Борова, Борівський район, Харківська область
Борова — село, адміністративний центр Борівського району. Розташована за 165 км від Харкова. Через Борову проходить залізниця Куп’янськ—Донбас. До найближчої залізничної станції Переддонбасівська — 2 км. Населення — 4276 чоловік.
Борівській сільській Раді підпорядковані населені пункти: Новоплатонівка і Шейківка.
На заході, за 4 км від села, широким морем розлилось Червонооскільське водоймище, а між ним і селом, з півночі на південь, майже на 20 км простягнувся сосновий бір. Можливо, що саме від цього бору дістала назву маленька річка Борова, ліва притока Осколу, що протікає через село. Від річки, мабуть, походить назва села.
Сучасна Борова включає колишній хутір Боровий і слободу Борову. Відомо, що вже в 1698 році, на правому березі Осколу, біля Гороховатських скель, існувала т. зв. Гороховатська чоловіча пустинь — невеликий монастир. Згодом, у 1760 році, цей монастир розташувався на лівому березі Осколу, при впадінні річки Борової. Можливо, що водночас з монастирем був заснований і хутір Боровий. Перша згадка в літературі про цей хутір датується 1773 роком.
Приблизно в 1780—1784 рр. у Куп’янському повіті Харківського намісництва проведено перепис усіх земельних угідь. У цих документах згадується про два хутори з однаковою назвою — «Боровий».
Один із цих хуторів для тих часів був чималим населеним пунктом, він мав 35 дворів з населенням 247 чоловік.
Розташований хутір по обидва боки річки Борової. Поблизу Піщаного озера та двох безіменних озер, обнесений огорожею з двома баштами, церквою і дерев’яними келіями, стояв монастир. Саме цьому монастиреві і належав хутір, населення якого обробляло монастирські землі.
На лівому березі річки Борової був другий хутір Боровий, а землі його — по обидва боки річки. Цей хутір мав лише 3 двори, в яких жило 20 чоловік. Усі вони були кріпаками поміщиці Трекової.
Обидва хутори були заселені вихідцями з Правобережної України, т. зв. черкасами. В листопаді 1788 року монастир було ліквідовано, землі його та майно перейшли у власність держави, селян перевели в розряд економічних, а згодом — державних. Ось чому пізніше, в XIX столітті, хутір Боровий згадується в літературі як казенний хутір.
У 1794 році з території ліквідованого шість років тому монастиря перенесено до хутора Борового на лівому березі річки церкву, навколо якої розрослась слобода Борова. Її населення поповнювалось також за рахунок колишніх військових з кірасирського полку, що після 25 років служби оселялись тут і наділялись невеличкими ділянками землі.
Населення хуторів, а потім і слободи Борової в основному займалося землеробством і тваринництвом. Вирощували жито, пшеницю, просо, овес, розводили велику рогату худобу, овець, подекуди розвивалось садівництво. Крім того, жінки пряли льон, коноплі, вовну, ткали полотно й сукно. Вироби йшли для власного користування, а іноді — на продаж.
Тривалий час Борова була невеликою слободою Гороховатської волості. В перші пореформені роки слобода мала лише 174 двори і близько 1400 жителів. Але вже тут працювала двокласна школа, щороку відбувалось два ярмарки. Пізніше кількість населення слободи значно збільшилась і досягла в 1885 році 4239 жителів, у 1903 році — понад 5000 4. На початку XX століття слобода розрослась, особливо в напрямку до хутора Борового, з яким з’єдналась однобічною вулицею — Одноребрівкою. В слободі торгувало чотири лавки, щотижня в неділю збирався базар і щорічно відбувалось чотири ярмарки. Борова серед навколишніх сіл поступово ставала торговельним центром. З 1903 року в ній перебувала волосна управа.
З розвитком капіталізму посилюється процес розорення трудового селянства. Поміщики і куркулі грабували селян, відбирали в них землі. Кількість зубожілих селянських дворів невпинно зростала, тим часом як поміщики зосередили в своїх руках кілька тисяч десятин землі, мали сотні пар волів, череди великої рогатої худоби. Жили вони не в Боровій, а в міських маєтках — у Куп’янську і Сватовому. Обробляли поміщицькі землі та доглядали худобу безземельні і малоземельні селяни за мізерну плату або ж за борги чи за оренду панської землі. В пошуках заробітку вони йшли на Дон, де їх нещадно експлуатували багаті козаки. Дехто йшов працювати на шахти Донбасу.
Малоземелля, поміщицький та куркульський гніт викликали невдоволення селян. У роки першої революції в Росії у селі були окремі випадки потрав поміщицьких посівів, спроби захопити врожай. Проте ці прояви класової боротьби селян мали індивідуальний характер, масових виступів ще не було. Щоб запобігти цим виступам, поміщики час від часу викликали стражників для охорони посівів та лісів.
Після революції 1905 року, під час столипінської реформи, і особливо в період першої світової війни, відбувається дальше розшарування селянства. Як і в інших місцях, у Боровій, поряд з безземельними та малоземельними господарствами, з’являються і куркульські господарства. Серед останніх найбільшим було господарство Колесника, що мав близько 40 десятин власної та орендував понад 300 десятин поміщицької землі. За часів першої світової війни цей куркуль купив усю орендовану землю.
Господарство Колесника збагачувалось за рахунок жорстокої експлуатації батраків та селянської бідноти. Щороку з весни він наймав на сезон 30—50 чоловік, крім десятка наймитів, що працювали постійно. Працювали вони від зорі до зорі, по 14—16 годин на добу, а одержували мізерну плату, якої не вистачало навіть для напівголодного існування. Ще менше платив куркуль своїм постійним робітникам — наймитам. Селяни змушені були йти до куркуля за позикою і потрапляли в кабалу. Так повторювалось з року в рік. Жорстоко експлуатували селян й інші куркулі.
Коли до Борової дійшла звістка про перемогу Лютневої революції, селяни спалили куркульську економію Колесника і зажадали розподілу землі. Але Лютнева революція не вирішила питання про землю, ніяких особливих змін у становищі селян не сталось.
Та ось пролунав постріл «Аврори». В Росії перемогла Велика Жовтнева соціалістична революція. В грудні 1917 року І Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив Радянську владу на Україні. Тоді ж у Боровій створено волосний революційний комітет (ревком) і сільську Раду. Організаторами боротьби за Радянську владу в селі виступили солдати-більшовики, донецькі шахтарі-колишні борівчани та селяни-бідняки, що теж побували на заробітках у Донбасі. Першим головою Борів-ського волосного ревкому був В. Н. Гунько, а головою сільради — місцевий селянин-бідняк А. П. Тарасенко. Згодом В. Н. Гуньжг загинув у боротьбі з німецько-кайзерівськими окупантами.
Особливо загострилась у селі класова боротьба в 1918 році, коли почали ділити землю. Було поділено близько 4,5 тис. десятин поміщицької та понад 600 десятин куркульської землі. Та скористатися з цього селянам не довелось. Україна була окупована військами кайзерівської Німеччини. У квітні вони вступили в Борову.
Разом з окупантами прибув каральний загін гайдамаків, до якого приєднався син борівського куркуля Колесника — Гаврило. Карателі примусили селян сплатити по 25 крб. штрафу за кожну захоплену десятину, землю відібрали і вчинили жорстоку розправу: селян нещадно били нагаями, а тих, хто найбільш активно виступав за розподіл землі і підтримував Радянську владу, заарештували й катували. Серед заарештованих був Д. О. Редька. Кілька днів його сікли шомполами, топтали чобітьми. Знівеченого, ледве живого виштовхнули з катівні. Багато місяців минуло, поки він зміг стати на ноги.
Дії німецьких окупантів та їхніх прихвоснів — гайдамаків обурювали селян, і вони активно включалися у визвольну боротьбу. По всій Україні ширився партизанський рух. Група народних месників із селян діяла і в районі Борової. Багато жителів села й досі пам’ятають, що незабаром після розправи гайдамацьких карателів у село влетів озброєний партизанський загін, який покарав куркуля Колесника.
В січні 1919 року в Боровій було відновлено Радянську владу, створено волосний ревком. Та завоюванням робітничого класу і селянства загрожувала білогвардійська армія Денікіна. За короткий час під керівництвом волосного ревкому і його голови X. М. Небувайла, начальника міліції В. С. Тимофеева та інших у селі було сформовано загін Червоної Армії. Він налічував понад 150 бійців, колишніх солдатів-фронтовиків, здебільшого борівчан. Загін діяв у районі Пісок-Радьківських. Під Обоянню він з’єднався з радянськими військами. В боях проти денікінців загинув славний більшовик — голова Борівського волосного ревкому X. М. Небувайло.
Наприкінці грудня 1919 року війська Червоної Армії визволили Харківщину, і, зокрема Борову, від білогвардійців. Радянська влада перемогла остаточно. Борівський волосний ревком був очолений більшовиком М. М. Гнойовим, а після його загибелі від рук бандитів — П. С. Миньком; головою Борівської сільради працював тоді В. С. Тимофеев.
Перед радянськими органами влади постало завдання відбудувати господарство, якнайшвидше почати постачання Червоній Армії і промисловим центрам хліба та інших продуктів. Це завдання ускладнювалося ще й тим, що мирній праці заважали місцеві куркульські банди Данченка, Чаплія та інші. Не раз тут бували й банди Махна. Вони зненацька нападали на села, палили хати, вбивали комуністів, радянських працівників, грабували селян, знущались над населенням.
Час від часу в Боровій створювались бойові загони для боротьби з бандитизмом. Очолювали ці загони Є. М. Богатирьов, А. Н. Болотов та інші товариші. Активними учасниками боротьби з бандами були І. А. Колінько, М. В. Будь, 3. Є. Косович та інші. Боротьба за зміцнення Радянської влади була жорстокою і тривалою. Багато борівчан загинуло у цій боротьбі.
Чималу роль у боротьбі з куркульськими бандами відіграв комітет незаможних селян (КНС), створений влітку 1920 року. Організаторами його були І. І. Грабар, 3. Є. Косович, Д. О. Редька та інші. Через рік організація налічувала вже понад 60 чоловік. Головою КНС був Д. В. Шульга. Комітет незаможних селян вів нещадну боротьбу з куркульським засиллям у селі, відбирав у куркулів хлібні лишки, зайву кількість землі тощо. Повністю були знищені куркульські банди лише за допомогою Червоної Армії.
Після закінчення громадянської війни до Борової повернулись фронтовики — комуністи С. М. Любий, Я. П. Ступак, П. О. Крамаренко та інші. У другій половині 1922 року було створено борівський партійний осередок на чолі з секретарем М. М. Величком. Ця група комуністів разом з позапартійним активом проводила велику роботу щодо розподілу землі, організації трудящих на відбудову села, налагодження господарства.
В березні 1923 року на Україні скасовано старий адміністративний поділ і запроваджено новий: губернії поділено на округи, округи — на райони. Борова стала центром Борівського району Ізюмської округи. Для допомоги місцевій партійній організації Ізюмський окрпартком відрядив до Борової групу комуністів. Серед них були Ф. Н. Мігіц, обраний секретарем створеного тут районного ком-осередку, Д. І. Логвиненко, обраний головою райвиконкому, та інші. Незабаром було створено Борівський райком партії. Приблизно в той же час у Боровій створено і комсомольський осередок. Першими комсомольцями були П. Т. Безкровний (секретар), Г. І. Радін, К. І. Ворона, І. Б. Кравцов, Ф. Ю. Сикало, В. Ю. Колісниченко, М. М. Радін та інші товариші.
Перед сільськими партійними, радянськими та комсомольськими організаціями стояло важливе завдання — змінити обличчя села, поступово перебудувати його на соціалістичний лад. Крок за кроком треба було переконати селян у перевагах кооперативного господарства, привчити їх до колективного господарювання, підняти культуру села, передусім ліквідувати неписьменність, навчити людей грамоти.
Поряд із споживчими та збутовими кооперативами виникали й виробничі кооперативи. В 1924 році в Боровій та на хуторі Боровому було організовано тракторні товариства.
Сільське тракторне товариство об’єднало 9 середняцьких господарств. На пайові внески, з допомогою й клопотанням КНС, товариство купило трактор і використовувало його для обробітку землі в кожному з господарств.
У 1928 році деякі члени товариства виявили бажання перейти до спільного обробітку землі, але через відсутність повної згоди це здійснити не можна було.
24 березня 1924 року в селі було організовано меліоративне товариство, до якого ввійшло 106 членів.
Хоча ці кооперативи існували й недовго, вони все ж відіграли значну роль у підготовці умов для масового колгоспного руху.
Перший в селі колгосп, що мав назву «Перша Борівська артіль», організовано 23 серпня 1928 року. До колгоспу вступило близько 30 родин. Ініціаторами створення цієї артілі були М. М. Ковзало, А. Г. Сидоренко, Г. X. Небувайло, І. М. Ісаєв, М. І. Сухомлин, Ф. П. Коновалов та інші.
25 травня 1929 року сільськогосподарська артіль перейшла на статут комуни з назвою «Ленінський шлях». Першим головою артілі, а потім комуни був місцевий селянин-середняк А. І. Сикало. В 1930 році його заступив на цьому посту робітник Харківської електростанції двадцятип’ятитисячник Ф. Н. Шпильовий.
Радянська влада допомагала молодим колгоспам посівним матеріалом, машинами, сільськогосподарським реманентом тощо. Так, навесні 1929 року Борівська артіль одержала від держави трактор і грошову допомогу.
Завдяки зусиллям партійної і комсомольської організацій, органів Радянської влади, відбувалися зміни і в культурному житті та побуті села. У 1924 році в Боровій уперше почали працювати лікар і акушерка, вони обслуговували весь район. Тоді ж у селі виникли хата-читальня, червоні кутки, гуртки ліквідації неписьменності. В 1927 році було відкрито клуб, у якому демонструвались кінофільми. Ці заклади стали осередками культурно-виховної роботи в селі.
Велику роботу щодо організації культурно-масових заходів проводили комсомольці. Вечорами вони збирали молодь, читали газети, обговорювали політичні події, організовували співи, випускали стінні газети, писали плакати.
У другій половині 20-х років за ініціативою комсомольців було створено хоровий та драматичний гуртки. Керували ними Володя і Віра Колісниченки, брат і сестра. У село приїжджав і багато допомагав їм старший брат Денис, який був актором. Колективи учасників художньої самодіяльності виступали не тільки в Боровій, але й у навколишніх селах та хуторах.
Всі більш-менш письменні комсомольці вели гуртки по ліквідації неписьменності. В 1927—1928 рр. один такий гурток, як згадує активна комсомолка того часу К. В. Сидоренко, припадав на кожні 10 хат. Активну участь у масово-політичній роботі та ліквідації неписьменності серед селян брали вчителі, зокрема Н. Д. Пелих та С. Д. Любарська.
Звичайно, діяльність комсомольців на цьому не обмежувалась. Під керівництвом партійної організації вони провадили велику роботу по кооперуванню населення, розповсюджували книги і брошури про досвід роботи колективних господарств, влаштовували читки цієї літератури серед селян. Допомагали вдовам і тяжко хворим у збиранні врожаю, провадили військово-шефську роботу, зокрема, організували осередок ТСОАвіахім, що налічував 37 юнаків і дівчат. У 1928 році комсомольці стали членами заснованого тоді першого в селі колгоспу. Вони допомагали провадити хлібозаготівлі, збирали насіннєві фонди, протруювали зерно і т. п. Дуже часто охороняли вночі громадське майно.
Активними членами комсомольського осередку були тоді Ф. Ю. Сикало, К. С. Радій, вчителька В. Ю. Колісниченко, К. В. Сидоренко та інші. Всі вони в 1927— 1928 рр. були членами бюро Борівського райкому комсомолу. Комсомольську організацію району очолював юнак з села Андріївки (тепер — Балаклійського району) П. Ю. Шелест. Пройшли десятиліття, і колишній ватажок борівських комсомольців виріс до відомого політичного діяча, очолив Центральний Комітет Комуністичної партії України, став членом Політбюро ЦК КПРС.
Наприкінці 1929 та на початку 1930 рр. почався масовий вступ селян у колективні господарства; було організовано ТСОЗи ім. Леніна, «Привілля», «Вільне поле», «Червоний прапор», «Кращий робітник», «Червона Москва», «Незаможник», «Зелений кут», «Праця бідняка» та інші. Створенню цих товариств протидіяли місцеві куркулі. Та вони відкрито не виступали, діяли нишком. Восени 1929 року, коли визначали ділянку для садиби комуни, деякі жінки, підбурені куркулями, з вилами, сапками, палицями побігли в поле і прогнали землемірів, потім повернулись до села й побили голову сільради М. М. Ковзала. Наступного дня на сільських зборах жінки з допомогою комуністів і комсомольців викрили підбурювачів і поставили вимогу виселити їх з села.
В авангарді колгоспного руху йшли комуністи. Секретарем сільського партосередку на той час був Д. М. Бабич. Незабаром всі ТСОЗи перейшли на статут артілі, деякі з них об’єдналися. До кінця 1930 року в селі було організовано п’ять артілей і комуну. Наприкінці 1931 року комуна «Ленінський шлях» реорганізувалась в артіль, а в лютому наступного року приєдналась до сільськогосподарської артілі «Привілля».
Таким чином, в селі було створено п’ять артілей: «Привілля», «Вільне поле», «Незаможник», «Зелений кут» і «Червона Москва». Вони існували (з перервою на час окупації) до 1950 року, коли відбулось укрупнення колгоспів.
У січні 1934 року в Боровій створено машинно-тракторну станцію та політвідділ при ній. Це сприяло дальшому зміцненню колгоспного ладу в селі.
Слідом за соціалістичною перебудовою сільського господарства йшла перебудова побуту, культури. На початку 30-х років майже повністю ліквідовано неписьменність серед дорослого населення, діти шкільного віку навчались у школі. Цікаво, що до Жовтневої революції не тільки в Боровій, але й в усій Борівській волості не було жодної людини з вищою освітою, жодного лікаря. На все село, в якому наприкінці 1917 року налічувалось понад 5 тис. жителів, працювало лише дві трирічні школи: в одній навчалось 214 учнів, у другій — 951.
Інтенсивно розвивалась шкільна освіта в селі в радянський час. Уже в 1929 році тут було відкрито п’ятий клас, а через три роки в Борівській семирічній школі відбувся перший випуск. В 1935 році відкрито 8-й клас і почато будівництво нової школи. Перший випуск середньої школи відбувся в новому двоповерховому приміщенні.
В 1935 році село знову стає центром відновленого Борівського району (з 1930 року, коли район було ліквідовано, Борова належала до Ізюмського району). Так було до 30 грудня 1962 року, коли Борівський район знову було ліквідовано, а Борову, як і вперше, передано до складу Ізюмського району.
Створення в Боровій МТС, районного центру відіграло значну роль у господарському і культурному’ будівництві села, в поліпшенні благоустрою. У 1934 році з ініціативи політвідділу МТС, колгоспники і службовці села, зокрема молодь, на громадських засадах перетворили сільський пустир на зелений парк. Комсомольці давно мріяли про нього. Ще в 1928 році вони посадили тут перші деревця.
У 1936—1937 рр. теж силами громадськості у парку споруджено Будинок культури на 350 місць. Тоді ж побудовано кілька приміщень для лікувальних закладів, житлових будинків для службовців, а також лазню, перукарню, кілька магазинів.
Ще у 1935 році Борівський райком партії порушив клопотання про прискорення будівництва залізниці, яка за проектом, складеним у 20-х роках, мала пройти поблизу Борової. Через три роки після того повз це село пройшла залізниця Куп’янськ — Донбас.
Колгоспи щодалі міцніли, зростали їхні прибутки, разом з тим підвищувався і добробут населення. З’являлись нові колгоспні ферми, все більше людей переселялось у нові будинки.
22 червня 1941 року, коли фашисти напали на радянську землю, в селі відбувся мітинг, після якого почався запис добровольців на фронт. Сотні борівчан стали до лав мужніх захисників Батьківщини.
Тимчасом фронт просувався на схід. Загроза ворожої окупації Харківщини ставала реальною. Райком партії приступив до формування підпільних та партизанських груп. У лісах понад Осколом було створено бази зброї, боєприпасів, продовольства, пального тощо.
Наприкінці вересня 1941 року частину населення було евакуйовано в тил країни. Вивезли основну техніку МТС, підприємств та колгоспів.
Фронт став на Сіверському Дінці. Борова опинилась у прифронтовій зоні. Почались бомбардування. Але трудящі села продовжували самовіддано працювати в колгоспах, на спорудженні окопів і траншей. Так було майже рік.
Влітку 1942 року гітлерівці знову перейшли в наступ, і 8 липня Борова була окупована ворожими військами.
Фашисти заарештовували і вбивали радянських патріотів, грабували колгоспи й населення. У вересні були заарештовані і після жорстокого катування розстріляні підпільники: колишній шахтар, пенсіонер, а напередодні війни секретар парт-організації колгоспу «Вільне поле» М. І. Виноградський, один з організаторів КНС, а пізніше голова одного з колгоспів Д. В. Шульга, комуніст М. І. Немилостивий та інші. Пізніше кати заарештували й вбили колишнього голову сільради комуніста М. М. Ковзала.
Окупанти докладали багато зусиль, щоб обмолотити і вивезти з району хліб урожаю 1942 року. Але завдяки діяльності підпільників, якими керував підпільний райком КП України на чолі з П. А. Журавльовим, фашисти свої наміри так і не могли здійснити. Радянські патріоти перешкодили цьому. Коли прийшла Червона Армія, на пунктах «Заготзерно» було 1200 тонн пшениці і 1000 тонн соняшнику.
Районне підпілля проводило велику роз’яснювальну роботу, розповсюджуючи листівки з повідомленнями Радянського інформбюро та інші матеріали.
Крім організованого підпілля, в районі діяли й окремі патріоти. Так, наприклад, не була зв’язана з районним підпіллям, але активно діяла в Боровій і в селах району лікар С. О. Головіна. Коли окупанти починали мобілізацію молоді для вивезення до Німеччини, вона оголошувала район тифозним, видавала довідки про вигадані хвороби.
1 лютого 1943 року частини Червоної Армії визволили Борову. Райком партії вийшов з підпілля і разом з органами влади приступив до організації роботи колгоспів, радгоспів, підприємств і радянських органів. Було розшукано тіла закатованих підпільників і з належними почестями поховано в братській могилі серед парку.
Уже в перші дні після визволення трудящі села відбудовували колгоспне господарство. Це було важко. Тваринницькі ферми були зруйновані, поля заросли бур’яном. На колгоспних дворах стояли окремі порожні приміщення, уцілілі від бомб і пожеж, та дещо залишилося з сільськогосподарського знаряддя. З цим і почали господарювати.
Колгоспи очолили: «Вільне поле» — Е. І. Чашка, «Привілля» — О. І. Сало, «Незаможник» — П. І. Стрельник, «Зелений кут» — І. Ф. Вінник, «Червону Москву» — Я. К. Виноградський.
Комуністи, комсомольці, безпартійні активісти роз’яснювали селянам про необхідність контрактації телят для колгоспних ферм, про збирання зерна для посіву. Здебільшого власними коровами, а то і вручну колгоспники обробляли землю, збирали врожай. Важко було, але село виконувало свої зобов’язання перед державою, зокрема поставки сільськогосподарських продуктів. Так, 7 грудня 1943 року сесія сільської Ради відзначала, що колгоспи «Вільне поле» і «Червона Москва» повністю виконали план обов’язкових поставок хліба державі.
Водночас населення допомагало фронту. Протягом першого місяця після визволення трудящі району зібрали й передали Першій гвардійській армії 250 тонн картоплі, 200 тонн овочів і 200 тонн м’яса. Готуючись до дня Радянської Армії, населення зібрало для дітей фронтовиків 1037 кг овочів, 823 кг картоплі, 1235 кг зерна, 1340 яєць тощо.
Весною 1943 року командування радянських військ звернулось до Борівського райкому КП України з проханням допомогти збудувати міст через Оскіл і відбудувати залізницю Куп’янськ — Донбас. На ці роботи вийшло понад 800 чоловік, переважно борівчан. Міст було споруджено за 12 днів, а залізницю від Куп’янська до Святогорська відновлено за 20 днів.
Весною і влітку 1943 року на Ізюмсько-Барвінківському напрямку відбувались великі бої. Борова приймала багато поранених, і райком партії, райвиконком та райком комсомолу докладали багато сил, щоб подати їм допомогу. Одночасно комсомольці організували збір подарунків для фронтовиків.
Мужньо боролися борівчани на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни, відстоюючи свободу і незалежність Радянської Батьківщини. Багато з них повернулось до села з заслуженою славою й урядовими нагородами. Добровольцями пішли на фронт брати-комсомольці Микола та Іван Котки. Микола Тихонович став на фронті комуністом, офіцером. Його бойові заслуги відзначені трьома орденами «Червоної Зірки» і медаллю. Іван Тихонович загинув у боях за Москву. Тричі тяжко пораненим повернувся в село кавалер кількох орденів і медалей М. І. Гапєєв. З кількома орденами і медалями повернулися додому О. І. Вітченко та І. П. Колесник. Три ордени і сім медалей прикрашають груди І. Ф. Вітченка; всю війну пройшов, брав участь в обороні Одеси, Севастополя, Сталінграда I. X. Соколов, нагороджений шістьма медалями.
Багато борівчан загинуло в боях за Батьківщину. Не повернулись три брати Радіни: політрук Іван Степанович загинув у бою під Москвою, солдат Павло Степанович — у бою на Ізюмсько-Барвінківському напрямку, капітан Федір Степанович — у бою за Кенігсберг. У боях з ворогом загинули також три брати Ларіонови: Василь Федосійович, Іван Федосійович і Володимир Федосійович. У боях за Прибалтику загинув капітан В. О. Колесник, нагороджений кількома орденами і медалями.
Під час війни з імперіалістичною Японією смертю героя загинув 22-річний комсомолець єфрейтор Василь Степанович Колесник. 10 серпня 1945 року в бою під містечком Шебеньтунь Колесник повторив безсмертний подвиг Олександра Матросова: він закрив грудьми амбразуру ворожого доту, щоб дати можливість своєму підрозділу розгорнути наступ. В. С. Колеснику посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
«Я дивлюсь на комсомольський квиток № 14668485 …, — пише в статті «Крізь тайгу і вогонь» двічі Герой Радянського Союзу генерал армії А. П. Белобородов.— Стерлась фотографія бійця. Неясні обриси обличчя. Але я бачу його, бачу очі воїна. Вони сміливо дивились вперед. їх не спотворював страх…
…В «Історії Великої Вітчизняної війни» вміщено фотографію його комсомольського квитка. І там, де відмічається сплата членських внесків, напис: „Загинув геройською смертю в боях з японськими агресорами 10 серпня 1945 року, закривши своїм тілом амбразуру ворожого дота». Кров’ю своєю сплатив солдат членські внески…».
Про подвиг цього героя складено пісні, написано поеми. Ім’я Василя Колесника з гордістю носять піонерські дружини Борівської середньої школи та школи в селі Турому Розі Приморського краю, де поховано героя. В Борівському парку стоїть пам’ятник-обеліск, встановлений комсомольцями району на честь свого славного земляка.
Війна і ворожа окупація завдали селу великої шкоди. За часів німецько-фашистської окупації в Боровій було знищено 55 будівель, пошкоджено школи, бібліотеки, Будинок культури, багато житлових будинків. Зруйновано МТС, телефон, телеграф, залізничну колію, електростанцію. Великої шкоди зазнало тваринництво, зернове господарство. За півроку окупанти вивезли з села лише великої рогатої худоби 520 голів. Усьому Борівському району було завдано збитків на 187,5 млн. карбованців.
Першу допомогу борівчанам подали трудящі Російської Федерації. Російські брати надіслали трактори, сільськогосподарські машини, будівельні матеріали, допомогли насінням, худобою. На громадських засадах були відбудовані приміщення Будинку культури, бібліотеки, лікарні. Тимчасові приміщення для школи ремонтували в 1944 році учні старших класів. Вони привезли з лісу матеріал для ремонту, побілили приміщення, приготували класи. В 1945 році учні разом з вчителями та батьками відремонтували повністю двоповерхову школу.
Швидко відбудовувалось господарство. Вже в 1948 році колгоспи району мали більше великої рогатої худоби й овець, ніж до війни. Всі борівські колгоспи того ж року виконали плани розвитку тваринництва. Збільшувалось поголів’я худоби і в господарствах колгоспників. Якщо на 1 січня 1949 року вони мали 643 голови великої рогатої худоби, то через півроку їх було вже 1043.
Підвищилась врожайність зернових; якщо в 1943 році, в перший рік після визволення району, середня врожайність цих культур у колгоспах становила всього 3,7 цнт з га, то в 1948 році вона піднялась до 10 цнт. У 1949 році колгосп «Червона Москва» зібрав по 255 цнт цукрових буряків з гектара.
В 1949 році борівські колгоспи повністю освоїли довоєнні посівні площі. Це стало можливим завдяки постійному піклуванню Комуністичної партії та Радянської держави про технічне оснащення сільського господарства. Лише в 1949 р. колгоспи району придбали 22 вантажні автомашини, 7 двигунів, 12 молотарок та багато іншої техніки. Тоді ж Борівська MTС мала 96 тракторів, 17 комбайнів, 40 молотарок тощо. Така кількість техніки дала змогу механізувати 98 проц. робіт на оранці, 74 проц. на сівбі, а також весь обмолот зернобобових культур.
У вересні 1950 року артілі «Зелений кут», «Вільне поле», «Незаможник» та «Червона Москва» за рішеннями загальних зборів кожної з них об’єднались в один колгосп. Спочатку він називався «Зоря комунізму», а потім — «Борівський». 11 березня 1953 року колгосп «Привілля» об’єднався з новоплатонівським колгоспом ім. Леніна і був названий іменем великого вождя. Об’єднання шести дрібних колгоспів у два великі створило нові умови для підвищення продуктивності праці в цих колгоспах.
Колгосп ім. Леніна має 4,5 тис. га землі, в т. ч. 2,8 тис. га орної, а також 253 га ставків, близько 100 га садів та інші угіддя. Артіль має велике технічне господарство. В її розпорядженні 17 тракторів, 10 вантажних автомашин, 16 різних комбайнів та інша техніка.
У 1965 році на кожні 100 га земельних угідь тут було 62 голови великої рогатої худоби, 35 овець та інша худоба; вироблено по 304 цнт молока, 67 цнт м’яса, в т. ч. по 24 цнт свинини. Тваринництво дало колгоспові понад 21 тис. крб. чистого прибутку. На 140 проц. виконано в 1966 році план зростання поголів’я великої рогатої худоби. В господарстві тепер понад 1,5 тис. голів овець (план — 1,1 тис. голів).
Якщо на початок 1954 року неподільний фонд колгоспу становив 139,7 тис. крб., то на кінець 1965 року він виріс майже в 10 разів і становив 1,3 млн. карбованців.
Колгосп ім. Леніна став одним з кращих у районі. Він не раз завойовував перехідний Червоний прапор райкому КП України і районної Ради депутатів трудящих. Тут є багато передовиків виробництва. За один лише 1966 рік 10 колгоспників нагороджено орденами й медалями СРСР: керівник механізованої ланки по вирощуванню кукурудзи В. Д. Буряк — орденом Трудового Червоного Прапора, чабан С. М. Кравцов — орденом «Знак Пошани», комбайнер М. І. Колесник — медаллю «За трудову доблесть». А пишатися справді було чим. Чабан С. М. Кравцов, наприклад, у 1965 році від 300 вівцематок одержав по 151 ягняті на кожні 100 маток; настриг по 4,5 кг вовни з вівці.
Міцне господарство має й колгосп «Борівський». Тут добра земля, є потрібна техніка, хороші працьовиті люди, серед них чимало майстрів високих урожаїв, досвідчених тваринників, кваліфікованих механізаторів, знавців садівництва.
Серед нагороджених у 1966 році урядовими орденами й медалями трудівників колгоспу — комбайнер В. І. Ляпка. В 1964 році комбайном РСМ-8 він зібрав урожай з площі 480 га (план — 200 га), в т. ч. ранніх зернових — з 347 га за 17 днів, намолотивши 8,8 тис. цнт зерна. У 1965 році він зібрав урожай з площі 521 га (план — 200 га), в т. ч. ранніх зернових — з 341 га за 14 днів, намолотивши близько 6,6 тис. цнт зерна. Не менші успіхи в нього і у збиранні врожаю 1966 року. В. І. Ляпка нагороджений орденом Леніна.
В 1964 році заробіток колгоспників за день становив у середньому в артілі ім. Леніна — 3 крб. 75 коп., в колгоспі «Борівський» — 2 крб. 54 копійки.
В обох колгоспах надаються платні відпустки, діти в яслах та дитячих садках утримуються коштом колгоспів. За рахунок артілей трудівники ланів лікуються і відпочивають на курортах. Колгоспники мають також додаткові прибутки з присадибних ділянок та домашнього господарства.
У Боровій є невеликі підприємства харчової промисловості: маслозавод, млин, олійниця; тут працює інкубаторна станція, очолювана заслуженим зоотехніком Української РСР 3. І. Жечус, досвідченим майстром своєї справи.
В 1957 році створено Червонооскільське водоймище, яке затопило місця, де був хутір Боровий, або Слобідка, як з часом його почали називати. Населення Слобідки переселилось на західну околицю Борової. Село стало більш компактним, добре впорядкованим. Лише вулиця Одноребрівка, що пунктиром хат простяглась на кілька кілометрів на захід, немов вказує на ті місця, де колись оселились перші мешканці.
На початку 60-х рр. у селі збудовано водопровід, лазню, прокладено 11 км шосейних доріг, 6400 кв. м тротуарів тощо. Значно зріс житловий фонд. Більшість вулиць озеленено. Особливо красивою стала вулиця Миру, до якої прилягає сільський парк.
Працюють 22 магазини, ларки та кіоски, в т. ч. магазини культтоварів, книжковий, взуттєвий, промтоварні, продовольчі та ін., майстерня побутового обслуговування.
Село електрифіковане і радіофіковане.
Тут постійно працюють поліклініка, лікарня на 100 ліжок, санстанція та інші медичні заклади. В 1963 році відкрито тубдиспансер на 25 ліжок. Серед медичних працівників, що обслуговують ці заклади, 15 лікарів та 56 чол. середнього медичного персоналу.
У Боровій три школи: загальноосвітня середня політехнічна, восьмирічна та початкова. У середній школі працює 37 вчителів, у т. ч. 25 з вищою освітою. При школі є інтернат на 25 учнів з державним утриманням, а також три групи подовженого дня на 96 учнів. У виробничій сільськогосподарській бригаді учні вчаться обробляти землю, застосовувати добрива, доглядати за посівами. Крім названих шкіл, у Боровій є вечірня та заочна середні школи, в яких навчається 550 чол. колгоспної та робітничої молоді.
Важливими осередками культурно-виховної роботи серед населення Борової є клуби та бібліотеки. Ще з 30-х рр. у селі працює Будинок культури; в ньому завжди людно. Лише в 1964 році самодіяльні колективи Будинку культури дали 54 концерти і вистави на своїй сцені, в колгоспних клубах, польових станах і фермах Борової та навколишніх сіл.
Новий колгоспний клуб збудовано в 1962 році в колгоспі ім. Леніна. Як і в Будинку культури, тут відбуваються лекції і доповіді, працюють гуртки художньої самодіяльності, влаштовуються концерти, вечори відпочинку, демонструються кінофільми.
В селі три бібліотеки. Найбільша з них має близько 20 тис. книг і обслуговує півтори тисячі читачів. Деякі мешканці села мають великі особисті бібліотеки. Найзначніша з них у сім’ї вчителів Білецьких. Вона налічує майже 2 тис. книг. Це кращі твори російської, української та зарубіжної літератури, книги радянських письменників.
В особистій власності жителів є 10 легкових автомашин, понад 100 мотоциклів, багато велосипедів.
В селі працюють на громадських засадах народна дружина по охороні громадського порядку, товариські суди, групи сприяння народному контролю, місцеве радіомовлення, кімната по боротьбі з дитячою бездоглядністю. Роботу останньої очолює комуніст-пенсіонер, заслужений вчитель республіки Н. Г. Панасенко. П’ятдесят років він працював на ниві народної освіти, але й тепер, коли йому за 70 років, не лишається осторонь громадського життя.
Багато нового, цікавого відбулося в історії Борової. Та найбільші зміни сталися в радянський час. Змінилися насамперед люди. Від обмеженості сільського життя інтересами лише свого власного господарства не лишилось і сліду. Селянин став політично освіченим, він живе інтересами всього народу, цікавиться тим, що відбувається в країні, у світі. І не дивно, що на початку 1966 року в Боровій працювало 1230 радіоточок, понад 100 телевізорів, близько 600 радіоприймачів. Населення передплачує понад 4200 примірників газет і журналів.
Та цього мало. Люди потяглись до вищої освіти. За роки Радянської влади з Борової вийшло понад 20 учителів з вищою освітою, близько 20 інженерів, кілька науковців, громадських і державних діячів.
Так, у Харкові працює кандидат с.-г. наук Ф. А. Павленко; він вивів культурні сорти лісового горіха-фундука, розробив агротехніку вирощування сіянців тополі, опублікував чимало наукових праць. В інших містах країни наукову роботу провадять борівчани Я. С. Шевченко, В. Я. Головня, І. О. Павленко. Після 25 років служби в Радянській Армії у 1956 році вийшов у відставку полковник М. М. Радін; згодом на заслужений відпочинок пішов колишній заступник міністра сільського господарства УРСР К. С. Радін. Обидва вони — одні з перших комсомольців Борової.
…Так, справді, великі соціалістичні перетворення в історії й економіці села, в побуті й психології людей докорінно змінили на краще і життя трудівників, і зовнішній вигляд села, і все трудове обличчя Борової.
В. І. БУРЯК, В. П. СТРЕЛЬЦОВА