Червоний Шахтар, Ізюмський район, Харківська область
Червоний Шахтар (до 1921 року — Співаківка) — село, підпорядковане Заводській сільраді. Розташований на лівому березі Сіверського Дінця, за 18 км від Ізюма і за 156 км від Харкова. Населення — 975 чоловік.
Місцевість низинна, грунт піщаний. Навколо села та по берегах Сіверського Дінця ростуть хвойні і листяні ліси. Переважає сосна, подекуди зустрічається і ялина. З листяних — переважно дуб, липа, вільха, береза, осика, верба, клен, ясен. Чимало є також чагарників — шипшини, ліщини, терну та інших.
Вірогідних даних про походження назви села Співаківки немає. В історичних документах є свідчення, що Співаківка виникла у другій половині XVII століття, незабаром після заснування міста Ізюма.
За Чугуївським переписом 1673 року, згадується т. зв. Співаківська слобода, двома роками пізніше згадується «храм св. Миколи, побудований у Співаківці».
У грамоті царя Федора Олексійовича від 17 лютого 1682 року на ім’я Харківського полковника Григорія Донця говориться, що Співаківка стала «знаменитим містечком». Полковникові дозволяється побудувати тут селище, фортецю, «збільшити число жителів неслужбовими черкасами з інших місць».
У 1732 році в Співаківці було 28 дворів з 82 жителями. При церкві на той час була школа, в якій навчалося двоє дітей.
Постійні татарські набіги перешкодили існуванню навіть і цієї школи. В усіх документах та збірниках, де йдеться про Співаківку майже за 150 років після цього, нічого не говориться про школу, а в «Списке населенных мест по сведениям 1864 года» навіть підкреслюється, що у Співаківці школи немає.
Основним заняттям поселенців були хліборобство, рибальство, добування смоли, дьогтю, солі. В розташованому за 1,5 верстви від Співаківки Солоному озері в 1720 році вперше почалось добування солі. У зв’язку з цим виникла слобода Заводи, яка була заселена частково людьми з Бєлгородської губернії, частково солеварами із Слов’янська і Бахмута. Та згодом цей промисел виявився невигідним. Добування солі припинилось, а солеваріння було заборонене. Солеварів переселили до Слов’янська і Бахмута, інших мешканців — за річку Айдар. Заводи дісталися частково ізюмським козакам, частково місцевим мешканцям, а в 30-і роки XVIII століття були об’єднані з с. Співаківкою в одну слободу, названу Співаківські заводи.
Населення слободи зазнавало жорстоких розбійницьких нападів татар. Вони руйнували житла, грабували майно, вбивали людей або забирали в полон і продавали в рабство. Найчастіше нападали татари наприкінці XVII і на початку XVIII століть.
У вересні 1694 року понад 5 тис. татар переправилось через Сіверський Донець біля Буніного броду (напроти сучасного с. Гаражівки), пограбували та спалили слободу. Населення ховалося в лісі, до Ізюма було надіслано гінця. Воєвода Шереметьев виставив козачий полк від с. Бишкина до с. Савинець. Сформовано було козачі полки і в інших місцях. Дізнавшись про це, татари повернулися до Криму.
Щоб захищатися від татар, козаки Співаківки побудували фортецю. Вона являла собою земляний вал з острогом з дубових колод, мала 4 башти, чавунні гармати. За кілька верст від Дінця стояли рогатки. Та незважаючи на це, татари продовжували нападати на Співаківку. Такі напади були в 1736, 1737 і в листопаді 1738 років. Після цих спустошливих нападів у Співаківці та слободі Заводах залишилося тільки 12 дворів.
За адміністративним поділом Співаківка належала до складу Ізюмського полку. Багаті козаки, що жили тут, теж утискували бідноту, а полковник Краснокутський для остраху людей надіслав сюди спеціальну команду. Населення не раз скаржилось на дії команди. Наприкінці 1751 року Державна військова колегія створила комісію для розслідування скарг. Та жодних документів про наслідки роботи комісії не збереглось. Пізніше Співаківка заселялася козаками Ізюмського полку і називалася військовою слободою.
У 70-х рр. XVIII століття багатії села відкривали винокурні. У 1781 році тут було 6 винокурних заводів з одинадцятьма котлами. Один завод належав поміщикові Таранухіну.
Після скасування адміністративно-полкового устрою, в 1785 році, с. Співаківку передано у власність поручикові Норцову. Козаки називались тоді «військовими обивателями». Їх кількість зросла до 388 чоловік. Вони володіли землею площею 3×4 верстви та громадськими лісами площею 3×1,5 верстви.
Після реформи 1861 року частина населення переселилася на правий берег Сіверського Дінця, на більш родючі землі. Так виникли два хутори: хутір Заводи і хутір Середній, розташований між Співаківкою і слободою Заводи.
Населення Співаківки дедалі збільшувалось. Наприкінці 70 — початку 80-х рр. XIX століття тут було 156 дворів, 956 жителів. А за переписом населення 1897 року в селі жило вже 1358 чоловік.
З розвитком капіталізму поглибилась диференціація селянства. Вихідці з селян — Ворвуль, Макуха, Рогозін та інші — займалися лісовим промислом, торгували різними товарами. їх називали «багатими мужиками». Але основна маса селянства і після реформи 1861 року жила у тяжких економічних умовах. Нещадна експлуатація, тягар податків, малоземелля та безземелля,— все це загострювало класові суперечності на селі.
Боротьба за землю проти поміщицько-куркульської кабали і політичного безправ’я породжувала революційні настрої. Під час революції 1905—1907 рр. жителі Співаківки не залишилися осторонь. Під впливом політичної агітації робітників, які приїжджали сюди з Ізюма, Харкова, Донбасу, селяни захоплювали поміщицькі землі та майно. В 1905 році вони зруйнували маєток поміщика Облогіна. В січні 1906 року селяни Заводів і Співаківки рубали ліс, що належав поміщикам та іншим багатіям. В роки реакції вони боролися проти аграрної столипінської реформи.
Грабіжницька імперіалістична війна особливо погіршила становище трудящих. Співаківські селяни в 1915 році не тільки виявили небажання йти на війну, але й поставили вимогу про поділ між ними земель, що належали землевласникам Біловицькому, Герсеванову, Купчиновському.
Протягом останньої чверті XIX і на початку XX століть у селі діяла лише одна церковно-парафіальна школа, в якій навчались переважно діти заможних селян. Зовсім не було медичного обслуговування населення.
З великим задоволенням селяни Співаківки зустріли повідомлення про повалення ненависного царського режиму. В червні 1917 року вони почали захоплювати поміщицькі землі, пасовиська, ліси. Антипоміщицький рух в Ізюмському повіті, в т. ч. у Співаківці, не припинявся до Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Зразу ж після перемоги Великого Жовтня у Співаківці було створено ревком на чолі з Д. І. Богодухом. Куркулі намагалися захопити значну частину поміщицьких земель, але ревком не дозволив їм це зробити. Поміщицька земля конфісковувалась та передавалась у користування бідноті. А на землях поміщиці Нані було створено сільськогосподарське товариство городників.
Навесні 1918 року на Україну вдерлися німецькі окупанти. У квітні вони захопили весь повіт. Окупанти жорстоко розправлялися з більшовиками та передовими робітниками і селянами, грабували майно і вивозили його до Німеччини, руйнували все, чого не могли вивезти.
Трудящі Ізюмського повіту під проводом більшовиків піднялись на визвольну боротьбу. Більшовики створювали революційні загони, організовували масові виступи робітників і селян. У Співаківці було створено партизанський загін під командуванням В. І. Гнієвського. Членами загону були С. П. Дерев’янко, І. М. Попов, І. О. Щербак, О. М. Кіценко, М. І. Савченко та інші. До загону вступали жителі й інших сіл та Ізюма. Діяв загін у Співаківському лісі. Партизани знищували німецьких окупантів та їхніх прихвоснів — буржуазних націоналістів, відбирали майно, награбоване німцями. Коли до Співаківського загону приєдналися й інші загони, командиром об’єднаного партизанського загону було призначено П. Д. Бойка.
Наприкінці грудня 1918 року німецьких окупантів було вигнано, але на зміну їм прийшли петлюрівці. Партизанська боротьба не припинялась. В січні 1919 року весь повіт було повністю визволено, в Співаківці відновив свою діяльність ревком. Весною 1919 року в селі було створено партійну і комсомольську організації, організаторами їх були Д. І. Богодух та І. М. Кришталь.
Та мирну працю трудящих знову було перервано, на цей раз — білогвардійськими бандами Денікіна. В червні 1919 року в Співаківці було організовано партизанський загін, який налічував близько 30 чоловік, командиром загону був В. І. Гнієвський. Проти військ Денікіна в рядах Червоної Армії боролися І. П. Балаклійський, В. П. Галицький, І. К. Дрежавецький, С. С. Чигринець та інші співаківці.
На захопленій території денікінці відновляли владу поміщиків і капіталістів. За голову командира партизанського загону Гнієвського було обіцяно багато грошей. їм вдалося схопити О. М. Кіценка та І. О. Щербака, яких по-звірячому вбили. За кілька днів до приходу Червоної Армії, 19 грудня 1919 року, денікінці закатували Д. І. Богодуха та І. М. Кришталя.
Наприкінці грудня 1919 року Ізюмський повіт було визволено від денікінців. 5 січня 1920 року у Співаківці, що мала вже понад 1 тис. жителів, обрано сільську Раду, яку очолив Г. О. Стужко.
В ті дні партійний осередок села налічував 16 членів партії. Їм діяльно допомагала комсомольська організація. Комсомольці залучили до кооперації 119 селян, обмолотили кільком бідняцьким господарствам хліб, посадили в селі 300 дерев. Партійний та комсомольський актив села подав велику допомогу Червоній Армії у знищенні банд Шкарупи і Савонова, які тероризували населення.
З великим завзяттям трудящі відбудовували господарство, пограбоване та зруйноване німецькими окупантами і білогвардійцями. Весною 1920 року в Співаківці було організовано державний розплідник робочої худоби, який мав 80 десятин землі, 4 коней, 4 волів, 25 корів. З 1921 року цей розплідник став називатися радгоспом «Букіно», в 1922 році він мав уже 380 десятин землі і понад 50 голів великої рогатої худоби, деякий сільськогосподарський реманент, а також зерноочисний пункт, ремонтну майстерню, кузню, 2 водяних млини. В господарстві працювало 19 постійних і 15 сезонних робітників, 5 службовців.
У радгоспі були загальноосвітня школа, бібліотека-читальня.
На території Співаківки існував також розсадник декоративних дерев, створений у 1919 році. Влітку 1921 року в селі відкрито клуб, а 7 листопада того ж року Співаківку, за бажанням її жителів, перейменовано на Червоний Шахтар. Це було викликано тим, що в боротьбі проти денікінців брали участь і шахтарі, які воювали в загонах Червоної Армії. Деякі з них загинули і поховані у Співаківці.
З 10 листопада 1921 року до 7 березня 1923 року, тобто до ліквідації на Україні волостей і повітів, село Червоний Шахтар було волосним центром.
Активну діяльність розгортав у Співаківці заснований тут ще у 1920 році комітет незаможних селян (KHС). Партійна організація приділяла велику увагу роботі комнезаму. Сільські комуністи першими вступали до колгоспів, незважаючи на шалений опір куркульства, згуртовували навколо себе сільську бідноту. У 1928 році на території села Червоний Шахтар було створено першу комуну «Червоний степ», яка вже в 1929 році об’єднувала 28 дворів (6,3 проц. від загальної кількості дворів у селі), в 1930 році — 60 дворів (13,6 проц.)3. Першим головою комуни був Г. О. Стужко. В лютому 1929 року було організовано радгосп «Лісовий хутір», що мав 18 робітників. Згодом він був перетворений у Придонецьке лісництво Ізюмського лісгоспу.
Протягом 1930—1931 рр. на території Червоного Шахтаря було організовано 6 колгоспів: ім. 8 березня, «Червона зірка», «Перше травня», «Українка», «Червоний шпиль», ім. Фрунзе. Після того, як ЦК ВКП(б) засудив перекручення у проведенні колективізації, активісти комуни «Червоний степ», що була ліквідована, стали ініціаторами створення колгоспу ім. Будьонного. Крім С. В. Черненка, Г. І. Савченка, ватажками колгоспного руху у Червоному Шахтарі були І. Н. Удовиченко, П. М. Денисенко, К. С. Чернишов, Я. Г. Щербак, П. Г. Лаврик, Т. Ф. Лукашов та інші.
Перші колгоспи були невеликими, в них було по 50—60 чол. У другій половині 1931 року колгоспи об’єдналися у дві артілі: «Шлях до соціалізму» та ім. Будьонного. Двома роками пізніше з цих двох було утворено один колгосп «Шлях соціалізму».
Великого значення надавали партія та органи Радянської влади культурному будівництву. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції у Співаківці було училище (колишня церковнопарафіальна школа) з строком навчання три роки. В ньому навчалося 59 дітей. 30 січня 1918 року відкрилося ще одне училище, в якому вчилось 53 учні.
У 20-х рр. культура й освіта в селі невпинно зростали. У 1935 році тут було вже дві школи — початкова і семирічна, в 1937 році відкрито медпункт. Зростав добробут колгоспників, робітників і службовців. Молодь після закінчення семирічки йшла вчитись до десятирічної школи, технікумів, різних училищ. З 1938 року в селі постійно демонструються кінофільми, влаштовуються огляди художньої самодіяльності. Сільські бібліотеки мали понад 1,6 тис. книжок, майже кожна сім’я передплачувала газети і журнали.
За переписом населення 1939 року, в селі Червоному Шахтарі проживало 1675 чоловік.
Напередодні Великої Вітчизняної війни в селі було дві партійні організації: територіальна, що налічувала 14 комуністів, та колгоспна — 12 комуністів.
22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно напала на нашу країну. Радянські війська чинили героїчний опір, але ворог просувався вглиб країни.
Під керівництвом Ізюмського райкому партії населення Червоного Шахтаря і навколишніх сіл було залучено до оборонних робіт — спорудження протитанкового рову навколо села. У вересні — жовтні 1941 року багато жителів Червоного Шахтаря евакуйовано на Поволжя.
Після запеклих боїв німецько-фашистські війська 8 листопада 1941 року окупували село Червоний Шахтар. 19 січня 1942 року село було визволено, але 22 червня того ж року німецько-фашистські загарбники знову окупували його.
Під час окупації гітлерівці грабували та глумились з населення, тричі влаштовували облави на молодь, забирали юнаків та дівчат і вивозили їх на каторгу до Німеччини.
Ще у вересні 1941 року Ізюмський райком партії організував партизанський загін № 2, що мав 42 бійці. Командиром призначено комуніста О. М. Салова, голову колгоспу «Шлях до соціалізму», комісаром — комуніста В. А. Рогозу, завідуючого ізюмським райземвідділом. У загоні були переважно червоношахтарці. Це — Г. О. Щербак, О. Ю. Різник, М. Г. Шевченко, І. М. Попов та багато інших. Секретарем парторганізації загону комуністи обрали С. В. Черненка (до війни — голова Червоношахтарського сільпо). В січні 1942 року в зв’язку з визволенням більшої частини району загін розформовано. Відновив свою діяльність він у травні — червні 1942 року, коли фашисти знов окупували більшу частину району. Командиром, як і раніше, був О. М. Салов, а комісаром — О. Ю. Різник (до війни — голова Червоношахтарської сільради).
Цей загін мав свою базу в лісі, поблизу Червоного Шахтаря. Зв’язківцем між загоном і селом був колишній партизанський командир в роки громадянської війни В. І. Гнієвський. Партизанський загін підривав фашистські автомашини, знищував ворожі бліндажі, діставав «язиків», псував телефонний зв’язок тощо.
Ось що записано у щоденнику цього загону в ті дні: «23 грудня 1941 року. Проведено напад на штаб німецької військової частини. Вбито 7 фашистів… Партизан Шевченко знищив кулеметну обслугу, продовжуючи вести бій навіть після того, коли був поранений в обидві ноги…
6 червня 1942 року. Вночі група партизанів під командуванням О. Ю. Різника зустрілась з великим румунським підрозділом. Сміливий напад паралізував румунських солдатів, які в паніці втекли, залишивши 10 вбитих і поранених.
9 червня 1942 року. Вночі група партизанів під командуванням І. М. Попова напала на гітлерівську автоколону. Знищено 4 автомашини разом з солдатами».
До загону вливалися нові люди, зростала в ньому й партійна організація. Лише у вересні 1942 року до партії прийнято 9 чоловік.
Слава про бойові діла загону ширилась далеко за межами району. З червня 1942 по лютий 1943 року загін знищив 264 німецькі солдати і офіцери, 10 автомашин, 11 підвід з військовим майном, два тягачі, підірвав залізничну колію і пустив під укіс ворожий ешелон, знищив багато боєприпасів. Жителі Червоного Шахтаря подавали допомогу партизанам одягом, продуктами, передавали розвідувальні дані.
Наприкінці січня 1943 року партизанська розвідка дізналася, що в селі Червоний Шахтар зібралось близько 300 поліцаїв та гестапівців, які намагались вчинити масовий розстріл селян.
Щоб запобігти цьому, 2 лютого партизани несподівано ввірвалися в село. Багато поліцаїв було знищено. Під час цього бою загинув командир партизанського загону О. М. Салов. Після визволення Ізюма 5 лютого 1943 року партизани вулицями міста пронесли на руках труну з тілом командира і на міській площі урочисто поховали його. На прохання населення Червоного Шахтаря у 1946 році останки покійного були перенесені до Червоного Шахтаря і там поховані. До того партизанський загін влився до лав Діючої армії.
Під час фашистської окупації в селі Заводах активно діяла підпільна комсомольська група, тісно зв’язана з партизанами. До неї входили сестри Т., К. і Л. Сліпцови, Л. Венжега, Т. Ярезіна та А. Бабакова. Комсомольці випускали листівки, писали лозунги, в яких закликали населення до активної боротьби з німецько-фашистськими загарбниками.
Багато жителів Червоного Шахтаря воювали в лавах Радянської Армії і віддали своє життя за визволення Батьківщини. 36 чоловік нагороджено орденами, а командиру роти гвардії молодшому лейтенанту П. А. Коліснику за відмінне виконання бойових завдань і виключний героїзм при форсуванні Дніпра в ніч з 25 на 26 листопада 1943 року Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
5 лютого 1943 року село було остаточно визволене від окупантів, і тоді ж відновив свою діяльність виконком Червоношахтарської сільської Ради.
Німецько-фашистські загарбники майже повністю зруйнували село. Величезних збитків зазнало господарство колгоспу «Шлях до соціалізму». Гітлерівці знищили майже всі господарські будівлі. В колгоспі залишилося троє робочих коней, 7 плугів та кілька борін.
Та відразу після визволення території району почались відбудовні роботи. Колгоспники будували хати, школу, приміщення тваринницьких ферм. Було повернуто худобу, що її на початку війни евакуювали на Поволжя. Артіль одержала велику державну допомогу грішми та будівельними матеріалами. Трудящі Російської Федерації допомагали посівним матеріалом і сільськогосподарським реманентом. 18 грудня 1946 року колгосп «Шлях до соціалізму» було поділено на дві артілі — «Шлях до соціалізму» та ім. Будьонного. Держава забезпечувала їх тракторами, комбайнами та іншою технікою.
Щоб раціонально використати машини, яких ставало щоразу більше, було проведено укрупнення колгоспів. 28 червня 1950 року артілі ім. Будьонного, «Перше травня» і «10-річчя ЛКСМУ» (останні дві — Заводської сільради) об’єднались в один колгосп «Перше травня». Згодом, 18 лютого 1953 року, артілі «Шлях до соціалізму» і «Перше травня» теж об’єднались в один колгосп, який було названо «Зоря комунізму». Члени цього колгоспу проживають у Червоному Шахтарі, Середньому і Заводах (тут — правління артілі).
В наступному, 1954 році, 11 серпня Заводську і Червоношахтарську сільради об’єднано в одну — Заводську сільську Раду.
Рік у рік зміцнюється економіка артілі «Зоря комунізму», збільшуються доходи колгоспників і підвищується культурний рівень трудящих. Артіль має 19 тракторів, 13 різних комбайнів, 12 вантажних автомашин та іншу техніку. Всіляко підтримується і стимулюється розвиток буряківництва, тваринництва. На 147 проц. виконано в 1965 році план зростання поголів’я великої рогатої худоби, на 130 проц.— план виробництва і продажу державі яєць.
Трудівники села підвищують на виробництві продуктивність праці, досягають значних успіхів у землеробстві і тваринництві. Чимало з них у 1965—1966 рр. нагороджено урядовими орденами і медалями.
Так, наприклад, комбайнера комсомольця І. Й. Полуріза нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. У 1964 році він зібрав зернових з площі 355 га при плані 250 га і намолотив близько 8,4 тис. цнт зерна. У наступному році він зібрав зернових з площі 340 га при плані 250 га і намолотив 8,5 тис. цнт зерна. У 1966 році він зібрав зернових з площі 311 га і намолотив близько 6,4 тис цнт зерна.
Серед інших нагороджених — шофер Г. Т. Стужко, доярка Г. М. Гапоп, пташниця Г. І. Шульц та інші товариші. Г. Т. Стужко, наприклад, у 1965 році на автомашині ГАЗ-51 зробив 56 480 тонна-кілометрів (план — 52 300 т-км), перевіз вантажів близько 2,4 тис. тонн і зекономив 437 кг пального.
Г. М. Гапоп від кожної із 17 закріплених за нею корів надоїла в 1964 році по 1758 кг молока (план — 1400 кг), одержала і зберегла 17 телят. Ще вищих показників здобула вона в соціалістичному змаганні в 1965 році. Від кожної з тієї ж групи корів вона надоїла по 2020 кг молока і зберегла всі 17 телят.
Г. І. Шульц від кожної з закріплених за нею 1217 курей-несучок у 1964 році одержала по 107 яєць, при плані 70 штук. А в 1965 році від кожної з 1708 курей-несучок одержала по 110 яєць при плані 90 штук.
Серед передовиків виробництва — і ланкова В. В. Павленко, і тракторист О. А. Юзвюк, і багато інших славних трудівників цього колгоспу.
Непрацездатні колгоспники — старі і хворі — одержують від артілі допомогу грішми та продуктами. Грошову допомогу мають також одинокі та багатодітні матері. Все частіше колгосп посилає до санаторіїв і будинків відпочинку тих колгоспників, які потребують курортного лікування.
Великого розмаху набуло в селі житлове будівництво. Тут споруджують тепер З- і 4-кімнатні будинки, криті залізом, шифером або черепицею. Тільки за сім років (1959—1965) зведено 55 житлових будинків загальною площею 3380 кв. метрів.
У 1965 році вступила до ладу автоматична телефонна станція, на початку 1966 року — новий сільмаг. Завершено будівництво нової школи.
За післявоєнні роки у Червоному Шахтарі значно підвищився добробут населення, матеріальний і культурний рівень життя трудівників. Свідченням цього може бути хоч би й те, що в особистій власності їх є 85 мотоциклів і моторолерів, 400 велосипедів, багато радіоприймачів.
В селі працюють також медичний пункт, аптека, дитячий садок, кілька дитячих ясел.
До революції більшість селян тут була неписьменною. Тепер неписьменних у селі немає. Діти шкільного віку (близько 200) вчаться у восьмирічній школі, при якій є інтернат, бібліотека. У Червоному Шахтарі працює 48 чол. з середньою освітою, чимало — з вищою і незакінченою вищою освітою. Одного з найбільш досвідчених учителів — М. Я. Шарамка — нагороджено значком «Відмінник народної освіти».
Село повністю радіофіковане, при місцевому клубі працюють гуртки художньої самодіяльності, діє стаціонарна кіноустановка. Ще у 1955 році тут відкрито бібліотеку. В 1965 році її книжковий фонд становив понад 8 тис. книжок.
Населення Червоного Шахтаря, сіл Заводів і Середнього передплачує 805 примірників газет і 452 примірники журналів. Це значно більше, ніж у минулі роки.
Поблизу села відкрито значні родовища газу, запаси якого дорівнюють 1,5 млрд куб. м. Це родовище повністю забезпечить потреби місцевої промисловості та населення Ізюмського району.
Комуністи села закликають людей до самовідданої праці на благо Вітчизни, спрямовують їхні зусилля на розв’язання важливих завдань партії й уряду. Сільська партійна організація користується великим авторитетом серед колгоспників. До її лав за останні роки вступило багато кращих людей села. На 1 червня 1966 року партійна організація налічувала 60 комуністів.
Зросла також і комсомольська організація, що налічує 35 юнаків і дівчат. Комсомольці беруть участь в роботі спортивного колективу товариства «Колгоспник», в організації ДТСААФ, у народній дружині по охороні громадського порядку.
Велику громадську роботу провадить профспілкова організація, яка об’єднує працівників освіти, охорони здоров’я, торгівлі тощо.
Червоношахтарці глибоко шанують імена тих, хто віддав своє життя за Батьківщину. В жовтні 1962 року в селі встановлено пам’ятник на братській могилі партизанів і воїнів, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни.
Славними творчими ділами і хвилюючими планами живуть жителі Червоного Шахтаря. В селі збудовано новий клуб, будинок побутового обслуговування, завершується повна електрифікація села.
Н. А. ОВЧАРЕНКО, О. Й. ФРІДМАН