Червоний Оскіл, Ізюмський район, Харківська область
Червоний Оскіл (до 1919 року — Цареборисів) — село, центр однойменної сільської Ради. Розташований від районного центру за 12 км, на південний схід від Харкова за 150 км, у долині річки Осколу та її притоки — річки Бахтин. Поблизу села проходить Північно-Донецька залізнична магістраль. До найближчої залізничної станції Букине — 5 км. Населення 3621 чоловік. Сільській Раді підпорядковані населені пункти Букине та Розсоховате.
Червоний Оскіл — одне з найбільших сіл району, воно простяглось майже на 6 км. На захід від села — великі масиви широколистяних лісів, на південь і північний захід — сосновий бір, на південний схід — червонооскільське водоймище, яке є прекрасним місцем відпочинку для трудящих.
Місцевість навколо села переважно рівнинна, порізана ярами. В ярах і на берегах рік зустрічаються цінні породи глини (червона, сіра, зелена, гончарна), крейда, пісковики та інше. На березі ріки Осколу знайдено родовища природного газу і лікувальних мінеральних вод. Грунти на північ і схід від села — чорноземні, на південь і захід — піщані і супіщані, по течії річки Бахтин — суглинисті, які часто переходять в солончаки.
На території сучасного села та його околиць (урочища Будрило, Гнилуші і Турильські ключі) виявлено кілька неолітичних поселень (IV—III тисячоліття до н. е.). Археологічні знахідки свідчать, що ця територія була освоєна і в час пізньої бронзи (кінець II тисячоліття до н. е.). В період Київської Русі тут розташовувалось слов’янське поселення. Про те, що слов’янські племена цієї території стикалися з кочовницькими і останні часом завойовували тут певні позиції, свідчить знахідка бронзової статуетки восьмиликого ідола.
Під час нападів кочових племен (печенігів, половців і особливо татаро-монголів) багато жителів цього краю було вбито, населені пункти пограбовано і зруйновано. До початку XVI століття ця місцевість являла собою мало заселене «дике поле», по якому пролягав один із шляхів нападів татар на українські та російські міста і села (Ізюмський шлях).
У XVI ст. російський уряд проводив ряд заходів щодо зміцнення своїх південних кордонів. У степах утворювали станично-сторожову службу, низку військових фортець-містечок. Одним із перших поселень, заснованих у «дикому полі», було укріплене містечко Цареборисів, побудоване за наказом царя Бориса Годунова від 5 липня 1600 року на місці колишнього укріпленого селища Царевого.
Для будівництва фортеці-містечка організували спеціальну експедицію на чолі з воєводами Б. Я. Бєльським і С. Р. Алферовим. До її складу входили майстри різних спеціальностей, а також великий загін війська (ратних людей, дітей боярських, стрільців і козаків), добре озброєний, забезпечений боєприпасами і продовольством.
За вказівкою царських властей, учасники експедиції — окольничі Федір Чулков та Істома Міхнєв — обрали на правому березі річки Осколу, недалеко від її гирла, місце для майбутньої фортеці і склали план її будівництва. Це місце мало дуже зручні для захисту від ворогів природні умови: на сході його закривала висока крута гора, на півдні — глибокий яр, по якому тече річка Бахтин, на заході і північному заході — другий яр. Лише невелика частина місцевості з північного боку фортеці була відкритою. Будівництво фортеці і основної частини житлових та службових приміщень було закінчено протягом кількох місяців.
Так засновано Цареборисів. Навколо фортеці-містечка було викопано глибокий і широкий рів, насипано високий земляний вал, споруджено дерев’яну стіну з дев’ятьма сторожовими баштами. Гарнізон і населення містечка забезпечувались водою з спеціально побудованого тайника. Під фортецею споруджено підземний хід, який у таємному місці виходив до річки Осколу. Навколо Цареборисова поставлено три ряди надовбнів для захисту населення від нападів татар. Першими жителями Цареборисова були військовослужилі люди з Кашири, Тули, Рязані, Михайлова та інших російських міст.
Посилення кріпосницького гніту наприкінці ХУІ і на початку XVII століть викликало масовий опір селян, а згодом — селянську війну під керівництвом Івана Болотникова (1606—1607 рр.). Виступивши на підтримку повсталих селян, цареборисівці вбили свого воєводу М. Б. Сабурова, захопили до своїх рук владу і надіслали загони повстанців до м. Путивля, щоб допомогти Болотникову.
На початку XVII століття, в зв’язку з польсько-шведською інтервенцією, російський уряд майже припинив постачання Цареборисову продовольства і зброї. Тому він поступово обезлюднів, а в 1612 році був розорений татарами. Після розгрому польсько-шведської інтервенції царський уряд знову посилив увагу до південних окраїн. У 1633 році він надіслав до Цареборисова варту, а в 1639 році сюди прибули з Чугуївської фортеці станичники та стрілецький полк. В 1655—1656 рр. Цареборисівську фортецю було відбудовано і поповнено зброєю та боєприпасами. Тут проходив шлях з Москви до Криму, перебували посольський двір та постійна вартова застава проти чуми.
В цей час російський уряд вживав заходів щодо заселення вільних земель по ріках Осколу і Дінцю постійними мешканцями. Щоб заохотити людей до поселення, уряд надавав їм різні пільги. Переселенці забезпечувались орною землею, луками та іншими угіддями. Вони звільнялись від різних повинностей, крім обов’язків допомагати гарнізону. Поступово Цареборисів і вся навколишня місцевість були заселені селянами, які шукали порятунку від жорстокого феодально-кріпосницького гніту польських панів, російських поміщиків, а також козацької старшини. Більшість їх йшла на службу до царського війська. В 50-х рр. XVII століття Цареборисівське городище було заселене переважно українськими переселенцями. Воно називалось слободою тому, що його населення тимчасово звільнялось від феодальних повинностей і сплати податків. Тут жили здебільшого служилі люди і державні селяни. Жителі Цареборисова виконували військову службу, займались хліборобством, скотарством, виробляли полотно і сукно для своїх потреб та на ринок.
Серед верхівки військовослужилих людей та козацької старшини з’являлися великі землевласники, які жорстоко експлуатували малоземельних селян. Невипадково Цареборисів став одним з центрів селянського повстання під керівництвом Степана Разіна. В жовтні 1670 року загін повстанців, що складався з донських та запорізьких козаків, маючи близько 1000 чол., на чолі з названим братом С. Разіна — Леськом Черкашениним (справжнє прізвище — О. Г. Хромий), за допомогою повсталих цареборисівців захопив місто. Місцеву владу на території краю було знищено, а цареборисівського воєводу Маслова скинуто з кріпосної башти. Та через місяць повстання було придушено, почалася жорстока розправа над повстанцями. На площі в Цареборисові відрубали голову названій матері С. Разіна — вдові Мотроні Говорусі, повісили її сина Якова і стратили інших повстанців.
Наприкінці XVII століття жителі Цареборисова брали найдіяльнішу участь у напруженій і тривалій боротьбі проти татарських нападів. Розбійницькі ватаги татар руйнували і грабували місто, вбивали і забирали в полон населення, виганяли худобу. Так, під час нападу на Цареборисів 16 грудня 1680 року вони захопили в полон 19 чол., 13 січня 1681 року — 24 чол., 16 лютого 1682 року — 50 чоловік. Напади татар тривали і в першій половині XVIII століття.
Та населення слободи зазнавало лиха не тільки від татарських наскоків, але й від різних епідемій. Так, наприклад, у 1718—1719 рр. тут лютувала епідемія чуми, від якої вимерло майже все населення (залишилось близько 100 чол.). Щоб запобігти поширенню епідемії, за наказом уряду решту мешканців переселили в долину невеличкої річки Поруб, фортецю, два храми і всі житлові будівлі було спалено. Заново створене поселення зберегло давню назву — Цареборисів.
Епідемія чуми знову спалахнула у 1738. році, внаслідок чого з 1323 чоловік померла майже половина населення. В наступні роки багато людей померло від холери, цинги та інших хвороб. Лише в останній чверті XVIII століття кількість населення збільшилась і 1810 року досягла 3499 чол. Та в середині XIX століття внаслідок нових епідемій кількість населення зменшується до 2970 чоловік, а далі, в зв’язку з притуханням пошестей, знову збільшується і 1879 року досягає 4322 чоловік на 616 дворів.
Наприкінці XIX — на початку XX століття, внаслідок дальшого розвитку капіталістичних відносин, в Цареборисівській та інших волостях Слобідської України посилювалось класове розшарування населення. З одного боку, виділялась куркульсько-поміщицька верхівка, з другого — сільська біднота. Так, 9 поміщиків Цареборисівської волості мали 8200 десятин землі, а 6350 селян волості —лише 2700 десятин. Більша частина цієї «селянської» землі була загарбана куркулями, заможними селянами. Близько 20 проц. сільської бідноти було зовсім безземельним. Основна ж маса селян мала наділи на ревізьку душу по 2,25 десятини найгіршої землі. За кожен наділ селянський двір платив по 10 крб., крім того, понад 20 крб. на двір становили різні податки — подушний, оброчний, земський, волосний, сільський та інші.
Багаті землевласники займались не лише землеробством, але й різними промислами. В селі було багато торговців: Гайворонські, Загнітки, Ковалевські, Воронова, Чуб, Щербаки та інші, які продавали у своїх крамницях продукти харчування, тканини, різні ремісничі вироби. Таких крамничок в селі було 18—20. Великі землевласники Сафонови і Стрепет мали 3 водяні борошномельні млини і один цегельний завод, купець Ткачов займався лісним промислом, інші мали олійниці.
Сільська біднота змушена була орендувати землю і реманент у куркулів або брати у них позички хлібом і грошима на кабальних умовах. В селі панували злидні, люди голодували. Понад 1 тис. малоземельних селян змушена була йти на заробітки на Катеринославщину, до Таврії, в Ізюмські паровозоремонтні майстерні.
Молодь слободи ходила на заробітки до Таганрога, Бердянська, Маріуполя, наймалась працювати матросами або вантажниками. Під час косовиці багато селян йшло на Дон та Кубань косити чужі хліба. Дівчата йшли в найми на Катеринославщину у поміщицькі економії. Пізніше селяни почали ходити на заробітки в Донбас.
Землі в селян не вистачало. Та навколо благоденствували пани Ряслови, Холодови, Карсови, Шаблуни, Бойчевські, Наріжні, Давиденки, які здавали землю та сіножаті в оренду. Від світанку до ночі наймити гнули спину на куркулів і поміщиків. Виконуючи каторжну роботу, вони одержували за весь строк, на який наймались (4—8 місяців), 20—30 карбованців.
Малоземелля, поміщицько-куркульська кабала, тягар податків та боргів, сваволя царської адміністрації — все це породжувало гострі класові суперечності і втягувало селян в активну боротьбу проти поміщиків і самодержавства.
Великий вплив на трудящих сіл мали робітники заводів і шахт Донбасу, підприємств Харківської губернії. Саме від них селяни довідувались про революційні події в країні, у них вони навчались досвіду політичної боротьби. Багато жителів Цареборисова, які працювали на шахтах і заводах, мали зв’язки з робітничими організаціями і брали активну участь у революційній боротьбі. Так, жителі Цареборисова П. М. Постільняк, О. І. Бриль, П. К. Скрипка, Ф. Є. Федорченко, Д. І. Лагоша та інші були членами революційної організації на Щербинівській шахті, де вони працювали. Вони поширювали політичну літературу і брали участь у страйках і маївках. Наприклад, Д. І. Лагоша зазнав переслідування від царської охранки за те, що в період революції 1905—1907 рр. проводив агітацію серед своїх односельчан, заявляючи, що «не потрібно царя, який в маніфестах своїх обманює народ».
1 травня 1906 року П. К. Скрипка, О. І. Бриль, Ф. Є. Федорченко, Д. І. Лагоша приїхали в Цареборисів з завданням організувати маївку. Того ж дня вони провели збори сільської молоді, а 2 травня виступили на волосній сходці з революційними промовами. Всі присутні підтримали шахтарів, і волосна сходка швидко перетворилась на демонстрацію. Жителі села з червоними прапорами і революційними піснями пройшли по вулицях села, не лякаючись погроз куркулів і старости. З підпільниками-шахтарями були зв’язані також молоді селяни М. Ф. Шкарупа, Д. І. Логвиненко та інші. Вони повідомили шахтарів про те, що куркулі і староста викликали з повіту поліцію для арешту підпільників. Це дало можливість шахтарям своєчасно виїхати з села.
В роки столипінської реакції за участь у революційній боротьбі було заарештовано і ув’язнено в Бахмутську тюрму П. М. Постільняка та О. І. Бриля. Та ні заслання, ні тюрми, ні що інше не могло придушити гострого невдоволення та революційного руху народних мас.
Світова війна ще більше погіршила важке становище трудящих. Основна маса населення була неписьменною. Працювала одна початкова трикласна школа, в якій навчались переважно діти куркулів і торговців. У селі був лише один фельдшер.
Трудящі Цареборисова радісно зустріли звістку про повалення самодержавства. На площі в селі наприкінці лютого 1917 року було проведено мітинг, де з промовою виступили підпільники-революціонери. Учасники мітингу вітали .історичну перемогу над царизмом. Згодом в селі було створено Раду селянських депутатів і земельний комітет. Ще деякий час лишалась волосна земська управа.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції і проголошення І Всеукраїнським з’їздом Рад Радянської влади на Україні в Цареборисівській волості, як і в усьому Ізюмському повіті, на основі здійснення ленінських декретів почались революційні соціалістичні перетворення.
Поблизу волосної земської управи відбувся багатолюдний мітинг жителів села, на якому повідомлялось про перемогу Жовтня, про те, що тепер влада належить Радам робітничих і селянських депутатів. На мітингу було ухвалено розпустити волосну й сільську земські управи та обрати Раду селянських депутатів у складі випробуваних борців за справу революції. Головою Ради селянських депутатів обрано М. А. Білика.
Було націоналізовано і взято на облік землі поміщиків, конфісковано їхнє майно, встановлено контроль за його використанням. Поступово здійснювався ленінський Декрет про землю; земля і сільськогосподарський реманент, що раніше належали експлуататорам, тепер стали всенародним добром, ним користувалось трудове селянство. Та навесні 1918 року Цареборисів захопили війська кайзерівської Німеччини. Разом з ними повертались поміщики і створені ними каральні загони. Німецькі окупанти свій вступ у Цареборисів ознаменували масовим пограбуванням населення, жорстоким терором. Куркульська верхівка допомагала німецькій комендатурі утискувати народ.
Для боротьби з окупантами і гетьманщиною на початку травня 1918 року в Цареборисові було створено підпільну революційну групу, яка об’єднувала понад 30 чоловік. На основі рішень І з’їзду КП(б)У в серпні 1918 року в Ізюмському повіті почали утворюватись військово-революційні комітети, організовувались партійні осередки. Було створено повітове організаційне бюро, яке перебувало в Цареборисівській волості. Під його керівництвом в Цареборисові утворено революційний комітет для організації боротьби проти німецьких окупантів і гетьманщини, до складу якого ввійшли Ф. Є. Федорченко, П. К. Скрипка, Я. А. Іщенко, О.. І. Бриль та П. М. Садовий. Ревком проводив підготовку збройного повстання серед населення, організував партизанський повстанський загін, що мав 120 чоловік. Керівниками партизанського загону були І. М. Зінченко і М. О. Трощило.
10 листопада 1918 року в Цареборисові вибухнуло повстання, гетьманську владу було повалено, запроданців народу заарештовано. В селі пройшов великий мітинг, під час його до повсталих приєдналось близько 800 чол. Було створено 4 роти, кінний загін розвідки, обоз і санітарний транспорт. Після визволення села загін вирушив на станцію Ізюм. З’єднавшись з робітниками залізничних майстерень, повстанці 10 листопада захопили і тримали протягом п’яти днів станцію. Та ворог мав велику перевагу в зброї і живій силі. Після запеклих боїв повстанці змушені були відступити. Німці захопили станцію Ізюм. 102 повстанці потрапили до їх рук. 15 листопада 1918 року німці окупували Цареборисів, перед тим обстріляли село з кулеметів і гармат. Під загрозою смерті вони зігнали на площу близько 400 стариків і жінок. Площу оточили кулеметами і примусили жителів стати на коліна. Від населення окупанти вимагали сплати великої контрибуції: 200 тис. крб. грішми, 150 гарб степового сіна, 80 свиней, 80 голів великої рогатої худоби. Цю контрибуцію з народу допомагав стягувати окупантам каральний загін на чолі з місцевим поміщиком Неклюдовим. Потяглись на Ізюм селянські вози з сіном, зерном, борошном, слідом гнали худобу і селян-заложників. Тоді ж неклюдовці по-звірячому зарубали підпільників І. Г. Кремня, А. А. Гунька. Вони катували багатьох батьків і матерів, щоб ті повідомили про те, де їхні сини-партизани.
Але ворогам не вдалося залякати народ. Партизанський загін, яким керували М. О. Трощило та Я. А. Іщенко, боровся. Партизани пустили під укіс німецький поїзд під Святогорськом, проводили велику пропагандистську роботу серед населення, готували нове повстання. Організаторами мас на боротьбу за встановлення Радянської влади були підпільники-революціонери. Під керівництвом повітового військово-революційного комітету в грудні 1918 року на Ізюмщині вибухнуло загальне повстання проти окупантів і петлюрівців.
15 грудня партизанський загін визволив Цареборисів і, об’єднавшись з іншими загонами повстанців, розгорнув наступ на Ізюм. Об’єднані загони повстанців на чолі з членом повітового військово-революційного комітету О. Я. Кравцовим 5 січня 1919 року визволили від петлюрівців Ізюм. Згодом загони повстанців Ізюмщини об’єдналися з Червоною Армією. На Ізюмщині, в т. ч. в Цареборисівській волості, було відновлено Радянську владу.
Після вигнання окупантів та петлюрівців вживались конкретні заходи по зміцненню Радянської влади. В січні 1919 року відбулось засідання військово-революційного комітету, на якому прийнято рішення про створення партійної організації. 5 січня 1919 року секретарем парторганізації обрано Д. І. Логвиненка. До партійного осередку входили комуністи: О. І. Бриль, П. К. Скрипка, І. Я. Майборода, Я. А. Іщенко, Ф. Є. Федорченко, О. Є. Говтва, Ф. Н. Мігіц та інші. Під керівництвом партійного осередку в селі здійснено важливі соціалістичні перетворення. Зокрема, проводилась робота по відбудові селянських господарств, обліку і конфіскації поміщицького майна, націоналізації земель. На базі колишньої економії Барсова в березні 1919 року організовано Нижньооскільську комуну, до якої ввійшло 11 родин.
24 березня 1919 року відбулись загальні збори жителів села, на яких виступили комуністи. Вони запропонували перейменувати село Цареборисів, дати йому нову назву — Червоний Оскіл. Таку назву було прийнято тому, що село розташоване на річці Осколі і в боях за владу Рад пролито багато крові кращих людей села — партизанів і підпільників.
Завоювання революції знову опинились під загрозою зриву. В червні 1919 року почався наступ білогвардійських армій Денікіна. Для боротьби з денікінщиною в Червоному Осколі було сформовано батальйон добровольців. Командиром загону був місцевий комуніст-партизан М. О. Трощило1 2. Проте сил, потрібних для відсічі білогвардійцям, не вистачало.
В червні 1919 року денікінці захопили Червоний Оскіл, з куркулів утворили місцеву управу. Денікінці жорстоко розправлялися з усіма, кого запідозрювали у співчутті Радянській владі. Особливо переслідувалися сім’ї учасників партизанського руху і добровольців Червоної Армії. Сім’ї комуністів Д. І. Логвиненка та М. Ф. Шкарупи замкнули в хатах і підпалили, стріхи хат обтикали патронами, щоб ніхто не міг подати їм допомогу.
Від денікінських військ Червоний Оскіл визволила Червона Армія, наступаючи з Харкова на Ростов. Протягом останніх днів перебування на Ізюмщині денікінці по-звірячому закатували 94 політичних в’язнів, що були в Ізюмській тюрмі. Серед жертв терору були й червонооскільці, наприклад, командир взводу Червоної Армії Ф. Г. Вощаний, який випадково залишився живим після 12 ударів багнетом.
В роки громадянської війни Комуністична партія виховала багато відданих Радянській владі командирів Червоної Армії. Серед них червонооскільці: Я. М. Федоренко — командир бронепоїзда, Я. А. Іщенко — командир 123-ї піхотної бригади, П. П. Постільняк — командир кінного дивізіону, М. Ф. Шкарупа — член ревтрибуналу 14-ї армії, Ф. О. Могилко — командир кінної розвідки 369-го полка, Т. К. Дерев’янко — командир роти, А. І. Вощаний — командир батальйону 12-го українського полку, В. Д. Папірний — командир роти 84-го полку та інші.
Після вигнання білогвардійських полчищ Денікіна в Червоному Осколі під керівництвом партійних органів здійснювались важливі заходи. 25 грудня 1919 року в селі було утворено ревком на чолі з комуністами М. М. Федоренком, І. Я. Майбородою, П. М. Садовим. Ревком активно проводив політику Радянської влади, заготовляв хліб для Червоної Армії, боровся проти куркулів, подавав допомогу селянам у відбудові зруйнованого господарства.
Відновив свою діяльність партійний осередок, що мав 8 членів і 5 кандидатів у члени партії. Комуністи йшли в авангарді боротьби за здійснення політики партії. Для допомоги фронту кожен з них виділив п’ятиденний заробіток і ‘пайок, а також теплий одяг.
З протоколу наради представників комосередків і членів президії Ізюмського волпарткому від 12—13 червня 1920 року видно, що за цей час червонооскільська партійна організація зросла до 12 членів партії, що вона в повному складі з’являлась по партмобілізації і забезпечувала виконання’ хлібної продрозверстки. Червоно-оскільський партійний осередок залучав населення до обробки землі родин червоно-армійців, зобов’язував кожного комуніста бути прикладом у роботі, боротись з бандитизмом та спекуляцією, брати активну участь у проведенні т. зв. продовольчих тижнів.
В середині 1920 року в Червоному Осколі було утворено комітет незаможних селян (голова В. С. Трощило), який у своїй роботі спирався на бідняків і батраків у здійсненні соціалістичних перетворень. На нараді Ізюмського РВК і представників волосних ревкомів від Червонооскільської волості виступив Максименко, який повідомив, що за допомогою комнезаму здійснено розподіл землі — наділено безземельних і малоземельних селян, родини червоноармійців забезпечено посівним зерном.
Вже в перші дні Радянської влади почалась робота по ліквідації неписьменності серед населення. В березні 1920 року при волосному земельному відділі було утворено культурно-освітні гуртки, пізніше почала працювати хата-читальня, з’явились гуртки по ліквідації неписьменності. У вересні 1920 року в селі було відкрито дитячий будинок, в якому виховувались діти віком від одного до чотирьох років. В листопаді 1920 року почав працювати медичний пункт, санітарна станція, в 1922 році відкрилось поштове відділення.
Та на шляху соціалістичного будівництва зустрічались і труднощі. В роки першої світової і громадянської воєн багато селянських дворів було пограбовано і спалено, селяни, за невеликим винятком, лишились без живого тягла й реманенту. Ці труднощі ще більше ускладнювались ворожими діями контрреволюційних куркульсько-націоналістичних елементів. Восени 1920 року в Червонооскільській волості орудувала, ховаючись у лісах, контрреволюційна банда Савонова, яка завдавала великих збитків населенню. Бандити налітали на села, грабували людей, крамниці, склади. Протягом вересня і жовтня 1920 року банда Савонова кілька раз нападала на Червоний Оскіл, громила приміщення волосного ревкому, грабувала крамниці кооперації. Від рук бандитів тоді загинули партійні і радянські працівники Червоного Оскола: П. К. Скрипка, І. Я. Майборода, П. М. Постільняк, В. С. Трощило, В. С. Грузин, С. П. Хижняк, С. В. Лагоша, П. М. Зінченко, Н. В. Панов, І. В. Бобровський, П. Є. Повихіко, Я. К. Олешко. Вбивства ці здійснювались по-звірячому. Наприклад, недалеко від с. Синиченого савонівці захопили і після нелюдських катувань розстріляли, а потім вкинули в ополонку річки голову Червонооскільського ревкому П. К. Скрипку, члена ревкому С. П. Хижняка, завідуючого повітовим земельним відділом І. Я. Майбороду; на початку 1921 року в приміщенні волосної Ради бандити відрубали голову В. С. Трощилові — голові комітету незаможних селян. Але ворожі дії контрреволюційних елементів не могли зупинити соціалістичного будівництва. В червні 1921 року банду було повністю знищено.