Економічний і політичний стан Харківської області наприкінці XIX століття
В умовах зростання кріпосницького господарства, загострення класових суперечностей, боротьби трудящих проти економічного та соціально-політичного гніту розвивалася і культура краю. Вона мала яскраво виявлений класовий характер. Через нестачу шкіл та низький життєвий рівень переважна більшість дітей трудящих не могла дістати освіту. Вища і середня освіта була привілеєм заможних верств населення.
У 1845 році в губернії налічувалося 105 учбових закладів, в яких навчалося лише 2800 учнів, з них близько 2000 у Харкові.
Значне місце у культурному розвитку краю належало Харківському університету, відкритому в 1805 році. Тоді ж при університеті було відкрито друкарню, видання якої поширювалися не тільки на Харківщині, але й далеко за її межами. За 10 років (1805—1814), наприклад, було надруковано 193 книги тиражем 88 424 примірники. З 1838 року почала виходити офіціальна газета «Харьковские губернские ведомости».
На Харківщині жили й творили відомі прогресивні діячі культури. Так, у другій половині 80-х років XVIII століття у Харкові і селах Гусинці, Бабаях та Пан-Іванівці (нині Сковородинівка) проживав видатний український філософ і письменник Г. С. Сковорода; біля Харкова, в с. Основі, жив і працював український письменник Г. Ф. Квітка-Основ’яненко; в с. Кручику на Богодухівщині жив учений, громадський діяч і ініціатор заснування Харківського університету В. Н. Каразін.
Складними соціально-економічними процесами характеризується розвиток Харківщини у пореформений період. Реформа 1861 року лягла важким тягарем на плечі трудящого селянства. В Харківській губернії реформа провадилася за двома «положеннями». Там, де було общинне землеволодіння, вона здійснювалась за «Місцевим положенням» для великоросійських, новоросійських і білоруських губерній, а там, де землеволодіння було подвірним, застосовувалося «Місцеве положення» для малоросійських губерній.
Внаслідок реформи колишні поміщицькі селяни втратили понад 28 проц. землі, якою вони користувалися до скасування кріпосного права. 190 тис., або 33 проц., господарств одержали на ревізьку душу до двох десятин; 50,8 проц.—2—3 десятини; 11,9 проц. — 3—4 десятини; 4,3 проц.— від 4 до 6 десятин. Отже, більшість селянських господарств мала такі наділи, що з них, за висловом В. І. Леніна, не можна жити, на них можна тільки вмирати голодною смертю. За одержану землю селяни змушені були сплатити казні 35 млн. крб., тоді як ринкова ціна її становила 16,3 млн. крб. Таким чином, селяни фактично викуповували не тільки землю, а й свою волю.
Грабіжницький характер реформи, свавілля царської адміністрації при її здійсненні викликали обурення широких мас. Вже відразу після проголошення маніфесту від 19 лютого 1861 року селяни багатьох місцевостей, особливо Куп’янського, Харківського та Ізюмського повітів, виступали з протестом проти непосильних викупних платежів, відмовлялися відбувати панщину. Тільки протягом квітня — травня 1861 року на Харківщині відбулося 50 селянських виступів. У їх придушенні брали участь два полки регулярного війська. З жовтня 1861 року по січень 1863 року в губернії відбулося 96 селянських виступів. Заворушення охопили 140 сіл з населенням 76 584 чоловіки. На придушення селянських виступів були кинуті війська, селян катували, заарештовували й висилали на каторгу. Так з допомогою багнетів здійснювалася реформа. Після придушення селянського руху на початку 60-х років поодинокі селянські виступи проти поміщиків і царських сатрапів не припинялися. Однак вони тоді не мали організованого характеру, бо робітничий клас, здатний очолити народні маси на боротьбу з гнобителями, ще тільки зароджувався.
Поземельний устрій державних селян визначали царські укази 1866—1867 рр., в яких проголошувалося, що сільські громади державних селян зберігають усі землі і угіддя, які віддані їм у наділ і якими вони користуються. Ці наділи державні селяни могли викупити відразу або ж вносити щорічно в казну «державну оброчну подать».
Наділи державних селян на Харківщині в середньому становили 5,1 дес. на душу. Після проведення указів в губернії виникло 272 судові справи: сільських громад (145) та окремих селян (127) — колишні державні селяни судилися з Харківською казенною палатою, яка не визнавала права власності селян на землю, якою вони користувалися з XVII—XVIII століть. Побоюючись селянських виступів, власті змушені були поступитися.
Після реформи найбільшими власниками землі залишалися дворяни. У 1877 році дві третини поміщицької землі зосереджували у своїх руках 30 родин, які скуповували її в тих поміщиків, що не зуміли пристосувати своє господарство до капіталістичних умов.
В поміщицьких господарствах широко застосовувалися відробітки. За один сажень соломи, наприклад, селянин скошував для поміщика від двох до шести десятин хліба, за віз соломи — пёревозив 15 кіп жита і працював улітку один день з конем тощо. Дуже поширеною на Харківщині була така різновидність відробітків, як здольна оренда, при якій поміщик одержував від орендаря до 52 проц. врожаю.
Селянство терпіло і від непосильних податків. Рік у рік зростали недоїмки. У 1889 році недоїмки по викупу наділів становили 1 259 921 крб., а в 1894 — вже 2 296 163 карбованці.
Непомірні податки, побори поміщиків і чиновників призводили до дедалі більшого розорення і зубожіння селянських мас. На кінець XIX століття наділи колишніх державних селян зменшилися в середньому до 2,8, а поміщицьких — до 1,3 десятини землі. Майже четверта частина селян Харківської губернії, остаточно втративши свої земельні наділи, перетворилася на сільськогосподарських і промислових пролетарів. Зросла кількість бідняцьких господарств, які в 1904 році становили 57,2 проц. всіх селянських господарств. За рахунок бідноти збагачувалося куркульство. До рук куркулів потрапляла також поміщицька земля. З 1862 по 1914 рік поміщики Харківської губернії продали 953 тис. десятин землі, переважну більшість якої купили куркулі.
Але, незважаючи на значні залишки кріпосницьких відносин, розвиток капіталістичної промисловості в Харківській губернії відбувався швидкими темпами. За даними 1895 року, губернія за виробництвом промислової продукції посідала одне з провідних місць на Україні. На той час тут налічувалося 893 підприємства, в т. ч. 360 — фабрично-заводського типу. На останніх працювало понад 25 тис. робітників (у середньому на одне підприємство 70 робітників).
Провідною галуззю промисловості Харківської губернії у 70-х роках було цукроваріння. З 1875 по 1895 рік вартість продукції цукроварень зросла з 3 млн. 800 тисяч до 34 млн. 400 тис. крб. У 80-х роках у губернії, особливо в Харкові, почала розвиватися металообробна і машинобудівна промисловість. У 1894 році тут уже діяли 6 заводів сільськогосподарського машинобудування, де працювали 568 робітників. Заводи виробляли продукції на суму 550 780 карбованців. Загалом же в машинобудівній промисловості Харківської губернії в 1895 році діяло 13 підприємств, на яких вироблялося продукції на 827 тис. карбованців.
Велика промисловість в основному зосереджувалася у Харкові. В повітах, якщо не враховувати цукроваріння і винокуріння, промислові підприємства були дрібні — напівкустарні і кустарні (цегельні, млини, олійниці, крупорушки, салотопні, чинбарні тощо). Такі підприємства зосереджувалися в Ізюмі, Вовчанську, Куп’янську, Валках та інших містах і містечках.
В економічному розвитку губернії велику роль почав відігравати залізничний транспорт. Залізниці зв’язали її окремі райони з важливими економічними центрами країни. У 1869 році розпочався рух поїздів по Курсько-Харківсько-Азовській залізниці. Наприкінці століття було прокладено магістраль Москва — Харків — Севастополь. З Харкова йшли залізничні лінії до Миколаєва та Балашова. Великими залізничними вузлами стали Куп’янськ, Лозова та Люботин.
З розвитком промисловості зростав і міцнів фабрично-заводський пролетаріат. У 1900 році на фабриках і заводах Харківщини працювало близько 43 тис. робітників, понад 80 тис. чол. працювали на кустарних підприємствах.
Тяжким було життя робітників. Так, за даними окружного фабричного інспектора, в 1885 році на кушнірських підприємствах робочий день тривав з 4-ї години ранку до 11-ї години вечора з 1—2-годинною перервою на обід, на підприємствах вовномийних — 12—14 годин, цегельних —16, склоробних — 13—14, металоливарних — 11—12, у друкарнях — 10—13 годин і т. д. Діти від 12 до 16 років теж працювали на підприємствах по 12—14 годин на день нарівні з дорослими. Навіть після видання закону 1882 року про обмеження робочого дня для дітей власники підприємств всіляко ухилялися від його виконання. Робітники працювали у вогких брудних приміщеннях, часто без вентиляції, при недостатньому освітленні. Власники підприємств зовсім не дбали про охорону здоров’я, техніку безпеки. У цих умовах робітники часто хворіли, багато з них ставали каліками.
За свою ж працю робітники одержували мізерну платню. Середній річний заробіток у 1898 і 1911 роках був найвищий на паровозобудівному заводі — 405— 440 крб., найменший — на вовномийнях 99—107 крб., на картонажних фабриках — 147—148 крб., на ситценабивних — 138—168 крб., на склоробному підприємстві — 156—157 карбованців.
Сільськогосподарські робітники в жнива, коли заробітки були найвищими, одержували в середньому за 30 днів: у Харківському повіті робітник — 13,5 крб., робітниця — 6,5 крб.; у Богодухівському — 11,5 і 5; у Валківському — 10 і 8; у Зміївському та Ізюмському — 9 і 5 крб. Коли зважити, що місячне харчування коштувало приблизно 7 крб., то на одяг, взуття, житло та на утримання родини у робітника залишалося від 2 до 6,5 карбованця. До того ж значну частину заробітку поглинали численні штрафи.
Жахливими були і житлові умови робітників. Так у 1885 році близько половини робітників Харківської губернії жило в заводських і фабричних казармах. Приміщення ці були обладнані двоярусними нарами, спали тут позмінно.
В умовах жорстокої експлуатації з кожним роком наростало невдоволення трудящих: не припинялися селянські виступи, все активнішою ставала боротьба робітників. У 60—70-х роках XIX століття на Харківщині розповсюджувались народницькі видання. Студенти Харківського університету, народники І. Андрущенко, О. Тищинський та інші провадили революційну агітацію серед селян, розповсюджували нелегальну літературу. Бували на Харківщині і визначні представники революційного народництва — А. Желябов, С. Перовська, В. Фігнер, І. Мишкін, П. Войнаральський.