Виникнення і розвиток міста Івано-Франківськ
Івано-Франківськ (до 9 листопада 1962 року — Станіслав) — місто обласного підпорядкування, адміністративний, економічний і культурний центр Івано-Франківської області. Розташований у межиріччі Бистриці-Надвірнянської і Бистриці-Солотвинської. Територія сучасного міста — 2700 га. Населення — 105 тис. чоловік.
У чотирьох напрямках від міста розходяться залізничні магістралі. Через станцію Івано-Франківськ курсує міжнародний поїзд Варшава—Бухарест. Сітка шосейних доріг зв’язує Івано-Франківськ із Львовом, Чернівцями, Тернополем, Ужгородом, а також з усіма районними центрами області. З Івано-Франківського аеропорту відправляються пасажирські літаки в різні міста Радянського Союзу.
В Івано-Франківську знайдено скарб крем’яних виробів доби неоліту та кам’яні шліфовані сокири доби бронзи. В XV ст. тут існували українські села Пасічна й Княгинин, а трохи пізніше виникло село Заболоття. Згодом ними заволоділи польські магнати Потоцькі. Щоб закріпитися в цій місцевості, вони збудували в середині XVII ст. фортецю. Основні споруди її зводились на місці Заболоття. Це село поступово переросло в місто, яке Андрій Потоцький перейменував на Станіслав (на честь свого сина, за іншими відомостями — батька). Місто зростало, і пізніше з ним злилися села Княгинин, Пасічна й Угорники, ставши його околицями.
В історичних джерелах Станіслав уперше згадується 1662 року. 21 березня цього року було дозволено влаштовувати тут ярмарки й торги, а 7 травня поселення дістало право міста. В документі зазначається, що місто засновано там, де було Заболоттє». 14 серпня 1663 року польський король Ян Казимир надав Станіславу самоврядування за магдебурзьким правом. Враховуючи заслуги можновладців Потоцьких перед короною, король визнав їх родинний герб із зображенням відкритої кріпосної брами з трьома вежами за герб нового міста.
Станіслав став не тільки опорним пунктом польських магнатів у боротьбі проти збройних виступів українських селян, а й важливим форпостом оборони шляхетських володінь на Покутті від нападів турецьких і татарських орд. Після спустошливих походів турків на Поділля і в Галичину 1672—1676 рр., коли були зруйновані фортеці в Кам’янці, Чорткові й Бучачі, оборонна роль Станіслава набагато зросла. В 1676 році турки й татари стали під стінами Станіслава, спалили і знищили його східну й південну околиці, але взяти фортецю штурмом не змогли і, відступаючи, спустошили Галич.
Центр міста ще раніше був обнесений земляним валом і частоколом. Згодом їх замінили кам’яними стінами і глибоким ровом, що наповнювався водою. До міста можна було в’їхати лише через двоє воріт з підвісними мостами: галицькі, або львівські, з північно-східного боку, і тисменицькі, або кам’янецькі, з півдня.
Через Станіслав проходив центральний торговий шлях зі Львова до гирла Дунаю. Місто відігравало значну роль на українських землях у торгівлі із закордоном. Станіславські купці мали торговельні зв’язки з Молдавією, Бессарабією, Угорщиною, Сілезією, Польщею. Вони торгували хлібом, рогатою худобою, кіньми, рибою та іншими товарами.
Щоб сприяти розжиткові торгівлі й ремесла в Станіславі, Потоцькі надавали привілеї торгово-ремісничому місцевому люду, а також усім переселенцям з інших міст, звільняючи останніх від будь-яких податків на 20 років. Внаслідок цього сюди у 60—70 роках XVII ст. з ряду міст України, Молдавії та Волощини приїхало багато купців і ремісників вірменської та єврейської національностей.
Вірменам виділили частину території на схід від центру (район сучасної вулиці Мельничука) і фільварки на околицях для заснування броварень і солодовень. Багаті вірменські сім’ї Аміровичів, Богдановичів, Теодоровичів та інші, що прибули сюди з Кам’янця-Подільського, придбали в Станіславі будинки, фільварки і поступово влились у патриціат — найбільш заможний прошарок міського населення. 1677 року Андрій Потоцький видав станіславським вірменам спеціальний привілей, за яким вони виділялись з польської юрисдикції і складали окрему самоврядну громаду.
В другій половині XVII — першій половині XVIII ст. Станіслав став значним ремісничим осередком. Тут створювались цехи: шевський, кушнірський, кравецький, ткацький, гончарський, м’ясників, пекарів. Далеко за межами міста були відомі вироби станіславських чинбарів і хутровиків.
Зростання торгово-економічного значення міста супроводжувалось спорудженням розкішних укріплених кам’яних будівель. У 1672 році збудовано кам’яний палац А. Потоцького, який у реконструйованому вигляді зберігся до наших днів. Тоді ж закладено кам’яний католицький костьол, будівництво якого тривало до 1703 року. Цей чудовий пам’ятник архітектури, що зберігся й донині, споруджений в стилі барокко.
1695 року в центрі міста за проектом архітектора Карла Беное завершено побудову кам’яної ратуші. Вона має форму хреста з округлими вежею й куполом. Тут містився польсько-український магістрат. У підвалах були тюремні приміщення, де тримали в’язнів, яких страчували біля ратуші. Серед багатьох замордованих були й побратими Олекси Довбуша — Василь Баюрак, Андрій Пилип’юк, Андрій Лаврів та інші.
Поруч ратуші стояли крамниці багатих купців, ремісничі й торгові лавки та будки. Тут відбувалися також ярмарки.
Вулиці міста були вузькі, рідко де забруковані, не освітлювалися.
Разом з шляхтою, купцями й ремісниками до Станіслава потягнулись численні представники католицької церкви.
В 1690 році з Варшави сюди прибули монахи ордену тринітарів, а в 1716 році — єзуїти, які розгорнули активну діяльність по окатоличенню українського населення. Уже в 1729 році вони закінчили будівництво єзуїтського костьолу. Під їх зверхність перейшла заснована А. Потоцьким в 1669 році академія (духовна школа), де, крім теології, викладали філософію, риторику й діалектику. Цю школу в 1728 році перетворено в єзуїтський колегіум — середній навчальний заклад з 5; класів. Навчання в ньому здійснювалось польською і латинською мовами. Учні вивчали також французьку і німецьку мови. Підтримуючи окатоличення і полонізацію українців, власники міста робили деякі поступки й православному населенню. В 1668 році А. Потоцький дозволив православній громаді побудувати церкву й заснувати при ній братство, школу та будинок для старих. Водночас він вимагав від громади виконання адміністративних функцій: «Старший братчик повинен не тільки пильнувати між ними доброго порядку, але й, зв’язавшись з урядом, свавільних карати».
Окатоличення й ополячення зазнавало й вірменське населення. В 1666 році станіславських вірмен прихилили до унії. Цьому сприяла діяльність їх духовних пасторів Юзефа Східного і Григорія Бальзамовича, що виступали запеклими прихильниками церковної унії. Для запровадження нової релігії серед вірменських поселенців Потоцький побудував у місті дерев’яний костьол і на утримання його виділив у приміському селі Княгинині фільварок.
З вірменських будівель до наших днів зберігся кам’яний костьол, споруджений у 1763 році в стилі барокко з двома дзвіницями та великими куполами. Всередині костьолу увагу привертали галерея з 14 великих колон з фігурами апостолів та чудові фрески на стінах. Автором цих фресок був майстер живопису першої половини XVIII ст. Ян Сілецький.
Заможні євреї в 1662 році одержали окремий привілей. Вони мали право споруджувати будинки в місті, займатись торгівлею та іншими заняттями. Єврейська міська громада управлялася кагалом.
За магдебурзьким правом місто мало своє самоврядування. Це право здебільшого захищало інтереси заможних верств населення і, насамперед, багатих купців, які захопили найважливіші адміністративні посади. В XVII—XVIII ст. ст. у Станіславі було два магістрати (польсько-український і вірменський), на чолі яких стояли виборні війти. Щороку до кожного з магістратів міщани обирали з числа ї найповажніших мешканців по 14 радників. Але швидко адміністративне управління набрало олігархічного характеру. Вже першому війту польсько-українського магістрату Бенедикту Андрушевському магнат Потоцький забезпечив цю посаду на все життя. По кільканадцять років були війтами вірменського магістрату такі багатії, як Каспер Туманович, Кристоф Якубович, Микола Вартанович та ін. Станіславський патриціат, до складу якого входили найбагатші купці, верхівка цехів, власники будинків, по суті, безконтрольно хазяйнував у місті. Магістрати, як правило, не рахувалися 8 волею більшості міщан і вважали представників міського поспільства своїми підданими і слугами.
З містом були зв’язані і селяни приміських сіл Станіславського ключа Потоцьких. У кінці XVIII ст. до цього ключа входили Драгомирчани, Загвіздя, Іваниківка, Княгинин, Крихівці, Лисець, Майдан, Опришівці, Пасічна, Пациків, Посіч, Радча, Рибне, Старий Лисець, Стебник, Чукалівка та Угринів. Залежні селяни приміських сіл відбували феодальні повинності у формі відробіткової, грошової та натуральної ренти.
У Станіславі жили численні представники шляхти, незалежні від міської юрисдикції. У 1732 році тут мешкало 62 власники феодальних фільварків, розташованих у різних, віддалених від міста, селах краю. Від міської юрисдикції було незалежним і духовенство та монастирі Станіслава.
Польські можновладці дбали про свої прибутки, що надходили до їх казни від різних податків з населення. Станіславські міщани сплачували поголовний податок, грошові чинші за будинки, 3 злотих — за продаж півбочки напою з меду, 4 злотих — від бочки пива. Щодо мешканців околиць, де проживали здебільшого українці, то вони взагалі позбавлялися права шинкарювати й варити мед та пиво. Вони платили 4 злотих чиншу за будинки. На їх плечах лежав тягар поземельного податку (8 злотих з лану), трудової повинності по ремонту міських млинів тощо. До казни Потоцьких і міського самоврядування надходило ще т. зв. торгове, яке збирали з іногородніх купців та селян, що доставляли на продаж свої товари. Різні побори з міського люду брала й церква.
Трудове населення дуже терпіло від магнатських міжусобиць, які великою мірою спричинялися до несталості розвитку економіки. В 1712 році до Станіслава вторглися війська гетьмана Сенявського. Вони пограбували й спалили місто та його околиці. Боротьба з барськими конфедератами також підривала продуктивні сили. Російсько-турецька війна 1768—1774 років, що точилася на території Дунайських князівств, на тривалий час обірвала торгові зв’язки Станіслава з гирлом Дунаю. В 1769 році на запрошення австрійського уряду більшість вірменських купців залишила Станіслав і переселилась за Карпати (в місті залишилися тільки 16 вірменських родин). Самоврядування вірмен у Станіславі перестало існувати.
Негативно відбивались на житті міста епідемії інфекційних хвороб. У 1770 році, зокрема, від чуми тут загинуло 1332 чоловіка. Це змусило більшу частину населення втікати до навколишніх сіл.
Після першого поділу Польщі Станіслав опинився під владою Австрії. Він став центром одного з 18 округів Галичини. Були створені кружні адміністративні органи. Міський магістрат тепер підлягав уже владі окружного управління, на чолі якого стояв староста.
В 1786 році австрійський уряд підтвердив привілеї торгово-ремісничого населення Станіслава. За Потоцькими залишалось тільки право на одержання прибутків з міста. Внаслідок банкрутства останнього власника міста Прота Потоцького в 1801 році Станіслав і навколишні села перейшли у власність державної казни.
В 1793 році у місті налічувалося 908 родин, які складали 5,5 тис. чоловік. З них 312 родин належали до комірників, яким засоби до існування давала лише праця по наймах.
У середині XIX ст. у Станіславі було 48 крамниць, 4 шкіряні й галантерейні магазини, 3 торговельні склади. Тут щорічно відбувалося 5 ярмарків, на які доставлялися різні промислові товари та худоба. Станіславські купці за низькими цінами скуповували в навколишнього населення худобу та інші сільськогосподарські продукти і вивозили їх до Австрії або за кордон. Це давало їм величезні прибутки.
Важливе значення для розвитку економіки міста мали шосейні шляхи. У 1790— 1815 рр. прокладено дорогу Стрий—Станіслав—Коломия—Кути, а згодом — Новий Сонч—Самбір—Дрогобич—Стрий—Станіслав—Коломия—Чернівці. Розвивалася й місцева промисловість. Діяли 2 кондитерські підприємства, фабрика лікерів, 4 броварні, гуральня, 12 водяних млинів, 5 цегелень. Споруджувалися невеликі підприємства, де виробляли ножі, свічки, мило. Була відкрита друкарня. На цих підприємствах працювали здебільшого збіднілі ремісники. 1847 року в місті налічувалося 10 ремісничих цехів, що об’єднували 376 майстрів і 264 челядники.
В той час, коли зростали й багатіли власники підприємств, становище робітників і підмайстрів дедалі погіршувалося. Робочий день їх тривав 12—14 годин, а заробіток не міг навіть задовольнити елементарних потреб сім’ї. Наплив із розорених сіл напівдармової робочої сили давав змогу власникам утримувати на низькому рівні заробітну плату і за рахунок експлуатації трудящих наживатися й збільшувати своє промислове виробництво.
Поступово впорядковувався Станіслав. Уже в першій чверті XIX ст. були ліквідовані кріпосні споруди, які втратили оборонне значення. Крім добре обладнаного ринку, в місті забрукували 4 площі і 24 вулиці. В розкішних кам’яницях, зведених переважно в центрі, проживали купецька верхівка, урядники, духовенство, а біднота тулилася на околицях у дерев’яних халупах.
Трудящі Станіслава не мирилися з тяжким становищем і піднімалися на революційно-визвольну боротьбу. Особливо вони активно діяли підчас буржуазно-демократичної революції 1848 року. Зразу ж за повстанням віденського пролетаріату відбулися виступи на вулицях Станіслава. 27 квітня пройшла масова антиурядова демонстрація, сталися збройні сутички між трудящими і військом. Під час цих подій був убитий гімназист Стефан Гошовський. Його похорон 30 квітня перетворився на маніфестацію населення міста й навколишніх сіл. Над могилою Гошовського виголошувалися промови. Учасник повстання 1830—1831 рр. Й. К. Цибульський закликав до дружби між українцями й поляками.
Представники української інтелігенції міста й повіту 30 травня 1848 року організували свою окружну раду. Її очолив учитель Євстахій Прокопчиць. У протесті на ім’я австрійського рейхстагу рада вимагала, щоб у всіх школах Галичини викладання провадилося українською мовою, були реорганізовані гімназії, де б навчання стало доступним для всього народу.
Тоді ж у Станіславі виникла й польська окружна рада, а для захисту її створили національну гвардію. Щоб підтримати революційні виступи в Станіславі, сюди зі Львова прибуло кілька керівників демократичного крила польського національно-визвольного руху в Галичині. Вони тут стали видавати «Станіславський часопис» — першу газету в місті. Редакторами її були Ян Валігорський та Євстахій Рильський. Газета пропагувала демократичні ідеї, що знаходили активну підтримку польського й українського населення. Однак після поразки повстання у Львові її заборонили друкувати. На початку 1849 року припинили свою діяльність і окружні ради в Станіславі.
Після скасування кріпацтва прискорився, розвиток міста. З 1866 року Станіслав стає важливим залізничним вузлом. Це сприяло створенню нових промислових підприємств. Для ремонту вагонів та паровозів у Станіславі відкрилися майстерні. Крім них, тут працювали паровий млин, 3 парові лісопилки, 4 гарбарні, газовий завод, 2 друкарні, фабрика штучних добрив, картонна фабрика. Всього у місті 1886 року налічувалося близько 30 рібних підприємств.
З дальшим розвитком промисловості більшого значення набирали кредитно-банківські установи. У Станіславі відкривали свої філіали віденські і львівські банки. Збільшились операції в міській ощадній касі, яка утворилася ще в 1860 році. Працювали агентури різних страхових компаній. Українська буржуазія мала у Станіславі агенство страхового товариства «Дністер». У 90-х роках XIX ст. у місті налічувалось 14 кредитно-банківських установ, що фінансували переважно шляхту, купців, промисловців, а також магістрат.
З 1867 року Станіслав став повітовим центром.