Харківська область в боротьбі з німецькою окупацією. Боротьба з військами Денікіна
Радянське будівництво на Харківщині, як і в усій республіці, було перервано навалою німецьких інтервентів. Трудящі міст і сіл губернії гаряче відгукнулися на написану В. І. Леніним декрет-відозву Ради Народних Комісарів РРФСР від 21 лютого 1918 року «Соціалістична вітчизна в небезпеці» та відозву ЦВК і Народного Секретаріату України від 23 лютого 1918 року про мобілізацію сил на відсіч ворогові. Революційні полки і загони, сформовані в ті дні на Харківщині, подали відчутну допомогу військам, що стримували наступ німецьких окупантів. Захищаючи підступи до Харкова, виняткову витримку і мужність виявили бійці 4-ї революційної армії під командуванням В. І. Кіквідзе, загони Особливої армії Західного фронту по боротьбі з контрреволюцією і 5-а Українська армія під командуванням Р. Ф. Сіверса, до складу якої входив 1-й Луганський соціалістичний загін під командуванням К. Є. Ворошилова. Кілька днів загони червоногвардійців відбивали натиск переважаючих сил в районі Люботина. Запеклі бої на початку квітня розгорнулися також біля Краснокутська, Куп’євахи, Мерефи та в інших місцевостях Харківщини. Незважаючи на впертий опір радянських частин, німецьким інтервентам вдалося в першій половині квітня 1918 року окупувати всю територію Харківської губернії. В районі Харкова було зосереджено 65 тис. німецьких військ.
З допомогою Центральної ради, а потім гетьманського уряду окупанти відновили на Україні буржуазно-поміщицький режим. Політичні свободи, здобуті трудящими в результаті революції, були ліквідовані. Заводи й фабрики передано колишнім власникам. Підтримувані німецькими окупантами, поміщики відбирали землю і майно, що їх одержали селяни від Радянської влади. Проти робітників і селян застосовувались жорстокі репресії.
У Вовчанському повіті, наприклад, повітовий староста оштрафував селян Першої і Другої Гнилиць на 60 000 крб., по 100 крб. з двору,— за «пограбування поміщицької економії». У селі Веселому Харківського повіту помічник повітового старости скликав сход, на якому селянам запропонували до ранку наступного дня повернути все, що вони взяли з економії поміщика Кеніга. За невиконання цієї вимоги селянам погрожували розстрілом.
З перших днів окупації робітники і селяни Харківщини піднялися на боротьбу проти іноземних загарбників. З особливою силою розгорнулася ця боротьба влітку 1918 року — залізничники Харкова, Люботина, Лозової, Куп’янська взяли участь у Всеукраїнському страйку залізничників. Виступи проти окупантів відбулися і в багатьох селах Богодухівського, Вовчанського, Зміївського, Костянтиноградського та інших повітів.
Героїчною боротьбою трудящих Харківщини проти окупантів та їх націоналістичних прихвоснів керували більшовики. В жахливих умовах окупації, терору, переслідувань їхні ряди невпинно зростали. Якщо на час І з’їзду КП(б)У (початок липня 1918 р.) у складі Харківської організації налічувалось 316 членів партії, то до II з’їзду КП(б)У (жовтень 1918 р.) їх збільшилось до тисячі. В організаційному зміцненні більшовицьких рядів велику роль відіграло створення після І з’їзду КП(б)У підпільного Харківського губернського комітету партії. До його складу увійшли М. Безчетвертний, І. Петинський, О. Руденко, Г. Сапожников та інші. Для керівництва повстанським рухом був створений також губернський революційний комітет у складі В. Ф. Логінова, О. В. Руденка, І. Я. Грязєва та ін. У Харкові перебували і обласний комітет КП(б)У та обласний революційний комітет, сфера діяльності яких поширювалася на весь Донецький і Криворізький басейни. Губернський та обласний комітети встановили безпосередній зв’язок з повітовими партійними організаціями і керували їх роботою. В той час підпільні партійні організації були в Ізюмі (понад 200 членів партії), Змієві, Богодухові та інших містах. Для організації підпілля Центральний Комітет КП(б)У направив на Харківщину досвідчених партійних працівників — Я. Б. Гамарника, С. В. Косіора, Ю. М. Коцюбинського та інших.
Значно активізувала свою діяльність, особливо після утворення Комуністичної партії більшовиків України, Соціалістична Спілка Робітничої Молоді (ССРМ), яка на Харківщині організаційно оформилася ще в кінці листопада 1917 року. Члени цієї організації, керовані більшовиками, вели революційну пропаганду в німецьких і гетьманських частинах, брали участь в організації загального страйку робітників харківських підприємств, спрямованого на підтримку Всеукраїнського страйку залізничників. Багато комсомольців вступали в партизанські загони, що діяли в губернії.
Восени 1918 року німецькі війська зазнали воєнної поразки на західному фронті. В самій Німеччині Листопадова революція змела монархічний режим. Німецькі окупаційні війська на Україні під впливом революційної боротьби трудящих Росії і України, більшовицької агітації, під впливом подій у своїй країні швидко революціонізовувалися. В багатьох військових частинах були створені Ради солдатських депутатів. Солдатська Рада 1-го армійського корпусу в Харкові, головою якої був солдат Вольраубе, оголосила про свій нейтралітет до внутрішньої боротьби на Україні і відмовилася підтримувати гетьманський режим. Евакуація окупаційних частин з Харківщини закінчилась на початку лютого 1919 року.
Після того, як припинив своє ганебне існування маріонетковий уряд гетьмана Скоропадського, боротьба за відновлення Радянської влади ще не завершилась. В середині листопада 1918 року блок буржуазно-націоналістичних партій утворив свій орган влади, т. з. Директорію, яка, спираючись на націоналістичні військові з’єднання, поширила свою владу на частину території України. 18 листопада в Харків вступили петлюрівські війська під командуванням полковника Балбачана, який проголосив в місті і губернії владу Директорії. Посилилися терор і свавілля націоналістів.
Петлюрівці розігнали засідання Харківської Ради робітничих депутатів, а її президію заарештували. Будь-який прояв незадоволення владою Директорії жорстоко карався. Люто переслідувались учасники боротьби за Радянську владу.
Більшовики Харківщини проводили велику роботу серед робітників і селян, готуючи їх до повстання проти влади буржуазних націоналістів. У грудні Харківський комітет КП(б)У звернувся до селянства з відозвою під лозунгом «Через збройне повстання проти Петлюри — шлях до влади Рад». Військово-революційний комітет призначив повстання на 1 січня 1919 року, щоб допомогти частинам 2-ї Української радянської дивізії, наступ яких почався ще у другій половині листопада. В двадцятих числах грудня від петлюрівців були визволені Вовчавськ, Куп’янськ, Готня. Наступ радянських військ прискорював збройні виступи робітників і селян Харківщини проти Директорії. Ще до їх приходу загони повстанців вигнали петлюрівців з Ізюма, Змієва, Чугуєва та багатьох сіл. В боротьбі проти петлюрівської Директорії українським радянським військам подавали допомогу німецькі революційні частини.
Після поразки військ Директорії під Козачою Лопанню (23 грудня 1918 р.) радянські війська рушили на Харків. 1 січня 1919 року в місті почалося повстання. В ніч на 2 січня військово-революційний комітет оголосив про перехід всієї влади до Ради робітничих депутатів. З січня в Харків вступили частини 2-ї Української радянської дивізії. Сюди переїхали ЦК КП(б)У і Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.
Під час визволення Харківщини від гетьманських і петлюрівських військ створювалися тимчасові органи Радянської влади — повітові, сільські й волосні революційні комітети. Утвердивши революційний порядок, вони передавали свої повноваження виконавчим комітетам новообраних Рад. В більшості сіл Ради існували вже в січні. А повітові ревкоми діяли до того, як були скликані повітові з’їзди Рад. Наприкінці лютого 1919 року в усіх без винятку повітах Харківської губернії було обрано Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Під час виборів до Рад трудящі Харківщини висловили своє довір’я Комуністичній партії. Так, делегатами на Куп’янський повітовий з’їзд було обрано 18 комуністів і 93 співчуваючих. Ізюмський повітовий з’їзд Рад, затаврувавши зрадника українського народу Петлюру, накреслив конкретні заходи для подання допомоги продовольством пролетарським центрам — Москві і Петрограду, а також заходи щодо дальшого зміцнення могутності Червоної Армії, розв’язання земельного питання тощо. Подібні рішення схвалили Зміївський, Богодухівський, Валківський, Куп’янський та інші з’їзди Рад.
В дуже складних, умовах трудящі Харківщини налагоджували господарське і культурне життя в повітах. Більшість промислових підприємств не працювала, деякі з них були повністю зруйновані. Робітники Харкова одержували по 1 фунту хліба на день. Тяжким було продовольче становище і в інших містах та робітничих селищах. Шалений опір Радянській владі чинило куркульство. Питання організації народного господарства, продовольчої та земельної політики Радянської влади були в центрі уваги Харківського губернського з’їзду Рад, що працював з 16 по 19 лютого 1919 року.
Важливе значення для зміцнення Радянської влади в республіці мали рішення III з’їзду КП(б)У та III з’їзду Рад України, що відбулися в Харкові на початку березня 1919 року. Виконуючи ці рішення, місцеві ревкоми й Ради, найширші маси робітників і селян брали активну участь у проведенні націоналізації промислових підприємств, в організації управління ними. Націоналізації підлягали насамперед ті підприємства, які відігравали значну роль у промисловому виробництві країни. Над рештою підприємств встановлювався контроль. Так було націоналізовано 213 підприємств і 234 взято під контроль. Більшість з них (272) — у Харкові, решта (175) — в повітах Харківської губернії. Наприкінці січня 1919 року був організований Харківський губраднаргосп. Відділи народного господарства створювалися і в повітах.
Одним з найважливіших завдань партійних і радянських органів стало здійснення продрозверстки, забезпечення робітничого класу і Червоної Армії продовольством. На цю роботу партійна організація губернії послала понад 20 проц. комуністів. Значну допомогу подали їм робітники Москви, Петрограда та інших міст Радянської Росії. Успішно діяли продзагони в Богодухівському, Куп’янському та Валківському повітах. Селяни часто з своєї власної ініціативи подавали продовольчу допомогу трудящим Москви, Петрограда та інших міст Радянської Росії. Так, жителі с. Козачої Лопані Харківського повіту в січні 1919 року надіслали робітникам Петрограда 8 вагонів, а селяни Вовчанського повіту — 10 вагонів овочів. Селяни Качанівської волості Богодухівського повіту внесли до фонду допомоги голодуючим Росії по 1 пуду хліба.
Велика робота проводилася також по ліквідації поміщицького землеволодіння та розподілу нетрудових земель серед безземельного і малоземельного селянства. Керуючись ленінськими вказівками та рішеннями VIII з’їзду РКП(б), партійні і радянські органи Харківщини розгорнули рішучу боротьбу проти помилок та перекручень ленінської лінії в земельному питанні, що полягали в надмірному захопленні радгоспним та колективним будівництвом.
Всі ці заходи здійснювалися в умовах шаленого опору куркульства. Активно боролися проти спроб куркулів зірвати радянське будівництво на селі комбіди, яким подекуди, при відсутності Рад та ревкомів, надавалися права органів влади на місцях. Уже наприкінці лютого 1919 року, за неповними даними відділу управління губвиконкому, в 6 повітах Харківської губернії було 34 волосні комітети бідноти, в червні вони були організовані у більшості волостей Харківщини. Активно включилися в боротьбу за зміцнення Радянської влади комсомольські організації.
У боротьбі проти іноземної воєнної інтервенції та внутрішньої контрреволюції створювався і зміцнювався військово-політичний союз радянських народів. Трудящі Харківщини виступили палкими поборниками зміцнення дружніх зв’язків з братнім російським народом. Зібравшись на 1-й губернський з’їзд Рад після вигнання петлюрівців, вони схвалили привітання робітникам і селянам Росії, в якому писали:
«Протягом дев’яти місяців, сковані німецьким імперіалізмом, відірвані від вас демаркаційною лінією, ми були з вами, ми стежили за кожним кроком вашої героїчної боротьби і нового пролетарського будівництва. Ми тут, на Україні, боролися з петлюрівщиною за Радянську владу, за возз’єднання з вами, за знищення демаркаційної лінії, і ми перемогли».
Влітку 1919 року, коли на Україну посунули білогвардійські полчища Денікіна, розгорнулась масова мобілізація трудящих до лав Червоної Армії. В Чугуєві, Куп’янську та інших містах були створені мобілізаційні пункти. Губернська партійна організація мобілізувала тоді 50 проц. членів партії. На фронт пішло багато комсомольців та профспілкових активістів. З усіх повітів Харківщини надходили повідомлення про успішну мобілізацію серед селянства.
У другій половині червня частини Червоної Армії вели жорстокі бої з денікінцями на Зміївському, Куп’янському та Чугуївському напрямках. Але внаслідок великої переваги сил денікінської армії радянські частини змушені були відступити. 25 червня Харків захопили денікінці. В містах і селах Харківщини^ білогвардійці почали відновлювати царські порядки. Поміщики та капіталісти, що повернулися з денікінцями, відбирали своє майно. За найменшу підозру у співчутті більшовикам робітників та селян піддавали нелюдським катуванням. В’язниці Харкова, Змієва, Вовчанська, Ізюма та інших міст були переповнені. Пізніше, при відступі, денікінці розстріляли більшість ув’язнених.
В умовах кривавого терору трудящі Харківщини героїчно боролися проти своїх гнобителів, політичних та національних утисків. Для політичного керівництва революційними виступами робітників і селян Зафронтбюро ЦК КП(б)У відрядило в тил денікінців на Харківщину партійних працівників, які, незважаючи на жорстокий терор, проводили організаторську і роз’яснювальну роботу серед трудящих. Тричі зазнавав провалу Харківський підпільний ревком, але його робота не припинялася до приходу радянських військ. Підпільні ревкоми діяли також у Богодухові і Чугуєві. Більшовики-підпільники очолили страйковий рух харківських робітників, який особливо посилився восени 1919 року. Велике повстання проти денікінців вибухнуло у Печенігах Чугуївського повіту. Розгорталася партизанська боротьба. Партизани діяли у Валківському, Ізюмському, Зміївському та Куп’янському повітах, на комунікаціях противника. Всюди в тилу денікінців розгорялося полум’я народної боротьби. Партизанські загони подавали велику допомогу наступаючим частинам Червоної Армії.
У першій половині грудня 1919 року в результаті переможного наступу Червоної Армії територія Харківщини була очищена від денікінців. Майстерно проведена військами Південного фронту під командуванням О. І. Єгорова харківська операція (з 5 по 11 грудня) не тільки завершилася визволенням Харкова, а й дала змогу радянським військам перейти у вирішальний наступ на Донецькому напрямку.