Харків у роки Великої Вітчизняної війни
22 червня 1941 року мирна праця харків’ян, як і всього радянського народу, що спрямовував свої зусилля на завершення будівництва соціалізму і поступовий перехід до комунізму, була перервана віроломним нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз.
З самого початку війни харків’яни брали активну участь у боротьбі проти фашистських полчищ. Мужньо відстоювали кордони Радянської Батьківщини захисники Брестської фортеці, вихованці харківської комсомольської організації,— рядовий С. Т. Дьомін, молодший лейтенант Ю. В. Повлоцький, прикордонники М. В. Твердохліб і П. Я. Шевченко.
Тисячі патріотів подавали заяви до райвійськкоматів міста з проханням послати їх на фронт. Так, колишній червоногвардієць і ветеран громадянської війни Ф. І. Абакумов писав у своїй заяві: «Фашистська гадина посягла на нашу любиму Батьківщину. Я, як учасник громадянської війни проти німців на Україні і проти красновських банд на Царицинському фронті, прошу зарахувати мене добровільно в діючу Робітничо-Селянську Червону Армію».
З перших же днів війни були сформовані винищувальні батальйони для боротьби з фашистськими десантниками і диверсантами. На 7 серпня 1941 року в числі народних ополченців і особового складу винищувальних загонів було 12 293 комуністи і 9166 комсомольців.
У Харкові формувався корпус народного ополчення на чолі з головою міськвиконкому О. І. Селівановим; комісаром корпусу було призначено О.О. Єпішева — секретаря Харківського обкому і міськкому КП(б)У. В складі корпусу налічувалось 85 тис. добровольців міста і прилеглих до нього районів.
Харків’яни в перші дні війни зібрали у фонд оборони кілька мільйонів карбованців, а в липні 1941 року одностайно відрахували і внесли до цього фонду свій одноденний заробіток. Робочі місця чоловіків, що пішли на фронт, на заводах і в установах зайняли жінки. Ініціаторами цього патріотичного почину були молоді робітниці ХТЗ. Вони закликали жінок і дівчат іти на виробництво і самовідданою працею допомагати Червоній Армії. У напружених умовах війни всі харків’яни працювали, не шкодуючи сил, з єдиним бажанням — дати фронту якомога більше воєнної продукції, наблизити перемогу над ворогом.
Інформуючи 26 липня 1941 року ЦКВКП(б) про трудове та політичне піднесення серед трудящих, Харківський обком партії відзначив героїчну працю багатьох робітників міських підприємств, зокрема токаря заводу «Світло шахтаря» Нікуліна, робітників ХВРЗ Губіна, Пугачова, шліфувальника моторного цеху ХТЗ Шмакіна та багатьох інших, які перевиконували денні норми в 4—6 разів.
Харків’яни ділом відповіли на заклик партійних та радянських органів і дружно взялися за будівництво укріплень. Робітники, студенти, наукові працівники, залізничники, домашні господарки брали участь у спорудженні протитанкових ровів, копали окопи і траншеї, влаштовували завали, встановлювали дротяні загородження.
У вересні 1941 року, в зв’язку з наближенням ворога, почалася евакуація міста. До 20 жовтня 1941 року з Харкова було відправлено на схід 320 ешелонів заводського устаткування, 275 ешелонів з людьми, до 22 жовтня — весь рухомий склад Південної залізниці.
Наприкінці вересня 1941 року становище на фронті ускладнилося. Війська Південно-Західного та Південного фронтів після запеклих оборонних боїв на Лівобережній Україні змушені були відступати до Харкова, Донбасу та Криму. Гітлерівські війська все ближче просувалися в напрямі Харкова. На підступах до міста в другій половині жовтня 1941 року розпочались кровопролитні бої. Протягом жовтня німецько-фашистські загарбники втратили близько 120 тис. солдат і офіцерів, 450 танків і бронемашин, 3 тис. автомашин, 200 гармат різного калібру і багато іншої зброї та спорядження.
Незважаючи на великі втрати, фашистські війська рвалися до міста. Гітлерівське командування кидало в бій все нові й нові сили. П’ять днів і ночей ішли бої на околицях міста, його вулицях і площах. 24 жовтня наші війська, за наказом командування, залишили Харків і відійшли на рубіж Сіверського Дінця, де стримували натиск переважаючих сил ворога протягом 7 місяців, завдаючи йому великих втрат в живій силі і техніці.
Десятки тисяч харків’ян, евакуйованих у глибокий радянський тил, самовідданою працею допомагали кувати перемогу над ворогом. В умовах воєнного часу трудящі східних районів країни виявили братерське піклування, допомогли харків’янам перебороти всі труднощі життя і праці в незвичних природних умовах. Харківські заводи, після перебазування в східні райони країни, швидко розгорнули там виробництво і почали працювати на повну потужність. На Уралі вступив у дію Харківський машинобудівний завод. Остання група робітників заводу залишила місто 19 жовтня, а вже 8 грудня харківські машинобудівники зібрали перші 25 танків Т-34 і відправили їх на фронт.
За успішне виконання завдань по забезпеченню фронту бойовою технікою колектив Харківського заводу транспортного машинобудування в роки Великої Вітчизняної війни був нагороджений орденами Леніна (1941 р.), Трудового Червоного Прапора (1942 р.) і Червоної Зірки (1943 р.).
Деякі з евакуйованих заводів на нових місцях злилися з діючими там підприємствами. Так, ленінградський Кіровський і Харківський дизельні заводи разом з Челябінським тракторним утворили одне з найбільших у країні танкобудівних підприємств, яке в народі назвали «Танкоградом».
«Все для розгрому ворога!», «Всі сили для перемоги!» — під такими лозунгами розгорнулося змагання фронтових бригад і змін на харківському заводі «Серп і молот» та інших евакуйованих заводах. Слюсарі комуніст Олександр Сало та комсомолець Дмитро Панін замінили ручну обробку деталей обробкою їх на верстаті. В перший же день О. Сало виконав норму на 1931 процент, а Д. Панін — на 2484 проценти. їхній приклад підхопили багато інших. Так зародився серед харківських машинобудівників чудовий рух тисячників.
Велику творчу енергію, ратний і трудовий героїзм виявили харків’яни в боротьбі проти фашистської навали. Примножуючи патріотичні традиції рідного міста, вони, як і трудящі всієї нашої країни, самовіддано працювали для перемоги над фашизмом, не шкодували сил і життя на фронтах Великої Вітчизняної війни проти лютого ворога.
Захоплене ворогом місто переживало жахливі дні. Окупанти позбавили населення будь-яких засобів до існування. Насильства і грабіж стали повсякденним явищем. Найменша спроба протесту проти фашистсько-поліцейської сваволі каралася смертю. Люди були приречені на голод і масову загибель від епідемій. У чорні дні фашистської окупації тисячі харків’ян померли від голоду і хвороб. Тільки в 1942 році у Харкові померло 22 708 чоловік, в т. ч. від голоду 13 749 чоловік.
Фашистські карателі без суду і слідства знищили десятки тисяч мирних громадян. За неповними даними, гестапівські кати розстріляли, повісили і замучили до 100 тис. міських жителів. На вулицях часто можна було побачити оголошення німецького коменданта такого змісту:
«Заборонений час для мешканців міста Харкова встановлюється від 16 до 6 години. Хто в цей час перебуватиме на вулицях або площах без відповідного посвідчення, буде розстріляний… Сьогодні були покарані смертю 50 осіб. Крім того, заарештовано як заложників 1000 осіб. *
Кожен мешканець Харкова особисто, своїм власним життям, відповідає за безпеку німецьких збройних сил і ставить на карту не лише своє власне життя, але й життя всіх мешканців Харкова».
Полонений німецький солдат у квітні 1942 року засвідчив, що німецькі солдати забирали в населення все, не тільки продукти, але й різні речі: одяг, хутро, валянки, шапки, білизну,— все, що потрапляло на їхні очі. «Недавно,— говорив цей полонений,— я був у Харкові. Всі магазини в місті закриті, ніде нічого купити не можна. Населення голодує. Я бачив велику кількість шибениць. На балконах будинків центральних вулиць, а також і околиць, висять трупи повішених. У місті часто виникають пожежі. Невідомі і невловимі люди підпалюють і висаджують у повітря будинки й казарми, зайняті німецькими військовими установами і частинами».
Ще в час, коли ворог наближався до міста, для керівництва всією підпільною роботою за вказівкою ЦК КПРС було сформовано й затверджено підпільний обком КП(б)У у складі секретаря обкому І. І. Бакуліна (до війни доцент кафедри математики і секретар партійної організації Харківського сільськогосподарського інституту) і територіальних секретарів: І. О. Корзина (до війни — перший секретар Старосалтівського райкому партії), А. М. Китаєнка (до війни — майстер, секретар первинної партійної організації фабрики «Жовтень»), Г. П. Синицина (до війни — начальник цеху заводу «Котлодизель»), О. І. Мотилевського (до війни працював на станції Основа), І. Ф. Гаркуші (до війни працював на ХЕМЗі). Було також затверджено 44 чоловіки зв’язківцями підпільного обкому і райкомів партії. В доборі і розстановці кадрів Харківського партійного підпілля брав безпосередню участь ЦК КП(б)У.
Через місяць після окупації Харкова почав діяти підпільний обком комсомолу в складі першого секретаря О. Г. Зубарєва, другого секретаря П. А. Глущенка і члена обкому Г. О. Нікітіної. Зв’язківцем була Н. Т. Волкова.
В напруженій і складній обстановці доводилось працювати харківським комуністам-підпільникам. Підпільний обком і 4 підпільні райкоми партії (Нагірний, Заводський, Залізничний і Основ’янський) були тісно зв’язані з масами і залучали сотні радянських патріотів до партизанської боротьби на Харківщині. Комуністи і комсомольці-підпільники розповсюдили багато листівок, тільки у 1942 році — близько 1 млн., а в 1943 році — 3,5 млн. В одній з таких листівок писалося: «Помстимося німецько-фашистським мерзотникам за пограбування і розорення наших міст і сіл, за насильства над жінками і дітьми, за вбивства і вигнання в німецьке рабство радянських людей! Смерть німецьким окупантам!».
В тилу ворога багато медичних працівників, ризикуючи життям, рятували від смерті радянських людей. Справжніми патріотами показали себе працівники 9-ї лікарні Харкова і її керівник професор О. І. Мещанінов. Наприкінці жовтня 1941 року в операційну вдерлися німецькі офіцери. Професор Мещанінов сказав, що в лікарні багато хворих на висипний тиф, а червоноармійців нема. Тим часом до лікарні несли й несли поранених радянських бійців; жителі міста підбирали їх в ярах, балках, садах. Незабаром майже всі корпуси лікарні і 7-ї поліклініки були заповнені пораненими червоноармійцями. Всіх записували як жителів Холодної Гори. Дні й ночі провадились хірургічні операції. Лікарі П. С. Делевський, Н. І. Обухова, В. І. Воротинцев, Н. П. Протопопович, Р. I. Проценко, медична сестра Т. В. Родіонова та інші (всього 54 чол.) доклали багато сил та енергії, щоб врятувати радянських воїнів від фашистських властей.
За час окупації Харкова колектив лікарні вилікував близько 2 тис. поранених радянських бійців, чимало з них були переправлені в партизанські загони.
Багатьох юнаків і дівчат клали в лікарню ніби для операції, щоб врятувати їх від фашистської каторги.
Підпільні партійні і комсомольські організації успішно керували диверсійною діяльністю і партизанською боротьбою на Харківщині. Так, на заводі «Серп і молот» висаджено в повітря цех, підготовлений німцями до пуску, в листопаді 1941 року на станції Нова Баварія підірвано залізничну колію, в результаті чого багато німців було вбито й поранено. Вибух на залізниці організував секретар підпільної парторганізації станції О. В. Катаев. 22 листопада 1941 року фашисти заарештували Катаева і повісили на телеграфному стовпі біля Палацу культури канатного заводу.
Активну участь у підпільній роботі брала сім’я радянських патріотів Перши-них: Тетяна Михайлівна та її сини Микола й Олександр. Знаючи А. М. Китаєнка по спільній роботі на фабриці, вони всіляко допомагали йому, як секретарю Залізничного підпільного райкому партії. У своїй квартирі Микола Першин друкував листівки на друкарській машинці, принесеній Китаєнком, а Олександр встановив приймач. Протягом осені й зими 1941—1942 рр. вони слухали зведення Радінформ-бюро, розмножували їх і передавали Китаєнкові для розповсюдження. Братів Перши-них і Китаєнка гітлерівці наприкінці травня 1942 року заарештували й закатували.
У Київському районі Харкова діяла антифашистська група в складі 10 чоловік, очолювана членом партії з 1917 року В. Т. Тищенком. Підпільники складали і поширювали листівки, що закликали радянських людей до боротьби з німецькими загарбниками. Група працювала з грудня 1941 року до квітня 1942 року, коли вся сім’я Тищенка була заарештована гестапо. Володимира Тихоновича та його дружину розстріляли, а п’ятнадцятирічного сина Володимира відправили до концтабору Дахау.
Сотні харків’ян мужньо боролися проти фашистських загарбників. Багато з них удостоєні високих урядових нагород. За героїзм, мужність і відвагу, виявлені в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, багато підпільників і партизанів були нагороджені орденами й медалями СРСР ще в період Великої Вітчизняної війни. Відзначаючи 20-річчя з дня Перемоги, Президія Верховної Ради СРСР за видатні заслуги у створенні і керівництві Харківською підпільною партійною організацією, за героїчну боротьбу проти німецько-фашистських загарбників присвоїла високе звання Героя Радянського Союзу І. І. Бакуліну, О. Г. Зубареву, Н. Т. Волковій, О. М. Щербаку. Одночасно були нагороджені орденами й медалями СРСР ще 79 чоловік. Серед них: Є. С. Барановська, О. В. Катаев, А. М. Китаєнко, М. Ю. та О. Ю. Першини, Г. П. Пурич, В. Т. Тищенко, І. Ф. Гаркуша та інші.
Серед нагороджених слід відзначити секретаря підпільного обкому КП(б)У І. І. Бакуліна, який до останніх днів свого життя тримав зв’язок з партійними працівниками підпілля, особисто керував їхньою діяльністю. Своєю непорушною вірою в перемогу над фашизмом і особистим героїзмом Бакулін надихав радянських патріотів на нещадну боротьбу з окупанта-1 ми. Він виявив себе як видатний організатор і борець. У травні 1942 року Бакуліна схопило гестапо. Незважаючи на жорстокі тортури і знущання, він до кінця життя лишився безстрашним більшовиком, безмежно відданим справі Комуністичної партії.
Героїчною була боротьба харківського партійно-комсомольського підпілля проти гітлерівців. Мужньо захищали рідну землю від окупантів народні месники Харківщини. Своєю боротьбою вони допомагали Червоній Армії вистояти в смертельному бою з фашистськими полчищами, перейти в рішучий наступ і розгромити ворога.
Для визволення Харкова і Харківської області Червона Армія здійснила кілька наступальних операцій. Першу з них було розпочато в січні 1942 року. В ході цієї операції радянські війська визволили кілька населених пунктів Харківщини. Але командування фашистських військ підтягло свіжі сили, бойові дії набрали затяжного характеру, і фронт стабілізувався.
12 травня 1942 року почався новий наступ. Ударні частини Південно-Західного фронту прорвали оборону противника північніше і південніше Харкова.
Радянські війська з початку наступу добилися успіху, але змушені були відступити. В лютому 1943 року було зроблено ще одну спробу визволити Харків. За короткий час ворожі війська були вибиті з багатьох населених пунктів Харківської області, і 1 лютого радянські війська вступили на вулиці Харкова. Проте наприкінці лютого, підтягнувши свіжі сили, німецькі війська перейшли в контрнаступ. Саме в цих боях невмирущою славою вкрили себе воїни, які стояли на смерть на підступах до міста біля села Таранівки. Під Харковом пліч-о-пліч з радянськими бійцями боролися проти заклятого ворога піхотинці і танкісти Чехословацького батальйону. Незважаючи на масовий героїзм, частини Червоної Армії мусили 16 березня залишити місто і відійти за Сіверський Донець. Тут вони тримали .оборону до переходу в рішучий наступ у серпні 1943 року.
Початком вирішальних боїв за Харків було визволення Бєлгорода. Фашисти відчайдушно трималися за Харків, який вони називали «замком, що замикає українські простори». Гітлерівці перекинули сюди свіжі війська із Західної Європи. На підступах до міста було створено вісім оборонних рубежів. Захищали харківський укріплений район 15 піхотних і 6 танкових дивізій ворога.
В наказі військам Степового фронту від 10 серпня 1943 року командуючий фронтом генерал-полковник І. С. Конєв поставив перед радянськими воїнами завдання: «Оточити і знищити харківське угрупування військ і захопити Харків. Для виконання цього завдання о 9-й годині 11 серпня 1943 року арміям фронту перейти в рішучий наступ».
В боях на підступах до Харкова сотні і тисячі радянських воїнів проявили безприкладні зразки мужності і героїзму. Противник великими силами при підтримці авіації і танків неодноразово контратакував, намагаючись зупинити просування наших військ. Однак усі його спроби не мали успіху. Наші війська після жорстоких боїв просунулись уперед, захопили великі трофеї і підійшли до Харкова.
Учасники битви в скупих рядках зведень повідомляли про героїчний танковий екіпаж старшого лейтенанта Головатого, який, прорвавшись на своїй бойовій машині у ворожий тил, знищив там чимало гітлерівців, а також 3 гармати і 10 автомашин противника.
Або ось іще один з багатьох епізодів. Фашисти силами до полку піхоти при підтримці танків намагалися зломити наступальний порив батальйону; в цей час рота під командуванням гвардії молодшого лейтенанта Гаркуші непомітно пробралась на фланг противника і завдала йому несподіваного удару. Гітлерівці залишили на полі бою 10 ручних і 9 станкових кулеметів, 6 мінометів, багато боєприпасів і в паніці відступили. Поле бою було вкрито трупами гітлерівських солдат і офіцерів.
Майстерність і високе знання своєї справи показав снайпер Г. Бабулін. Пострілом із снайперської гвинтівки Бабулін збив фашистський коректирувальник.
Чимало воїнів, які героїчно билися на підступах до Харкова, безпосередньо на передовій були прийняті до лав Комуністичної партії. В їх числі молодший лейтенант льотчик Євстигнєєв, який мав на своєму бойовому рахунку 14 збитих ворожих літаків.
В числі воїнів, що героїчно билися проти гітлерівських загарбників на Харківщині, були двічі Герой Радянського Союзу В. С. Петров, Герої Радянського Союзу І. Ільїн, К. М. Курячий, А. В. Добродецький, П. К. Казакевич, партизани під командуванням Героя Радянського Союзу І. Й. Копьонкіна.
У боях за Харків показали високу бойову виучку і вміння перемагати лютого ворога війська генерал-майора І. М. Манагарова, генерал-лейтенанта В. Д. Крюченкіна, генерал-лейтенанта М. С. Шумилова, генерал-лейтенанта М. О. Гагена, генерал-лейтенанта танкових військ П. О. Ротмістрова, генерал-лейтенанта авіації С. К. Горюнова, генерал-майора П. М. Козлова і генерал-майора Б. К. Колчигіна.
Під натиском радянських воїнів гітлерівці змушені були 22 серпня 1943 року почати відступ з Харкова. Щоб не дати їм можливості вивести з-під удару свої війська і зруйнувати місто, командуючий Степовим фронтом віддав наказ про нічний штурм Харкова.
Фашисти розуміли, що наближається остання година їхнього перебування в Харкові, і, ошаленівши від люті, почали руйнувати його промислові об’єкти; в кількох кварталах міста вони вчинили пожежі. Вночі, при сяйві заграви, що стояла над містом, радянські війська розпочали рішучий штурм. Бої на вулицях міста та його околицях відзначалися високим бойовим духом радянських військ. їх натиску не могли стримати добірні частини фашистської армії.
23 серпня 1943 року війська Степового фронту при активній підтримці з флангів військ Воронезького та Південно-Західного фронтів визволили Харків.
У зв’язку з перемогою під Харковом 23 серпня столиця нашої Батьківщини Москва салютувала двадцятьма артилерійськими залпами із двохсот двадцяти чотирьох гармат. На ознаменування визволення міста від фашистської окупації 10 дивізіям, що відзначилися в боях, присвоєно найменування Харківських.
Багато харків’ян виявили себе справжніми патріотами, стійкими і безстрашними воїнами на фронтах Великої Вітчизняної війни. З них 88 чоловік удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. Харків’яни пліч-о-пліч з представниками робітників і селян інших міст і сіл країни захищали Москву, Ленінград, Київ, Севастополь, Одесу і Сталінград, громили фашистів на Україні і Білорусії, Молдавії і прибалтійських республіках, визволяли народи Європи від гітлеризму і добивали фашизм у його власному барлозі.
Велику життєстверджуючу силу дружби народів відчували харків’яни з перших днів визволення міста від фашистської окупації і початку відродження його економіки.