Савинці, Балаклійський район, Харківська область
Савинці — селище міського типу, центр Савинської селищної Ради Балаклійського району, розташоване на лівому березі річки Сіверського Дінця, за 20 км на південний схід від Балаклії. Через селище проходить залізниця, що зв’язує Донбас з Харковом та іншими промисловими центрами країни. Населення — 8,3 тис. чоловік.
Територія, де тепер розташоване селище, була заселена здавна. Археологами виявлені тут 8 поселень епохи неоліту, поховання древньоямної (III тис. до н. е.), катакомбної (II тис. до н. е.) та зрубної (І тис. до н. е.) культур і стоянки тих часів. Знайдено також пам’ятки салтово-аланської культури (VIII—IX ст. н. е.), кам’яні кочівницькі скульптури — баби (X—XI ст. н. е.) та золотоординські монети XIV—XV ст. н. е.
Історія виникнення селища нерозривно пов’язана з історією заселення Слобідської України. В кінці XV — на початку XVT століття, коли для охорони південних кордонів Російської держави від спустошливих набігів татар створювалася військово-сторожова служба, сторожові пости, або як їх тоді називали «сторожі», з’явилися і по річці Сіверському Дінцю. Однією з таких сторож була Савинська. Протягом цілого століття, аж до 1671 року, біля Савинського броду стояв сторожовий пост.
В 1671 році на постійне поселення сюди прибуло сто сімей «черкас» на чолі з сотником Г. Могилкою. Так виникла Савинська слобода. В деяких документах Савинці називаються і містом, і містечком. За версту від слободи переселенці побудували острожок з караульними баштами, встановили надовбні, за якими насипали земляний вал, огородивши його частоколом. Козацька сотня, що перебувала в Савинцях, належала до Харківського полку. Але в 1685 році, після того, як в Ізюмі була збудована фортеця і виділився Ізюмський полк, «старшина, урядники і козаки міста Савинського» були приписані до цього полку.
Розташована на одному з шляхів, що вели у внутрішні райони країни, слобода часто зазнавала грабіжницьких нападів татар. Влітку 1678 року татари спалили слободу і забрали в полон багатьох жителів. Набіги повторювалися у 1688, 1697 та 1736 роках. Татарські напади, а також епідемії чуми 1718—1739 рр. спричинились до того, що кількість населення слободи дуже зменшилась. Щоб залучити нових «служилих людей», царський уряд надав переселенцям ряд привілеїв: вони звільнялися на 10—15 років від усяких податків та від «дальньої полкової служби», могли без оподаткування торгувати тощо.
В 1732 році в слободі проживало всього 494 жителі. Це були в основному козаки. У 1765 році майже всі вони переведені на становище військових обивателів. За даними 1778 року тут проживали 1481 військовий обиватель та 67 «підданих», тобто кріпосних селян.
Населення слободи займалося хліборобством, скотарством і ремеслами. Сіяли головним чином яру пшеницю, жито та ячмінь, виготовляли дерев’яні та ковальські вироби, ткали полотна, сукна для себе і на продаж, добували камінь, що використовувався на мощення доріг. У 1768 році багаті обивателі мали 11 винокурень на 30 казанів.
Зручне географічне положення — через слободу проходив торговий шлях — сприяло її розвиткові. Зберігся опис Савинець за 1767 рік. В слободі було 11 вулиць та перевулків, налічувалося 267 дворів. Тричі на рік тут відбувалися ярмарки, куди привозили сукна, шовкові та бавовняні тканини, хліб, вино, овочі та фрукти.
Ще з перших часів заселення слободи швидкими темпами зростало землеволодіння козацької старшини та поміщиків. Місцеві багатії скуповували у збіднілих козаків кращі землі, збагачувалися лихварством. Дуже погіршало становище населення із запровадженням військових поселень. У 1828 році в слободі проживало 2274 чол. військових поселенців, які, відбуваючи важку муштру, займалися також і сільським господарством.
Після скасування військових поселень вони були переведені на становище державних селян. На середину XIX століття значна частина селян залишилася без землі і змушена була йти у найми до поміщиків та куркулів або подавалася на заробітки в Таврію чи на Кубань.
За даними на 1889 рік в Савинцях засівали 3950 дес. землі. Обробляли землю примітивним знаряддям, добрив вносили мало, тому врожаї були дуже низькими. Найкращі землі належали поміщику Міллер-Закомельському та куркулям — братам Губаренкам, Наріжним. їм належали і підприємства, збудовані на початку XX століття: пивоварний завод, паровий млин, крупорушка, цегельня.
Тільки в 40-х роках XIX ст. в слободі відкрили церковно-приходську школу; у 1892 році тут навчалося 164 учні та працювало два вчителі.
Напередодні революції у Савинцях — тоді волосному центрі Ізюмського повіту — діяли три земські змішані училища, в них працювали всього чотири вчителі. Заняття відбувалися в три зміни і лише російською мовою. Тільки у 1917 році в прийомі до школи було відмовлено 100 дітям шкільного віку.
Навесні 1917 року, коли до Савинець докотилася звістка про перемогу Лютневої революції, жителі села, очолювані Тихоном Походенком, Денисом Наріжним, Семеном Курилом, Зіновієм Драбаном, розгромили поліцейський участок, розігнали поліцію. До складу земельного комітету, обраного пізніше, увійшли найбільш активні селяни-бідняки. Комітет очолив С. Наріжний.
Незважаючи на перешкоди, що їх чинили націоналістичні елементи та куркульство, трудівники села з великим піднесенням вітали Жовтневе збройне повстання в Петрограді. Дізнавшись про історичні рішення І Всеукраїнського з’їзду Рад, вони приступили до організованого розподілу поміщицьких земель та майна. На початку 1918 року було затверджено волвиконком на чолі з М. Є. Оліферевським, який діяв до окупації слободи кайзерівськими військами. Енергійну діяльність розгорнув земельний відділ виконкому. Вже 29 січня 1918 року волосний земельний відділ постановив просити революційний штаб відпустити гвинтівки для озброєння вартових, що стоять біля маєтків, щоб не допустити стихійного поділу земель.
Виступаючи на захист Радянської влади, багато жителів Савинець брало активну участь у партизанській боротьбі проти німецьких окупантів. Серед них Н. К. Коловоротний, В. В. Тимофієнко, С. О. Наріжний, Д. П. Андрієвський, С. М. Курило, Д. А. Денисенко, С. Ф.. Кравцов, Т. Чередниченко, М. Слюсар.
На початку 1919 року в Савинцях було відновлено Радянську владу. Волосний виконавчий комітет на чолі з С. О. Наріжним та партійна організація, створена ще у 1918 році місцевими комуністами Ф. П. Дудкою та С. М. Курилом, переборюючи опір куркульства, вживали заходів до здійснення продовольчої та земельної політики Радянської влади. Налагоджувалася також культурно-освітня робота. Як доповідав представник волосного виконавчого комітету на з’їзді завідуючих волосними відділами освіти, в Савинцях було організовано бібліотеку, музей, відремонтовано школу. З участю місцевих учителів у селах волості влаштовувалися лекції та бесіди.
Багато зусиль доклали савинські комуністи для мобілізації трудящих на боротьбу проти денікінців. Частина комуністів залишилася для підпільної роботи в тилу ворога. А після визволення Савинець у грудні 1919 року вони негайно створили революційний комітет. 10 січня 1920 року комуністи, що повернулися з Червоної Армії, та комуністи-підпільники відновили партійний осередок. В кінці лютого осередок об’єднував 10 членів та 16 кандидатів у члени партії.
«Ревком працює задовільно,— доповідав на Ізюмській партійній конференції 18 лютого 1920 року представник Савинської партійної організації…— Ставлення -селян до Радянської влади хороше… Щонеділі відбуваються загальні збори і мітинги» .
Величезне значення для залучення трудящих села до соціалістичного будівництва мали вже перші кроки партійної організації та ревкому по здійсненню закону Всеукрревкому про землю від 5 лютого 1920 року. Активно включилися у цю роботу члени КНС. На початок липня 1920 року у волості було організовано 5 комітетів незаможних селян, з участю яких волосний земельний відділ ділив землю між безземельними та малоземельними селянами, забезпечував їх посівним матеріалом та реманентом. Значну допомогу у засіві полів подавали члени КНС сім’ям червоно-армійців, а восени 1920 року незаможні селяни Савинської волості споряджали на врангелівський фронт добровольців, забезпечуючи їх усім необхідним.
Вірним помічником партійної організації стала Спілка Комуністичної Молоді, створена в селі у червні 1920 року. Організаторами її були П. Т. Походенко та М. П. Крамаренко. В липні 1920 року в організації налічувалось 24 комсомольці.
Вони розгорнули велику роботу серед сільської молоді. В селі був відкритий комсомольський клуб імені В. І. Леніна, де читалися лекції та влаштовувалися концерти. Члени культурно-освітнього товариства допомагали ліквідувати неписьменність серед дорослих.
Комуністи, комсомольці та незаможники вели нещадну боротьбу проти контрреволюційного куркульства, яке намагалося зірвати радянське будівництво, по-звірячому розправляючись з комуністами та сільським активом. Від рук бандитів у 1920 році загинули члени КНС І. К. Якименко, І. І. Тихий, І. С. Масляк. Старожили ще й тепер пам’ятають, як бандити катували одного з місцевих активістів — члена КНС А. І. Мініна. Його били мало не до смерті, а потім поставили босим на розпечену сковороду, але комуніст на всі знущання відповідав одним: «Хай живе Радянська влада!».
Величезну роботу провели партійні та радянські органи села після завершення громадянської війни. На початку відбудовного періоду в Савинцях проживало 6648 чол. Майже все населення було зайняте у сільському господарстві. Тільки у 1924—1925 рр. було відбудовано пивоварний завод та водяний млин. В 1926 році в селі засвітилися лампочки Ілліча: стала до ладу електростанція з нафтовим двигуном. А влітку 1928 року з ініціативи партійної організації села було створено перше товариство спільного обробітку землі. В ньому об’єдналися 19 сімей (116 чол.). Згодом їх приклад почали наслідувати й інші жителі села. Активними організаторами колгоспів були голова сільської Ради В. В. Тимофієнко, селяни-бідняки Д. П. Андрієвський, С. М. Курило, Д. С. Наріжний, В. Сильченко, І. Т. Семиволос. У 1930 році в Савинцях вже було шість колгоспів. Згодом всі колективні господарства об’єдналися в одну артіль «Червоний доброволець». Першим головою цього колгоспу працював С. А. Походенко.
У 1923 році Савинці стали районним центром Ізюмського округу. Партійні та радянські органи докладали всіх зусиль, щоб переконати трудящих у перевагах колективного господарювання. Багато допомагали у зміцненні перших колгоспів наймитсько-незаможницькі групи, які створювалися комнезамами у погодженні з партійними організаціями. Вже на початку травня 1930 року в Савинцях утворилося 3 такі групи, які об’єднували 180 чоловік.
Значну роль у зміцненні колгоспів та у розвитку колгоспного виробництва в районі відіграла Савинська машинно-тракторна станція. При МТС підготовлено сотні механізаторів. Серед великого загону трактористів і комбайнерів, що працювали в МТС, були й жінки — послідовниці Паші Ангеліної.
Напередодні Великої Вітчизняної війни на території Савинець було чотири колгоспи. Трудящі села працювали також на цегельні, відбудованій ще в роки першої п’ятирічки. Тоді ж було побудовано молокозавод, інкубаторно-птахівничу станцію.
З кожним роком зростав добробут трудівників, кращим ставало село.
Віроломний напад гітлерівської Німеччини перервав мирну працю радянського народу. В перший день війни з Савинець в Діючу армію пішло понад тисячу бійців. Жителі села активно включилися в роботу по спорудженню оборонних рубежів. У південній частині Савинець, паралельно річці Дінцю, місцеве населення викопало протитанковий рів та розставило «їжаки»; савинчани допомагали також військовим частинам ремонтувати зруйновані фашистською авіацією дороги та наводити переправи.
З місцевих жителів був створений винищувальний батальйон. Коли лінія фронту наблизилась до села, почалася евакуація населення та колгоспного майна.
На початку грудня 1941 року розгорнулися жорстокі бої біля Залиману, неподалік від Савинець. 11 грудня радянські війська змушені були залишити Савинці.
Увірвавшись у село, фашисти в перший же день розстріляли близько 150 мирних жителів. 10 днів вони не дозволяли їх ховати. Та, незважаючи на кривавий терор гітлерівців, населення активно допомагало підпільникам. Ще до окупації, у вересні 1941 року, в Савинцях було створено два партизанські загони: один з 16 чол., під командуванням С. А. Демченка і другий у складі 21 чол., де командиром був О. І. Тимофієнко, а комісаром Д. А. Вовченко.
Ці загони почали свою діяльність ще у жовтні 1941 року разом з частинами 6-ї армії. 23 жовтня партизанський загін О. І. Тимофієнка із засади закидав гранатами фашистську автомашину і знищив двох гітлерівців, 26 жовтня партизанський загін С. А. Демченка знищив німецьку розвідку — 30 гітлерівців, взяв у полон офіцера і передав його штабу радянських військ.
У листопаді 1941 року партизани систематично обстрілювали німецькі позиції, вони не раз порушували телефонний зв’язок, діставали цінні розвідувальні дані.
Темної листопадової ночі група партизан за завданням командування радянських військ пробралася у село Норцівку, де виявила важку батарею гітлерівців. Партизани С. А. Демченко, П. Я. Шалар, Г. Заєць, Д. Синицький та Я. Діденко підпалили сарай, що стало сигналом та орієнтиром для нашої артилерії. Артилерійським вогнем наших військ було знищено чотири важкі гармати німецької батареї та ворожий штаб. В цій операції відзначилася партизанська розвідниця Г. Я.Шейко. За мужність і героїзм вона однією з перших серед савинських партизанів була нагороджена медаллю «За відвагу». Цінні відомості про розташування німецьких штабів та про пересування військ передавали партизанам підпільниці-комуністки Галина Шаповалова та Meланія Сильченко. Фашисти схопили і розстріляли цих мужніх патріоток.
За завданням командування 411-ї Шахтинської дивізії, партизанський загін у листопаді 1941 року знищив штаб німецької частини в селі Залимані. В цьому бою було вбито шість гітлерівських офіцерів. Цього ж місяця партизани С. А. Демченко, П. С. Полежака, П. Я. Шалар спалили німецький склад в селі Іванчуківці, замінували дорогу поблизу села Чепіль, підірвали німецький обоз.
В складних умовах прифронтової смуги партизанам доводилося вступати в бій з досить значними підрозділами гітлерівців. Так, 27 листопада 1941 року дванадцять партизанів прийняли бій майже з ротою гітлерівців. Вони знищили 11 фашистів і вийшли з оточення.
1 грудня партизани на чолі з І. М. Олізаренком знешкодили німецького шпигуна з рацією, який пробрався у Савинці. 25 грудня 1941 року народні месники підірвали міст через річку Донець. Це була одна з найвідповідальніших операцій савинських партизанів.
За кілька місяців боротьби партизанські загони знищили 139 німецьких солдатів і офіцерів, взяли в полон 23 гітлерівців, розгромили два німецькі штаби, дві радіостанції, два склади та чотири автомашини.
В героїчній боротьбі проти німецько-фашистських загарбників смертю хоробрих полягли народні месники П. Г. Коваленко, А. П. Коритний, Д. П. Петух, Я. С. Шавкун.
У червні 1942 року гітлерівці схопили групу партизанів і після жорстоких катувань стратили їх у селі Тернівці Ізюмського району. Савинчани пам’ятають цих героїв: Н. К. Коловоротного, І. П. Воскобоя, С. Походенка, Я. М. Якименка, М. Г. Філіпчука, А. Д. Лаврова.
Багато жителів села відважно боролися з ворогом на фронтах Великої Вітчизняної війни. Серед них гвардії майор Ю. 3. Ященко, майор Т. М. Росляк, прославлений розвідник кавалер трьох орденів Слави І. С. Довгополий, капітан І. Г. Ященко та інші. 435 бойових вильотів зробив за роки війни льотчик-винищувач І. В. Тимо-фієнко. До Дня перемоги на борту його бойової машини красувалася 21 зірка — кількість особисто збитих німецьких літаків. Крім того, 6 ворожих літаків він збив у спільних боях. У липні 1944 року за мужність і героїзм комуніст І. В. Тимофієнко був удостоєний найвищої нагороди — звання Героя Радянського Союзу.
Після визволення Савинців 10 лютого 1943 року трудящі допомагали Радянській Армії. Вони будували і ремонтували зруйновані гітлерівцями мости через річку Донець, збирали кошти на побудову танкової колони. Всього у фонд оборони трудящі району передали 235 428 крб. та облігацій на суму 381 тис. карбованців. Для потреб армії передавалося також зерно, овочі тощо.
Партійна організація очолила боротьбу трудящих району за відбудову народного господарства. Відступаючи, фашистські варвари зруйнували та спалили електростанцію, 618 житлових будинків, радіовузол, друкарню, чотири школи, клуб,. лікарню. Збитки, заподіяні підприємствам та державним установам райцентру, становили 12 млн. крб., колгоспам — 2 млн. 140 тис., колгоспникам — 3,7 млн. карбованців.
Майже кожна сім’я втратила близьких і рідних. В період окупації гітлерівці розстріляли тут 200 мирних жителів. Багато жителів села загинули смертю хоробрих на фронтах війни.-
Велику допомогу трудящим села подала Радянська держава. Для відбудови господарських і житлових приміщень були виділені значні кошти.
Вже в перший післявоєнний рік мешканці села переселилися з землянок у будинки, почалася відбудова громадських будівель. У 1944 році стали до ладу електростанція та радіовузол. Наступного року було закінчено будівництво нового приміщення електростанції. В цьому ж році відбудовано лікарню.
Багато зусиль доклали трудівники села, щоб відродити колгоспне господарство. У перші дні визволення в Савинцях було відновлено чотири невеликі колгоспи. У 1949 році два колгоспи «Червоний доброволець» та «Червоний партизан» об’єдналися в один — «Шлях до комунізму». Пізніше цей колгосп був перейменований на «Маяк». У 1951 році об’єдналися й два інші колгоспи. Тепер на території селища є два колгоспи — «Маяк» та ім. Т. Ґ. Шевченка, які успішно розвивають своє господарство. Про те, як далеко сягнули вперед ці колгоспи, свідчать такі факти. В 1965 році тваринники колгоспу «Маяк» на кожні 100 га сільськогосподарських угідь одержали по 403 ц молока та 51,7 ц м’яса, на 100 га зернових — 17 400 штук яєць, тоді як у 1958 році тут було вироблено відповідно 221 ц молока, 31,8 ц м’яса та 1701 штук яєць. Ще вищих показників досягли трудівники колгоспу ім. Т. Г. Шевченка. На 100 га угідь тут вироблено 441 ц молока та 75,2 ц м’яса проти 178,6 ц молока та 36,2 ц м’яса у 1958 році.
Про зміцнення економіки колгоспів свідчить і зростання їхніх грошових прибутків. У 1952 році грошові прибутки колгоспу «Маяк» становили 36 тис. крб., а в 1965 році — 719 тис., у колгоспі ім. Т. Г. Шевченка відповідно — 84 тис. і 470 тис. крб. Це дало можливість збільшити натуральну і грошову оплату трудодня, а також розгорнути у широких масштабах капітальне будівництво.
В колгоспах селища збудовано нові виробничі споруди — приміщення ферм, зерно- і овочесховище, гаражі для сільськогосподарських машин. Докорінно змінилися умови праці на фермах: приготування кормів, напування худоби, прибирання приміщень — всі ці процеси механізовано. В цьому чимала заслуга шефів. Добрим словом згадують тваринники колгоспу «Маяк» робітників Харківського заводу «Поршень», які подали їм велику допомогу в електрифікації ферм. Робітничий колектив 2-го Харківського механічного заводу та будівельники Савинського цукрового заводу допомогли механізувати виробничі процеси в колгоспі ім. Т. Г. Шевченка.
В значній мірі механізовано й рільництво. У 1965 році колгоспи селища мали понад 40 тракторів та 30 комбайнів для збирання зернових культур, кукурудзи та цукрових буряків.
За цими цифрами стоять люди, величезна організаторська і політична робота, проведена партійною організацією. Комуністи, які очолюють вирішальні ділянки виробництва, є взірцем для всього колективу. Молочно-товарна ферма колгоспу «Маяк» — одна з кращих у всьому районі. В 1965 році колектив цієї ферми виробив по 403 цнт молока на сто гектарів угідь.
З ініціативи партійної організації колгоспу ім. Т. Г. Шевченка створено школу комуністичної праці, в якій механізатори і тваринники вивчають досвід передовиків.
Трудівники колгоспів «Маяк» та ім. Т. Г. Шевченка першими в Балаклійському районі включилися в змагання за звання колективів комуністичної праці. Високого звання ударника комуністичної праці удостоєні тваринники О. П. Ховбоша, У. Мокра, О. Т. Максименко, В. М. Сінна, механізатори В. І. Походенко, Ф. Марченко, І. Руденко, П. Д. Миколаєнко та багато інших.
Великі зрушення сталися не тільки в сільському господарстві. Ті, хто знав Савинці в перші післявоєнні роки, пам’ятають, що там, крім цегельні та невеличкого промкомбінату, не було ніяких промислових підприємств. Зараз селище стало невпізнанним.
До 1957 року на північно-західній околиці ще був пустир, а тепер тут десятки багатоповерхових будинків. За п’ять років виросло красиве й впорядковане містечко робітників цукрового заводу, який став до ладу в 1962 році. Савинський завод — одне з найбільших підприємств цукрової промисловості країни. Обладнаний новітньою технікою, він щодоби переробляє по 25 тис. цнт цукрових буряків.
Поряд із цукрозаводом розташований міжколгоспний відгодівельник—справжня фабрика м’яса. На площі 10 га розмістилися цехи по відгодівлі свиней, які можуть одночасно прийняти понад 20 тис. тварин, приміщення для відгодівлі великої рогатої худоби. До тваринницьких цехів підведено каналізацію, кормопроводи, під’їзні асфальтовані дороги. Всі процеси приготування і роздачі кормів механізовано і автоматизовано. Тут щороку відгодовується понад 3 тисячі голів великої рогатої худоби та 24 тисячі свиней.
На околиці селища, де колись стояла цегельня, що виробляла 10 тис. штук цегли на рік, виріс новий завод. У 1964 році він випустив 5 млн. штук цегли. Поблизу заводу — вапновий цех та пилорама.
В селищі є харчовий комбінат, до складу якого входять млин, олійниця, крупорушка, ковбасний цех. У 1965 році валова продукція комбінату обчислювалася у 1 млн. 8 тис. крб. проти 491,8 тис. у 1958 році. Розширилися молокозавод, інкубаторно-птахівнича станція.
У Савинцях розташована центральна майстерня районного об’єднання «Сільгосптехніки» — комплекс типових цехів з обладнанням для ремонту тракторів, комбайнів та іншої сільськогосподарської техніки. На території залізничної станції розміщені хлібоприймальний пункт, паливний склад, овочева перевалка.
Зараз у селищі не знайдеш жодного неписьменного. Тут є початкова, восьмирічна, дві середні школи, середня вечірня школа робітничої молоді, де без відриву від виробництва вчаться понад 100 юнаків та дівчат, а також школа ФЗН. В них працюють 75 учителів.
За багаторічну бездоганну роботу та успіхи, досягнуті у вихованні підростаючого покоління, вчительці середньої школи «М2 1 М. М. Радченко присвоєно звання заслуженого вчителя школи Української РСР. Понад тридцять років у Савинцях працює вчителька Є. М. Білогуб. Її педагогічна майстерність відзначена значком «Відмінник народної освіти».
Населення селища передплачує понад 8000 примірників газет та журналів, кожна сім’я передплачує журнал, газети. В багатьох сім’ях є власні бібліотеки.
Після робочого дня перед трудящими гостинно розкривають двері Будинок культури, літній кінотеатр, клуб цукровиків, колгоспні клуби. Тут часто можна послухати цікаву лекцію чи концерт. На клубних підмостках виступають не лише учасники художньої самодіяльності, але й артисти з Харкова.
Традицією стають для савинчан свята врожаю, вечори слави передовиків виробництва.
Савинська бібліотека налічує близько 30 тис. книг. Є бібліотеки і в колгоспах, і на підприємствах, які працюють на громадських засадах.
Великі зміни в культуру і побут села внесла суцільна електрифікація. Селище одержує струм від державної енергосистеми. Тепер у Савинцях є телефонна напівавтоматична станція на 120 абонентів, трансляційний радіовузол, три стаціонарні кіноустановки. В особистому користуванні населення — понад 2000 радіоприймачів та телевізорів. Є у савинчан 15 власних автомобілів, 85 мотоциклів, багато велосипедів.
До Жовтневої революції у селі була лише одна амбулаторія з чотирма медичними працівниками. Зараз тут працюють дільнична лікарня з хірургічним, терапевтичним, пологовим, дитячим та інфекційним відділеннями, клінічна та бактеріологічна лабораторії, протитуберкульозний диспансер. 64 медичні працівники обслуговують трудящих.
Три маленькі крамнички на все село — такою була дореволюційна торгівля в Савинцях. А сьогодні в селищі понад 40 магазинів, їдалень, буфетів. Новий побут владно входить в життя селища: «Книги», «Одяг», «Культтовари», «Продукти» — ці вивіски стали звичними. Є тут водопровід, лазня, перукарні.
З 1959 року забудова Савинців провадиться за генеральним планом і типовими проектами.
В селищі з’явилися заасфальтовані вулиці, просторі цегляні будинки, які потопають у зелені.
Територія під житловими новобудовами невпинно розширюється. За післявоєнні роки житловий комунальний фонд зріс на 10605 кв. метрів, індивідуальний — до 20 тис. кв. метрів.
Від дореволюційного минулого лишилася хіба що назва однієї з доріг, які ведуть до селища. Старожили ще й тепер називають її «етапною» і згадують, як по ній гнали на каторгу революціонерів. Давно це було, але в народі зберігається пам’ять про одну із скорботних сторінок життя видатного українського поета Павла Грабовського, який разом з іншими «етапниками» сидів у савинській пере сильній тюрмі.
В селищі споруджено пам’ятники тим, хто загинув, захищаючи Радянську владу у буремні роки громадянської війни та в битвах проти німецько-фашистських загарбників.
А в центрі парку височить пам’ятник творцеві Радянської держави Володимиру Іллічу Леніну. І в будні, і в свята не в’януть квіти біля його підніжжя.
Плани трудівників селища і в господарському і в культурному будівництві великі. З певністю можна сказати, що вони будуть здійснені, бо за це взялися люди, які вирішили жити і працювати по-комуністичному, люди, які житимуть при комунізмі.
Л. О. ДИХАНЬ, В. Д. ЯЦЕНКО