Харків в боротьбі з німцями і військами Денікіна
Однак незабаром внутрішні і зовнішні вороги Радянської влади нав’язали війну країні Рад, змусили трудящих перервати мирне соціалістичне будівництво. «Всім відомо,— писав В. І. Ленін,— що війна ця нам нав’язана».
У відповідь на декрет-відозву «Соціалістична вітчизна в небезпеці», прийнятий Радою Народних Комісарів у зв’язку з розпочатим 18 лютого 1918 року наступом австро-німецьких військ, в обозі яких поверталась на Україну Центральна рада, харківська більшовицька організація 22 лютого у своєму зверненні до робітників та всіх трудящих міста і губернії закликала згуртовуватися для боротьби проти навали контрреволюції. На заводах і в залізничних майстернях розгорнулась організація збройних загонів. Керовані більшовиками профспілки металістів, залізничників, деревообробників та інші проводили запис добровольців до лав Червоної Армії. Наприкінці лютого 1918 року був створений 1-й робітничо-селянський полк, а в березні — 1-й пролетарський кулеметний полк, 1-й кінно-партизанський загін, робітничо-селянська кінна бригада та інші частини.
Для керівництва революційними військовими силами в ніч на 4 березня 1918 року на загальних зборах усіх військово-революційних організацій Харкова був утворений надзвичайний штаб Донецько-Криворізького басейну. У зв’язку з загрозливим становищем на всіх фабриках і заводах проводилася мобілізація робітників-чоловіків від 18 до 50 років, здатних носити зброю.
Поряд з підготовкою робітників міста до збройної боротьби проти німецьких інтервентів йшла підготовка до евакуації в Самару заводів оборонного значення. Героїчна оборона на підступах до Харкова затримала наступ німецьких військ і створила можливість для евакуації промислового устаткування та інших матеріальних цінностей. Велику роботу по організації відсічі окупантам і евакуації майна провів надзвичайний представник Раднаркому РРФСР на Україні Г. К. Орджонікідзе.
Наприкінці лютого 1918 року народний комісар у військових справах РРФСР М. І. Подвойський наказав відділу формування Військової комісії по організації Червоної Армії надіслати 100 інструкторів і 500 артилеристів до Харкова. Одночасно було виділено 22 596 тис. крб. для невідкладних потреб по організації оборони міста.
В запеклих боях з окупантами та частинами українських буржуазних націоналістів трудящі України виявили масовий героїзм, але під натиском переважаючих сил ворога Червона Армія 8 квітня 1918 року змушена була тимчасово залишити Харків.
Харківські червоногвардійські робітничі полки, що становили один з ударних загонів збройних сил молодої Української Радянської республіки, відійшовши на схід, взяли участь в обороні Царицина.
Німецькі загарбники встановили колоніальні порядки і режим кривавого терору.
Вдершись до міста, окупанти чинили розправу над мирним населенням. Ось одне з багатьох оголошень німецького командування, які розвішувались тоді на вулицях міста: «Німецьким польовим судом 24 червня 1918 року жителі Харкова Прокіп Пономаренко і Микола Мирошниченко засуджені до смертної кари через розстріл. Вирок сьогодні виконано». Чимало жителів міста знищили окупанти і без вироків польових судів.
У дуже тяжких умовах окупаційного режиму доводилося працювати харківським більшовикам-підпільникам. Важливу роль у розгортанні підпільної роботи в тилу ворога відіграв І з’їзд КП(б)У (липень 1918 року), на якому були представлені і 6 делегатів від трьох партійних організацій Харківської губернії. Обраний з’їздом ЦК КП(б)У багато допомагав більшовицькому підпіллю Харківщини. За його завданням до Харкова були направлені: Я. Б. Гамарник, О. І. Руденко, С. В. Косіор, Ю. М. Коцюбинський та інші. На підпільній роботі в Харкові також працювали: І. Я. Грязев, В. Ф. Логинов, Г. Л. Сапожников та інші. Після з’їзду в складі Харківської партійної організації, яка налічувала 300 чол., оформилися районні організації. Був створений губернський комітет КП(б)У.
Активно боролися з ворогом більшовики-підпільники І. К. Дудко (Петинський) — голова Петинського районного підпільного комітету і член губернського революційного комітету, М. С. Тевелєв — один з керівників харківської більшовицької організації, М. М. Кабаненко — член Харківського підпільного губкому і голова революційного комітету, М. Безчетвертний — голова губкому, делегат І і II з’їздів КП(б)У, та багато інших мужніх борців за щастя народу.
Під керівництвом більшовиків у Харкові відбувалися страйки робітників, здійснювалися диверсійні акти на промислових об’єктах, створювалися повстанські і партизанські загони, видавалась підпільна література: листівки, журнал «Голос металіста» — орган крайового бюро спілки металістів — та інші. 1 травня 1918 року на вулицях Харкова відбулася демонстрація, під час якої трудящі несли плакати: «Геть розстріли робітників!», «Вся влада Радам!». Активну участь у загальному страйку залізничників взяли залізничники Харкова. У перший день страйку харків’яни на чолі з М. М. Кабаненком вивели з ладу 11 паровозів.
Намагаючись усіма силами перешкодити розвитку революційної боротьби, німецька розвідка і петлюрівська варта наприкінці серпня особливо посилили переслідування більшовиків. Було заарештовано багатьох партійних працівників. М. С. Тевелєв та Є. І. Предіт (робітник заводу ВЕК) після жорстоких катувань були розстріляні.
Жорстокий режим, встановлений німецькими окупантами в Харкові, не зломив волі робітників до опору.
Протягом жовтня і листопада харківські більшовики організували страйк на паровозобудівному заводі, а також у залізничних і трамвайних майстернях. 7 листопада, на честь першої річниці Жовтня, страйкували всі трудівники міста. Посилились саботаж і диверсії. Партизани вивели з ладу кілька залізничних мостів на лінії Харків — Мерефа. По всій Україні наростав могутній повстанський рух проти німецьких окупантів.
Після анулювання грабіжницького Брестського мирного договору на допомогу українському народу, який повстав на визвольну війну проти іноземних загарбників, знову прийшов російський народ. 17 листопада 1918 року, за рішенням ЦК РКП (б) і РНК РРФСР, була створена Реввійськрада Українського фронту. На Україну направлялися загони Червоної Армії, надсилалися зброя, боєприпаси.
Буржуазні націоналісти після краху німецької окупації, намагаючись утримати владу, уклали нову ганебну угоду, цього разу з американськими та англо-французькими інтервентами. Вороги українського народу, створивши петлюрівську Директорію, намагалися за допомогою нових господарів зберегти на Україні буржуазний лад.
Широкі маси трудящих піднялися на боротьбу проти нових поневолювачів України. 1 січня 1919 року в Харкові почалося повстання робітників проти Директорії. Об’єднаним ударом повсталих робітників та бійців 2-ї Української радянської дивізії 3 січня місто було визволено від петлюрівців. У січні сюди переїхав Радянський уряд України і ЦК КП(б)У. Харків став головною опорною базою революційних сил республіки.
В лютому 1919 року тут відбулася губернська партійна конференція, на якій було обрано губернський комітет КП(б)У. До складу його ввійшли Я. Б. Гамарник, Л. Й. Картвелішвілі, П. А. Кін та інші.
Спираючись на досвід Радянської Росії, трудящі України під керівництвом Комуністичної партії приступили до відбудови економіки й культури. У березні 1919 року в Харкові відбувся III з’їзд КП(б)У. Цього ж місяця відбувся і III з’їзд Рад України. В роботі цього з’їзду взяли участь голова ВЦВК Я. М. Свердлов, представники Рад Латвії та Естонії. З’їзд прийняв першу Конституцію УСРР, взявши за зразок Конституцію Радянської Росії.
Харківські робітники налагоджували виробництво, енергійно боролися з рештками контрреволюції, допомагали селянам у створенні комітетів селянської бідноти в губернії та в організації перших колективних господарств, у заснуванні нової радянської школи.
Влітку 1919 року трудящим Харкова знову довелося взятися за зброю. Мирна праця була перервана навалою білогвардійської армії царського генерала Денікіна.
Почалась мобілізація на денікінський фронт. Уже в першій декаді червня на Донецьку ділянку фронту було відправлено загін із 500 комуністів. Одночасно відбувалась мобілізація населення на будівництво укріплень навколо міста. Під ленінським гаслом «Всі на боротьбу з Денікіним!» пліч-о-пліч з ветеранами революційної боротьби йшли харківські комсомольці.
Зародження комсомольської організації міста проходило в період напруженої боротьби пролетаріату і трудящого селянства за перемогу соціалістичної революції і встановлення Радянської влади.
Поширення в Харкові у травні 1917 року схваленої В. І. Леніним статті Н. К, Крупської «Як організуватися робітничій молоді» та опублікованого водночас у «Правде» примірного статуту спілки робітничої молоді було серйозним поштовхом для об’єднання молоді міста та губернії. На великих підприємствах виникали згуртовані групи, які провадили роботу по створенню самостійної організації пролетарської, молодь.
Наприкінці вересня — на початку жовтня 1917 року виникла ініціативна група по створенню спілки робітничої молоді Харкова. До неї ввійшли С. Височенко, А. Зінов’єв, Ч. Л. Прлоцький, Є. Понтус, О. Репельська та інші.
26 листопада відбулися міські установчі збори по створенню соціалістичної спілки робітничої молоді, яка працювала б під керівництвом більшовицької організації.
Підпільні молодіжні групи брали активну участь у поширенні листівок. Комсомольці виступали як агітатори, були зв’язківцями.
Формування Харківської комсомольської організації було завершено на загальноміській конференції 11—12 березня 1919 року.
Слава перших харківських комсомольців — учасників боротьби за встановлення і зміцнення Радянської влади — житиме у віках. У грудні 1917 року у боях за визволення Донбасу від каледінських банд загинув Л. Полоцький. У січні 1918 року в нерівному бою з білокозаками на станції Туково загинув смертю хоробрих один з ватажків-червоногвардійців сімнадцятирічний С. Сокіл.
Коли нависла загроза денікінської навали, всі делегати, обрані на І Всеукраїнський з’їзд комсомолу від Харкова, одержали гвинтівки і пішли на фронт.
Все ж озброєні до зубів білогвардійці після дводенних запеклих боїв 25 червня 1919 року захопили місто.
Нещадним терором білогвардійці намагалися встановити контрреволюційно-монархічний режим військової диктатури. Робітничі та профспілкові організації були заборонені, українські школи закриті. Сотні невинних людей зазнали репресій. Особливо переслідувались комуністи і комсомольці, радянські і профспілкові працівники. Денікінці повісили робітників заводу ВЕК, учасників більшовицького підпілля П. П. Авотіна і Я. М. Аболіна. По-звірячому закатували керівників й активістів більшовицького підпілля — П. Ф. Слинька, М. І. Чорного і О. М. Макарова. В жовтні 1919 року денікінська контррозвідка схопила вихованця харківського залізничного депо комсомольця Ваню Минайленка і кинула його у в’язницю. Через кілька днів уночі 26 смертників, і в їх числі Ваню Минайленка, вивезли до Григорівського бору. Засуджені до страти дружно заспівали: «Это есть наш последний и решительный бой…». Полковник, який керував розправою, вийшов з тачанки і наказав черговому офіцерові конвою поставити засуджених біля заздалегідь викопаних ям і, глянувши на горду постать Вані Минайленка, звелів «цього комсомольця-більшовика закопати живцем». Денікінські кати штовхнули Ваню в яму і закидали землею. Тепер у Григорівському бору, на місці, де денікінці розстріляли сотні борців за свободу, стоїть пам’ятник безстрашним героям.
Але всі зусилля контрреволюції придушити революцію були марні. На зміну бійцям, що гинули в катівнях контррозвідки, ставали нові герої більшовицького підпілля, і боротьба розгорталась ще з більшим завзяттям.
Для організації партизанського руху та проведення підпільної партійної роботи в тилу у Денікіна 19 липня 1919 року було створено Зафронтбюро ЦК КП(б)У, на чолі з С. В. Косіором. За час своєї діяльності до 10 грудня 1919 року Зафронтбюро направило для роботи в денікінському тилу 1393 чол., з них 1336 комуністів, у т. ч. від Харківської партійної організації — 43 комуністи. Велику допомогу українському народові в боротьбі проти Денікіна подав братній російський народ. Одинадцять партійних організацій Російської Федерації послали своїх комуністів у розпорядження Зафронтбюро. Лише московська партійна організація направила 30 членів партії. До Харкова на підпільну роботу Зафронтбюро відрядило 23 чоловіки.