Економічний і культурний розвиток Харківа наприкінці XIX століття
Після скасування кріпацтва в Росії Харків починає зростати як великий промисловий центр, що визначалось розвитком кам’яновугільної і залізорудної промисловості Донбасу і Криворіжжя, будівництвом залізниць та збільшенням попиту на машини в сільському господарстві, яке ставало на шлях капіталістичного розвитку. Швидкими темпами зростають машинобудування і металообробка: якщо в цілому число фабрик і заводів у Харкові з 1871 по 1899 роки зросло з 79 до 259, тобто більш як у 3 рази, то кількість машинобудівних і металообробних — з 12 до 59, або майже в 5 разів. Тільки за чотири роки — з 1894 по 1899 — вартість продукції, що її випускали металообробні підприємства, зросла в 3,5 раза. Важливо відзначити, що металообробні й ливарні заводи технічно оснащувалися краще за інші підприємства. Саме вони стали місцем зосередження основної маси робітників. Вже у 1899 році з загальної кількості 11608 робітників, зайнятих на підприємствах, у металообробній промисловості працювало близько 50 проц. — 5572 чоловіки.
Первістком великої промисловості в Харкові був завод сільськогосподарського машинобудування Гельферіх-Саде (тепер «Серп і молот»), збудований іноземним акціонерним товариством на Кінній площі. У 1882 році він дав перші сільськогосподарські машини. В 1897 році почав працювати Харківський паровозобудівний завод (тепер завод транспортного машинобудування). В середині 90-х років виникли чавуноливарний, машинобудівний і дротовий заводи. Влітку 1915 року; в зв’язку з воєнними діями у Прибалтиці, з Риги до Харкова було евакуйовано завод «Всеобщей электрической компании» (ВЕК, тепер Харківський електромеханічний завод) і веломайстерні Лейтнера. До 1917 року в Харкові вже було понад 150 підприємств, серед яких близько 10 великих, що вже тоді були широко відомі в країні, в т. ч. паровозобудівний, завод сільськогосподарських машин і знарядь, завод ВЕК, машинобудівні заводи фон Дітмара (тепер «Світло шахтаря») та Шиманського (тепер «Червоний Жовтень»).
В епоху імперіалізму ще більше зростає концентрація виробництва. З 1899 по 1917 рік чисельність робітників на підприємствах Харкова потроїлась і перевищувала 35 тис. чоловік. На одному паровозобудівному заводі в той час працювало близько 7 тис. чоловік, на заводі Гельферіх-Саде — понад 3 тис. чоловік, на заводі ВЕК — близько 3,5 тис. чоловік. Ще більшу роль в господарському житті міста починають відігравати монополістичні об’єднання та банки. Особливо відчутним це стає у Харкові, що був одним із основних районів збуту товарів підприємств Півдня Росії. Тут перебували контори найбільших в Росії синдикатів «Продамет», «Продвугілля», відбувалися з’їзди гірничопромисловців.
На економічному розвитку царської Росії в т. ч. України у великій мірі позначався вплив іноземного капіталу. З приводу проникнення іноземного капіталу на Україну В. І. Ленін писав: «До Південної Росії цілими масами переселялися і переселяються іноземні капітали, інженери і робітники, а в сучасну епоху гарячки (1898) туди перевозяться з Америки цілі заводи». Зокрема, в Харкові значна кількість великих підприємств (заводи Російсько-бельгійського товариства, Бергенгейма, Мельгозе, фон Дітмара) належала іноземним компаніям та окремим іноземним підприємцям.
Монополістичні об’єднання іноземних і вітчизняних капіталістів, зацікавлені в підтриманні високих цін на продукцію, створювали в країні штучний голод на окремі товари, що давало можливість збувати замовникам не завжди якісну продукцію. За визнанням старшого фабричного інспектора Харківської округи, від промисловців було немало скарг на синдикат «Продамет», що тримав споживачів заліза в цілковитій залежності, визначав високі ціни і поставляв товари не тієї якості, що вимагав замовник, а якої йому завгодно. Власники заводів землеробських знарядь скаржилися, що до створення синдикату вони використовували матеріал, який найбільше відповідав тій чи іншій частині машини, тепер це стало неможливим, якість машин і якість знарядь знижується х. Встановлюючи монопольні ціни на продукцію, синдикати розорювали підприємців, що не об’єднувались у трести. Так, у 1902 році в Харкові «Продамет» підвищив ціну на листове залізо з 1 крб. 40 коп. до 1 крб. 70 коп. за пуд. Це, зрозуміло, викликало дальше розширення виробництва листового заліза з 11 387 тис. пудів у 1903 році до 13 152 тис. пудів у 1904 році. В цей час почали швидко виникати підприємства, що не входили до синдикату і які продавали метал за нижчими цінами. Тоді «Продамет» скоротив на деякий час збут заліза і на 10 процентів знизив ціни. Розоривши конкурентів, синдикат з 1908 року знову підвищив ціну в окремих районах на 16 процентів.
Весь тягар конкурентної боротьби капіталісти перекладали на плечі трудящих. Поряд з скороченням робітників і підвищенням інтенсивності праці на фабриках і заводах широко практикувались понаднормові роботи.
В зв’язку з розвитком промисловості у другій половині ХІХ століття швидко збільшується населення міста: в 1861 році воно становило 50 тис. чоловік, у 1881 році — 128 тис., у 1901 році — 198 тис. чоловік. За сто років (1801—1901) чисельність жителів Харкова зросла майже в 20 разів.
Збільшувалась і кількість фабрично-заводського пролетаріату. Його ряди поповнювались головним чином за рахунок найбіднішого селянства, яке не могло прогодуватися на своїх мізерних клаптиках землі. На промислові підприємства Харкова приходили працювати не тільки розорені селяни з Харківської та інших губерній України, а також і вихідці з Курської, Калузької, Орловської, Тульської, Московської, Петербурзької та інших губерній Росії. На окремих машинобудівних підприємствах міста працювало до 45—50 процентів росіян.
На підприємствах міста під час першої світової війни працювало також чимало робітників, евакуйованих сюди разом з заводами і майстернями з Прибалтики. Така концентрація робітників різних національностей сприяла зростанню революційної свідомості трудящих і вихованню їх в інтернаціональному дусі. В. І. Ленін вважав, що цей процес ламав «специфічно національну вузькість як великоруську, так і українську».
Водночас з великими фабриками і заводами у місті існувало багато карликових підприємств, що виробляли цвяхи, дріт, сталеві троси, лопати, вила та ряд штампованих виробів; чимало кустарних ремонтних, ковальських та слюсарних майстерень. У 1904 році в Харкові налічувалось 27 785 ремісників, що становили 11,3 процента населення.
Робітники та ремісники, які становили переважну більшість населення, були позбавлені будь-яких політичних прав. У місті неподільно панувала привілейована меншість — поміщики, купці, фабриканти, чиновники. На підставі городового положення 1870 року, яке замість станового принципу представництва у міській думі встановлювало майновий ценз, право участі у виборах до Харківської міської думи (існувала з 1787 року) в 1879 році мали тільки 5200 чоловік.
Незважаючи на швидкий розвиток промисловості, дореволюційний Харків був звичайним великим провінціальним містом царської Росії з дуже відсталим міським господарством, невпорядкованим, з незадовільними санітарно-гігієнічними умовами. У 1878 році було лише 4 лікувальні заклади, які існували головним чином на кошти, зібрані серед населення. Розміщувались вони здебільшого у непристосованих приміщеннях — бараках. Для утримання Олександрівської міської лікарні провадився щороку збір коштів у різноробів (по 50 коп.). При Харківському повивальному училищі був пологовий будинок на 6 ліжок. Дитяча лікарня мала 20 ліжок. Все це аж ніяк не могло забезпечити населення достатньою медичною допомогою.
Щодо благоустрою Харків посідав майже останнє місце в царській Росії. Місто вражало безладним розташуванням будинків, брудними вулицями та площами. Ще на початку XX століття четверта частина будинків у місті була вкрита соломою. Трудяще населення мешкало в халупах на околицях. Лише в 70-х роках XIX століття на деяких вулицях з’явилося газове освітлення. Лихом харків’ян була погана питна вода. Спорудження міського водопроводу тривало майже чверть століття — до 1904 року, коли було встановлено перших 12 водорозбірних будок. У 1882 році пущено конку, а в 1906 — вузькоколійний трамвай. Проте ще довго працювала і конка. Електростанція потужністю 400 кіловат побудована лише у 1897 році.
У пореформений час зросла шкільна мережа, але, як і раніше, в школах навчалися переважно діти заможних верств населення. У 1878 році, наприклад, в 68 навчальних закладах вчилося лише 7849 дітей. Кошти на освіту, що їх виділяла міське управління, були дуже і дуже обмеженими. Якщо в 1879 році витрати на утримання чинів міської поліції і міського управління перевищували 109 тис. крб. і становили близько 25 процентів усіх видатків, то на навчальні заклади — всього 25 911 крб. — майже в півтора раза менше, ніж на пожежну команду. Па початкове навчання харківське міське громадське управління витрачало в 1901 році всього 42 коп. на жителя — в 1,5—2 рази менше, ніж у Петербурзі, Москві, Києві та Одесі. За числом учнів на тисячу жителів (15 чол.) Харків значно поступався перед іншими великими містами царської Росії.
Для підготовки технічних кадрів у 1885 році відкрито технологічний інститут. Одним з перших його директорів був відомий російський учений В. Л. Кирпичов. При університеті засновується ряд наукових товариств: медичне (1873 рік), природознавців (1869 рік), фізико-хімічних наук (1873 рік), історико-філологічне (1876 рік), математичне (1879 рік), юридичне (1901 рік).
Серед вихованців і викладачів університету було чимало видатних вітчизняних учених.
У Харківському університеті здобув вищу освіту і в 60-х рр.
XIX століття розпочав наукову діяльність видатний російський вчений І. І. Мечников. У Харкові працювали: перша жінка в Росії, якій Харківський університет присвоїв ступінь почесного доктора російської історії, О. Я. Єфименко, історик Слобідської, Лівобережної і Південної України Д. І. Багалій, засновник великої наукової школи ботаніків і мікробіологів Л. С. Ценковський, засновник вітчизняної біохімії В. Я. Данилевський, відомий фізіолог рослин, учень К. А. Тімірязєва — В. І. Палладій, видатні математики М. В. Остроградський, Т. Ф. Осиповський, В. Г. Імшенецький, О. М. Ляпунов, В. А. Стеклов, фізик Д. А. Рожанський, один із засновників сучасної фізичної хімії М. М. Бекетов, відомі геологи Н. Д. Борисяк, І. Ф. Леваковський, видатний географ і ботанік А. М. Краснов, медики Л. Л. Гіршман, М. П. Трінклер, В. П. Воробйов та багато інших.
За видатні заслуги в галузі філології Наукова рада Харківського університету у 1906 році одноголосно присудила І. Я. Франку почесний ступінь доктора російської словесності.
Харків’яни пишаються й іменами таких своїх земляків, як засновник вітчизняного слов’янознавства І. І. Срезневський, видатний філолог О. О. Потебня, український художник С. І. Васильківський та багатьох інших відомих представників російської та української науки й культури.
В пореформений час Харків також зростає як один з осередків української культури, літератури і мистецтва.
З Харковом пов’язана творчість поетів Я. І. Щоголева, В. С. Александрова. Тут народилися і жили поет і фольклорист І. І. Манжура та український радянський письменник, артист і мистецтвознавець F. М. Хоткевич, вчився та починав у 80-х рр. революційну діяльність П. А. Грабовський. Тоді ж тут займався видавничою справою український письменник, фольклорист, етнограф і педагог Б. Д. Грінченко; було засновано «Товариство видання книг для народу».
На кошти, зібрані громадськістю у 1886 році, відкрито наукову бібліотеку (тепер ім. В. Г. Короленка), яка з 1901 року розмістилася у приміщенні, побудованому за проектом академіка архітектури О. М. Бекетова. В місті було також споруджено ряд пам’ятників. Зокрема, до 100-річчя з дня народження О. С. Пушкіна в Театральному сквері встановили йому пам’ятник (скульптор Б. В. Едуардс), в 1909 році на Театральній площі — М. В. Гоголю.
Наприкінці XIX століття у Харкові виникає ряд мистецьких організацій. Зокрема, в 1871 році відкрилося відділення Російського музичного товариства, а у 1883 році — музичне училище при ньому, на основі якого згодом було створено консерваторію. У 1886 році засновано міський художньо-промисловий музей (пізніше — музей образотворчого мистецтва).
Дальшого розвитку набуває і театр.
У 1870 році в Харкові почала працювати оперна трупа Бергера. В 1874 році засновано оперний театр і побудовано приміщення для нього; тут у 1883 році вперше на Україні поставлено «Різдвяну ніч» М. В. Лисенка.
З пореформеним театром у Харкові пов’язана діяльність М. Л. Кропивницького і М. П. Старицького. В середині 80-х рр. у Харківському драматичному театрі починав свою діяльність російський радянський режисер народний артист УРСР М. М. Синельников. Але сталий мистецький колектив він зміг створити лише у 1910 році.
Наприкінці XIX — на початку XX століття в Харкові зароджується кіномистецтво. Перші українські хронікальні фільми знімав і демонстрував у 1896—1902 рр. харківський фотограф А. К. Федецький, а художні фільми за літературними творами в 1906 році — український актор О. М. Олексієнко.
Однак усі надбання науки і культури були доступні тільки заможним верствам населення. На долю робітників залишалася лише тяжка, виснажлива праця.