, учнівські майстерні. В навчальному процесі використовуються наочне приладдя, кіноапаратура, телевізор. При школі працює музична студія. Радянський уряд високо оцінив заслуги вчительки з 52-річним педагогічним стажем О. В. Сойки, нагородивши її орденом Леніна.
В культурному житті села велика роль належить бібліотеці. Жодна громадсько-політична кампанія не залишається поза увагою її працівників. Пропагуючи книгу, бібліотечні працівники влаштовують виставки літератури, відзначають знаменні дати. Понад 100 чоловік мають власні бібліотеки.
1969 року став до ладу будинок культури. В ньому часто відбуваються виступи приїжджих артистів та гуртків художньої самодіяльності. В будинку культури організовуються масові вечори відпочинку, вогники, теоретичні конференції, лекції.
В останню неділю серпня кожного року колгоспники справляють в полі свято врожаю. Плетуть вінки з пшениці, співають пісень про врожай. Голова правління колгоспу вітає колгоспників з успішним закінченням збирання врожаю, підводить підсумки праці, нагороджує кращих хліборобів. Агіткультбригада виступає з концертом, а потім усі колгоспники сідають за святково прибрані столи. Ввечері в будинку культури продовжується свято.
Дедалі ліпшими стають умови життя колгоспників. За останні 10 років у селі споруджено близько 450 будинків, укритих бляхою, шифером, черепицею. В 1969 році розпочато газифікацію будинків колгоспників та виробничих приміщень. Медичну допомогу мешканці села одержують у фельдшерсько-акушерському пункті в Ценяві та у районній лікарні. Є в селі кілька магазинів, їдальня.
Якщо за капіталістичного ладу бідняки Ценяви тікали з рідного краю за океан шукати шматок хліба, то тепер багато з тих, що колись виїхали на чужину, повертаються додому і тут знаходять своє щастя. Цьому значною мірою сприяє активна діяльність створеної у селі в лютому 1968 року первинної організації Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном, керує нею комуніст І. М. Романюк. Організація листується з ценівчанами в Торонто, влаштувала 10 зустрічей з емігрантами-українцями, які хотіли переконатися в успіхах, здобутих ценівчанами. В 1968 році приїздили голова громади ценівчан в Торонто І. М. Дмитрів та секретар — А. Д. Николюк. Від імені громади вони поклали вінки біля пам’ятника односельчанам, які загинули від рук німецько-фашистських загарбників та оунівських бандитів. Гості побували на вечорі в школі, де урочисто вручалися атестати зрілості учням-заочникам. Учасники зустрічі піднесли гостям сувеніри. Канадські гості побачили, як відпочивають і розважаються односельчани. А. Д. Николюк сказав: «Дорогі односельчани! Я очам своїм не вірю. Бував на різних прийомах, між різними людьми, в різних колах. А такого багатого столу ще не бачив. А його підготували селяни Ценяви, які здобули середню освіту, про їх нібито важке життя багато базікають в Торонто націоналістичні газети». Гості добре зрозуміли почуття колишнього емігранта В. І. Максимонька, який після багаторічних поневірянь в Канаді повернувся в рідне село. «Тільки тут, у Ценяві,— казав він,— я знайшов щастя, свободу, заможне життя. Все це дала людям праці Радянська влада».
Зростання культурного рівня і колективна праця створили новий тип людини, істотно відмінний від мешканця старої Ценяви. Індивідуалізм і егоїзм власників, які в минулому позначалися на думках і вчинках людей, поступилися місцем перед почуттям колективізму і братньої взаємодопомоги. У більшості мешканців села зникли релігійні переконання. Молодь реєструє шлюб у кімнаті щастя.
Розроблено перспективний план розвитку Ценяви, в ньому враховано всі господарські, адміністративні та культурні потреби. Село займатиме площу в 5 разів більшу, ніж тепер, вулиці будуть широкі, рівні. В центрі, крім адміністративних будинків, спорудять приміщення середньої школи. В чарівному місці розміститься спортивний комплекс, на великому масиві зазеленіють молоді насадження, які ще більше прикрасять Ценяву.
Вирує повнокровне життя в прикарпатському селі Ценяві. Його трудівники вносять свій скромний вклад у загальнонародну справу.
В. М. ВАСИЛЕВСЬКИЙ, У. М. РОМАНЮК, А. Л. ЯСІНСЬКИЙ