Економічний стан Харківської області на початку XX століття
В роки промислового піднесення, зумовленого посиленим розвитком капіталізму у сільському господарстві, зростанням попиту на сільськогосподарську техніку та підготовкою царизму до світової війни, на Харківщині кількість великих підприємств зросла з 334 у 1911 році до 352 у 1913 році. Відповідно зросла кількість робітників з 43 330 до 53 465 чоловік. Особливо швидкими темпами розвивалася металообробна промисловість. Причиною цього був великий попит на сільськогосподарські машини і знаряддя у зв’язку з посиленим розвитком капіталізму в сільському господарстві. У 1913 році на підприємствах металообробної промисловості працювало 8128 робітників проти 5089 чол. у 1911 році. І все ж, незважаючи на значний розвиток машинобудування і металообробки, ці галузі аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції посідали третє місце після харчової (в основному цукрової) і легкої промисловості.
Помітно зріс вантажооборот залізничного транспорту. У 1913 році протяжність рейкового шляху в губернії становила 1500 км. Лише за три роки (1906—1908) по ньому було перевезено 98 237 пудів хліба.
У 1861 році на Харківщині налічувалося 323 ярмарки, на яких було продано товарів на суму 21 644037 крб.; у 1909 році в губернії відбулося 669 ярмарків, зріс також і їх торговельний обіг. Зростала стаціонарна торгівля. У 1883 році, наприклад, обіг крамничної торгівлі тільки у Харківському повіті досягав 294 тис. карбованців. Все виразніше проступали явища, що характеризували початок вступу капіталізму у найвищу і останню стадію — імперіалізм. Напередодні пертої світової війни у Харківській губернії на підприємствах, що мали понад 500 робітників, було зосереджено 40,4 проц. робітників. Підприємства цукрової промисловості та сільськогосподарського машинобудування входили до складу монополістичних об’єднань — синдикатів. Інтенсивно проникав у промисловість губернії іноземний капітал. Ці роки позначені новими могутніми виступами робітничого класу і селянства Харківщини. У 1913 році в губернії страйкувало 11 тис., а в першій половині 1914 року — 26411 робітників, з них 97,4 проц. брали участь у політичних страйках. У період нового революційного піднесення харківські більшовики зміцнили свою організацію, очистили її від ліквідаторів, одзовістів та ін. опортуністів. Визначну роль у цьому відігравала діяльність стійких ленінців Є. Адамович, М. Доброхотова, М. Кабаненка, М. Муранова, С. Россохацького, О. Скорохода та інших.
Під час виборів до IV Державної думи більшовики провадили широку агітаційну роботу в масах за обрання депутатів, які б по-справжньому захищали інтереси трудящих. Одним з найважливіших досягнень харківської більшовицької організації в цей період було обрання депутатом IV Державної думи слюсаря депо станції Основа — більшовика М. К. Муранова.
Соціально-економічний розвиток Харківщини у пореформений період зумовив певні зрушення і в галузі освіти, культури. Цьому сприяли також зростання класової і політичної свідомості робітників і селян, їх боротьба за загальну освіту. В містах і селах губернії зросла кількість шкіл. Проте неписьменність ще була великим лихом. За даними всеросійського перепису 1897 року, в Харківському, Вовчанському, Зміївському, Ізюмському, Валківському повітах було тільки 19 проц. письменних.
На 11 січня 1912 року 44,2 проц. дітей шкільного віку тут не мали змоги вчитися в школі. Формально право на навчання у школі мали діти всіх станів, а фактично шкільною освітою були охоплені всі діти поміщиків, буржуазії, духовенства, службовців і куркульства. Поза школою залишалося багато дітей сільської бідноти, середняків і міських низів. У 1913 році, наприклад, у Валківському повіті 1146 дітей шкільного віку не прийняли до школи через нестачу приміщень, у Куп’янському в 1912 році з 7957 учнів залишили школу 2123 учні (27 проц.), з яких 1568 припинили навчання через важкі матеріальні умови.
У початкових школах понад третину вчителів становили попи і дяки. У Валківському повіті з 163 учителів 73 не мали педагогічної освіти. На початок XX століття в губернії було 2062 початкові школи, з них 818 церковноприходських.
Зовсім мало було загальноосвітніх середніх шкіл (типу гімназій). В 1915 році таких шкіл налічувалося тільки 68. Майже всі вони зосереджувалися у Харкові і повітових центрах. Навчання було платним. Викладання українською мовою заборонялося.
З 1862 року з ініціативи X. Д. Алчевської у Харкові почали створювати школи письменності для дорослих, але царський уряд всіляко перешкоджав цій справі.
У 1913 році 273 425 томів різних видань налічувалося в університетській бібліотеці. У 1886 році з ініціативи передових вчених М. М. Бекетова, Ф. А. Павловського, Н. Ф. Сумцова та інших у Харкові відкрито громадську бібліотеку (нині бібліотека ім. В. Г. Короленка), в якій у 1913 році налічувалося 165 148 томів.
Не припинявся розвиток літератури. У с. Пришибі, на Зміївщині, у 1844—1890 роках жив і працював прогресивний письменник Г. П. Данилевський. У Харкові 20 років жив поет і етнограф І. І. Манжура. З Харковом було пов’язане формування поглядів революційно-демократичного письменника П. А. Грабовського. Один із корифеїв українського театру — письменник М. Л. Кропивницький не раз бував у Харкові на гастролях, а з 1902 року й до своєї смерті (1910 р.) жив і писав свої твори на хуторі Тиша (тепер у Шевченківському районі). В 1891 році відвідав Харків О. М. Горький.
Зростали театральне й образотворче мистецтво, музикальна культура.
У роки першої російської революції в губернії видавалося 10 газет, деякі з них виходили українською мовою. Газети консервативного напряму такі, як «Харьковские губернские ведомости», «Южный край», «Утро», передплачували в основному заможні верстви населення.
Серед трудящих великою популярністю користувалися ленінська «Искра» і «Пролетарий», а згодом «Правда». По розповсюдженню «Правды» Харківщина займала шосте місце в країні та друге на Україні після Катеринославщини.
Надзвичайно відсталою ділянкою була охорона здоров’я. Медична допомога була недоступна для більшості населення. У 1912 році в губернії налічувалось 127 лікарських дільниць. Кожна з них мала обслуговувати територію в 500—700 кв. верст з населенням від 23 до 48 тис. чол. Якщо в Харкові, де було більше лікарень, один лікар або фельдшер припадав майже на 800 чол., то в повітових і заштатних містах — 1400, у селах — 5000 чоловік. На охорону здоров’я витрачалися мізерні кошти. В 1910 році на одного жителя губернії припадало тільки 47,8 коп. Переважна більшість населення жила в антисанітарних умовах. Ширились інфекційні та інші захворювання. Докорінних змін у становищі трудящих можна було добитися тільки шляхом революційних перетворень у соціально-економічному й політичному житті країни.
Новим важким тягарем для робітників і селян стала перша світова війна, на яку було мобілізовано 44,2 проц. працездатного чоловічого населення. І без того відстала економіка почала швидко занепадати. В особливо скрутному становищі опинилося сільське господарство. Не вистачало робочих рук. На потреби війни у селян реквізували коней, худобу. Рік у рік скорочувалися посівні площі. Зростали ціни на предмети першої потреби.
Катастрофічний занепад економіки в роки війни, погіршення становища робітничого класу і трудового селянства, поразки на фронтах — все це революціонізувало маси. Тимчасовий спад страйкового робітничого руху, спричинений війною, змінився навесні 1915 року новим його піднесенням. Коли почалася війна, більшовики Харківщини роз’яснювали масам її імперіалістичний, грабіжницький характер, викривали оборонців-меншовиків, есерів, бундівців, закликали робітників та селян використати зброю для перетворення імперіалістичної війни на громадянську. У Харківській губернії протягом 1915 року відбулося 28 страйків; у них взяли участь 15 тис. робітників; у 1916 році було 37 страйків з числом учасників близько 56 627 робітників. 4 липня 1916 року харківський губернатор просив начальника Київського військового округу надіслати до Харкова війська для придушення руху.
Війна, загостривши всі класові суперечності, послужила поштовхом для наростання нової хвилі революційного піднесення, очоленого більшовиками.