Чугуїв, Чугуївський район, Харківська область
Чугуїв — місто районного підпорядкування, адміністративний, господарський центр Чугуївського району, шосте за кількістю населення місто області. Розташований Чугуїв на обох берегах р. Сіверського Дінця, біля впадіння у нього річки Чугівки, на автотрасі Харків — Ростов-на-Дону. Через місто проходить залізнична магістраль Харків — Куп’янськ. Віддаль до Харкова залізницею — 56 км, автотрасою — 39 км. Населення 23 тис. чоловік.
Місто Чугуїв дістало назву від Чугуївського городища. Назва ця, напевне, походить від татарського слова «чуга», що означає вузький каптан з короткими рукавами. Територія теперішнього Чугуєва і звалася Чугою, що означало — тут живуть люди, які носять чугу.
Початок заселення чугуївських земель сягає в глибоку давнину. Про це свідчать численні археологічні знахідки на території міста. Тут виявлено 3 поселення періоду бронзи (II—І тисячоліття до н. е.), скіфське поселення та городище (V— IV століття до н. е.), поселення раннєслов’янського часу (II—VI століття н. е.) та городище періоду Київської Русі.
Місцевість, де на початку XVII століття було засноване місто Чугуїв, до XIII століття належала древньоруським князівствам — Переяславському та Чернігівському. В московських документах XVI століття згадується Чугуївське городище, як «пам’ятка міста, що існувало ще до монгольського спустошення Росії». А в указі російського царя від 1647 року зазначається, що «Чугуївські землі та різні угіддя споконвіку нашої Московської держави».
В першій половині XIII століття Чугуївська земля під час навали татаро-монгольських орд була спустошена і стала частиною «дикого поля» — величезного краю, що перетворився у пасовиська для табунів кочівників. Ця місцевість відзначалась м’яким кліматом, повноводними, багатими на рибу річками, чудовими пасовищами, великою кількістю степових звірів і дичини. Зокрема, гагар і лебедів тут було так багато, що це відбилося навіть на місцевих назвах (село Леб’яже та місто Лебедин). Російський історик М. М. Карамзін називав ці багаті землі «країною Лебідь». Землі ці, за його словами, простягалися від Чугуєва до Сум. Згодом ця місцевість почала швидко заселятись і ввійшла до складу Російської держави.
У книзі «Материалы для статистики Российской империи» вказується: «За царювання Івана Грозного засновано на правому боці Дінця, в 120 верстах від Бєлгорода, Чугуїв».
У першій половині XVII століття на Чугуївських землях з’являються українці, або, як їх називають у московських указах,— «черкаси». Вони переселялися сюди, шукаючи захисту від гніту і сваволі польських панів.
У 1638 році до Бєлгорода прибув загін українських повстанців у кількості 865 чоловік на чолі з гетьманом Яковом Острянином. Вони звернулися до російського царя з проханням прийняти їх у російське підданство, зазначивши, що більше не в силі зносити «жорстокі гоніння і смертельні вбивства від папежан». Незабаром сюди прибуло ще 83 чоловіки. Кількість переселенців зростала. Уряд, прийнявши їх у підданство, наказав бєлгородському воєводі оселити прибулих на Чугуївському городищі і дати з казни допомогу хлібом, насінням для весняного посіву, матеріалами для будівництва житлових приміщень, дворів і спорудження фортеці. В розпорядження поселенців було передано землі, ліси і води навколо Чугуєва. За це вони мусили спорудити фортецю і нести сторожову службу.
Черкаси, які прийшли сюди з жінками та дітьми, були задоволені новим місцем проживання, бо «Чугуїв-городище міцно стоїть і взимку в тих місцях теплота буває». Разом з ними прийшли служилі люди з Бєлгорода на чолі з дворянином Максимом Ладиженським, що став чугуївським воєводою. У відписках Ладиженського за 1638—1639 рр. сказано про побудову фортеці, острогу та про заселення міста. Як свідчить випис із Розрядного приказу, Ладиженського за побудову міста Чугуєва було нагороджено.
Чугуїв згадується у «Писцовой книге стольника и воеводы князя Якова Волконского» (1639 рік). За даними цієї книги, служилих людей у Чугуєві було: боярських дітей — 140, станичних голів та їздців — 50, козаків — 300, стрільців московських — 200, різногородців — 200, пушкарів — 30, воротників — 6, ковалів — 2, теслярів — 1, а всього — 929 чоловік.
Хоч поселенцям і допоміг російський уряд, все ж вони зазнавали на перших порах значних труднощів. У них було обмаль худоби й реманенту, одягу, бо багато хто з них прийшов до Чугуєва в одній лише подертій одежині. їм доводилося щодня бути при зброї, щоб захищати свої двори від частих нападів татар. До того ж царський воєвода привласнював частину грошей, що видавалися за службу українцям і російським служилим людям, поводився з ними надзвичайно грубо. Зазнавали переселенці утисків і від самого гетьмана Острянина, який їх «зобидив і скривдив». У своїй чолобитній від 1639 року чугуївці писали, що багато з них останню зброю «через бідність проїли». Далі говорилося, що поселенці «острог і шість башт побудували, а трьох башт побудувати та рів копати не спроможні, бо люди без хліба».
У таких умовах переселенці, незадоволені своїм гетьманом, 26 квітня 1641 року повстали, убили Острянина і, залишивши Чугуїв, повернулися на Полтавщину.
Покинуте українцями місто російський уряд негайно заселив служилими людьми з Бєлгорода, Курська та Оскола. Всього сюди приїхали понад 400 чол. дворян, стрільців та козаків. Частина з них була послана на тимчасову службу, а частина — на постійне проживання.
Пізніше українці знову прийшли на чугуївські землі. Остаточно вони осіли тут у 1651 році. В документах за 1654 рік зустрічаються згадки про 300 українських козаків, які ходили із Чугуєва разом з донськими козаками проти татар та турків.
У 1696 році за наказом Петра І до Чугуєва були переселені калмики. 1500 калмиків оселилися у слободі Осиновій і заснували с. Калмицьке. Пізніше сюди, «як приписних робітників і селян», привозили прусаків, яких брали в полон чугуївські козаки під час Семилітньої війни 1756—63 рр. Згодом тут оселили засланців та каторжан. Чугуївців називали тоді «зведенцями» — людьми, зведеними з різних місць. Цим поясцюється різноманітність національного складу населення міста.
Чугуївська фортеця, яку збудували поселенці, мала надзвичайно велике значення для безпеки краю. Ця одна з найстародавніших на Слобідській Україні фортець мала укріплений вал, оточений глибоким ровом. У фортеці було споруджено тайники для зберігання води і таємні з цегляними склепіннями ходи до Дінця для постачання водою під час облоги. Козаки пильно стежили за степом і стійко захищали себе і осілих неподалік українських слобожан від нападів татар.
Землі, відведені чугуївцям, були поділені на ділянки за службовими розрядами. Родючі, багаті на ліси та сіножаті, вони, як і раніше, приваблювали переселенців. У XVII столітті кріпаки тікали сюди групами.
На благодатних землях Чугуєва у 1662 році було закладено «Государів виноградний сад». Цей сад привертав особливу увагу Петра І. Він наказав привезти до Чугуєва кращі сорти плодових дерев, які тільки знайдуться в Києві та інших місцях Російської землі. Для догляду за садом виписувалися ченці-садівники з Києва, а також люди з Острогозька. Чугуївський сад був одним з найбільших на Україні. Виноград займав понад 5 тис. десятин.
У середині XVII століття в Чугуєві почали влаштовуватися ярмарки. Місто набирає все більшого значення, стає ремісничим і торговельним центром Слобідської України. Цьому сприяв і давній водний шлях з Азова до Бєлгорода, що проходив спочатку по Дону, а потім через Чугуїв по Сіверському Дінцю. На початку XVIII століття в Чугуєві були скляні заводи. Так, у відписці Андрія Шидловського Петру І йдеться про закупку в Чугуєві 40 тис. листів скла.
У 1732 році було проведено перепис жителів слобідських полків і покладено початок запису козаків «у стан володільницьких підданих», тобто кріпаків. За даними перепису 1783 року в Чугуєві було 826 кріпаків.
Переведення жителів з воєнного стану у кріпацький викликало загострення класової боротьби. Чугуївці неодноразово виступали проти феодального гніту. Вони активно підтримали селянське повстання під керівництвом Степана Разіна (1670—71 рр.), брали участь у селянсько-козацькому русі, який очолив Дзиковський.
Восени 1670 року в Чугуєві палахкотіло полум’я повстання г. Його жителі розправлялися з царськими воєводами, боярами і чиновниками. Вони видали Дзиковському свого наказного отамана Семена Мілкова, який мав очолити каральні загони, перетворивши Чугуїв на опорний пункт боротьби з повстанням. Проти чугуївців були кинуті значні сили «копейщиков», рейтарів та інших ратних людей на чолі з бєлгородським воєводою.
У перших числах листопада 1670 року повстання було придушене. Війська жорстоко розправилися з повстанцями, особливо керівниками та їхніми родинами.
Коли розпочалося повстання під проводом Кіндрата Булавіна (1707—1708 рр.), чугуївці знову піднялися на боротьбу. Вони «…разом з харків’янами, зміївцями та іншими, покинувши домівки свої з жонами й дітьми, а інші, лишивши жон, пішли на Дон, щоб битися в загонах Булавіна».
З 1817 і до 1857 року Чугуїв був центром округу військових поселень, які створювалися жорстоким сатрапом царя Олександра І, військовим міністром Аракчеєвим. Усі чугуївці були записані в стан військових поселенців; вони розподілялися по ротах, а їхні діти, починаючи з 8-річного віку, складали батальйони кантоністів. Отже, до кріпосницького гніту додалася ще військова муштра, з її страхітливою палочною дисципліною, що перетворювала життя поселенців на справжню каторгу. Кожен їх крок регламентувався — без дозволу начальства вони не могли піти з дому, побудувати хату, одружитися тощо. У військовому поселенні були часті випадки самогубства. Чугуївські селяни писали цареві: «Добав нам податків, бери з кожного дому по сину на службу, відбери у нас все і виведи нас у степ; ми охочіше погодимось, у нас є руки, ми й там візьмемось до роботи й там будемо жити щасливо, але не займай нашої одежі, звичаїв батьків наших, не роби всіх нас солдатами».
Не знісши дикої сваволі кріпосників, волелюбні чугуївці у червні 1819 року повстали. До них приєдналися поселенці Вовчанська, Змієва, Базаліївки, Тракового, Печеніг та інших місць. У повстанні активну участь брали і жінки. Повстанці присяглися стояти, доки не буде ліквідовано військові поселення.
Для придушення повстання в Чугуїв були викликані війська. Декабрист М. І. Тургенев у книжці «Россия и русские» розповідає: «Матері кидали своїх малолітніх дітей під ноги коней кавалерії, посланої для втихомирення, волаючи, що краще для них бути роздавленими, ніж знову попасти в рабство». Розправою над повстанцями керував сам Аракчеев. За його наказом по Чугуївському і Таганрозькому полках 2 тис. чоловік було заарештовано, з них 275 військовий суд засудив до страти, 235 — до заслання в Оренбурзьку фортецю. Аракчеев лицемірно замінив смертну кару биттям шпіцрутенами. У Чугуєві було влаштовано криваве пороття. «Найзліших», як писав Аракчеев, на очах у всіх карали шпіцрутенами, причому цієї кари не минули й жінки. Кожен мав одержати 12 тис. ударів, пройшовши 24 рази «крізь стрій 500 солдатів».
Розправа над повсталими тривала 10 днів. Усього за цей час було покарано шпіцрутенами понад 300 чоловік. Жахлива була ця картина. Повстанців зігнали на чугуївський плац, Аракчеев стояв на підвищенні біля палацу для царських осіб і, ставлячи приречених на коліна, запитував, чи хочуть вони військове поселення. «Не можемо,— відповідали чугуївці,— не можемо погодитись». Тоді починали кару. І. Ю. Ренін, який пізніше був свідком покарання шпіцрутенами, так описав бачену ним криваву картину:
«Прив’язану за руки до рушниці жертву протягували між шпалерами солдатів, вишикуваних обличчям один до одного. Солдати з розмаху били по оголеній спині гнучкою лозиною. Після тисячі ударів людське м’ясо відскакувало від шпіцрутенів, падало на землю. Оголялися від м’язів світлі кістки ребер і лопаток. Жертву, яку звіряче вбивали, доношували вже на руках до повної кількості ударів, призначених начальником. Жахливим було потемніле обличчя — майже мертвяк. Очі заплющені і лише слабкий стогін ледь чутно».
Зберігся список повсталих Чугуївського і Таганрозького полків, які 28 серпня 1819 року були покарані різками. Аракчеев проти 25-ти прізвищ власноручно написав: «помер». Серед ватажків повстання, запоротих на смерть, чугуївці: унтер-офіцери Іван Соколов, Яків Колесников, Тимофій Губін, Іван Башкатов; козаки Яків Ламанов, Федір Жихарев, Яків Бочаров; рядові Василь Лизогубов, Олександр Пастухов, Микита Губарев1 2. Вони мужньо зустріли катування і смерть, не схилили голови перед царським сатрапом. Аракчеев писав цареві: «Це покарання не вплинуло на решту заарештованих, які були при цьому, хоч воно було суворим і зразковим».
О. С. Пушкін відгукнувся на жорстоку розправу Аракчеева над чугуївцями епіграмою, в якій закликав до справедливої помсти кату:
«В столице он — капрал, в Чугуєве — Нерон:
Кинжала Зандова везде достоин он».
Військове поселення, яке проіснувало в Чугуєві до 1857 року, призвело до занепаду господарства і цілковитого зубожіння населення. Воно було ліквідоване царським урядом напередодні скасування кріпаччини.
Радо зустріли чугуївці звістку про ліквідацію поселень. Але становище їх не набагато поліпшилося. Експлуатація селян мала найгрубіші форми. До цього часу згадують старожили розповіді своїх батьків про знущання панів над селянами, особливо над жінками.
Тяжкого гніту зазнавали чугуївці і від церкви. У матеріалах архіву Курської духовної консисторії (справа про чугуївських розкольників) розповідається, як жорстоко переслідувало чугуївське духівництво іновірців: заковувало у кайдани і висилало до монастирів, де їх тримали у в’язницях до самої смерті.
Проте, незважаючи на жорстоку експлуатацію і утиски властей, чугуївці глибоко любили свій край, свою батьківщину, були справжніми патріотами. Чугуївський полк вважався одним з найкращих в російській, армії. Його солдати відзначалися стійкістю і відвагою. В армії їх називали «чугуевцами-удальцами». Полк створено за часів царя Олексія Михайловича, 1645 року. Набирали до нього солдатів тільки з сімей чугуївців. Вони були учасниками всіх воєн, які доводилося вести Росії починаючи з кримських походів Голіцина 1687 року. Чугуївці воювали під прапорами Петра І, Суворова, Кутузова, Багратіона. Вони брали активну участь у Вітчизняній війні 1812 року, у Кримській війні 1853—1856 років. У 1877—1878 рр. вони героїчно билися на Балканах за свободу і незалежність болгар та сербів. Під час першої світової війни чугуївці в складі 2-ї дивізії самовіддано билися у Франції, а 11-й уланський Чугуївський полк — на південно-західному фронті у складі 5-го кінного корпусу 11-ї армії. Багато чугуївців стали георгіївськими кавалерами. У 1917 році командуванню царської армії не вдалося повернути полк проти революції. У жовтні 1917 року чугуївці категорично відмовилися брати участь у каральних експедиціях. На загальних полкових зборах було прийнято резолюцію: «На втихомирення взагалі, і в район чужих частин зокрема, не ходити». У 1918 році в зв’язку із створенням Робітничо-Селянської Червоної Армії полк було розформовано.
Чугуїв був напіввійськовим містом. Крім полку, з другої половини XIX ст. тут розміщувалися юнкерське піхотне училище та військовий госпіталь. Однак основну кількість його населення становили селяни. Були тут і робітники. У 1880 році в місті діяли салотопний та шкіряний заводи, гуральня, які виробляли продукції на 94 300 карбованців.
Починаючи з 60-х років XIX ст. населення Чугуєва досить швидко зростає. Якщо в 1869 році тут було 8 тис. жителів, в 1901 — 13 тис., то в 1914 році — вже 16 тисяч. У 1865 році в Чугуєві було відкрито чоловіче двокласне міське училище і приватна школа для хлопчиків та дівчаток, трохи пізніше — лікарню на 5 ліжок, аптеку.
З кінця XIX століття, коли Чугуїв з’єднали залізницею з Харковом та Куп’янськом, в місті почала розвиватись промисловість. У 1904 році в Чугуєві стала до ладу паркетна фабрика Компанійця та лісопильня. Тут були також млини — водяний та кілька парових. 1915 року акціонерне товариство Борковських організувало колісномеханічний завод, де працювало 1500 робітників.
Життя трудівників було дуже тяжким. До 12-годинного робочого дня, величезних штрафів, які забирали більшу частину і без того мізерної зарплати, поганих житлових умов додавалося цілковите політичне безправ’я і національне гноблення.
Дуже важким було і становище селян, яких жорстоко експлуатували поміщики та куркулі. У межах міських земель селянські наділи, як правило, не перевищували десятини на родину. Кращі землі в долині Дінця належали багатіям. Селяни повинні були брати наділи в степу, за 30—40 км від міста. Безкінні за безцінь здавали цю землю в оренду.
Починаючи з 70-х років XIX століття серед чугуївців посилюються революційні настрої. На їх розвиток впливало перебування в Печенізькій каторжній в’язниці на Чугуївщині політичних засланців — відомих російських революціонерів Петра Алексеева, Василя Герасимова та ін. Чутка про них облетіла всю округу. На Чугуївщині таємно розповсюджувалася переписана від руки відома промова Петра Алексеева на судовому «процесі 50-ти» (1877 р.).
До цього ж періоду відноситься і діяльність народників у Чугуєві. В березні— квітні 1879 року тут проходили їхні збори, на яких по неділях та святкових днях бувало багато харківських студентів.
Наприкінці XIX — початку XX ст. в Чугуєві поширюються соціал-демократичні ідеї. З 1902 року сюди завозиться чимало іскрівської літератури та прокламації Харківської організації РСДРП. Під час російсько-японської війни у місті поширювалися антивоєнні прокламації та інша більшовицька література.
Під час бурхливих подій 1905—1907 рр. трудящі Чугуєва не лишилися осторонь революційної боротьби, і травня 1905 року поблизу Чугуєва, у Малинівському лісі, відбулася маївка, де з доповіддю про міжнародне робітниче свято виступив робітник Бочерніков. Тут же читали нелегальну літературу, говорили про тяжке життя пролетарів. У листопаді 1905 року в Чугуєві повстав 201-й Лебединський полк, що свідчило про революціонізацію частин армії.
У 1905 і 1906 роках на Чугуївщині відбулися масові виступи селян проти поміщиків. Революційні виступи тривали і влітку та восени 1907 року. Чугуївці палили поміщицькі маєтки і куркульські господарства. Селянські заворушення в місті та окрузі не припинялися до кінця 1917 року.
Особливо активну участь у революційній боротьбі брали робітники заводу Борковського. Серед них було чимало колишніх робітників Харківського паровозного, Путіловського і Сормовського заводів. У 1917 році робітники цього підприємства очолювали революційну боротьбу трудящих міста. 27 лютого 1917 року, коли до Чугуєва дійшла звістка про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції, на привокзальній площі відбувся багатолюдний мітинг. Робітники прийшли з червоними прапорами. їх промовець заявив: «Товариші, самодержавству кінець, распутинщині крах… Закликаємо підтримувати вимогу: геть війну грабіжницьку! Миру! 8-годинний робочий день трудящим!» Потім демонстранти, співаючи революційних пісень, вирушили в місто.
У 1917 році на заводі Борковського оформилася більшовицька організація. Одним з її засновників був колишній політв’язень Георгій Камінський, член партії з 1912 року. Почала роботу Чугуївська Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів. З робітників заводу була створена міліція. У місті проходили великі революційні маніфестації робітників, солдатів та селян. 14 червня 1917 року відбулися збори робітників заводу, на яких були присутні понад 1000 чоловік. Збори заслухали доповідь представника Харківського комітету РСДРП(б) про поточний момент і ухвалили резолюцію, в якій говорилося: «Ми бачимо лише єдиний вихід із становища, що склалося,— це перехід всієї влади до Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів і встановлення справжнього контролю над фабриками, заводами, банками і таке інше».
Чугуївське юнкерське училище, яке перебувало під впливом есерів та меншовиків, намагалося залучити на свою сторону і робітників. Так, юнкери в повному складі з портретом Керенського вирушили до заводу Борковського. Робітники дали їм рішучу відсіч. Вони заявили: «Нам не по дорозі з юнкерами, наш вождь Ленін, а не Керенський». У серпні 1917 року під час корніловського заколоту юнкери роблять спробу виступити проти революційного Харкова, але чугуївські робітники під керівництвом більшовиків поклали край цій спробі. У серпні переобирається Чугуївська Рада, керівництво якою повністю переходить до більшовиків. До її складу входять Г. Камінський (голова), Данилюк (заступник голови), Хорєв, О. Рижков, Ф. Зозуля, А. Прохватілов, П. Черников (члени Ради).
Третього жовтня представник Чугуївської організації РСДРП(б) робітник заводу Борковського В. Ф. Татаринов, який взяв активну участь у роботі конференції харківських більшовиків, доповідав про становище у Чугуєві. Восени 1917 року на виборах до Установчих зборів у місті перемагають більшовики. За їхнього кандидата — В. Ф. Татаринова чугуївці подали 964 голоси, тоді як за есерівського кандидата було подано 411, а за меншовицького — 62.
26 жовтня до Чугуєва дійшла звістка про Жовтневе збройне повстання в Петрограді, про перехід влади до Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. с Меншовики та есери Харкова, які створили «Комітет порятунку революції», що підтримував Керенського, спиралися на юнкерів Чугуївського військового училища як на реальну військову силу. До Чугуєва приїздять правий есер Лебедев, кадет Кузнецов, меншовики Піддубний та Плакса-Заварзів. Вони організують контрреволюційний заколот юнкерів. Юнкери арештували голову Чугуївської Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, роззброїли міліцію, встановили у місті військову владу. Юнкери збиралися йти походом на Харків, а потім — на Москву для боротьби з повсталими московськими робітниками та солдатами. Більшовики Харкова та Чугуєва вжили всіх заходів до ліквідації контрреволюційного заколоту.
12 грудня до Харкова прибув В. А. Антонов-Овсієнко, народний комісар по боротьбі з контрреволюцією і командуючий збройними силами на півдні Росії. Радянський уряд доручив йому організувати боротьбу проти військ Каледіна, що наступали з Дону, та контрреволюційних заколотів на місцях. Чугуївські більшовики встановили зв’язок із штабом Антонова-Овсієнка і одночасно готували робітників заводу Борковського до розгрому юнкерів. Операція по роззброєнню заколотників провадилася штабом Антонова-Овсієнка. Було створено зведений загін, куди увійшли рота революційних солдатів Харкова, загін балтійських моряків на чолі з Н. А. Ховріним та А. Г. Желєзняковим і червоногвардійці — робітники харківського заводу «ВЭК» та чугуївського заводу Борковського.
15 грудня 1917 року до Чугуєва прибув із Харкова великий військовий ешелон. Він складався з двох бронеплощадок, платформи з батареєю 3-дюймових гармат і вагонів з революційними солдатами та робітниками. На станції ешелон зустріли робітники заводу Борковського. Взявши контроль над вокзалом, командування зведеного загону розпочало переговори з міською думою про здачу Чугуєва. Проте викликаний у думу начальник юнкерського училища генерал Вразький відхилив цю пропозицію. Довго не могли дійти згоди. Пізно вночі в розпалі суперечок до залу думи з’явилися обвішані гранатами три матроси на чолі з А. Желєзняковим. Від імені революційних військ вони поставили ультиматум про здачу міста. Після незначного опору найреакційніших членів думи генерал Вразький заявив про прийняття ультиматуму. Загони робітників, матросів та солдатів оточили приміщення училища. О другій годині ночі більшість юнкерів склала зброю. Один батальйон не здався і пішов Печенізькою дорогою на станцію Шипувате, а звідти — на Дон до Каледіна.
Вранці із складів юнкерського училища було вивезено до Харкова 1500 гвинтівок, 15 кулеметів, 1000 револьверів системи «Кольт» та багато обмундирування.
Після ліквідації заколоту охорону міста було доручено червоногвардійському загону чугуївських робітників. Поновила свою діяльність Чугуївська Рада. Міська дума, яка складалася з купців та торговців, була розпущена.
16 грудня відбулося засідання Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, на якому було створено міський ревком на чолі з Г. Камінським. До складу ревкому входили більшовики: І. Ламанов, П. Юдін, О. Рижков, А. Прядко, О. Стаховський, Ф. Перковський. Рада призначила також комісарів Чугуєва, які відали окремими галузями господарства міста.
Налагоджувати нове життя чугуївським більшовикам доводилося в боротьбі з контрреволюцією. На початку січня 1918 року було сформовано два добре озброєні червоногвардій-ські загони чисельністю понад 100 чол., підпорядковані штабу Антонова-Овсієнка. Командирами загонів були: А. Безрідний та М. Дженєєв, комісаром — Д. Сичов. Серед червоногвардійців виділялися своєю активністю А. Серенко, М. Іванов, 3. Костенко, К. Сліпченко, медична сестра Ж. Кліщевська.
5 січня 1918 року із штабу Антонова-Овсієнка до Чугуєва прибув комісар по боротьбі з контрреволюцією Ахчієв. Очолені ним червоногвардійці провадили роботу по вилученню у населення зброї, викоріненню спекуляції, припиненню розбоїв та саботажу. Багато зусиль було докладено, щоб роззброїти білокозацькі ешелони, які йшли через Чугуїв на Дон.
Чугуївський комітет РСДРП(б) провів 17 лютого 1918 року багатолюдний мітинг, на якому було одностайно прийнято резолюцію про повну підтримку Ради Народних Комісарів РРФСР, Народного Секретаріату Української Радянської Соціалістичної Республіки і партії більшовиків, вся діяльність яких спрямована на захист інтересів трудящих. В резолюції говорилося, що чугуївці не довіряють партіям есерів, меншовиків-оборонців, кадетів і т. п., які шкодять Радянській владі.
23 лютого 1918 року відбулося засідання Чугуївської Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів. Обговоривши постанову Народного Секретаріату України про організацію Червоного козацтва (грудень 1917 р.), збори ухвалили перетворити червоногвардійські загони на регулярні підрозділи Червоної Армії. Було організовано комісію в складі О. Рижкова, В. Абуашвілі, П. Черникова, яка взяла на облік червоногвардійські загони і всі види зброї. В місті було створено кавалерійський ескадрон і 1-й Чугуївський соціалістичний батальйон, на чолі якого поставлено досвідченого фронтовика комуніста Рибіна. Червоноармійці швидко втихомирили місцевих контрреволюціонерів.
Активними борцями за утвердження влади Рад в Чугуєві у 1917—1918 рр. були робітники і солдати: росіяни — І. Ламанов, І. Вінников, О. Рижков, К. Ру-сін, А. Поєдінцев, В. Толстоп’ятов; українці — О. Стаховський, К. Корінець, Уманський; білоруси — Довгаль, А. Прядко; поляки — М. Данилюк, Г. Камін-ський, Ф. Перковський, В. Габінський; грузин В. Абуашвілі, вірмен С. Саратіков, єврей І. Ільїн, латиш А. Краукліс.
Будівництво нового життя в Чугуєві було перерване наступом німецьких окупантів та гайдамаків, які на початку березня 1918 року захопили ряд міст України і просувалися до Харкова та Донбасу. Назустріч ворогу виступили кавалерійський ескадрон і 1-й соціалістичний батальйон Чугуєва. Та сили були нерівні, і чугуївські загони змушені були відійти до Валуйок та Луганська, де влилися до регулярних частин Червоної Армії. 8 квітня 1918 року кайзерівські війська зайняли місто. Чугуївська буржуазія і духівництво зустріли їх хлібом-сіллю. У місті було встановлено кривавий режим. Гайдамацькі нагайки гуляли по спинах робітників і селян. Окупанти конфісковували в населення хліб, худобу, коней і вивозили до Німеччини.
Підпільний комітет більшовиків очолив партизанську боротьбу проти окупантів та їх націоналістичних прихвоснів. У місті було організовано збройний загін із робітників заводу. До чугуївців приєдналися печенізькі, лебежанські, старосалтівські партизани. Значну роль у партизанський боротьбі відіграли матрос І. М. Вінников та надісланий губпарткомом до Чугуєва більшовик І. Л. Ільїн.
1 травня 1918 року робітники окупованого Чугуєва організували велику революційну демонстрацію. В середині 1918 року вся Чугуївщина була охоплена повстаннями проти гетьманців та окупантів.
Листопадова революція в 1918 році в Німеччині і могутній визвольний рух українського народу покінчили з німецьким окупаційним режимом на Україні.
20 грудня партизанський загін вигнав з Чугуєва націоналістів.
2 січня 1919 року в місті було створено ревком, головою якого став А. М. Прядко. Одночасно організовано військову комендатуру, яку очолив матрос І. М. Вінников. Ревком створює народну міліцію, формує військові частини, готує і 8 січня проводить вибори до Ради робітничих і селянських депутатів.
Встановленню нормального життя в місті та окрузі перешкоджав бандитизм. 31 грудня силами бійців воєнної комендатури Чугуєва була розбита банда Марусі.
Комендатура арештовувала контрреволюційні елементи.
18 січня 1919 року ревком передав свої повноваження виконкому Чугуївської Ради. Головою міськради було обрано керівника ревкому — комуніста А. Прядка, членами Ради — комуністів І. Вінникова, О. Стаховського, В. Бєлевцова, А. Краукліса. Воєнний відділ Ради очолив робітник І. Житенєв.
У місті створюються комуністичні осередки, профспілки, запроваджуються в життя декрети про відділення церкви від держави і школи від церкви; в розпорядження Ради перейшли маєтки поміщиків Десятова та Аркаса, млини, магазини.
На початку березня 1919 року до Чугуєва переводять велике військово-будівельне управління, а потім, за наказом В. І. Леніна, управління по меліорації при РНК РРФСР. Проте ці організації не змогли розгорнути роботу — до Чугуєва наближалися денікінці.
Коли стало відомо, що денікінці недалеко, у місті підвела голову контрреволюція. Чугуївська ЧК, де головою був А. Марцинкевич, енергійно знешкоджувала білогвардійські групи. У червні 1919 року Чугуїв стає укріпленим районом. За дорученням Артема та Ю. Сабліна комуніст І. Ламанов формує в селі Печенігах добровольчий полк із чугуївців та жителів навколишніх сіл. У місті формується 5-й Чугуївський радянський кавалерійський полк, створюється 7-а бойова дільниця Харківської оборонної зони. Чугуїв було перетворено на опорний пункт боротьби з білогвардійськими полками Маркова та Дроздова. Захисники Чугуєва стримували наступ денікінців до 22 червня, коли за наказом Радянського уряду України червоні війська залишили місто. При прориві через денікінське оточення в районі Золочева полк І. Ламанова завдав ворогу нищівного удару, захопивши 17 кулеметів, 6 гармат і великий обоз — понад 200 підвід.