Возз’єднання з Радянською Україною. Івано-Франківськ у роки Великої Вітчизняної війни
Трудящі Станіслава вірили, що вони доб’ються щастя й свободи. Руку братерської допомоги їм подала Червона Армія у вересневі дні 1939 року. 17 вересня з ініціативи колишніх членів КПЗУ у Станіславі було створено революційний комітет і загін робітничої гвардії. Головою ревкому став Вільгельм Столярчук (нині почесний громадянин міста), а членами — Станіслав Бондар, Шимон Екштейн-Добжанський, Євстахій Рудзинський та інші комуністи-підпільники. Робітнича гвардія розгромила поліцію. Представники польсько-панської адміністрації втекли з міста. На ратуші замайорів червоний прапор. Оскаженілі офіцери відступаючих польських військ вирішили його зірвати. Захищаючи знамено від пілсудчиків, загинули комсомольці А. Євчук та Б. Гундерт. Біля входу до ратуші, де тепер обласний краєзнавчий музей, встановлено меморіальну дошку, яка вшановує пам’ять героїв. Ім’ям Августина Євчука названо одну з вулиць міста і середню школу № 13.
18 вересня до Станіслава вступили частини Червоної Армії. Цей день перетворився на радісне свято для всіх трудящих. На вулицях відбувалися теплі зустрічі населення з своїми визволителями. Наступного дня на розі сучасних вулиць Радянської і Щорса на багатолюдному мітингу жителі висловили сердечну подяку Комуністичній партії і Радянському уряду за принесену волю. Про цю подію розповідає меморіальна дошка на одному з будинків міста.
Після визволення Станіслава було створено воєводське і міське тимчасові управління. Міське управління очолив В. Д. Чучукало, а згодом — Ю. С. Безкровний. Народна влада разом з частинами Червоної Армії запровадила революційний порядок. На підприємствах створювались робітничі комітети, які здійснювали контроль над виробництвом, а там, де власники підприємств повтікали, брали до своїх рук керівництво фабриками й заводами. Завдяки зусиллям робітничих комітетів пущено в дію два млини, дріжджовий завод, 7 цегельних заводів. Для ліквідації безробіття організовувались промислові комбінати і майстерні.
Трудове населення вперше за всю історію свого міста взяло участь у вирішенні важливих державних справ. Таємним голосуванням воно обирало депутатів до Народних Зборів Західної України. Народними посланцями від Станіслава були В. Я. Столярчук, Д. М. Штундер, М. В. Ридз та ін. Виражаючи волю трудящих міста, М. В. Ридз у своїй промові на Зборах заявила: «Ми з вами приїхали сюди, щоб передати волю наших виборців, щоб сказати про єдине бажання мільйонів трудящих —встановити на колишніх знедолених землях Західної України, які були пригноблені панством, Радянську владу. Таке й тільки таке може бути наше вирішення, бо у нас не може бути іншого шляху, крім шляху з мільйонами будівників Країни Рад».
Початком соціалістичної перебудови економіки міста була націоналізація банків, транспорту, промислових підприємств. У власників залишились тільки дрібні кустарні заклади. Швидко відновили роботу всі промислові підприємства. Після довгої консервації запрацював нафтопереробний завод. Тільки протягом першого року існування Радянської влади в Станіславі побудовано ряд нових підприємств та цехів, серед них швейну та взуттєву фабрики. З невеликих майстерень виріс завод сільськогосподарських машин.
Вільні від експлуатації робітники включилися в соціалістичне змагання. Перед вели машиністи Станіславського паровозного депо А. Осинчин та В. Чернобаев, бригадир молодіжної бригади меблевої фабрики І. Григораш, керівник бригади столярів цієї ж фабрики П. Хработів. Їх приклад наслідували робітники інших підприємств.
До першої річниці возз’єднання Західної України з Українською РСР у місті працювало 45 промтоварних і 113 продуктових магазинів, 14 їдалень.
Населення міста користувалося безплатною медичною допомогою. Уже 1939 року в Станіславі відкрили міську поліклініку з 8 відділами, де працювало 28 чоловік медичного персоналу, і обласний протитуберкульозний диспансер. За рік після визволення населення обслуговували 14 лікарських установ, будинок грудної дитини, 7 амбулаторій, 5 медпунктів на підприємствах, міська санітарна станція. При всіх школах працювали штатні лікарі.
До возз’єднання школи міста охоплювали навчанням лише 60 проц. дітей. За Радянської влади всі діти трудящих сіли за шкільні парти, навчання велося рідною мовою. Тимчасове міське управління відрядило із Станіслава на роботу в села повіту 120 вчителів, що раніше були безробітними до 10 і більше років. Міські школи незабаром були реорганізовані відповідно до діючої в Радянському Союзі системи народної освіти. І вже на початку 1940/41 навчального року в місті працювало 28 шкіл.
Народні маси дістали широкі можливості для розвитку української культури й мистецтва. До новоствореного Державного українського драматичного театру ім. І. Франка прийшли артисти, які раніше мандрували по селах і містах, зазнаючи неймовірних злиднів. Тут розгорнули творчу діяльність відомі на західноукраїнських землях артисти Іван Когутяк, Ярема Стадник, Марія Нікольська та ін. Колектив уперше показав на своїй сцені п’єси радянських драматургів: «Платон Кречет» О. Корнійчука, «Любов Ярова» К. Треньова.
У Станіславі над створенням фільму «Визволення» працював видатний діяч радянського мистецтва О. П. Довженко. 1940 року цей фільм з’явився на екранах і демонструвався по всіх кінотеатрах області.
Важливим осередком музичної культури міста і всього Прикарпаття стала державна філармонія. При ній працював симфонічний оркестр та Гуцульський ансамбль пісні й танцю. Понад 500 дітей і дорослих здобували музичну освіту в 2 музичних школах та середньому музичному училищі. В місті працювали 5 кінотеатрів, будинки культури, клуби, де розвивалася художня самодіяльність трудящих.
Так у багатонаціональній сім’ї радянських народів населення Станіслава після віковічного пригноблення розправляло свої плечі, набирало сил, будувало нове життя. Але напад фашистів на Радянський Союз став на перешкоді дальшого розвитку.
На світанку 22 червня 1941 року німецька авіація бомбила Станіслав. Зенітники Червоної Армії зустріли ворога вогнем своїх батарей. Воїни підрозділу лейтенанта О. О. Муравйова збили два ворожі літаки і взяли в полон німецьких пілотів. Протягом наступних семи днів повітряної оборони міста вони ще збили 5 літаків. За бойові дії О.О. Муравйов був удостоєний своєї першої урядової нагороди — ордена Червоної Зірки. Ордени й медалі одержали старший сержант 1. Кузьменко, єфрейтор П. Малоног та інші бійці батареї.
2 липня 1941 року фашистські війська захопили Станіслав. Користуючись послугами українських буржуазних націоналістів, гітлерівці розпочали масові розправи над радянськими людьми. Тільки за один день, 3 серпня 1941 року, вони розстріляли 600 вчителів, інженерів, лікарів, юристів та інших представників радянської інтелігенції.
На південно-західній околиці Станіслава загарбники створили гетто, куди почали зганяти єврейське населення міста. 12 жовтня вони по-звірячому закатували тут 12 тис. чоловік. У грудні цього року гітлерівські кати відкрили ще один табір смерті на Бельведерській вулиці, де знищували щоденно по 100—150 радянських людей. За три роки окупації фашисти та їх пособники замордували в катівнях міста понад 127 тис. чоловік мирного населення та військовополонених. Криваві розстріли супроводжувалися жахливим знущанням. Десятки тисяч чоловіків, жінок, дітей були спалені або закопані живцем. Загарбники насильно вивезли з міста до Німеччини 17,6 тис. чоловік, переважно юнаків і дівчат.
Всі державні підприємства міста були оголошені німецькою власністю. Окупанти захопили кращі будинки, створювали для себе окремі магазини, кафе, кінотеатри тощо. Більшість навчальних закладів не працювала. В місті лютував голод. За найменше порушення розпоряджень окупаційних властей жителів розстрілювали без суду.
З окупантами активно співробітничали українські буржуазні націоналісти. Вони створили в місті т. зв. тимчасову управу, служили поліцаями, допомагали загарбникам насильно вивозити радянських людей на каторжні роботи.
Трудящі Станіслава чинили окупантам опір.
Організаторами антифашистської боротьби були комуністи.
Протягом 1942—1943 рр. у Станіславі діяла підпільна група під керівництвом робітника шкірзаводу М. П. Чередарчука. Вона підтримувала зв’язок із львівською партизанською організацією «Народна гвардія» імені Івана Франка. До її складу входили робітники Д. П. Порохняк, І.М. Дупляк, І. Д. Довбуш. Кожен з них створював ще групи, через які проводилась робота. Квартира Чередарчука використовувалась для перебування і зустрічей зв’язківців з Варшави і Львова. Сюди доставляли антифашистську літературу, яку розповсюджували підпільники серед міського населення.
Час визволення наближався. В ніч на 31 березня 1944 року воїни Чортківської гвардійської танкової бригади під командуванням полковника В. М. Горєлова підійшли до околиць Станіслава і зав’язали бої з противником. Зламавши опір гітлерівців, першими в центр міста увірвалися танки Героя Радянського Союзу гвардії старшого лейтенанта Д. І. Сірика та гвардії лейтенанта Ю. Верьовкіна.
Виняткову хоробрість проявили танкісти батальйону майора М. Й. Гавришка. Прорвавшись в один з районів укріпленого Станіслава, вони визволили велику групу ув’язнених сімей воїнів Червоної Армії. Всю ніч у місті не вщухав запеклий бій. До ранку гітлерівське командування поспішно перекинуло до Станіслава свіжі танкові й артилерійські частини. Під натиском переважаючих сил ворога радянські війська змушені були відійти від міста й зайняти оборону.
В липні 1944 року війська 1-го Українського фронту перейшли в рішучий наступ на Львівському напрямі. В результаті успішних дій були створені сприятливі передумови для визволення Станіслава. У боях за місто брали участь воїни 1-ї армії під командуванням генерала А. А. Гречка. До 26 липня їм вдалося перерізати всі комунікації ворога, і фашистське угруповання, що обороняло місто, позбулося шляхів відходу. Тим часом частини полковників І. Герасимова та М. Новожилова перехопили всі шляхи на Станіслав.
Вранці 27 липня 161-а Червонопрапорна ордена Богдана Хмельницького стрілецька дивізія, яка потім була названа «Станіславською», розгорнула активні бойові дії. В першому ешелоні дивізії наступав полк під командуванням Героя Радянського Союзу полковника В. М. Федотова (згодом почесного громадянина міста). Ворог не витримав атак радянських військ і хаотично відступив. Цього ж дня столиця нашої Батьківщини Москва салютувала військам, що визволили Станіслав, двадцятьма артилерійськими залпами із 224 гармат. 26 з’єднанням і частинам, що відзначились в боях, присвоєно назву «Станіславських», 9 частин нагороджено орденами Червоного Прапора, 6 — орденами Червоної Зірки.
Жителі Івано-Франківська свято шанують пам’ять воїнів-визволителів. Кращі вулиці міста названо іменами Героя Радянського Союзу старшого сержанта І. К. Серикова, майора В. П. Цимбалюка, капітана П. П. Дадугіна, лейтенанта медичної служби Катерини Матросової та ін. У зелені потопає братська могила героїв, що загинули в боях за визволення міста.