Печеніги, Чугуївський район, Харківська область
Печеніги — селище міського типу, центр селищної Ради. Розташоване на правому березі річки Сіверського Дінця, за 23 км від Чугуєва, за 56 км від Харкова, за 12 км від залізничної станції Гракове. Населення — 8200 чоловік.
Печенізькій селищній Раді підпорядковані села П’ятницьке, Кицівка, Новокомсомольське. Археологічні дослідження свідчать, що на території селища в II тисячолітті до н. е. існувало поселення періоду бронзи. Розкопками виявлено на кургані 7 поховань того часу. Виявлено також поселення скіфського часу (IV—III ст. до н. е.). В середині І тисячоліття н. е. тут було поселення ранніх слов’ян. Рештки могильника поблизу Печеніг та 2 поселення біля П’ятницького свідчать про заселення цієї території у VIII ст. н. е. алано-слов’янськими племенами.
Місцевість, на якій розташоване селище та навколишні села, зветься Печенізьким полем; можливо, тут наприкінці VIII — на початку IX ст. була одна із стоянок кочових племен печенігів. Звідси походить і назва селища.
Про заселення території Печеніг уперше згадується в грамоті 1646 року, де вказується, що село заснували 205 переселенців («черкасів»), очолюваних Федотком Левоновим. В роки визвольної війни 1648—1654 рр. тут з’являється багато переселенців, гнаних знущаннями польської шляхти з Правобережної і Лівобережної України. Російський уряд був зацікавлений у будівництві опорних пунктів проти нападів кримських татар і охоче приймав утікачів.
Докладніші відомості містять документи 1654 року. В цьому році в Печенігах оселилося 45 родин з Опішнянської сотні, на чолі з Іваном Федоровичем Волошеніним. Російський уряд наділив їх землею та видав грошову допомогу: багатосімейним — по 5 крб., а малосімейним (до 3-х душ) — по 4 крб. За це вони були зобов’язані відбивати напади ногайців та кримських татар. Козаки займалися хліборобством, скотарством, рибальством та різними промислами: гнали дьоготь, варили селітру тощо. Протягом короткого часу жителі Печеніг спорудили фортецю для захисту від нападів кримських татар. З кінця 50-х рр. XVII століття і до 1765 року Печеніги — сотенне містечко Ізюмського полку. Печенізька сотня брала участь в обороні від грабіжницьких нападів татар.
Після ліквідації в 1765 році слобідських козацьких полків Печеніги були перетворені на слободу, а козацьке населення переведене у стан військових обивателів. За переписом 1783 року, у Печенігах налічувалося 6899 жителів.
Поміщицька сваволя та експлуатація, загарбання кращих земель і общинних угідь викликають неодноразові виступи селян Печеніг. Такий виступ стався, зокрема, у січні 1790 року, коли печеніжці почали самочинно вирубувати поміщицькі ліси. Для придушення виступу в Печеніги прибув загін гусарів. Та печеніжці, підтримані селянами Базаліївки і Кицівки, не припинили боротьби. Як відзначав у березні цього ж року чугуївський суд, «…селяни Печеніг збираються підвід по триста, а то й більше і виїжджають до поміщицьких лісів, погрожуючи при цьому поміщикам». Примітно, що охоронці поміщицьких лісів — відставні гусари — перейшли на бік повсталих селян, заявивши, що вони будуть виконувати лише волю печенізької громади. Виступ селян Печеніг та навколишніх сіл зміг придушити тільки великий каральний загін.
У 1817 році в Слобідсько-Українській губернії засновуються аракчеєвські військові поселення. Одне з них було створено і в Печенігах. Військові поселенці займалися сільським господарством і водночас відбували військову службу. Вони нерідко повставали проти жорстокої палочної дисципліни, муштри, кріпосницької експлуатації. Під час Чугуївського повстання 1819 року в Печенігах також почалося заворушення, жорстоко придушене царським урядом. Деякий час у XIX столітті селище називалося Ново-Білгородом — за назвою розквартированого тут Білгородського полку.
У 1857 році, після ліквідації військових поселень, Печеніги ввійшли до складу Вовчанського повіту Харківської губернії. Вони стали центром Печенізької волості, що об’єднувала села Артемівку, Базаліївку, Новоолександрівку, П’ятницьке, Кицівку, Богородищне. Жителі Печеніг були переведені в розряд державних селян.
Після реформи 1861 року за печеніжцями збереглося 13 тис. десятин наділів, якими вони користувалися раніше. Викупні платежі тягарем лягли на плечі селян.
У 1879 році печенізька громада налічувала 1377 дворів і 7253 жителі. На душу населення припадало по 1,7 десятини землі. Якщо врахувати, що значна частина землі належала поміщикам та куркулям, то на кожного селянина в середньому припадало ще менше. Основна маса селян неспроможна була сплачувати державні податки; у 1892 році за печенізькою громадою числилось різних недоїмок та заборгованості по податках на суму 45 тис. карбованців.
Не маючи засобів до існування, значна частина місцевого населення щороку йшла з Печеніг до промислового Харкова чи до цукрового заводу Роттермунда-Вейсе в сусіднє село Леб’яже. Бідняки наймалися також і до місцевих багатіїв. Робочий день влітку тривав 15—16 годин.
Великими землевласниками Печеніг були: Бабаев, Бунш, Дзюба, Іванов, Сериков та інші. Так, наприклад, Бабаев мав 200 десятин луків і стільки ж десятин соснового лісу, місцевий куркуль Дзюба — 350 десятин лісу; 40 десятин луків належало церкві. На 1896 рік у селі налічувалося 16 вітряків, паровий і водяний млини, 2 олійниці, 10 чинбарень, 28 крамниць, 16 шинків, два заїжджі двори, дві церкви. Жваво велася торгівля хлібом, сіном; розвивалась кустарна промисловість.
Не лише жорстока експлуатація та постійні злидні, а й безпросвітна темрява гнітила селян. Майже всі жителі Печеніг були неписьменними. Тільки 1865 року тут почало діяти однокласне народне училище. Майже ніякої уваги не приділялось і охороні здоров’я селян. Зате на церкви та в’язниці царизм коштів не шкодував. У 1869 році в Печенігах було споруджено центральну каторжну в’язницю. В різний час тут перебували відомі російські революціонери П. О. Алексеев, В. Г. Герасимов, народники І. М. Мишкін, О. В. Долгушин, І. С. Джабадарі, Д. М. Рогачов, П. І. Войнаральський та інші. Був тут ув’язнений і український поет-революціонер П. А. Грабовський.
Зв’язок населення з політкаторжанами мав значний вплив на посилення революційної агітації в Печенігах та навколишніх селах. Полум’яна промова П. О. Алексєєва на судовому процесі «50-ти» поширювалась у рукописах, передавалась із уст в уста. В Печеніги часто приїздили харківські революціонери, розповсюджували нелегальну літературу.
Селяни Печеніг не залишились осторонь революційних подій 1905—1907 рр. У селі відбувались сходки, демонстрації. Було розгромлено маєтки великих земле-власників-лісопромисловців Бунша, Бабаева, Троянова. Виступ набрав такого розмаху, що губернатор послав сюди каральний загін, який жорстоко розправився з селянами Печеніг та навколишніх сіл.
Але виступи не припинялись і в наступні роки. Селяни чинили опір впровадженню столипінської реформи — на трьох сільських сходах вони рішуче відмовились ділити землю згідно з законом від 9 листопада 1906 року.
Місцеві власті, незважаючи на рішення сходу, намагалися насильно провести розподіл землі в інтересах куркулів. Обурена свавіллям, сільська біднота зібралася 4 липня 1910 року біля сільської управи, погрожуючи урядовцям, а також тим, хто хотів виділитися на хутори. За наказом повітового справника того дня було заарештовано 11 селян. На 1 січня 1914 року в Печенігах виділилося на відруби 360 господарств з земельними наділами 3350 десятин.
Селян Печеніг грабували і місцеві торговці та промисловці. Так, лісопромисловець Кобеляцький, завчасно перевівши свої капітали та майно на ім’я дружини, оголосив себе банкрутом. Його борги місцеві власті розподілили між селянами і, незважаючи на їх протест, силою почали відбирати худобу та майно. Проти сваволі властей повстало майже все доросле населення Печеніг. Озброєні киями та рогачами, селяни прогнали з села поліцію, повернувши односельчанам захоплену худобу і майно. Губернатор надіслав до Печеніг каральний загін; до в’язниці було кинуто 14 селян, серед них і матері-годувальниці.
Звістку про повалення самодержавства в лютому 1917 року в Печенігах зустріли з радістю. Печенізькі селяни, на чолі з бідняками О. М. Ланком та О. С. Сулимою, провели мітинг біля волосного правління. Навесні 1917 року в Печенігах створюється волосний земельний комітет, очолюваний бідняком П, Ф. Буряком.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції селяни розгорнули боротьбу за створення місцевих органів Радянської влади. В січні 1918 року була створена перша волосна Рада, яку очолили місцеві бідняки О. М. Лапко та Л. М. Стус. Біднота ділила землю, сільськогосподарський реманент, худобу та хліб маєтку поміщика Роттермунда-Вейсе, експропріювала майно місцевих багатіїв Камая, Чорняка, Жигалова, Півня та інших. Особливо діяльну роботу по встановленню та зміцненню Радянської влади провадили печеніжці, які поверталися до рідного села, збагачені досвідом революційної боротьби. Серед них — А. Ф. Муховатий, учасник повстання на броненосці «Потьомкін», С. Я. Черняк — учасник підготовки повстання у Севастополі в 1912 році (він повернувся до Печеніг у 1918 році після шестилітньої каторги). Безпосередню участь у Лютневій революції, червневій, липневій демонстраціях у Петрограді та збройному повстанні в Москві брав житель села А. О. Вишинський. Він був учасником історичної зустрічі В. І. Леніна на Фінляндському вокзалі. Зустрічався з В. І. Леніним і учасник штурму Зимового палацу П. А. Пшеничний.
Навесні 1918 року село захопили кайзерівські війська; встановлюється жорстокий терор. Окупанти і гетьманці закатували багатьох активістів, у т. ч. і О. С. Сулиму та О. М. Лапка.
Та народ не скорився катам. Активну боротьбу розгортає партизанський загін, очолюваний селянином-бідняком Г. П. Антоновим. Партизани здійснили кілька успішних нападів на гетьманську варту, брали участь у визволенні Печеніг від окупантів.
Після визволення села відновлює роботу волвиконком, головою якого стає А. О. Вишинський. 26 січня 1919 року в селищі відбувся багатолюдний мітинг, де після доповіді про поточний момент присутні з великим піднесенням прийняли постанову про беззастережну підтримку Радянської влади і Комуністичної партії.
У лютому 1919 року, за рішенням Вовчанського повітового комітету більшовицької партії, в Печенігах було створено перший партійний осередок з групою співчуваючих. Комуністи Печеніг розгорнули активну діяльність по зміцненню місцевих органів Радянської влади, мобілізації селянської бідноти на боротьбу проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. 23 лютого на сході було одностайно прийнято резолюцію, в якій селяни рішуче протестували проти втручання англо-французьких інтервентів у справи Росії та України і ухвалили захищати із зброєю в руках здобутки Жовтня.
З початком наступу денікінських військ більшовики Печеніг створили Печенізький добровольчий полк з 800 чол., який згодом влився до регулярних частин Червоної Армії. Воїни виявили мужність і відвагу в боях проти білогвардійських полчищ; окремі з них були відзначені високими урядовими нагородами. Так, доброволець 1-ї Кінної армії С. Ю. Штанько нагороджений орденом Червоного Прапора.
На грабежі, сваволю та знущання денікінців селяни Печеніг відповіли повстанням. Було організовано великий партизанський загін. Партизани знищували денікінські гарнізони в навколишніх селах, каральні загони, що направлялися до Печеніг з Чугуєва та Харкова. Влітку 1919 року партизани визволили політичних в’язнів і спалили лиховісну Печенізьку тюрму. З наступом Червоної Армії партизанський загін перетинав білогвардійцям шляхи відступу. В грудні 1919 року разом з частинами Червоної Армії печенізькі партизани визволили Чугуїв. Особливою хоробрістю відзначились партизани Г. П. Антонов, Я. Г. Антонов, К. О. Кривцун, Д. К. Недоступ, Г. М. Чоломбитько та багато інших.
У грудні 1919 року у визволених Печенігах розпочинає роботу волревком, сільська Рада. Розгортає роботу партійна організація; до її складу на 15 грудня 1920 року входив 1 комуніст і 7 кандидатів у члени партії, в т. ч. О. В. Рубльов, І. І. Костенко, І. О. Мордовенко, А. І. Піддубний, О. П. Онищенко. У тому ж році виникла і комсомольська організація; першими комсомольцями, бойовими помічниками партійного осередку були О. В. Костенко, Т. С. Катречко, О. А. Пирожников, І. М. Чичикас та інші.
Вибори до Рад, створення KHС (на 1920 рік було шість комнезамів), виконання продрозверстки проходили в напруженій боротьбі з куркульством та бандами (зокрема, Кочубея), що тероризували населення.
Для боротьби з бандитизмом були створені загони, в лавах яких боролися, зокрема, більшовики І. В. Костенко, М. П. Бухаров, І. О. Мордовенко, Т. Г. Корнейко, І. М. Фірсов та інші.
Особливу увагу партосередок та місцеві органи влади приділяли піднесенню сільськогосподарського виробництва, розширенню торгівлі, поліпшенню матеріальних і культурних умов життя населення. Навесні 1921 року Печенігам у кілька разів було зменшено план поставок хліба; держава подавала бідноті значну допомогу посівним матеріалом, сільськогосподарським реманентом і тягловою силою. Всі ці заходи допомогли успішно провести весняну та осінню посівні кампанії.
Четвертий з’їзд Рад Печенізької волості, що відбувся 7 листопада 1921 року, одностайно схвалив політику партії і закликав населення виконати продподаток на 100 проц., організувати збирання хліба на допомогу голодуючим Поволжя.
Уже в грудні було зібрано і відправлено на Поволжя 138 пудів хліба.
Пожвавилась торгівля: в 1921 році розгорнула роботу споживча кооперація, а в травні 1923 року розпочало діяльність сільськогосподарське кредитно-кооперативне товариство, яке в 1925 році об’єднувало 840 чоловік.
Партосередок Печеніг влаштовував масові суботники по ремонту приміщень шкіл, лікарень, дитбудинку, мосту через Сіверський Донець та по заготівлі палива.
Дійову допомогу печеніжцям подавали їхні шефи — робітники харківського заводу «ВЭК». У 1923 році робітники заводу побудували в селі електростанцію, яку в урочистій обстановці відкрив Г. І. Петровський. Згодом робітники заводу передали селянам трактор, молотарку, 150 пудів нафти, а також 50 пудів насіння трави суданки. Для культурного будівництва і проведення політико-масової роботи партосередок заводу «ВЭК» надіслав 6 тис. крб. На ці кошти було відремонтовано клуб і бібліотеку, закуплено літературу. Розпочали роботу сільська бібліотека для дорослих, хата-читальня і клуб.
У 1925 році розгорнула політико-виховну роботу комсомольська організація, яка на той час вже налічувала 55 чоловік. При клубі та хаті-читальні систематично виходили стінгазети, працював агрогурток із 30 чоловік.
Велика увага приділялась ліквідації неписьменності серед дорослого населення Печеніг. Так, 4 лютого 1924 року загальні збори членів КНС зобов’язали всіх неписьменних комнезамівців обов’язково відвідувати лікнеп, щоб найближчим часом ліквідувати неписьменність. За рішенням партосередку, в селах волості було створено добровільні товариства сприяння ліквідації неписьменності, а при всіх школах відкрито лікнепи.
Наприкінці 1923 року Печеніги стали районним центром. Економіка і культура села зростала чимдалі швидшими темпами, поліпшувався добробут населення. Поряд з цим настійно відчувалася потреба в докорінній перебудові сільського господарства. Одноосібні господарства дедалі дрібнішали, значна частина їх не мала навіть тяглової сили. Так, у 1929 році в Печенізькому районі налічувалося 2754 безтяглові господарства. Держава подавала їм значну допомогу. У 1927—1928 рр. було створено 5 машинно-тракторних товариств, 10 прокатних пунктів сільськогосподарської техніки, лісомеліоративну артіль, електротовариство; розгорнув роботу комітет взаємної допомоги. В ці роки у районі створилося 9 товариств спільного обробітку землі. 1928 року виник перший ТСОЗ і в Печенігах.
Бюро райкому партії в січні 1929 року затвердило план заходів по розгортанню масової колективізації сільського господарства. Передбачалося протягом року організувати 3 колгоспи. Керуючись цим рішенням, партосередки, комітети незаможних селян і комсомольська організація розгорнули велику агітаційно-масову та організаторську роботу по залученню селян до колективних господарств. Печенізький ТСОЗ було реорганізовано в артіль ім. Петровського, яку очолив бідняк А. К. Піддубний. Першими до неї вступили і активно працювали селяни Д. Я. Безкостя, Т. Т. Дериус, М. А. Талашко, Н. М. Резников, Т. Л. Демченко та інші.
В 1930—1931 рр. організуються колгоспи «Червоний хлібороб», «Печеніжець», «Нове життя», ім. Ілліча, ім. Горького.
Колективізація проходила в напруженій боротьбі з куркульством. Куркулі будь-що намагалися розвалити новостворені господарства, тероризували бідноту, вбивали активістів-бідняків та керівників колгоспів. Так, у 1927 році від рук куркулів загинув активіст-бідняк І. К. Резник, а в 1931 році — голова колгоспу «Червоний хлібороб» П. П. Тищенко. Та, незважаючи на шалений опір куркульства, в 1933 році суцільну колективізацію в Печенігах було завершено.
Держава забезпечувала новостворені господарства сільськогосподарською технікою, допомагала посівними матеріалами. В Печенігах створюється МТС; до послуг колгоспів району в ній було 83 трактори, 25 молотарок, 24 комбайни, 6 автомашин та багато іншого реманенту.
У 1933 році при МТС було створено політвідділ, а сільські та міжколгоспні партосередки реорганізовані в колгоспні. Вони очолили соціалістичне змагання між колгоспами за вирощування високих врожаїв, підвищення продуктивності тваринництва і високу культуру колгоспного села. Це мало велике значення для дальшого організаційно-господарського зміцнення колгоспів, піднесення добробуту колгоспників.
Успішно розгорталося в Печенігах культурне будівництво. У 1934 році було споруджено Будинок культури на 400 місць з стаціонарною кіноустановкою, Будинок піонерів; відкрилися середня, три семирічні та початкова школи, в яких навчалися 700 дітей. На цей рік у Печенігах було покінчено з неписьменністю.
Докорінні зміни відбулися в медичному обслуговуванні трудящих. У 1930 році печенізька лікарня мала 50 ліжок, поліклінічне, хірургічне, терапевтичне, акушерсько-гінекологічне та дитяче відділення.
Коли на нашу країну віроломно напали німецько-фашистські загарбники, понад 100 жителів Печеніг у перші ж дні війни пішли на фронт.
Усі установи та організації перебудовували свою роботу відповідно до нових завдань, що постали перед нашою державою і народом. Під лозунгом «Все для фронту, все для перемоги!» колгоспники самовіддано працювали на ланах, щоб виростити і вчасно зібрати врожай; частина жителів но мобілізації виїхала на будівництво оборонних споруд. У селищі провадився збір теплих речей для воїнів Червоної Армії. З наближенням фронту до Печеніг кілька тисяч чоловік будувало протитанкові рови. Одночасно почалась евакуація в глиб країни сільськогосподарської техніки, худоби, хліба та ін. Печеніги не раз були ареною запеклих боїв. Уперше фашисти захопили Печеніги 1 листопада 1941 року. 11 лютого 1943 року Червона Армія визволила селище. 13 березня 1943 року німці вдруге окупували Печеніги. Остаточно селище було визволено 10 серпня 1943 року.
В період окупації гітлерівці зруйнували в селі всі виробничі приміщення колгоспів, МТС, 326 житлових будинків, лікарню, Будинок культури, 4 школи, ветлікарню. У фашистську неволю було вигнано 94 жителі. Загарбники встановили в селищі жорстокий терор.
3 перших днів окупації населення розгорнуло боротьбу проти фашистських загарбників. У районі діяв партизанський загін, до складу якого ввійшли партійні і радянські працівники, вчителі, колгоспники, службовці. Командиром загону було призначено секретаря райкому партії І. Г. Білоконя, комісаром — редактора районної газети П. Я. Чурилова, начальником штабу — завідуючого райземвідділом I. X. Сердюка. Загін діяв до лютого 1943 року в Печенізькому, Старосалтівському, Чугуївському, частково у Вовчанському і Вільховатському районах.
Партизани провели 10 операцій, розгромили 4 склади з боєприпасами і продовольством, знищили чимало гітлерівців.
Так, у грудні 1941 року група партизанів під командуванням І. Г. Білоконя знищила в Печенігах 3 склади з боєприпасами, 250 гітлерівців, захопила різні трофеї. За успішне проведення цієї операції І. Г. Білоконя нагороджено орденом Червоного Прапора. Партизани, крім того, поширювали серед населення газети, листівки. Селяни подавали їм всіляку допомогу. Загін зріс з 21 до 50 чоловік. У боротьбі проти загарбників героїчно загинули партизани П. Я. Чурилов, Ф. Т. Андрус, І. Т. Мартинов, Д. Г. Стадник, І. І. Далуда, I. X. Сердюк, В. В. Шуліка, піонер-розвідник Володя Гапок та інші.
У селі діяла створена в грудні 1941 року підпільна комсомольська група з 7 чол. на чолі з Л. 3. Скляровим. До її складу входили Іван Котенко, Віктор Балабай,
Олександр Селевко, Іван Титарєв та інші. Комсомольці дали клятву нещадно боротися з фашистами. Підпільники вели розвідку, знищували ворожі автомашини, переривали зв’язок, викрадали зброю. Патріоти готувалися розгорнути ще активнішу діяльність. Однак фашистам з допомогою зрадника вдалося виявити організацію. Вони схопили її ватажка Л. Склярова і після жорстоких тортур розстріляли. Інших комсомольців гітлерівці кинули в тюрму, де піддали їх лютим катуванням.
Багато печеніжців боролися з ворогом на фронтах Великої Вітчизняної війни, були відзначені високими урядовими нагородами. О. Ф. Козакову і Н. М. Зінченку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Першому — за подвиг при форсуванні Дніпра, а другому — при визволенні столиці Угорщини — Будапешта.
Після визволення рідної землі від ворога жителі селища приступили до відбудови і дальшого розвитку господарства. Працювати доводилось у вкрай важких умовах. Майже всі будинки фашисти спалили; в селі залишилися старики, жінки та діти. Не було машин, робочої худоби. Поля поросли бур’яном. Колгоспникам доводилося обробляти лани на власних коровах, а то і вручну. Жінки та підлітки заступами копали землю під городні культури.
Шефи — робітники Харківського верстатобудівного заводу—допомогли трудящим селища відбудувати колгоспи, зокрема виробничі приміщення. Поступово стали до ладу всі 9 колгоспів і МТС.
Незабаром почали діяти 3 школи, лікарня, Будинок культури, Будинок піонерів.
У 1950—1952 рр. колгоспи селищної Ради об’єдналися у дві великі сільськогосподарські артілі ім. Петровського та ім. Горького, які мали 6988 га землі, з них 5244 га — орної. Після реорганізації МТС колгоспи купили у держави 43 трактори, 29 комбайнів, 22 вантажні автомашини, велику кількість різної сільськогосподарської техніки.
З ініціативи первинних парторганізацій в артілях широко розгорнулося соціалістичне змагання за підвищення продуктивності тваринництва та врожайності сільськогосподарських культур. У березні 1955 року було підбито перші підсумки. Колгосп ім. Петровського вийшов переможцем, зайнявши одне з перших місць у районі. Йому було вручено перехідний Червоний прапор райвиконкому та райкому партії. Відтоді колгоспи щороку підбивають підсумки соцзмагання, обмінюються досвідом роботи і разом накреслюють шляхи піднесення сільськогосподарського виробництва.
Значно зросла культура землеробства, збільшились неподільні фонди колгоспів, поліпшився добробут колгоспників. Так, неподільні фонди колгоспу ім. Петровського у 1963 році становили 636 тис. крб., а колгоспу ім. Горького — 560 тис. крб. Рік у рік підвищується врожайність. Передові ланки колгоспу ім. Петровського в 1953 році виростили по 230—260 цнт цукрових буряків з га, а в 1958 році — по 370—400 центнерів.
Обидва колгоспи досягли значного зростання поголів’я худоби на 100 га земельних угідь. З 1955 по 1962 рік у колгоспі ім. Петровського кількість великої рогатої худоби збільшилась у 1,8 раза, свиней — в 1,6, птиці — в 1,5 раза.
Зміцнення економічної могутності колгоспів відбилось на їх доходах. Так, в артілі ім. Петровського у 1963 році грошові доходи становили 491 тис. крб., а в колгоспі ім. Горького — 321 тис. карбованців.
Швидкими темпами розвивається в селищі житлове будівництво. Протягом 1959—1965 рр. у Печенігах споруджено близько 500 нових житлових будинків. Це значною мірою поліпшило побутові умови мешканців селища, докорінно змінило зовнішній вигляд Печеніг.
Авангардна роль у колгоспному виробництві належить комуністам і комсомольцям. В артілі ім. Петровського працюють 84 члени КПРС і 11 комсомольців, а в артілі ім. Горького — 52 комуністи і 27 членів ВЛКСМ. 75 проц. комуністів і 100 проц. комсомольців обох колгоспів працюють безпосередньо на виробництві.
Заслуженим авторитетом користуються передовики виробництва колгоспу ім. Петровського: М. М. Редько — бригадир тракторної бригади, яка бореться за звання бригади комуністичної праці, тракторист В. Г. Шмурак, доярки П. Г. Редько і М. Т. Самойленко.
У колгоспі ім. Горького високих показників щороку добивався комбайнер О. І. Додиван (у 1949 р. він був удостоєний звання лауреата Державної премії за відмінну роботу по насадженню лісосмуги), механізатор І. Д. Чальцев, доярка М. М. Чумак, завідуюча молочно-товарною фермою Г. Г. Мороховська.
У вересні 1964 року колгоспи ім. Петровського та ім. Горького було об’єднано і перетворено на овочево-молочний радгосп «Печенізький».
В селищі успішно розвивається місцева промисловість. Тут є маслозавод, харчокомбінат, цегельний завод, а також відділення «Сільгосптехніки», міжколгоспна будівельна організація, автопарк та Чугуївська лугомеліоративна станція, яка обслуговує всі райони Харківської області.
У 1958 році за рішенням уряду Радянської України для забезпечення Харкова водою на околиці селища було розпочато будівництво великого водоймища — Печенізького моря. В його будівництві взяло участь близько 800 робітників, техніків та інженерів, що прибули з різних кінців Радянського Союзу. Найвідповідальніші ділянки будівництва очолили комуністи, зокрема керівник бригади комуністичної праці Б. П. Коросташевець, бригадири О. М. Буряк, В. С. Миронов, Є. П. Хижняков, Л. М. Щокін. Багато будівельників були удостоєні високого звання ударників комуністичної праці, серед них — В. М. Демчишин, Г. А. Варфоломєєва, 3. Я. Ярова, В. І. Ковтун, В. Я. Капуста та інші.
В 1964 році будівництво Печенізького моря було закінчено. Довжина водоймища — 70 км, ширина — 3 км, корисна віддача води становить 341 млн. куб. метрів. Споруджено греблю завдовжки 3,7 км. На берегах нового моря чимало чудових місць для відпочинку трудящих, хороші пляжі. Тут розгортається будівництво пансіонатів, піонерських таборів тощо.
Значні зміни сталися в розвитку освіти, медичного та культурного обслуговування населення. У селищі є загальноосвітні середня, восьмирічна і початкова школи, в яких навчається 1300 учнів, тобто в 3,5 раза більше, ніж до революції. Працюють тут школа робітничої молоді і заочна школа для дорослих.
У розпорядженні дітей є музична школа, Будинок піонерів. Дитячими садками і яслами охоплено близько 200 малюків. До Великої Жовтневої соціалістичної революції в селищі було тільки 15 учителів, з яких жоден не мав вищої освіти. Нині тут 77 учителів, з них 39 закінчили університети і педінститути. За роки Радянської влади вищу освіту здобуло понад 200 жителів селища. На 1965 рік в установах, на підприємствах, на будівництві, в колгоспах працювало близько 89 спеціалістів з вищою освітою.
До послуг трудящих — лікарня з хірургічним, акушерсько-гінекологічним, дитячим та туберкульозним відділеннями, бактеріологічна і клінічна лабораторії, пункт швидкої допомоги, санстанція. Тут працюють 11 лікарів, 63 медсестри.
У Печенігах є літній кінотеатр на 630 місць. При Будинку культури створені численні гуртки: вокальний, танцювальний, естрадний, духовий, інструментальний, бандуристів, художнього читання. На обласному огляді, присвяченому XXII з’їзду КПРС, Будинок культури було нагороджено дипломом III ступеня.
Все більшу роль в житті селища відіграють громадські засади. Силами громадськості створено історико-краєзнавчий музей, університет культури. В Печенігах є 6 бібліотек, книжковий фонд яких становить 59 тис. примірників. їх відвідує понад 4500 читачів. У бібліотеках запроваджено відкритий доступ до книжкових полиць. У селищі організовано народні дружини, які стоять на сторожі громадського порядку.
В Печенігах працює 15 низових фізкультурних колективів, до їх послуг — стадіон і 5 спортивних майданчиків. Населення Печеніг передплатило в 1966 році понад 6,5 тис. примірників газет і журналів. Тут є пошта, телеграф, телефонна мережа, радіотрансляційний вузол на 3580 точок. В особистій власності трудящих — легкові автомашини, мотоцикли, велосипеди, телевізори, радіоприймачі. До послуг населення — комбінат побутового обслуговування, 26 магазинів, готель, перукарня, відділення телеательє, чайна. Печеніги зв’язані з районним центром шосейною дорогою; встановлено регулярне автобусне сполучення з Харковом, Чугуєвом, Великим Бурлуком, Великими Хуторами, Артемівкою, Мартовою, Юрченковим.
За роки семирічки в селищі побудовано 7,5 км брукованих і асфальтових доріг, 8,3 км тротуарів, споруджено водопровід і каналізацію; вулиці селища освітлюються електрикою. Було проведено велику роботу по озелененню вулиць, закладено парк.
До Великої Жовтневої соціалістичної революції в Печенігах переважало сільське населення. Тепер 90 проц. жителів — робітники і службовці. В 1957 році Печеніги були віднесені до категорії селищ міського типу і в 1963 році ввійшли до складу Чугуївського району.
У Печенігах народився батько Г. І. Петровського — радянського державного і партійного діяча, одного з видатних керівників КП України і Української Радянської держави. Працюючи головою ВУЦВКу, Г. І. Петровський неодноразово приїздив у селище, виступав перед земляками, допомагав їм налагоджувати роботу місцевих органів влади і громадських організацій. З його ініціативи споруджено електростанцію.
За генеральним планом реконструкції селища запроектовано будівництво громадсько-торговельного центру з Будинком культури, поштою, кінотеатром, Будинком піонерів, готелем та універмагом. Буде впорядковано парк і стадіон, виростуть нові споруди для занять спортом і відпочинку. Буде створено набережну з бульваром, де з’являться споруди культурно-побутового обслуговування. Передбачено побудувати 3 нові школи, бібліотеку, магазини, їдальню, комбінат побутового обслуговування.
Печеніги — батьківщина відомого російського художника Г. І. Семирадського (1843—1902 рр.), радянської письменниці О. П. Джигурди (н. в 1901 р.).
Трудящі селища борються за нові успіхи в розвитку сільського господарства, промисловості і культури.
М. І. МАТЯШ, І. С. ГАЛІЙ