Харківська область у роки Великої Вітчизняної війни
Мирний труд радянських людей, їх великі зусилля, спрямовані на завершення будівництва соціалізму і поступовий перехід до комунізму, були перервані війною, що була нав’язана нашій країні фашистською Німеччиною.
Обласна партійна організація, яку очолював О. О. Єпішев, здійснюючи вказівки ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У, розгорнула багатогранну діяльність по мобілізації людських і матеріальних резервів для Червоної Армії, по перебудові всієї роботи у відповідності до вимог воєнного часу. За короткий час в ряди захисників Вітчизни влилися сотні тисяч радянських патріотів, з них 18 692 комуністи та 36 424 комсомольці. До лав Червоної Армії та в партизанські загони пішло багато відповідальних партійних і радянських працівників області. Серед них другий секретар Харківського міськкому партії В. М. Чураєв, секретарі райкомів і голови райвиконкомів Т. С. Альошин, М. М. Миловський, В. С. Ульянов, І. П. Прохода, О. В. Коваленко, О. Г. Корабельщиков, П. А. Журавльов, О. Д. Гончаров, О. Г. Бузника та багато інших.
Велику роботу провели партійні, радянські і комсомольські організації Харківщини по створенню народного ополчення і винищувальних батальйонів. У народне ополчення області записалося понад 100 тис. чол. Для боротьби з ворожими десантами і диверсантами було організовано 45 винищувальних батальйонів та 1500 загонів і груп сприяння винищувальним батальйонам. На заклик Комуністичної партії і Радянського уряду трудящі Харківщини за короткий строк перебудували роботу на воєнний лад. Багато підприємств почали виготовляти воєнну продукцію, залізничники перевели рух поїздів на воєнний графік. Широку підтримку у трудівниць області дістало звернення робітниць Харківського тракторного заводу імені Орджонікідзе до жінок області з закликом замінити на виробництві чоловіків, які пішли на фронт.
Зразки героїчної праці виявляли в ці дні колгоспники, працівники МТС і радгоспів. Незважаючи на те, що на фронт пішла більшість чоловічого населення, що майже всі транспортні засоби були мобілізовані для потреб армії, вони успішно провели збирання врожаю та заготівлю сільськогосподарських продуктів. Чоловіків-механізаторів на полях замінили жінки. До кінця 1941 року в області було підготовлено понад 2 тис. трактористів і 700 комбайнерів, головним чином з числа жінок. До часткової евакуації людей і майна трудівники сільського господарства області здали державі понад 300 тис. тонн хліба. Палкий відгук дістав патріотичний заклик трудящих Москви створити фонд оборони країни. Вже в середині серпня 1941 року на рахунок контори Держбанку надійшло понад 5 млн. карбованців. Населення міст і сіл вносило у фонд оборони частину своєї зарплати, цінні речі, облігації державних позик; у фонд оборони відраховувались трудодні, компенсації за невикористані відпустки тощо.
Як тільки ворог наблизився до меж Харківщини, у великих масштабах почалося спорудження оборонних об’єктів. Тут працювало понад 350 тис. трудящих області. Навколо Харкова було збудовано дві, а подекуди й три лінії протитанкових ровів, велику кількість дзотів, траншей, завалів тощо, які відіграли значну роль лід час оборонних боїв. За героїчну роботу по будівництву оборонних споруд і укріплень 200 чол. комсомольців і молоді області були відзначені урядовими нагородами.
Харківський обком партії розгорнув велику роботу по створенню підпільних партійних і комсомольських організацій, по формуванню партизанських загонів. Було створено підпільний обком партії, підпільний обком комсомолу, 37 підпільних райкомів партії та партизанські загони і диверсійні групи, які мали діяти на території області на випадок окупації ворогом. Крім того, за вказівкою ЦК КП(б)У з 2 липня по 2 жовтня 1941 року з Харківської області в Київську, Сумську, Запорізьку, Чернігівську, Дніпропетровську, Полтавську і Вінницьку області було перекинуто 15 партизанських загонів.
У другій половині вересня почалася евакуація промислових підприємств, майна колгоспів, радгоспів, МТС, культурних цінностей і населення у східні райони країни. Незважаючи на величезні труднощі, евакуація проходила організовано і в стислі строки. З Харкова та області було відправлено сотні ешелонів з людьми та заводським устаткуванням, багато тисяч голів великої рогатої худоби, сотні тисяч тонн зерна тощо. До 22 жовтня було вивезено рухомий склад Південної залізниці. Евакуація сільського населення відбувалася здебільшого до Саратовської області. Організаторські здібності і розпорядливість при виконанні відповідальних завдань партії і уряду під час евакуації та в організації виробництва в глибокому тилу виявили партійні, радянські працівники та керівники підприємств І. М. Волошин, І. Д. Кащеєв, П. Ю. Саблєв, О. Г. Селіванов, М. О. Соболь, К. А. Трусов, П. Ю. Шелест та десятки інших працівників.
В глибокому радянському тилу трудівники Харківщини самовідданою працею вносили свій вклад у перемогу над ворогом. У тяжких умовах війни трудящі східних районів країни, місцеві партійні та радянські органи всіляко сприяли налагодженню виробництва на нових місцях. Через вісім місяців після закладання цехів на Сході, куди був евакуйований ХТЗ, з конвейєра зійшов перший гусеничний трактор. У лютому 1942 року завод «Серп і Молот» вже випускав на Поволжі машини для фронту. Швидкими темпами налагоджували виробництво на нових місцях і інші підприємства. Самовіддано працювали для фронту, для Вітчизни колгоспники, евакуйовані з Харківщини, вирощуючи високі врожаї та засіваючи надпланові фронтові гектари.
Ворожі полчища рвалися на схід. У вересні 1941 року фашистські війська прорвали оборону радянських військ на Харківському і Павлоградському напрямках, де билися частини 38-ї та 6-ї армій. В середині жовтня 1941 року розгорнулися бої в районі Богодухова. Ворожі війська зустріли тут запеклий опір радянських частин. Окремі населені пункти по кілька раз переходили з рук у руки. Але під натиском переважаючих сил ворога 24 жовтня 1941 року частини радянських військ, виконуючи наказ Верховного Головнокомандування, залишили Харків.
У боях на підступах до Харкова і безпосередньо за місто, що тривали понад місяць, німецько-фашистські війська втратили вбитими й пораненими близько 120 тис. солдатів і офіцерів, понад 450 танків і бронемашин, 200 гармат різного калібру, близько 300 автомашин з військовим спорядженням. У листопаді наші війська спинили просування ворога на території Харківської області. Неокупованими лишилися Куп’янський, Дворічанський, Вільховатський, Великобурлуцький та Боровський райони. 6 районів були частково окуповані ворогом.
Після окупації Харкова обком КП(б)У та виконком обласної Ради депутатів трудящих перебазувалися до м. Куп’янська. Вони продовжували роботу по мобілізації всіх зусиль трудящих на всебічну допомогу фронту. На цій території протягом зими 1941—42 рр. утримувалися дві армії. Були споруджені оборонні лінії по річці Оскол та в районі Шевченкове й Ізюм.
Успішно пройшла підготовка до весняних польових робіт. Навесні 1942 року колгоспники прифронтових районів засіяли 136 тис. га землі, більшість господарств відновила тваринницькі ферми.
Обласний комітет партії дійово керував підпільними партійними організаціями, партизанськими загонами в окупованих ворогом районах, підтримуючи з ними постійний зв’язок. Партизани одержували зброю, боєприпаси, засоби зв’язку, літературу. До липня 1942 року підпільним організаціям було передано 8 текстів листівок тиражем близько 1 млн. примірників, що закликали населення окупованих районів до активної боротьби з окупантами.
В січні 1942 року частини Червоної Армії вели наступальні бої і визволили ряд населених пунктів Харківської області, глибоко вклинившись у розташування харківського і донбаського угруповань фашистських військ. 12 травня 1942 року війська Південно-Західного фронту, перейшовши в новий наступ, прорвали оборону ворога. Але внаслідок помилок, допущених при плануванні операції та її здійсненні, війська 6-ї, 57-ї армій та група військ генерала Л. В. Бобкіна потрапили у вороже кільце. З 24 по 29 травня вони вели тяжкі бої з переважаючими силами ворога. Тільки деяким частинам радянських військ вдалося вийти з оточення. Фашистські війська, захопивши вигідні позиції та скориставшись з відсутності другого фронту в Європі, перейшли у літній наступ і дійшли до Волги і передгір’їв Кавказу. Харківщина була повністю окупована.
На території Харківської області, як і в інших тимчасово окупованих районах Радянської країни, фашисти встановили режим кривавого терору і насильства. їх злодіянням не було меж. Фашисти розстрілювали, вішали, знищували в спеціально пристосованих автомобілях, т. з. «душогубках», ні в чому не винних людей, в тому числі дітей, стариків і жінок. Багато жителів загинуло від голоду. За неповними даними, окупанти знищили на Харківщині 280 тис. мирних жителів. Великим лихом для молоді окупованої території було насильне вигнання на каторжні роботи в Німеччину. З Харківської області фашисти вивезли понад 160 тис. чоловік. Багатьом юнакам і дівчатам не судилося повернутися в рідні оселі, вони загинули на фашистській каторзі від непосильної праці, голоду й знущань.
Всіма силами окупанти намагалися зламати волю радянських людей до боротьби. Але їм це не вдалося. Боротьбу з фашистськими загарбниками на окупованій території очолив підпільний обком партії, до складу якого входили мужні комуністи-підпільники: І. І. Бакулін (секретар обкому), А. М. Китаєнко, І. О. Корзин, Г. П. Синицин, О. I. Мотилевський, I. Ф. Гаркуша. Обком встановив зв’язок з підпільними райкомами та допомагав у розгортанні їх роботи, посилав через лінію фронту зв’язкових і розвідників з важливими даними та для одержання директив і практичної допомоги в роботі. В лютому 1943 року на території Харківської області працювало 6 підпільних райкомів партії та 8 підпільних організацій і груп.
З перших днів окупації почав діяти підпільний обком комсомолу. Його секретарями були затверджені О. Г. Зубарєв та П. А. Глущенко, членом обкому — Г. О. Нікітіна. Всього в тилу ворога для підпільної роботи залишилися 1780 комсомольців.
На початку 1942 року О. Г. Зубарєв і Г. О. Нікітіна потрапили до рук гестапо і загинули у фашистській катівні. В жовтні 1942 року почав діяти новий підпільний обком комсомолу; ЦК ЛКСМУ затвердив секретарем обкому О. М. Щербака, зв’язковою — Н. Т. Волкову, членами обкому — Ф. І. Синька, Г. М. Пархоменка.
Підпільні партійні та комсомольські організації розгорнули активну роботу в тилу ворога. Підпільники підтримували зв’язок з населенням, вселяли в серця людей віру в перемогу; вони влаштовували диверсії, саботували заходи фашистських властей, розповсюджували листівки. В Ізюмському, Вовчанському, Дворічанському, Балаклійському та інших районах комуністи-підпільники видавали бюлетень з повідомленнями Радінформбюро. Всього за час фашистської окупації видано 46 назв листівок і прокламацій загальним тиражем 8650 тис. примірників.
Велику мужність і стійкість виявили радянські патріоти в боротьбі проти ворога. Ось деякі з багатьох прикладів.
У листопаді 1941 року на залізничній колії станції Нова Баварія стався вибух. Диверсію підготували й провели підпільники станції. Під час вибуху загинуло немало військової техніки та живої сили ворога. Гестапо схопило і стратило керівника підпільної організації О. В. Катаева. Відважний підпільник вигукнув перед стратою: «Я виконав завдання партії, волю народу, а за нього не жалко вмерти».
Коли лінія фронту наблизилася до села Лідне Харківського району, Марії Кисляк було 18 років. У селі залишилося 45 поранених червоноармійців, яких гітлерівці вирішили заморити голодом. Комсомолка Кисляк збирала у населення продукти, щоб віддати їх пораненим. Багатьом вона допомогла перебратися через лінію фронту. Разом з комсомольцями В. Руденком та В. Бугрименком вона організувала підпільну комсомольську групу та встановила зв’язок з партизанами. Гестапівці схопили М. Кисляк, В. Руденка і В. Бугрименка. Після страшних тортур радянських патріотів засудили до страти. З петлею на шиї Марія крикнула односельчанам, яких фашисти зігнали на площу: «Прощайте, друзі! Вмираємо за Батьківщину. Бийте ворога, товариші, очищайте рідну землю від гадів! Пометіться за нас!».
На території області під керівництвом підпільних партійних організацій широко розгорнувся партизанський рух. Під час окупації на Харківщині діяло 23 партизанські загони і групи у складі 1528 чол., в тому числі 671 комуніст і 158 комсомольців. На території області було також 10 антифашистських груп, в яких налічувалося 169 чол. В їх складі було 22 комуністи і 21 комсомолець.
Партизанські загони під керівництвом О. М. Салова (Ізюмський район), О. П. Камишана (Харківський сільський район), С. О. Либи (Нововодолазький район), І. А. Шепелева (Вовчанський район) знищили багато бойової техніки і живої сили ворога. Успішно діяли партизанські загони в Зміївському, Олексіївському, Краснокутському, Липецькому, Барвінківському, Балаклійському, Печенізькому районах. За два роки партизанські загони і диверсійні групи знищили понад 23 тис. фашистських солдатів і офіцерів, розгромили 4 ворожі штаби, висадили в повітря 21 ешелон з військами і технікою ворога, підірвали 24 залізничні і шосейні мости, вивели з ладу 88 паровозів, 777 вагонів, 260 автомашин, захопили багато військового спорядження та боєприпасів. Цим самим партизани внесли значний вклад у справу перемоги над ворогом.
Багато з тих, які боролися з німецько-фашистськими загарбниками в партизанських загонах, антифашистських групах, організовували партійне та комсомольське підпілля на Харківщині, удостоєні високих урядових нагород, а І. І. Бакуліну, Н. Т. Волковій, О. Г. Зубареву, М. Т. Кисляк та О. М. Щербаку було посмертно присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. В боротьбі з ворогом загинув 661 учасник партизанського руху, з них 261 комуніст та 65 комсомольців.
Після розгрому угруповання німецько-фашистських військ під Сталінградом почався переможний наступ Радянської Армії. В перших числах лютого 1943 року радянські війська визволили значну частину Харківської області з містами Куп’янськом, Ізюмом, Вовчанськом, райцентрами Боровою, Дворічною, Великим Бурлуком та іншими. Продовжуючи наступ, під час якого було розгромлено кілька ворожих дивізій, радянські війська 16 лютого 1943 року штурмом оволоділи Харковом. Але після перегрупування військ і зосередження значно переважаючих сил фашистські війська перейшли в контрнаступ. Радянські війська змушені були 15 березня 1943 року тимчасово залишити Харків. Весною і влітку, до остаточного визволення Харківщини, лінія фронту стабілізувалась. Значна ділянка фронту пролягала по Сіверському Дінцю.
Харківський обком КП(б)У, облвиконком та інші обласні установи перебували в цей час у м. Куп’янську. Тут 15 квітня 1943 року відбувся IX пленум Харківського обкому КП(б)У. Учасники пленуму обговорили чергові завдання роботи обласної партійної організації, приділивши головну увагу питанням всебічної допомоги фронту, відбудови зруйнованого господарства у визволених районах області.
В ході Бєлгород-Харківської наступальної операції, блискуче здійсненої у серпні 1943 року військами Степового (командуючий І. С. Конєв) та Воронезького (командуючий М. Ф. Ватутін) фронтів, німецьким військам було завдано нищівного удару. Оволодівши Бєлгородом, війська 53-ї і 69-ї армій Степового фронту розпочали наступ на Харківському напрямі. Водночас 1-а і 5-а гвардійські танкові армії Воронезького фронту, прорвавши оборону ворога, визволили Богодухів, Золочів, Козачу Лопань. Бєлгород-Харківське угрупування ворожих військ було розсічене на дві частини.
З 18 по 22 серпня війська Степового фронту успішно вели вперті наступальні бої, а 23 серпня Харків визволили. На ознаменування цієї важливої перемоги 89-й Гвардійській стрілецькій Бєлгородській, 252, 84, 299, 116, 183, 15 Гвардійським, 28-й Гвардійській, 93-й Гвардійській стрілецьким дивізіям, які особливо відзначилися в боях за місто, було присвоєно найменування «харківських».
Після успішного завершення Бєлгород-Харківської операції радянські війська вийшли на широкий оперативний простір. Були створені сприятливі умови для визволення від ворога Донбасу і всієї Лівобережної України. 20 вересня радянські війська завершили визволення Харківської області від німецько-фашистських окупантів.
У боях за визволення Харківщини радянські воїни вписали багато славних сторінок у літопис Великої Вітчизняної війни. Незабутнім лишиться подвиг гвардійців-широнінців. У березні 1943 року біля села Таранівки Зміївського району 25 бійців під командуванням гвардії лейтенанта П. М. Широніна захищали рубіж від 20 ворожих танків і 15 бронемашин. Герої стояли на смерть. Більшість їх загинула в нерівному бою, але не відступила ні на крок. Усім 25 гвардійцям було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
У боротьбі за визволення Харківщини міцніла і гартувалась бойова співдружність радянського і чехословацького народів. 8 березня 1943 року бійці 1-го чехословацького батальйону під командуванням Людвіка Свободи вперше вступили в бій з німецько-фашистськими військами біля села Соколова Зміївського району. Бойове завдання — не пропустити жодного ворожого танка на своїй ділянці оборони — вони з честю виконали, завдавши разом з радянськими підрозділами великих втрат ворогу. Радянське командування високо оцінило бойові дії батальйону. 85 воїнів було нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу. За відвагу і героїзм надпоручику Отакару Ярошу, першому з іноземців, які боролися проти фашистських загарбників на радянській землі, було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Багато жителів та вихідців з Харківщини виявили себе мужніми воїнами на фронтах Великої Вітчизняної війни під час визволення України, областей РРФСР, Білорусії, Прибалтики і Молдавії, а також народів Польщі, Чехословаччини, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини. Вони були і серед тих, хто штурмував Берлін, громив японських мілітаристів. За героїчні подвиги понад 250 чол. з Харкова і області були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу, а 3. К. Слюсаренко, А. К. Недбайло — двічі Героя Радянського Союзу. Подвиг Олександра Матросова повторив уродженець с. Вилівки Зміївського району О. Р. Шимігон, який у боях з фашистами в районі м. Ясс закрив своїм тілом амбразуру ворожого дзота. Такий же подвиг здійснив у серпні 1945 року в боях з японськими агресорами комсомолець з с. Борової Ізюмського району єфрейтор В. С. Колесник, їм обом було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Комсомолка Марія Щербаченко з Вовчанська одна з перших форсувала Дніпро. Льотчик капітан М. В. Гомоненко з с. Бригадирівки Ізюмського району повторив безсмертний подвиг Миколи Гастелло.