Харківська область в епоху кріпосного права
В середині XVIII століття, коли було усунено безпосередню небезпеку турецько-татарських нападів на землі Російської держави, царський уряд, здійснюючи колонізаторську політику, провів ряд заходів, які скасували самоврядування на Слобожанщині. Зокрема, царським указом від 28 липня 1765 року козацьку службу було визнано непотрібною і всі п’ять козацьких полків реорганізовано в регулярні. До складу Слобідсько-Української губернії, створеної тоді ж на території Слобідської України, входило п’ять провінцій: Харківська, Ізюмська, Сумська, Охтирська, Острогозька. У 1780 році губернію було перетворено на Харківське намісництво, у 1796 році знову відновлено. З 1835 року Слобідсько-Українська губернія почала називатися Харківською. Вона складалася із 11 повітів: Харківського, Богодухівського, Валківського, Вовчанського, Зміївського, Ізюмського, Кубинського, Сумського, Охтирського, Лебединського та Старобільського.
В ході масового заселення Слобожанщини поступово зростали її продуктивні сили. Незважаючи на постійні спустошливі напади татарських орд, на просторах колишнього «дикого поля» розвивалися землеробство, скотарство, промисли, ремесла, торгівля. Міцніли економічні зв’язки краю з багатьма іншими районами України і Росії.
У сільському господарстві спочатку панувала перелогова система обробітку землі, з другої половини XVIII століття стало переважати трипілля. Землеробські знаряддя (дерев’яний плуг із залізним лемешем, рало з залізним наральником, дерев’яна борона, коса і серп) залишалися основними знаряддями праці майже до революції.
Населення краю поділялося на два класи: панівний клас феодалів — козацька старшина і російські дворяни — та клас гноблених — поміщицькі і чорносошні селяни, ремісники, рядові козаки та російські «служилі люди» нижчих розрядів. Царський уряд всіляко захищав інтереси феодалів, передавав їм багаті землі, сприяв їм у загарбанні козацько-селянських земель, у закріпаченні селян, узаконював це закріпачення.
Спочатку переважну більшість слобожан становили українські селяни-козаки. Протягом перших 30—40 років вони поділялися на полкових козаків, які несли польову сторожову службу та брали участь у походах російської армії, і городових козаків, які охороняли міста. З кінця XVII століття внаслідок диференціації козацтво поділялося вже на три групи: полкові, або виборні, козаки, під-помічники та під сусідки.
Найбільш заможною частиною козацтва були, полкові (виборні) козаки. Вони перебували на військовій службі і становили збройну силу слобідсько-українських полків. З 90-х років XVII століття полкові козаки почали офіційно користуватися працею козаків-підпомічників у своїх господарствах. Кожному полковому козакові приписувалося від двох до семи підпомічників. Ще більше підпомічників мали полковники та інша старшина. Під час війни підпомічники постачали також козаків продовольством та фуражем. До найбіднішої частини козаків належали підсусідки, які не мали власного земельного наділу і жили у дворах заможних козаків та працювали на них.
Майнова нерівність була властивою і російським «служилим людям» нижчих розрядів. Привілейовану їх частину становили діти боярські. Непривілейованими були стрільці, козаки, пушкарі, ковалі, теслі та інші. Всі вони на початку XVIII століття були переведені до категорії селян-однодворців. Внаслідок насильницького загарбання общинних земель та пожалувань від російського уряду козацька старшина зосередила в своїх руках значні земельні угіддя. Величезні масиви землі російський уряд відводив також російським поміщикам. Наприкінці XVIII століття більшість земель належала українським та російським поміщикам. Так, у Валківському повіті з 206 тис. десятин усієї землі поміщики мали 107 тис. десятин; у Вовчанському — з 276 тис. десятин — 143 тис. десятин. Господарство дворян базувалося на праці селян-кріпаків, і тільки в окремих випадках використовувалася праця найманих робітників. Утворювалося також і церковно-монастирське землеволодіння. Серед вищого духовенства були досить великі землевласники, сотні кріпаків працювали в монастирських господарствах. Після переходу церковних земель до рук держави (1764 р.) монастирські селяни під назвою економічних стали частиною стану казенних селян.
Царський указ від 1765 року відкрив козацькій старшині шлях до дворянського стану, а селян поставив у ще більш залежне становище від поміщиків. Остаточно вони були закріпачені в 1783 році. Різні групи козацького населення (козаки, підпомічники, підсусідки), які після ліквідації слобідських полків були переведені в розряд військових обивателів, згодом дістали право записуватись у міські стани: купецький або міщанський, але в них потрапляли найзаможніші козаки.
У третій чверті XVII століття 85—90 проц. місцевого населення становили козаки і казенні селяни. У 1773 році тут було вже понад 50 проц. закріпачених селян.
Поширеними формами боротьби трудящих проти феодально-кріпосницького гніту були втечі від поміщиків, підпали їх маєтків, убивства кріпосників. Трудящі маси виступали проти козацької старшини, поміщиків і духовенства, проти царських бояр і воєвод. Активну участь у селянській війні під керівництвом Степана Разіна взяло населення Харківської, Чугуївської та Ізюмської округ. Восени 1670 року бєлгородський воєвода писав у Москву, що повстанці захопили м. Чугуїв, що «великому государю зрадили» Зміїв, Балаклія і Мерефа. Багато слобожан брало участь у повстанні Кіндрата Булавіна (1707—1708 рр.). Досить активно виступали проти кріпосників козаки Ізюмського полку, які приєднувалися до донських козаків, що виступали під проводом своїх отаманів С. Драного та М. Голого. У 50—70-х роках на Слобожанщині, як і по всій Україні, розгорнувся гайдамацький рух.
Під час селянської війни під проводом Омеляна Пугачова (1773—1775 рр.), незважаючи на суворий нагляд властей, багато селян Харківщини тікали від поміщиків до повстанців на Поволжя. Серед захоплених під Царицином царськими військами в полон було чимало українців, причому 19 з них назвали себе слобожанами. У березні 1775 року Саратовська воєводська канцелярія вислала по етапу до Харкова 6 чол. слобожан — учасників повстання. Всі ці повстання, в яких активну участь брали і козацько-селянські маси Харківщини, стримували наступ феодалів-кріпосників на селян, підривали кріпосницький лад, прискорюючи його падіння.
Наприкінці XVIII та в першій половині XIX століття на Харківщині, як і по всій країні, посилився процес розкладу кріпосництва. Він супроводився дальшим розвитком різних промислів, ремесел, дрібнотоварного виробництва. У 1773 році в Харківській та Ізюмській провінціях працювало чимало цехових ремісників: ткачів — 966, кравців — 499, шевців — 627, ковалів — 244. Багато нецехових ремісників працювало також у селах і містечках. У 1814 році харківські коцарі виробили близько 26 тис. ворсових килимів. Крім того, тут ткали безворсові килими, плахти, декоративні тканини.
Зростало деревообробне, гончарно-керамічне, цегельне, склоробне, селітряне, чинбарне, салотопне, свічкове й інші виробництва. У другій половині XVIII століття виникла поміщицька суконна мануфактура в с. Рубіжному, а в другій чверті XIX століття з’явилися такі ж підприємства у селах Каплунівці та у Березовому. У 1825 році в губернії налічувалося 76, у 1832 році — 125, у 1854 році — 247, у 1860 році — 330 підприємств (без винокурень).
У 1845 році в містах і повітах — Харківському, Богодухівському, Валківському, Вовчанському, Ізюмському, Куп’янському і Зміївському — налічувалося 97 підприємств (салотопні, свічкові, тютюнові, цегельні, шерстемийні, металообробні та інші), на яких було вироблено продукції на 1 427 742 карбованці. Крім того, було 113 гуралень (без Зміївського повіту), що вигнали спирту і горілки на 941 562 крб. У 1855 році у цих повітах, крім Кубанського, працювало 100 підприємств, які виробили продукції на 1 304 567 крб.; винокурень по всіх повітах 112, а виробили вони продукції — на 827 620 крб. Значна частина виробництв містилася у Харкові. У 1855 році на 212 підприємствах працювало 4256 робітників, з них кріпаків — 2460, вільнонайманих — 1796 чоловік г. З’явилася нова галузь промисловості — цукрова. Вже в 1845 році діяло 9 цукроварень (у Богодухівському повіті — 4, Куп’янському — 2, Харківському, Зміївському і Ізюмському — по одній). На них вироблено цукру понад 10 600 пудів.
Розвиток продуктивних сил краю був тісно пов’язаний з процесом формування загальноросійського ринку. Це зумовлювало також зростання місцевої торгівлі. З XVII століття в Харкові, Чугуєві, Валках та інших містах і великих селах почали виникати крамниці, торгові ряди, щонедільні торги і ярмарки. У 1779 році у Харківській та Ізюмській провінціях налічувалося 147, а в 1845 році — 241 ярмарок. У містах і великих селах торгували хлібом, продуктами тваринництва взуттям, тканинами, одягом, металевими, дерев’яними, лимарськими та іншими виробами — як місцевими, так і привізними з українських і російських міст. Харківські килими, богодухівські кушнірські вироби, чугуївська шкіряна продукція у великій кількості вивозилися за межі Харківщини. Загальний річний торговельний оборот краю досягав десятків мільйонів карбованців. У Харкові, наприклад, найбільшими ярмарками були Хрещенський, Успенський, які мали багатомільйонні торгові обороти.
Поміщицькі господарства дедалі більше втягувалися в товарно-грошові відносини. З кінця XVIII століття з поміщицьких господарств Ізюмського та інших повітів почали вивозити на експорт пшеницю та інші сільськогосподарські продукти. Розвиток промисловості, потреби ринку змушували поміщиків розвивати також і вівчарство. Тільки за три роки (1845—1848) кількість овець у поміщиків зросла з 993 тис. до 1501 тис. голів.
Збільшення товарної продукції в поміщицьких господарствах досягалося шляхом посилення кріпосницької експлуатації. З кожним роком загострювалися класові суперечності.
Дуже важкою формою кріпосництва були військові поселення. З 1817 року більш як 17 тис. державних селян Харківського, Ізюмського та Зміївського повітів Слобідсько-Української губернії було переведено на становище військових поселенців. Центром округу військових поселень стало-місто Чугуїв. Тяжка підневільна праця жителів цих поселень у сільському господарстві поєднувалася з військовою службою. Все життя і праця поселенця суворо регламентувалися військовими статутами і проходили під безпосереднім наглядом військових начальників. Масові виступи селян Слобідсько-Української губернії проти переведення їх у розряд військових поселенців сталися вже на початку 1818 року. Найбільші повстання відбулися в 1819 році в Чугуєві та в 1829 році — в с. Шебелинці.
Особливо посилилася боротьба закріпаченого селянства проти панщини наприкінці 50-х років XIX століття. Значні заворушення сталися в Куп’янському (в маєтках поміщиків Шушкевича і Демонтвида), Зміївському (в селах Леб’яжому, Новомиколаївці) та інших повітах.