Мерефа, Харківський район, Харківська область
Мерефа — місто районного підпорядкування Харківського району, розташоване на р. Можі (притока Сіверського Дінця), обабіч автомагістралі Москва — Сімферополь, за 25 км на південний захід від Харкова. Залізничний вузол. Населення 28,6 тис. чоловік. Мереф’янській міській Раді підпорядковані також населені пункти Кравцьове, Погоріле, Селекційне, Соснове.
Під час будівництва автотраси Москва — Сімферополь поблизу міста Мерефи виявлено рештки поселення часів неоліту (IV тисячоліття до н. е.); життя продовжувалось тут і в період бронзи (кінець II — початок І тисячоліть до н. е.). Виявлено тут і поселення скіфського часу (V—III століття до н. є.) та поселення Салтово-Маяцької культури (VIII—IX століття н. е.).
Перші згадки про Мерефу належать до середини XVII століття, часу інтенсивного заселення півдня Росії. Місто виросло з козацької слободи, яка виникла спочатку на р. Мерефі (притока р. Можа) в 1645 році. Її заснували козаки-переселенці з Лівобережної та Правобережної України. Мабуть, від назви річки походить і назва міста.
На місці поселення стояла фортеця, оточена валом висотою в 3,5 сажня, шириною в 6 сажнів; на кожному розі фортеці стояла чавунна гармата.
У 1693 році татарські загони, що налічували 15 тис. чоловік, дійшли до Мерефи, але були тут наголову розбиті. Однак у наступному році ханові на чолі ще. більшого війська вдалося пограбувати і зруйнувати кілька слобід, у тому числі й Мерефу. Особливо спустошливим був у 1711 році , татарський напад на «Оной городок…, когда хан крымский со всеми крымскою и ногайскою ордами разные сего уезда места разорял, татарами сожжен и разорен и немалое число обитателей побито и в полон взято…». Відродженню та розвитку слободи сприяло її вигідне географічне становище на перехресті шляхів до Дніпра і Дону, а також природні умови: родючі землі, багаті ліси, озера, наявність будівельних матеріалів.
Мерефа була сотенним містом Харківського полку. Козаки цієї сотні брали участь у боротьбі проти татар. В Мерефі, за деякими відомостями, народився кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко (р. н. невідомий, помер 1680 р.) — людина надзвичайної мужності, сміливості, відваги і воєнного таланту. Не раз з десятками козаків він сміливо вступав у бій з ворогами і виходив переможцем. Іван Сірко палко любив рідну землю, народ і мужньо захищав їх від іноземних загарбників. 3 розвитком феодально-кріпосницьких відносин серед козаків відбувався процес класового розшарування. Козацька старшина захоплювала великі земельні ділянки, володіла слободами та селянами. Так, Микиті Уманцю належало село Микитівка (за шість кілометрів від Мерефи), яке мало 100 дворів. Козацька верхівка пригноблювала рядових козаків.
Під час селянської війни під керівництвом Степана Разіна (1670—71 рр.) на Слобідській Україні розгорнувся антифеодальний рух. У жовтні 1670 року в Мерефі вибухнуло селянсько-козацьке повстання під керівництвом прихильника Разіна Олексія Хромого (прозваного в народі Леськом Черкашениним). Із Змієва —головного штабу повстання гноблених селян і козаків, підтримуваних робітниками Торських (тепер — Слов’янських) заводів, розповсюджувалися відозви Хромого (т. зв. «прелєстниє письма»), які доходили до Мерефи і Харкова.
Місцева влада намагалась перешкодити повстанню, та козаки не виконували її розпоряджень, висилали воєвод з міста. Бєлгородський воєвода Г. Ромодановський доповідав царю: «Да и иные де городы, Змиев, Болыклея и Мерехва своровали, тебе, великому государю, изменили и воевод и с тех городов выслали». Той же воєвода звертав увагу царя на те, що повсталих козаків підтримувало цивільне населення — «…и в украинских городах жители приставают к ним многие беспрестанно», що значна частина козаків, йшла в степи на з’єднання з разінцями.
Для придушення повстання царський уряд кинув великі сили списників і рейтар, якими керував стольник Г. Косогов. Вони жорстоко розправлялись з повстанцями.
Після скасування козацького самоврядування в 1765 році Мерефа ввійшла до складу Харківського повіту як слобода. Козаки були зараховані у розряд державних селян. їхнє матеріальне становище щодалі погіршувалось.
В 50—70 рр. XVIII століття на Слобожанщині ширився гайдамацький рух, який сприяв тут активізації антикріпосницьких селянських виступів. У 1770— 1771 рр. гайдамаки діяли в районі Мерефи. Вони ставали на захист жорстоко визискуваних і безправних селян.
Головним заняттям населення було землеробство.
В одному з документів 1773 року зазначається, що в Мерефі урожай озимих хлібів в кращі роки збирали в 4 рази більше, ярових — у 6 раз, проса і гороху — в 10 раз більше від посіяного в грунт. Крім землеробства, розвивались шкіряне, ковальське, теслярське ремесла, а також торгівля.
Вже протягом 70—80 років XVIII століття багато жителів Мерефи їздили до Бахмута і Тора (Слов’янськ) по сіль, на Дон по рибу для «перепродажу» цих товарів у Харкові та в інших місцях. Двічі на рік у Мерефі влаштовувалися ярмарки, на які приїжджали жителі околиць, а також купці з російських та українських міст. Займаючи вигідне становище на Катеринославському тракті, Мерефа мала поштову станцію, багато крамниць.
У 1785 році у слободі було 430 дворів і проживало: чоловіків — 1296, жінок — 1253. Серед них військових обивателів — 409 дворів і проживало чоловіків 1235, жінок 1837.
У зв’язку з розвитком капіталізму в Росії інтенсивно збільшувалась сітка залізниць. Після побудови Курсько-Харківсько-Азовської і Харківсько-Миколаївської залізниць Мерефа в 70—80 рр. XIX століття стала залізничним вузлом, що сприяло її економічному і культурному розвитку.
Наприкінці XIX ст. поміщик Борткевич побудував у Мерефі склозавод, на якому працювало 275 робітників (1896 р.). Згодом завод перейшов до рук бельгійських капіталістів, які застосували тут нову технологію виробництва (їхньою власністю був він до Жовтневої революції).
В Мерефі тоді ж побудовано і цегельний завод, млин та інші дрібні підприємства. Робочий день тривав 11 і більше годин.
Тяжка праця виснажувала робітників. Про використання машин не могло бути й мови. Високі штрафи зменшували і без того низьку заробітну плату. Безправ’я, утиски, злиденне становище робітників змушувало їх боротися проти експлуатації.
Нелегким було також життя трудового селянства. Майже вся земля належала поміщикам Борткевичу, Карамзіну, Оніховському, чиї маєтки були навколо Мерефи, а також куркулям. Селяни володіли дуже незначною частиною землі, а то й зовсім її не мали. Так, наприкінці XIX століття з 1050 селянських господарств 100 зовсім не мали земельного наділу. Малоземелля було однією з причин антипоміщицьких революційних виступів селян. У 1902 році в Полтавській та Харківській губерніях розгорнувся могутній селянський рух, високу оцінку якому дав В. І. Ленін у своїй роботі «До селянської бідноти». Трудящі Мерефи підтримували люботинських, зміївських і нововодолазьких селян в боротьбі проти поміщиків, вимагали поділу сінокосів, пасовищ, лісів.
Розвиток капіталізму вимагав поширення освіти, культури, знань. У 1875 році в Мерефі відкрито двокласне народне училище 3, а в 1883-му — початкове жіноче училище з трирічним строком навчання 4. У 1904 році — відкрито бібліотеку-читальню.
У період революції 1905—1907 рр. в Мерефі відбуваються важливі події. Авангардну роль у них відіграли робітники-залізничники, на яких великий вплив мав пролетаріат Харкова. Вже влітку 1905 року в Мерефу приїжджали агітатори з нелегальною більшовицькою літературою. Вони проводили бесіди, розповсюджували прокламації. Це сприяло підвищенню рівня революційної свідомості трудящих. У грудні 1905 року залізничники станції Мерефа під керівництвом В. А. Щита припинили роботу. Вони «зашили стрілки», зіпсували паровозний круг і не пропускали поїздів з солдатами, що мали взяти участь у придушенні повстання харківських робітників.
20 січня 1906 року поліція знайшла в Мерефі багато друкованих прокламацій «Кривавий цар» — видання ЦК РСДРП та «До новобранців» — видання Полтавського комітету РСДРП. 30 січня знайдено листівку «Про Державну думу» — видання Харківського об’єднаного комітету РСДРП. 1 лютого тут знову розповсюджено такі ж листівки. 26 березня в Мерефі з’явились прокламації «Суд над „Опаковим»» і «Чи дасть цар селянам землю?» — видання Харківського об’єднаного комітету РСДРП.
Авторитет РСДРП серед робітників щоразу зростав. У квітні 1906 року на Мереф’янському склозаводі головою створеної професійної спілки склярів обрано більшовика Кузнецова. Та ж профспілка 1 травня організувала страйк робітників.
У 1907 році на тому ж склозаводі проведено 6 економічних страйків, один з них тривав 29 днів.
Після придушення революції 1905—1907 рр. посилилось зубожіння робітничого класу, ще більше зросло безробіття, пов’язане з промисловою кризою, з закриттям невеликих підприємств. У 1909 році в Мерефі за ворітьми склозаводу опинилося 200 звільнених робітників, голодних, безправних. Та боротьба наростала. 10 травня 1912 року на знак протесту проти розстрілу на Ленських золоторозробках припинили роботу всі робітники Мереф’янського склозаводу. Харківський губернатор доповідав департаменту поліції про вимоги робітників підвищити зарплату, скоротити штрафи. Врешті-решт адміністрація змушена була піти на поступки страйкарям і підвищила зарплату на 5 процентів.
Столипінська аграрна реформа ще більше погіршила становище основної маси селян, яка задихалась від безземелля. В той же час поміщики та куркулі в Мерефі зосереджували в своїх руках близько 3 тис. десятин землі. Так було до історичних подій Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Після повалення в лютому 1917 року самодержавства мереф’янські селяни поділили між собою лугову землю, що належала церкві і, як повідомляв обер-прокурор, «приступили до покосу, загрожуючи так само вчинити і з заставами хліба». Місцева адміністрація занепокоєно інформувала про це Харківського повітового комісара. Створену після лютого в Мерефі земельну комісію очолювали Я. А. Кривошей — голова, Л. Ф. Удовиченко — заступник. Після перемоги Великого Жовтня розгорнулись нові політичні події.
У грудні 1917 року в Харкові відбувся І Всеукраїнський з’їзд Рад. Після того невдовзі в Мерефі створено Раду робітничих і селянських депутатів, яка очолювала тут революційні перетворення.
Та повністю здійснити революційні заходи Рада не встигла, 7 квітня 1918 року Мерефу окупували війська кайзерівської Німеччини, які відновлювали старі порядки. Контрреволюційні елементи з радістю зустрічали німецьких загарбників. Інакше зустріла непроханих гостей більшість жителів, яка не приховувала своєї ненависті до окупантів. Мереф’янські залізничники прилучилися до Всеукраїнського страйку залізничників, який тривав протягом липня і серпня. Залізничники перешкоджали вивезенню окупантами продовольства та промислових товарів з України до Німеччини.
Німці чинили розправи над населенням, розстрілювали активістів. Окупанти закатували кадрового робітника Сергія Рудима, а багатьох інших побили мало не до смерті.
Та кайзерівцям недовго довелось панувати. Під тиском Червоної Армії 3 січня 1919 року їх було вигнано з Мерефи. Для встановлення Радянської влади у Мерефу Харківський більшовицький комітет направив трьох комуністів. Це були — Іван Жуков, Григорій Меліхов та Микола Кукін. Разом з місцевими комуністами Д. М. Базловою, членом партії з 1904 року, та В. А. Щитом, членом партії з 1905 року, вони на початку січня 1919 року створили тут партійну організацію.
Сільська біднота охоче вступала до лав Червоної Армії. Ось як яскраво розповідає про це колишній командир Харківської групи військ, відомий герой громадянської війни на Україні П. Дибенко, який на початку січня брав участь у боях під Мерефою. Після одного з найбільших мітингів «…надвечір того ж таки 7 січня потягли з сіл селяни добровільно вступати до загону. Строкату картину являли собою ці майбутні безіменні герої. Вбрані в подерті свитини, у збитих чоботях, з торбинками за плечима вони горнулися в січневому холоді. Дати їм будь-яке обмундирування ми не могли, бо самі були погано одягнені, та нове поповнення і не вимагало цього обмундирування.— Дайте нам зброї! — ось чого вимагали вони».
Через місяць, у лютому 1919 року, обрано Мереф’янський волосний комітет партії, який об’єднав парторганізації Мерефи, Комарівки, Буд, селища Південного і станції Мерефа. Головою волпарткому обрано Івана Жукова, секретарем — Миколу Кукіна — члена партії з 1916 року, робітника-столяра.
Партійна організація боролась з контрреволюцією, очолила роботу по заготівлі хліба для загонів Червоної Армії і промислових центрів, залученню добровольців до армії.
У червні 1919 року Мерефу захопили денікінці. Десятки мирних жителів було розстріляно, серед них активного агітатора, вчителя залізничної школи комуніста Л. Д. Леонова, завідуючого волосним земельним відділом Ф. І. Кульку, робітника склозаводу Андрія Рудима, міліціонера П. К. Гайворонського. У Харківській в’язниці денікінці закатували комуніста Ф. Надточія.
10 грудня передові кавалерійські частини 14-ї армії визволили Мерефу від денікінців, загрожуючи їм з тилу, а 16 грудня в Мерефі обрано волосний ревком. Його очолювали Я. А. Кривошей — голова, І. А. Надточій — заступник і Е. Н. Штонда — секретар. Створено управління міліції, його начальником був комуніст т. Волков.
На початку січня 1920 року знову почав діяти волосний партійний комітет. Головою волпарткому було обрано М. К. Кукіна, секретарем — О. І. Конотопа.
Мереф’янська партійна організація була однією з найбільш згуртованих та стійких у Харківському повіті. Під час дискусії в партії про профспілки вона рішуче виступала за ленінську платформу, голосувала за неї на партійних зборах та повітовій партійній конференції.
Продовжував свою діяльність і волревком, головою якого був Я. Кривошей. Під керівництвом комуністів у квітні 1920 року в Мерефі створено комсомольську організацію, яка налічувала понад 20 чоловік. Секретарем комсомольської організації обрано Дмитра Васильченка, секретарем волосного комітету комсомолу, створеного у 1922 році,— Володимира Сєдих.
В роки іноземної інтервенції та громадянської війни багато жителів Мерефи брали участь у боротьбі із зовнішньою та внутрішньою контрреволюцією. Так, З травня 1920 року мереф’янська парторганізація скликала двотисячний мітинг з нагоди відправки на фронт 15 комуністів-добровольців. Добровольцям пов’язали червоні стрічки, дарували букети квітів. Приклад комуністів наслідували й безпартійні. Незабаром було створено також кавалерійський загін, який взяв участь у розгромі білополяків.
Значну роль у зміцненні Радянської влади, мобілізації трудящих на виконання плану продрозверстки відіграв волосний комітет незаможних селян (КНС) на чолі з комуністом І. А. Надточієм та Мереф’янський сільський КНС на чолі з комуністом П. 3. Черняком. Продрозверстка в 1920 році була виконана. КНС роздав бідним селянам понад 100 коней, відібраних у куркулів, допомагав сім’ям червоноармійців. Мереф’янські комуністи і безпартійні активісти переборювали опір куркулів, які відмовлялися здавати хліб та організовували банди. Одна з банд, де ватажком був Шатравка, грабувала крамниці, склади й установи, вбивала комуністів. Згодом вона була ліквідована радянськими активістами.
Починалось кооперування трудового селянства. Ще навесні 1919 року в Мерефі створено сільськогосподарську комуну «Наука і труд», яка мала 44 члени а в листопаді 1920 року сільськогосподарську артіль «Надія», що об’єднала 12 селянських господарств 1 2. 4 квітня 1921 року організовано трудову сільськогосподарську артіль «Хлібороб». Виникали артілі і пізніше. У 1926 році тут було вже дві сільськогосподарські артілі і два ТСОЗи, у 1929 — артіль «Зірка» і ТСОЗ «Перший почин».
У грудні 1928 року Мерефа стала селищем міського типу4 з приєднанням до нього села Артемівки. Значна частина місцевого населення працювала на підприємствах Харкова. Цим, очевидно, і пояснюється зменшення кількості сільськогосподарських артілей у Мерефі.
Під керівництвом партійної організації розвивалась промисловість селища. У 1923 році робітники Мереф’янського склозаводу ввели в дію ванну-піч, а через два роки після того — ще дві потужні печі. Випуск продукції заводу зріс тоді на 170 процентів.
Успішній відбудові склозаводу сприяла політвиховна робота партійної і комсомольської організацій. Так, у 1926 році серед робітників заводу було організовано 6 груп політграмоти, серед склодувів-поляків створено школу політграмоти та лікнепи польською мовою 5. Зусиллями всього робітничого колективу Мереф’янський завод став одним з найбільших підприємств скляної промисловості України. В 1926 році, наприклад, його валова продукція становила 2 млн. крб., в той час як у 1902 році вся скляна промисловість Харківської губернії випустила її на 600 тис. карбованців.
Крім того, в селищі працювали два цегельних і лісотарний заводи, кілька артілей, що шили одяг і взуття. Зростав вантажооборот залізничної станції Мерефа, який у 1926/27 році дорівнював 110,7 тис. тонн.
Велику увагу приділяли партійні і радянські органи і розвиткові народної освіти та охорони здоров’я.
Наприкінці 1920 року діяли амбулаторія, лікарня і аптека, а також зуболікарська дільниця, що обслуговувала населення трьох волостей. У 1927 році збудовано нове приміщення для лікарні.
У 1918 році в Мерефі було два училища з трирічним навчанням, у 1920 році — два двокласних і жіноче училища та перша єдина трудова школа з 4-ма класами, що мала 6 учителів і 86 учнів.
У 1918 році відкрито бібліотеку, а в 1919—1920 рр.— клуб і Народний дім. У січні 1924 року організовано гурток ліквідації неписьменності, а в 1925 — школу лікнепу, яка охоплювала навчанням більшість неписьменного населення.
Швидкими темпами розвивалась промисловість Мерефи в роки п’ятирічок. Випуск продукції збільшувався за рахунок реконструкції та розширення діючих підприємств, запровадження технічних удосконалень, стахановських методів праці, раціоналізації виробництва. Відповідно до постанови загальних зборів робітників Мереф’янського склозаводу ім. Петровського «Про організацію Ради винахідників» від 15 лютого 1932 року на заводі організовано групи колективної розробки раціоналізаторських пропозицій та цехові комісії раціоналізаторів, створено експериментальну майстерню, проводились консультації тощо. Ці заходи давали добрі наслідки. Наприклад, продукція Мереф’янської гути (гута — споруда з склоплавильною піччю) у 1933 році збільшилась у порівнянні з 1928 роком у 1,5 раза.
Підприємства Мерефи постійно оснащувались новою технікою.
За роки Радянської влади колишня слобода Мерефа значно розширилась, змінила своє обличчя. В 1938 році Указом Президії Верховної Ради УРСР селище перетворене в місто, воно мало вже тоді 24 тис. чоловік населення. У Мерефі працювали заводи: склоробний, який, наприклад, у 1940 році випустив продукції на 1,2 млн. крб. (в нинішніх цінах), спиртогорілчаний і лісотарний, а також склодувна майстерня. Розгортали свою діяльність науково-дослідні станції шовківництва, бджільництва і селекції.
Широко розвивалося житлове і культурне будівництво. В 1937 році було введено в експлуатацію 153 житлові і кілька громадських будинків.
Значно поліпшилось медичне обслуговування. У 1938 році місто мало: лікарню на 80 місць, санітарну станцію, дві аптеки, поліклініку з хірургічним, терапевтичним, стоматологічним, рентгенівським, фізтерапевтичним кабінетами, дитячу консультацію, тубдиспансер. В цих закладах працювало 29 лікарів і 45 працівників середнього медичного персоналу. Цікаво порівняти: в 1902 році тут була лише одна лікарня з 4 ліжками, в якій працював один лікар.
Розвивалась народна освіта. В 1938 році в Мерефі було сім добре обладнаних шкіл, в яких навчалось 5 тис. учнів, працювало 150 вчителів. Лише в середній школі № 1 працювало в півтора раза більше вчителів, ніж в усій дореволюційній Мерефі.
Ось що писав тоді ж, у 1938 році, в районній газеті директор середньої школи № 1 І. Я. Перемот: «У 1911 році я, молодий вчитель, приїхав у Мерефу. В школах навчалось кілька сот учнів — босі, голодні сиділи вони за партами… Я ось пригадую, а на очах — сльози. Немало з тих дітей було здібних і талановитих. Як вони бажали вчитися! А шляхи до науки їм були закриті… В цьому році, як і в попередні роки, випускники середньої школи № 1 успішно вступають у вузи».
Так, незрівняно з 20-ми рр., високо виріс загальноосвітній і культурний рівень населення, багато мешканців стали хорошими організаторами виробництва, активними учасниками громадського життя.
Наприкінці 30-х рр. в місті діяли телефонна станція на 140 абонентів, радіовузол на 1 тис. радіоточок, 3 кінотеатри. Працювали Будинок культури і літній театр на 1000 місць, заводські клуби, бібліотеки. Парки і сквери займали чималу площу — 12 гектарів.
Так з року в рік впорядковувалась і красивішала Мерефа.
В перші дні Великої Вітчизняної війни тисячі мереф’ян пішли на фронт. їхні місця на виробництві зайняли жінки і підлітки.
На початку війни Мереф’янський склозавод одержав важливе завдання — виготовити кілька мільйонів капсул для пляшок з горючою сумішшю, а також ампули для донорської крові. З великим ентузіазмом працювали всі робітниці заводу, зокрема завідуюча виробництвом Пелагія Кушнірова, чергові по змінах Тетяна Кривидорога, Тетяна Кривошеева та інші. За дострокове і високоякісне виконання урядових завдань командування Радянської Армії оголосило колективу заводу подяку.
Вперше ворог окупував Мерефу 21 жовтня 1941 року. Та трудящі не корились окупантам. В районі діяв, організований Харківським райкомом партії, партизанський загін, що мав 21 бійця. Командир загону О. П. Камишан, у недавньому минулому — голова Бабаївського колгоспу «Шлях Леніна», і комісар І. О. Дзюба, комуніст з 1918 року, агроном радгоспу «Червоний партизан» — поділили загін на 4 групи, вміло скеровуючи їх діяльність.
Уже через п’ять днів після організації загону, 27 жовтня партизани Степан Проскурів і Никифор Бурлака замінували шосейну дорогу з Харкова до Мерефи. Пізно вночі на партизанські міни наскочили 3 німецькі вантажні машини з фашистами і боєприпасами. Вони були знищені. Через тиждень після того інша група — тт. Наливайко і Сирота — замінувала дорогу від Мерефи до с. Оксютівки і підірвала дві ворожі вантажні автомашини зі зброєю. Партизанські удари весь час зростали.
28 грудня 1941 року вороже командування провело „облаву» на партизан, що базувались у лісах навколо Мерефи. У кількох боях з фашистами партизани знищили близько 30 окупантів і поліцаїв, багато ворожих складів і обозів.
19 лютого 1943 року війська Радянської Армії визволили Мерефу від гітлерівців, але 9 березня після запеклих боїв її вдруге захопив переважаючий чисельністю ворог.
В боях 8—9 березня в районі Соколова — Мерефи при відбитті навальних атак танкового корпусу німецько-фашистських військ особливо відзначився окремий чехословацький батальйон під командуванням підполковника Л. Свободи, який пліч-о-пліч з радянськими військами, у складі 3 танкової армії, бився з ворогом.
За зразкове виконання військового обов’язку і за виключну хоробрість і відвагу 86 чехословацьких солдатів і офіцерів нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу, а надпоручику Отакару Ярошу, першому з іноземців, присвоєно посмертно звання Героя Радянського Союзу.
Під час другої окупації Мерефи також діяла група народних месників, що складалась з 40 чоловік. Серед активних учасників цієї групи були: Ф. А. Бондар (комісар), С. В. Бондар, П. М. Збукар, В. Д. Мірошник та ін. Партизанська група організовувала засідки, нищила ворожі сили, розповсюджувала листівки. Дехто з цих партизан у складі інших партизанських з’єднань дійшов до Чехословаччини і 1944 року брав участь у Словацькому народному повстанні. Одного з них — С. В. Бондаря було нагороджено чехословацькою медаллю.
Радянська Армія швидко просувалася на захід, визволяючи радянські землі. Газета «Красная звезда» писала тоді, що фашисти створили в районі Мерефи міцні польові укріплення, сподіваючись зупинити швидкий наступ радянських військ. Зламавши опір ворога, Радянська Армія 5 вересня 1943 року остаточно визволила Мерефу. З великою радістю зустрічали мереф’яни своїх рідних визволителів.
За період окупації міста фашисти вивезли до Німеччини 472 чол., закатували 154 чоловіки.
Окупанти завдали великої шкоди міському господарству: зруйнували склоробний, спиртогорілчаний і цегельний заводи, залізничну станцію, школу, лікарню, аптеки, а також 1500 житлових будинків. Частково зруйнували понад 2 тис. інших будівель.
Війна ще продовжувалась, і воїни-мереф’яни героїчно бились на інших фронтах.
…Зруйнувати міст — таке завдання одержав комсомолець сержант В. Мірошниченко. У вирішальний момент осколок снаряда перебив електропровід і вибуху не сталося. Мірошниченко кинувся до мосту. Пораненого сержанта залишали сили. Нарешті — підпалив бікфордів шнур. Вибух! І міст через річку злетів у повітря. Після одужання Мірошниченко знову бив ворога. В 1944 році загинув геройськи в бою.
Герой Радянського Союзу В. П. Мірошниченко навічно зарахований у списки Н-ської залізничної військової частини. Пам’ять про героя-земляка свято зберігають мереф’яни: його ім’ям названо одну з вулиць міста та школу, в якій він навчався. В середній школі № 5 експонуються матеріали, що розповідають про бойовий шлях В. П. Мірошниченка.
За мужність і відвагу при форсуванні Дніпра восени 1943 року високого звання Героя Радянського Союзу був удостоєний і О. Ф. Козаков, який живе і працює в Мерефі.
Тут навчався, працював робітником на склозаводі і звідси пішов на війну, дійшовши аж до Берліна, 3. К. Слюсаренко, двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Цього ж високого звання удостоєний і мереф’янин О. О. Пасько.
Одразу після визволення Мерефи населення з великим запалом почало відбудовувати місто, його господарство і культуру.
Вже восени 1943 року в зруйнованих цехах склозаводу з’явилися будівельники, а через півроку почала діяти ванна-піч № 4 потужністю 600 кв. метрів віконного скла на добу. На склозаводі було встановлено машину Фурко, що дало можливість випустити на кінець 1946 року 465 тис. кв. метрів скла. Коли б це скло простелити метровою стежкою, скляний тротуар простягся б від Харкова до Києва.
Під час відбудови підприємств всюди панувало трудове піднесення. Так, багато старших майстрів-склодувів, які працювали по 40—50 років на заводі, знову зайняли свої місця в перших лавах виробничників. Це — І. Д. Дядченко, А. І. Глущенко, Т. С. Буряківський, О. І. Терещенко, П. К. Гончаренко, Т. Сивопляс, Я. Т. Червоносенко та ін. Відмінно працював майстер О. П. Жуков. Повернувшись з фронту, він став до печі і перевиконував завдання вдвічі. Коли сусідня бригада відставала, майстер Жуков перейшов до неї і вивів у передові.
У 1947 році склозавод в основному відбудовано, а в 1949 році він уже дав надпланову продукцію. За цей час стали до ладу спиртовий, цегельний заводи та інші підприємства. З року в рік збільшувалась виробнича потужність мереф’янських підприємств. Так, на склозаводі в 1954 році працювало 11 печей; в 1955 — 38; в 1956 — 46 печей.
Особливо швидкими темпами розвивається промисловість міста в 60-і рр. Колектив Мереф’янського склозаводу здійснив ряд важливих заходів по механізації та автоматизації виробничих процесів, зокрема транспортних робіт, процесів виготовлення суміші тощо. На заводі встановлено автомати на напівпровідниках, чотири агрегати і верстати.
Колектив склозаводу постійно бореться за збільшення випуску продукції. З 1958 року тут працює цех по виробництву штапельного скловолокна. Цей матеріал легкий, вогнестійкий, має добрі тепло- і звукоізоляційні властивості. Наприклад, плита з скловолокна, товщина якого 3 см, за теплопровідністю дорівнює залізобетонній плиті завтовшки 1 метр. Інженерно-технічні працівники склозаводу вперше в країні розробили нову технологію виробництва скловолокна: замість способу витягування вони запропонували метод вертикального роздування парою. Це набагато підвищило продуктивність праці. За пропозицією заводських спеціалістів було замінено також дефіцитну борну кислоту, що входила до складу скла. Це дало змогу знизити собівартість продукції.
У 1959 році на Мереф’янському склозаводі організовано цех по виробництву теплозвукоізоляційних рулонів з штапельного волокна, які застосовуються на рефрижераторних суднах, у вагонах-холодильниках, в автомобільній промисловості, на будівництві. Колектив заводу одержав також новий вид скловолокна — гідроізоляційний матеріал для ізоляції різних підземних газопроводів. У четвертому кварталі 1960 року на заводі пущено в дію другий конвейєр по виробництву штапельного волокна, що значно збільшило випуск продукції.
В 1963 році було вироблено лише надпланової продукції на сотні тис. карбованців. Успішно працювало підприємство і в 1965 році. Продуктивність праці за цей час зросла до 107 процентів. Завод виконав виробничий план на 101,7 процента. Не тільки збільшилась виробнича потужність, але й значно розширився асортимент виробів. Підприємство випускає також флакони і пляшки, жаростійкий посуд, штапельне, неперервне волокно, бандажну стрічку, нитки тощо.
Перед Мереф’янським склозаводом відкриваються широкі горизонти в майбутньому. За перспективним планом розвитку підприємства, його виробнича потужність проти 1966 року в 1970 році збільшиться в 1,5 раза.
У 1956 році в Мерефі було створено майстерні «Сільенерго», на базі яких через п’ять років виник завод залізобетонних виробів. Колектив працівників цього заводу забезпечує залізобетонними опорами та приставками будівельно-монтажні організації «Головенергосільбуду» республіки. У 1964 році завод виробляв продукції в 10 раз більше, ніж у 1957 році. Підприємство розширилось, поліпшилась організація виробництва, вдосконалився технологічний процес, механізовано ручну працю. Побудова цеху силікальцитних деталей, встановлення механізованої поточної лінії виготовлення опор, введення в дію другої черги цеху-полігону дасть можливість значно збільшити виробництво залізобетону, силікальцитних та інших виробів.
У соціалістичному змаганні бере участь більшість робітників заводу. Серед кращих виробничників слюсарі І. П. Терещенко, А. Ф. Сосюрко, бригадир бетонщиків А. П. Запара, арматурщики П. Г. Легеза і М. П. Ярошенко, бетонщица В. І. Малик.
Добре працював колектив заводу в останній рік семирічки. За планом завод мав дати продукції на 1700 тис. крб., фактично дав — на 1956 тис. карбованців. Річне завдання плану виконав на 115 процентів.
З року в рік зростає виробництво продукції меблевої фабрики, утвореної на основі об’єднання двох артілей. Якщо в 1957 році підприємство випустило продукції на суму 140 тис. крб., то в 1961 — у 7 раз більше. План 1965 року фабрика виконала на 102,8 проц., випустивши продукції на 1345 тис. карбованців. Проведено значну роботу щодо спеціалізації фабрики, механізації виробничих процесів, особливо в обробці деревини. В цехах працюють верстати-автомати і напівавтомати, гідравлічні преси та інше устаткування. Колектив фабрики постійно підвищує культуру виробництва.
На виробництві валяного взуття, будівельного войлоку для теплоізоляції спеціалізується Мереф’янська валяльно-повстяна фабрика ім. 40-річчя Жовтня. Це підприємство має значну технічну базу: високопродуктивні чесальні і валяльні машини, напівавтомати для насадки валянок на механічні колодки та інше. В 1964 році на фабриці було введено прогресивну технологію виробництва, що дало значний економічний ефект. В 1965 році фабрика дала продукції на 143 тис. карбованців.
Щорічно збільшує виробництво цегли та черепиці цегельний завод, на якому діє одна з перших у системі місцевої промисловості тунельна піч для випалювання цегли. З 1954 по 1960 рік завод збільшив випуск цегли та черепиці у 2,5 раза. Змагаючись за дострокове виконання плану другого року семирічки, колектив Мереф’янського цегельного заводу зобов’язався у 1960 році випустити додатково 500 тис. шт. цегли і закликав робітників усіх цегельних заводів району підтримати цей почин. Бюро Харківського райкому партії схвалило ініціативу Мереф’янського заводу і запропонувало керівникам інших цегельних заводів обговорити його звернення.
Мереф’яни виконали свої зобов’язання. Продуктивність заводу досягла 5 млн. штук цегли щороку. Протягом 60-х років тут освоєно виробництво кварцевої муки маршаліту, збудовано цех по її виробництву. В 1965 році цегельний завод випустив продукції на 206,7 тис. крб., виконав план на 107,1 процента.
Мереф’янський спиртозавод також перевиконує свої виробничі завдання. У 1965 році він виконав план на 104,3 процента.
Важливу роль відіграє на Південній залізниці станція Мерефа. Тут щодоби проходять десятки пасажирських і вантажних поїздів. У зв’язку з цим на станції Мерефа у 1961 році було встановлено електричну централізовану систему управління стрілками. Автоматичне блокування та інші нововведення сприяли збільшенню пропуску поїздів майже вдвічі. На станції обладнано механізований промивочний пункт для підготовки вагонів під зерно. Цей пункт обслуговує вагонний парк всієї дороги. Нове обладнання і вміла експлуатація його, а також чітка організація праці дали можливість створити на станції школу передового досвіду залізничників країни.
Експлуатаційні процеси на станції незабаром здійснюватимуться за допомогою автоматики і телемеханіки.
Станція Мерефа стане однією з найбільш технічно оснащених на Південній залізниці.
Велика роль у виконанні завдань комуністичного будівництва належить славним розвідникам майбутнього — бригадам і ударникам комуністичної праці. Багато трудящих міста вирішили працювати, жити і вчитись по-кому ні стичному. Першим виробничим колективом у Мерефі, який був удостоєний звання комуністичного, стала бригада пресувальників склозаводу, очолювана М. І. Микишем, а першими ударниками комуністичної праці — пакувальниці М. І. Сотникова (нині студентка Харківського державного університету), М. І. Шарлай, М. І. Довжикова та інші.
Чимало учасників руху за комуністичну працю — раціоналізатори. Вони багато зробили для механізації та автоматизації виробничих процесів, поліпшення технології, економії матеріалів та електроенергії. Раціоналізаторам належить провідна роль у боротьбі за технічний прогрес. Вони внесли багато цінних пропозицій. Наприклад, робітники тт. Завгородній, Васильєв і Степанов виготовили групові переставники склотари, які застосовуються тепер також на інших підприємствах країни. Лише за 9 місяців 1964 року надійшло 88 раціоналізаторських пропозицій, з яких у виробництво запроваджено 77. Це дало економії на 102 тис. карбованців. Кращі раціоналізатори заводу — майстри і робітники Ю. Г. Коваленко, Ю. А. Берлявський, М. В. Осадчий і М. Я. Яровий.
Партійні, радянські, профспілкові органи постійно дбають про створення найкращих умов життя і праці трудящих міста.
Із 7600 житлових будинків, що є тут,— 2634 збудовано протягом 1944—1964 рр. Багато уваги приділяється побутовому обслуговуванню населення. Міський побут-комбінат має 50 різних майстерень (пошиття і ремонт одягу та взуття, металоремонт, столярня, перукарня, фотоательє, ремонт житла і меблі, хімчистка, човнярська «станція та ін.). У 1965 році комбінат виконав план на 104 проц., вартість виконаних робіт для населення 652,7 тис. карбованців.
На 106,3 проц. у тому ж році виконав план і міський хлібокомбінат, виробивши продукції на 2,277 тис. карбованців.
У місті є ресторан, 5 їдалень, кафе, чимало продуктових кіосків. Працюють 48 крамниць і ларків міськзмішторгу. У тому ж 1965 році план товарообороту виконано на 103,6 проц. і продано населенню товарів на 12 195,2 тис. карбованців.
Значну роботу по благоустрою міста провела Мереф’янська міська Рада. У 1965 році вона витратила на ці потреби 90,6 тис. крб., здебільшого — на шляхове будівництво та на озеленення міста.
У медичних закладах міста працюють 40 лікарів і 160 чол. середнього і молодшого медичного персоналу. 7 дитячих установ (дитячі ясла, садки та ін.) охоплюють 810 дітей.
Розвивається народна освіта, культура, мистецтво. Місто має 7 шкіл, філіал Харківського текстильного технікуму. У 1964 році методом народного будівництва споруджено 22 класні кімнати, наступного року їх кількість зросла до 70. Це дало можливість проводити заняття в школах в одну зміну.
До послуг жителів Будинок культури, 5 клубів і червоних кутків, широкоекранний кінотеатр, бібліотека. При Будинкові культури та клубах працюють різні колективи художньої самодіяльності, мистецькі гуртки.
У 1966 році жителі передплатили 20 414 прим, газет і журналів, у своїх квартирах мають близько 10 тис. радіоприймачів і телевізорів. В особистій власності мешканців 145 легкових автомашин і понад 1 тис. мотоциклів і моторолерів.
Трудящі Мерефи зміцнюють інтернаціональні зв’язки з народами зарубіжних країн. Особливо міцна дружба мереф’ян з трудящими соціалістичної Чехословаччини. Ця дружба загартувалась ще в період війни, коли воїни Радянської Армії, в тому числі й мереф’яни, визволяли чеську землю від фашистських загарбників. З кожним роком зростає дружба між колективом мереф’янського склозаводу і словацького заводу «Моравія», які змагаються між собою. Склороби українського міста Мерефи і словацького міста Кійов постійно листуються. Колеги мереф’янських склозаводців розповідають про свої трудові успіхи, новини технічної думки, про досягнення всього чехословацького народу, цікавляться справами своїх радянських колег і друзів. Декілька разів словацькі робітники приїздили в Мерефу, знайомилися з організацією виробництва, механізацією і автоматизацією процесів, передовими методами робітників-новаторів. Водночас чехословацькі товариші розповідали мереф’янам про технологію виробництва на склозаводі «Моравія».
На склозаводі організовано відділення товариства радянсько-чехословацької дружби.
Мереф’яни свято шанують своїх земляків, що загинули в боях за владу Рад, у Великій Вітчизняній війні, за побудову соціалізму. У сквері, поблизу площі Перемоги, їм споруджено пам’ятник. Деяким вулицям присвоєно імена героїв.
Серед уродженців Мерефи відомі старі більшовики — члени КПРС з 1917 року К. М. Сіроклин і П. Т. Хихля, член КПРС з 1919 року А. І. Торяник, а також Г. Т. Донець, А. І. Сергієнко й інші. Дехто з них, хоча й пішов на заслужений відпочинок, але бере й зараз активну участь у громадському житті.
В Мерефі народився Д. П. Овчаренко — заслужений діяч мистецтв УРСР. Він створив багато картин на історико-революційні теми, серед них «Олександр Пархоменко», «Князь Ігор», «Богдан Хмельницький» та ін. Д. П. Овчаренко працює головним художником Харківського академічного театру опери та балету ім. М. В. Лисенка і викладачем Харківського художньо-промислового інституту.
…Невпізнанно змінилась Мерефа за роки Радянської влади, чудове її сучасне, але ще краще майбутнє. У місті передбачено збудувати 70 двоповерхових і 29 п’ятиповерхових будинків на 98 тис. кв. метрів житлової площі. Заплановану територію поділено на три ділянки: північну, центральну і південну. У північному районі (від в’їзду в місто до валяльно-повстяної фабрики) зростуть п’ятиповерхові будинки з дитячими садками, блоками обслуговування населення, відділеннями зв’язку.
На великій ділянці від фабрики до мосту через річку Мерефу почнеться будівництво житлових двоповерхових будинків, а також школи на 1280 місць. Південний район теж забудовуватиметься двоповерховими будинками. Сосновий бір у цьому районі перетвориться на лісопарк. Автомобільний шлях, що проходить через місто, передбачено винести в обхід житлових кварталів.
Трудівники Мерефи вносять свій гідний вклад у створення матеріально-технічної бази комунізму.
В. І. КОЛІСНИК, Т. І. КОНОТОП