Ізюм, Ізюмський район, Харківська область
Ізюм — місто обласного підпорядкування, центр Ізюмського району. Розташований за 138 км на південний схід від Харкова по обох берегах Сіверського Дінця, на автомагістралі Харків — Ростов-на-Дону. Залізнична станція. Населення 41,9 тис. чоловік.
Місцевість, де розташований Ізюм, була заселена з давніх-давен. Тут археологи виявили залишки поселень часів мезоліту (XIII—VI тисячоліття до н. е.), 5 неолітичних стоянок (V—III тисячоліття до н. е.). Серед знахідок зустрічаються кремінні знаряддя праці (гарпуни з мікролітичними вставками — мезоліт; сокири, ножі, ручні скребки — неоліт) та керамічний посуд з ямково-гребінцевим і гребінцево-накольчатим орнаментом.
На рубежі переходу від бронзового віку до раннього залізного (VIII—VII століття до н. е.) на території поблизу Ізюма, в урочищі Бондарисі, існувало поселення, на якому були виявлені: напівземлянка і серед знарядь праці — ливарні форми для відливання кельтів (сокир). Це поселення і дало назву археологічній Бондарихинській культурі. На Бондарихинському поселенні виявлено, крім того, поселення пізньоскіфських часів (IV—III століття до н. е.), а також рештки ранньо-слов’янського поселення (середина І тисячоліття н. е.).
Отже територія по Дінцю, куди входив і сучасний Ізюм, була складовою частиною обширної землі східних слов’ян — предків російського, українського і білоруського народів, а згодом увійшла до складу древньоруської держави — Київської Русі.
У XII столітті, коли після розпаду Київської Русі на окремі князівства і землі посилився натиск кочівників-половців, населення краю поступово почало відступати на північ. У ті часи територія Ізюма та його околиць, як і навколишня місцевість, була ареною жорстоких битв. У 1111 році поблизу річки Сальниці (яка тепер має назву р. Річки), що впадає в Донець, напроти нинішньої Поромної вулиці на околиці Ізюма, русичі на чолі з київським князем Володимиром ущент розгромили половецьке військо. Стародавній літопис зберіг до наших днів образний опис цієї битви: «И брань бысть люта межи ими… И поступи Володимер с полки своими и Давид, и возревше половцы вдашаплещи свои на бег. И падаху половцы перед полком Володимеровым…». Саме тут 9 травня 1185 року стала табором дружина сіверського князя Ігоря. Переправившись через Донець, руські війська вночі вирушили в похід, поетично оспіваний у «Слові о полку Ігоревім».
Боротьба з половцями тривала до початку XIII століття. У 40-х рр. південні древньоруські землі були повністю розорені монголо-татарами.
З кінця XV століття, після утворення Російської централізованої держави, почалося більш інтенсивне заселення території по берегах Дінця. У зв’язку із спустошливими нападами кримських татар на окраїнні російські землі московський уряд з початку XVI століття ввів на території краю сторожову службу.
Однією з варт, що контролювала броди через Донець, якими користувались татари для грабіжницьких нападів на Русь, була Ізюмська. Тут по черзі несли сторожову службу жителі Путивля, Лівен, Рильська та інших міст. У другій чверті XVII століття на переправі виникло невеличке укріплення — острожок, що було пристанищем для змін вартових. Історик І. І. Срезневський називає це укріплення Ізюмським окопом на лівому березі Дінця, поблизу р. Ізюмця. Десь у 60-х рр. XVII століття тут поселилася невелика група українських переселенців, які під керівництвом балаклійського полковника Я. С. Чернігівця спорудили нове укріплення. В 1670 році жителі цього укріплення брали участь у селянському повстанні під проводом С. Разіна. В документах 1680 року поселення вже називалось Ізюмським городком, у ньому жило 70 родин переселенців.
Ізюмський городок дістав свою назву від річки Ізюмця (притоки Дінця) та давнього Ізюмського броду, поблизу якого він і виник. Такої думки про походження назви дотримувалися М. Гербель, дослідник історії Слобідської України, А. Г. Слюсарський та інші. Щодо назви річки, на якій виник Ізюм, то вона існувала давно. Ще в 1627 р. в «Книге Большому Чертежу» писалося: «А от речки Булуклеи к речкам к верховью к Изюму да к Изюмцу, а пали в Донец под Изюмским Курганом». Слово «Ізюм» походить від східної назви винограду.
У січні 1680 року кримські татари здійснили спустошливий набіг на Слобідську Україну. В зв’язку з цим вже взимку того ж року російський уряд наказав валуйському воєводі М. Опухтіну провести підготовчі роботи по спорудженню оборонної лінії, а в квітні воєвода відправив креслення «Новой черты» в Москву. Нова захисна смуга мала проходити через Валуйки, Цареборисів (тепер Червоний Оскіл), Ізюм, Балаклію, Зміїв, Валки і до річки Коломак. Спорудження Ізюмської фортеці покладалось на Чугуївський полк Г. Касогова, що складався з російських служилих людей, і на Харківський полк українських козаків на чолі з Г. Донцем.
Роботи по будівництву великого укріпленого пункту, який складався з т. зв. «великого» і «малого» міст, розпочалися в 1681 році. На території, де тепер розміщена центральна частина Ізюма, споруджувалось «велике місто», що являло собою фортецю, оточену високими дерев’яними стінами,— подвійним зрубом, для міцності перегородженим клітями (ряжами), заповненими землею. Довжина стін становила 1800 сажнів (близько 4 км). Майже чверть фортеці займав замок, вхід до якого здійснювався через проїзну башту. В замку і фортеці було 14 чотирикутних і одна шестикутна башти.
«Мале місто» — фортеця — знаходилась на вершині гори Крем’янець. Довжина його стін становила 334 сажні (713 метрів). Навколо фортеці, на деякій відстані від стін, пролягали рови, наповнені водою. Між «великим» і «малим» містами на правому березі Дінця було споруджено земляний вал, вздовж якого стояли подвійні надовбні. Такий же вал проходив нижче Кривого озера від «малого» міста до Дінця.
До утворення Ізюмського слобідського козацького полку (1685 р.) сторожова служба в місті покладалась на козаків Чугуєва, Змієва та ін. міст Харківського полку. Після утворення полку переселенці, що населяли місто, ввійшли до його складу і стали зватися козаками. Козаки Ізюмського полку брали участь в Азовському поході (1696 р.), Полтавській битві (1709 р.) та в інших боях. Перетворення Ізюма на полковий центр сприяло дальшому розвитку міста.
Експлуатація козацькою старшиною найбіднішої частини козацтва (підпомічників і підсусідків) призвела до того, що козаки почали тікати з полку, хоч за втечу їх засуджували до страти. Процес розшарування козацтва відбувався дуже інтенсивно в 1706 році Ізюмський полк налічував 289 полкових козаків і 2011 підпомічників, а за переписом 1732 року число підпомічників з дітьми вже становило 13 347 чол., тоді як полкових козаків було лише 708 чоловік.
У своїй боротьбі проти засилля старшини найбідніша частина населення вдавалася і до більш активних форм — зі зброєю в руках намагалася здобути собі кращу долю. 9 жовтня 1707 року недалеко від Ізюма загін бахмутських солеварів і козаків на чолі з К. Булавіним розгромив каральну експедицію, яка прямувала до Бахмута для виявлення біглих козаків і покарання робітних людей. Козацька голота була активним учасником повстання К. Булавіна. Влітку 1708 року Булавін направив до Ізюма свій загін на чолі з С. Драним, але він був розбитий карателями. Зазнавали поразки й інші виступи бідноти.
У зв’язку з тим, що в 1708 році Росія була поділена на губернії, Ізюм, разом з полковою територією, увійшов до складу Азовської губернії, а в 1718 році — до Бєлгородської провінції Київської губернії. Після перетворення Ізюмського козацького полку на гусарський у 1765 році Ізюм став містом Слобідсько-Української губернії, а з створенням Харківського намісництва, у 1780 році,— його повітовим містом.
З часом змінювався і зовнішній вигляд міста, зростало його населення. На початку XVIII століття навколо фортеці виросли слободи, які звалися форштадтами. Так виникли Піски, Гончарівка, Попівка та інші слободи, що згодом злилися з містом.
Населення міста в 1767 році становило 5262 чоловіка. Основним їхнім заняттям були землеробство і скотарство. Вони вирощували жито, пшеницю, гречку, ячмінь, просо, горох, а також мак, овес. За розвитком скотарства Ізюм та його повіт посідали перше місце в Харківському намісництві. Розвивалось і ремісництво, зокрема ковальство, чинбарство, а також виготовлення полотна й одягу. Особливо славились вироби ізюмських гончарів. Починають виникати підприємства мануфактурного типу. Поширений в Ізюмі був і чумацький промисел. Зростання товарності землеробства і скотарства сприяло розвиткові ремесла і торгівлі.
Щороку в Ізюмі відбувалось по 4 ярмарки, двічі на тиждень — торги (базари). На ізюмські ярмарки приїздили купці з Чугуївського посаду, Харкова, Бахмута, та інших міст. На ярмарку можна було зустріти купців з Росії, які продавали хутро, вироби з заліза, зброю, полотно. З місцевих старшинських і монастирських маєтків вивозили на ярмарок сільськогосподарські продукти: зерно, мед, сало, м’ясо, прядиво, живу й биту птицю, вовну, гончарні вироби, горілку тощо.
Наприкінці XVIII — в першій половині XIX століття дальшого розвитку набувають промислові підприємства. Про їх розміри дає деяке уявлення Ізюмська вовномийня. Якщо в 1845 році продукція цього підприємства, становила 700 пудів, вовни, то вже у 1860 році — 5000 пудів.
Великим поштовхом для дальшого розвитку Ізюма було скасування кріпацтва. Значно зросла кількість підприємств. У 1887 році в місті працювали цегельні заводи Ізвєкова, Ковалівського, Мідіна, маслоробний завод Курилова, горілчаний Жевержеєва, вовномийня, що належала Ізвєкову, а також салотопний і воскобійний заводи. Мешканці Ізюма займались також гончарним, ковальським та іншими ремеслами.
У другій половині xix століття Ізюм був відомий як один із значних ринківї харківської губернії по збуту сирих шкур, худоби, хліба. У 70—80-х рр. тут що-, річно продавалося до 25 тис. голів великої рогатої худоби, понад 40 тис. овець і понад 1000 коней. У 1879 році було продано 4050 четвертей пшениці, 705 четвертей жита і 3015 четвертей вівса. Загальна вартість операцій по купівлі хліба становила 61 425 карбованців.
З розвитком промислових підприємств почалося досить швидке зростання міського населення (головним чином, за рахунок прийшлих робітників). За переписом 1897 року в Ізюмі було 24 300 жителів.
Умови праці на ізюмських підприємствах були нестерпні.. Так, на цегельному заводі Шадлуна робочий день тривав 15 годин (з 6-ї години ранку до 9-ї вечора).
За тяжку, виснажливу працю робітники одержували 40—50 коп. в день, а жінки —майже вдвоє менше. Крім того вони платили штрафи, які інколи досягали половини заробітку. Нещадна експлуатація, політичне безправ’я викликали протест робітників, які все рішучіше виступали проти своїх гнобителів.
З початком революційного, соціал-демократичного руху в Ізюмі пов’язане ім’я М. О. Скрипника, згодом відомого державного і партійного діяча. Наприкінці 80-х рр. XIX століття ще учнем Ізюмського реального училища він організував революційний гурток, за що був виключений з училища.
В роки першої російської революції 1905— 1907 рр. в Ізюмі та повіті поширювались листівки Харківської більшовицької групи «Вперед». Під впливом революційних виступів у 1905 році застрайкували робітники цегельного заводу Шадлуна. Вони виступили з вимогами підвищити заробітну плату, скоротити робочий день. На початку квітня 1906 року розгорнулась підготовка до святкування 1 Травня. До міста приїздили представники Харківської та Слов’янської більшовицьких організацій, які проводили агітаційну роботу. На маївку 1906 року зібралось понад 100 робітників та учнів старших класів реального училища, але поліція розігнала її учасників.
Однак репресії не могли спинити революційного руху робітничого класу, який значно зріс напередодні першої світової війни. На деяких підприємствах повіту діяли більшовицькі організації.
В 1910 році через Ізюм пройшла залізниця Харків.— Донбас, що значною мірою сприяла дальшому розвитку промисловості. У 1912-1915 рр. в Ізюмі, було побудовано залізничні майстерні, що стали першим великим промисловим підприємством міста. Тоді ж виникли фарбовий завод Жевержеєва, два пивні заводи, що належали Шадлуну і Блезе, завод сільськогосподарських машин Сабо, три цегельні заводи Болтунова, лісопильні заводи Біднцченка, Бєловицького, Дерюгіна та інші підприємства.
Напередодні Лютневої революції виступами робітників Ізюмських паровозоремонтних майстерень керувала більшовицька група, до складу якої входили рахівник майстерень, К. Калугін, котельники Я. Олександров, Л. Гуров, свердляр П. Бакалов та інші. Ізюмські більшовики підтримували зв’язок з харківською партійною організацією і за завданням Харківського комітету РСДРП проводили агітаційну роботу серед робітників міста, поширювали прокламації та листівки.
До перемоги Великого Жовтня життя трудящих міста було дуже тяжким. Виснажлива праця на багатіїв забирала всі сили, все здоров’я. Медична допомога була доступна лише заможним верствам населення. На весь повіт, де в 1913 році жило близько 374 тис. чоловік, було 4 невеликі Лікарні, що мали 109 ліжок.
Не краще було і в справі народної освіти. В Ізюмі працювали реальне училище і жіноча гімназія, де навчались переважно діти багатіїв, та кілька початкових шкіл. З Ізюмом, пов’язане перебування та діяльність ряду діячів української культури.
В ізюмській тюрмі з грудня 1886 по лютий 1888 року був ув’язнений український поет-революціонер П. А. Грабовський (1864—1902). Незважаючи на тяжкі умови ув’язнення, він створив тут свої відомі поезії: «Робітникові», «Швачка», «Надія», «Народовцеві», «Доки сонця — доки світу», «До матері» та інші.
Довгий час в Ізюмі жив і працював український поет-романтик XIX століття М. М. Петренко (1817 — р. см. невідомий). Серед його кращих творів — вірші: «Недоля» (відомий як пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю»), «Вечір», «Вечірній дзвін» та інші.
В цьому ж місті народився видатний український художник С. І. Васильківський (1854—1917). За дипломну роботу «По Дінцю» С. І. Васильківський був удостоєний Золотої медалі. Кращі його твори: «Весна на Україні», «Ярмарок в Полтаві», «Отари в степу», «Козача левада», «Дніпровські плавні», «Козаки в степу», «Дума про трьох братів», «Ранок», «Околиці Ай-Тодора» та інші. У 1964 році в Ізюмському краєзнавчому музеї була влаштована виставка картин художника.
В Ізюмі жила в дитинстві народна артистка УРСР Г. І. Борисоглібська (1868— 1939) — один з корифеїв Київського академічного українського драматичного театру ім. Івана Франка.
Багато талантів, зрощених генієм народу, не змогли розквітнути і засяяти на весь світ за часів ненависного самодержавства.
Новий злочин царизму — розв’язана ним братовбивча імперіалістична війна, що принесла з собою голод і страждання — переповнив чашу народного терпіння. В лютому 1917 року відбулася буржуазно-демократична революція, в результаті якої було повалено самодержавство.
Трудящі Ізюма, як і всієї країни, з радістю зустріли звістку про це. 5 березня 1917 року робітники Ізюма та селяни навколишніх сіл зібрались на мітинг, що відбувся поблизу залізничних майстерень. Після мітингу колона демонстрантів попрямувала до центру міста. Тут, на центральній площі, біля будинку реального училища (нині школа № 4 на Радянській площі), стихійно виник другий мітинг, який тривав до пізнього вечора.
В березні 1917 року в залізничних майстернях було створено більшовицький партійний осередок. Тоді ж організовано Раду робітничих депутатів, куди ввійшли представники робітників (по одному від сорока чоловік) від дільниці Зміїв — Святогорськ Північно-Донецької залізниці. Ця Рада стала районною організацією робітників-залізничників (до наших днів в Ізюмі зберігся будинок № 13 на Жовтневій вулиці, де відбувалися засідання Ради).
15 березня в Ізюмі створено Раду робітничих і солдатських депутатів. Серед депутатів були місцеві робітники К. П. Калугін, М. М. Прокопенко, О. Я. Кравцов, В. І. Штиров, М. І. Змієвський, І. О. Жигайло та інші, а також представники Ради залізничників. 30 квітня в Ізюмі зібрався перший повітовий з’їзд селянських депутатів, який обрав своїх представників у виконком Ради. Першим головою виконкому був робітник залізничних майстерень І. Ф. Францев.
Однак з перемогою Лютневої буржуазно-демократичної революції влада не перейшла до рук робітників і селян. В Ізюмському повіті місцева адміністративна, влада фактично була зосереджена в повітовій земській управі та міських управах Ізюма і Слов’янська, де засідали великі поміщики й купці. Створені в березні повітовий і міський громадські комітети, на чолі яких стояли комісари Тимчасового уряду, були лише маскою, що прикривала справжнє обличчя буржуазної влади. Поміщики й капіталісти всіляко намагались закріпити свою владу, переслідували більшовиків, ігнорували Ради та інші масові організації трудящих.
У цих умовах ізюмські більшовики ще тісніше згуртувались для дальшої боротьби. Вони схвалили Квітневі тези В. І. Леніна і керувались ними у своїй дальшій роботі. На центральній магістралі Ізюма (вулиця Свердлова, 73) зберігся будинок, де більшовики Ізюма обговорювали Квітневі тези. На підприємствах утворювались фабричні і заводські комітети профспілок, у військових частинах, розквартированих на території Ізюма та повіту,— солдатські комітети.
22 березня 1917 року на засіданні Ізюмської районної Ради робітничих депутатів (залізничників) обговорювався статут профспілки. Діяльну участь у роботі ізюмських профспілок брали робітники Ізюма — М. С. Бабенко, П. В. Бабець, Д. Г. Дуров, Я. М. Олександров, В. І. Штиров, Л. М. Цеховський.
З ініціативи молодих працівників ізюмських залізничних майстерень у квітні 1917 року було створено молодіжну організацію «Нова зоря», названу згодом «Червона зірка». Її члени (М. О. Буканов, О. ї. Вовченко-Хаярова, А. К. Ісиченко та інші) збиралися в їдальні залізничних майстерень або у Пісках на квартирі Д. Зеленкіної.
Свідченням зростаючого впливу більшовиків серед трудящих була першотравнева демонстрація.
У своїх спогадах О. І. Вовченко-Хаярова писала: «На все життя залишився в пам’яті день 1 Травня 1917 року. Велику силу і згуртованість показали в той день робітничий клас і селянство. З самого ранку до залізничних майстерень почали стікатися робітники і службовці з сім’ями, селяни з найближчих сіл. Демонстрація розтягнулась не менш як на 6 км, рухаючись до центра Ізюма. Там до нас приєднались городяни, почався мітинг, цілий день виступали оратори різних партійних груп. Найбільше доходили до душі робітників полум’яні заклики передових робітників залізничних майстерень: Францева, Волошина та інших, які висловлювали більшовицькі погляди».
Наприкінці серпня 1917 року більшовицька організація залізничних майстерень почала створювати загін Червоної гвардії. Активну участь у цьому взяли товариші К? Калугін, Й. Старченко, Л. Салтовський, О. Мізевич, В. Шевченко, М. Буканов та інші. До загону, поряд з робітниками, вступили майже всі члени молодіжної організації «Червона зірка». Очолив загін Червоної гвардії К. Калугін 1 2. Червоногвардійці охороняли залізничні майстерні, станцію, мости тощо.
Звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції з великою радістю була сприйнята трудящими Ізюмського повіту. Вони вітали і схвалювали всі рішення II Всеросійського з’їзду Рад, обрання на ньому першого Радянського уряду — Ради Народних Комісарів на чолі з В. І. Леніним.
Відразу ж після жовтневих подій у Петрограді, на початку листопада, в ізюмських залізничних майстернях створено революційний комітет, головою якого об. рано Я. Волошина, секретарем — К. Калугіна. Ревком був міцною опорою більшовиків у боротьбі за встановлення Радянської влади в Ізюмському повіті. Одночасно в Ізюмі створено повітовий революційний комітет і його виконавчий орган — революційний штаб.
Дожовтневі дні в Ізюмському повіті були періодом напруженої боротьби широких мас проти буржуазії, яка намагалась усіма силами затримати перехід влади до Рад. У боротьбі за владу Рад трудящі Ізюма діяли спільно з робітниками інших міст губернії. Загін Червоної гвардії залізничних майстерень допоміг трудящим м. Слов’янська придушити там контрреволюційний заколот.
У запеклій боротьбі з контрреволюцією робітничий клас і найбідніше селянство України спиралось на всебічну допомогу своїх російських братів. Так, група радянських військ на чолі з Р. Ф. Сіверсом, просуваючись у другій половині грудня 1917 року на Дон для ліквідації білокозачих банд Каледіна, вступила в Ізюм. У Пісках вона роззброїла розквартировану тут кавалерійську частину, а відібрану зброю передала ревкому залізничних майстерень та Ізюмській Раді.
22 грудня 1917 року було проведено перевибори залізничного і повітового ревкомів, керівництво яким повністю перейшло до більшовиків. Повітовий ревком за допомогою профспілок провів ряд заходів по націоналізації промислових підприємств і крамниць. На буржуазію було накладено контрибуцію.
На початку січня 1918 року в повіті розпочався масовий організований розподіл поміщицьких земель, худоби та сільськогосподарського реманенту. В. ряді сіл конфісковане майно продавали, а гроші ділили між найбіднішими селянами.
В середині лютого 1918 року в Ізюмі в Народному домі відбувся повітовий з’їзд Рад. З’їзд проходив в умовах гострої боротьби більшовиків з есерами та представниками інших контрреволюційних партій, які також намагалися провести свої кандидатури до Ради, а в разі провалу цих намірів — зірвати з’їзд. Ізюмські більшовики, підтримані робітничими делегаціями Слов’янська, Краматорська, Барвінкового та делегатами від найбїднішої частини селянства, 16 лютого 1918 року перенесли засідання з’їзду в будинок реального училища. Представникам контрреволюційних партій, що продовжували засідати в Народному домі, загін червоногвардійців наказав розійтись. З’їзд обрав виконком Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів на чолі з більшовиком І. В. Францевим.
Навесні 1918 року мирне соціалістичне будівництво було перерване воєнною інтервенцією і громадянською війною. Після захоплення ворожими військами Харкова над Ізюмом нависла загроза окупації. Владу в Ізюмі зосередив у своїх руках революційний штаб на чолі з Вітлицьким. Почалась евакуація. З залізничних майстерень вивозили верстати та устаткування; 15 квітня останній ешелон покинув місто. 16 квітня розпочався запеклий бій з німецькими окупантами. Місто обороняли кіннотники ізюмського червоногвардійського і балаклійського загонів та ізюмський піхотний червоногвардійський загін, що налічував 200 бійців. На допомогу захисникам міста прибули також 2 бронепоїзди. Але під натиском переважаючих сил ворога (6 кавалерійських полків і дивізіон артилерії) червоногвардійці 17 квітня залишили місто.
Німецькі загарбники та їх прихвосні — українські буржуазні націоналісти — нещадним терором намагались зломити волю до боротьби робітників і селян. В залізничних майстернях 200 робітників звільнили з роботи і взяли на облік як неблагонадійних, кількох розстріляли, серед них і зв’язківця більшовицького підпілля — Гончарова. Але трудящі під керівництвом більшовиків піднялися на боротьбу за відновлення Радянської влади.
Одним з виявів протесту проти окупантів та українських буржуазних націоналістів була організована більшовиками першотравнева демонстрація 1918 року. Вранці 1 травня колона робітників, що налічувала понад 150 чоловік, з червоним прапором вирушила від залізничних майстерень до центру міста. Тут відбувся багатолюдний мітинг. Промовці вимагали відновлення восьмигодинного робочого дня, підвищення заробітної плати, зниження цін на продовольство. На мітингу поширювались більшовицькі листівки з закликом гуртуватись для боротьби.
Разом з робітниками проти окупантів боролися трудящі селяни. В середині травня більшовики Ізюма звернулись до селян із закликом виступити на боротьбу проти гетьманців і окупантів за відновлення Радянської влади.
У червні 1918 року робітники залізничної станції Ізюм приєдналися до страйкарів залізничної станції Основа Північно-Донецької залізниці.
В умовах зростаючого терору підпільній більшовицькій організації, центр якої перебував у місті, було дедалі важче керувати визвольною боротьбою в усьому повіті. Через це група більшовиків-підпільників перейшла працювати в село Цареборисів.
Велику допомогу місцевим більшовикам у створенні ізюмських повітового і міського військово-революційних комітетів та партійних осередків у селах подавали харківські більшовики. Зокрема, для проведения повітової партійної конференції в серпні 1918 року до Ізюма з Харкова прибув С. Давиденко (Ключ). Він встановив зв’язок з підпільником І. Бєляновичем, а через нього — з більшовиками Ізюмських залізничних майстерень. Там було обрано повітове організаційне бюро.
В Теплянських, Радьківських і Співаківських лісах діяли значні партизанські загони, які мали постійний зв’язок з організаційним бюро через О. Кравцова і Данкова, що працювали в Ізюмських майстернях.
На початку вересня 1918 року в лісі, на березі Дінця, відбулась підпільна повітова конференція, на якій був присутній- один з керівників Харківського більшовицького підпілля М. Безчетвертний. Конференція заслухала звіт організаційного бюро, провела вибори повітового військово-революційного комітету і обрала чотирьох делегатів на II з’їзд КП(б)У: М. Безчетвертного, С. Давиденка (Ключа) і ще двох більшовиків із залізничних майстерень.
9 жовтня 1918 року делегати виїхали до Харкова, де одержали гроші, документи. До того ж їм дали поради, як краще перейти демаркаційну лінію. На II з’їзді КП(б)У в.Москві з доповіддю про підпільну революційну діяльність на Харківщині виступив М. Безчетвертний. Він розповів про ізюмське підпілля, про створення в повіті партизанських загонів, про агітаційну роботу, проведену серед робітничо-селянської молоді, в результаті якої багато юнаків з Ізюмського повіту влилось в ряди 1-ї Української радянської дивізії.
Повернувшись з Москви, делегати виступали на зборах підпільної більшовицької організації, у партизанських загонах, перед багатьма трудящими, розповідали про рішення II з’їзду КП(б)У, спрямовані на посилення визвольної війни українського народу, на розгортання повстанського руху.
Ввечері 10 листопада 1918 року в Ізюмському повіті під керівництвом підпільної більшовицької організації почалось народне повстання проти німецьких окупантів. Особливе значення надавалось визволенню Ізюма.
Здійснення цього завдання покладалось на Цареборисівський партизанський загін (командир Я. А. Іщенко) та бойову дружину залізничних майстерень. До складу Цареборисівського загону ввійшли партизанські групи сіл Студенок, Яремівки та інших.
Раптовим ударом повстанці зайняли залізничну станцію Ізюм, створили безпосередню загрозу контрреволюційним силам у місті, куди в паніці збігались ворожі недобитки.
Керував військовими операціями в районі станції Ізюм залізничний ревком, створений під час повстання. До складу ревкому входили О. Кравцов, І. Бєлянович, М. Буканов та інші. Чутка про повстання миттю поширилась по повіту і за його межами. Щодня до повстанців прибувало поповнення. В залізничних майстернях ремонтували зброю. В повстанському загоні, який партизани називали полком, налічувалось 500 бійців з гвинтівками, 20 — озброєних шаблями і 400 чоловік, що не мали зброї, були в резерві. Повстанці 5 днів тримали в своїх руках станцію.
Контрреволюція, не покладаючись на власні сили, звернулась по допомогу до-німецьких окупантів. 15 листопада 1918 року проти повстанців було кинуто великий підрозділ німецьких військ, у складі якого були артилерія і кавалерія. Повстанський полк героїчно оборонявся, завдаючи ворогові великих втрат, але сили були нерівні, і повстанці відступили.
Роботу по згуртуванню революційних сил проводили члени підпільної більшовицької організації Ізюмського повіту О. Я. Кравцов, М. С. Бабенко, Г. П. Сукачов, М. О. Буканов, М. І. Змієвський, М. М. Прокопенко, А. С. Єлак, С. Давиденко (Ключ), керівники партизанських загонів Я. А. Іщенко, П. Д. Бойко, Ф. Н. Мігіц, П. М. Забашта, І. Я. Майборода, І. К. Дерев’янко, І. П. Садовий.
Наприкінці листопада 1918 року революційний рух спалахнув з новою силою. У восьми волостях повіту було відновлено Радянську владу, день у день росли партизанські загони. Крім Повстанського полку, діяв кавалерійський загін. Проте 21 грудня 1918 року в Ізюмі владу захопила контрреволюційна Директорія. В цей же час розпочався наступ Червоної Армії проти ворогів українського трудового народу. Підпільний повітовий військово-революційний комітет прийняв рішення про загальне повстання. 2 січня 1919 року загони повстанців на чолі з О. Я. Кравцовим та Я. А. Іщенком розгромили петлюрівців і захопили станцію Ізюм, а 5 січня вступили в місто. Над Ізюмом замайорів червоний прапор.
20 січня 1919 року відбувся другий повітовий з’їзд Рад, на якому було обрано виконавчий комітет Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. У резолюції з’їзду зазначалося: «Ізюмський з’їзд вважає своїм обов’язком червоних комуністів згуртувати всі сили для створення і зміцнення Радянської влади на місцях, залучити всі активні сили повіту до того, щоб максимум продовольства відправити червоним робітникам Москви і Петрограда і взагалі всій соціалістичній Росії, як застрільникові і фортеці світової комуністичної революції; кращі сили повіту залучити до створення могутньої Червоної Армії для поразки імперіалістичних вовків на всіх фронтах. Геть хижаків світового імперіалізму! Бідняки — селяни і робітники! Швидше за роботу з новими надіями і вірою,— вперед до комуністичної творчості!».
6 лютого 1919 року скликано першу Ізюмську повітову конференцію КП(б)У, одним з головних завдань якої було взяття на облік усіх членів партії та партійних осередків з метою оформлення і зміцнення єдиної повітової партійної організації. За зведенням ЦК КП(б)У на 17 травня 1919 року, партійна організація Ізюмського повіту складалася з 48 партійних осередків, у яких налічувалось 1978 членів партії.
Трудящі приступили до відбудови народного господарства. Але у травні — червні 1919 року денікінці після жорстоких боїв захопили Донбас. На заклик партії трудящі одностайно стали на боротьбу проти ворога. Сформований у Пісках 2-й піхотний полк вирушив до Харківського укріпленого району. З робітників залізничних майстерень Ізюма і селянської бідноти навколишніх сіл був організований перший ізюмський робітничий батальйон, що налічував близько 1000 бійців.
В оперативному зведенні з Ізюма у червні 1919 року повідомлялося, що спостерігається нечуваний приплив до Червоної Армії селян-добровольців з північних волостей повіту. Добровольці, прибуваючи в повному бойовому спорядженні, заявляли про готовність іти на передові позиції.
Комуністи ввійшли в спеціальний комуністичний загін, який згодом був підпорядкований штабові 13-ї армії. Для підпільної роботи в залізничних майстернях залишилась трійка.
На початку червня 1919 року денікінські війська захопили Ізюм. Вони відновили владу капіталістів і поміщиків, розправлялися з комуністами, революційними робітниками і селянами.
Незважаючи на білогвардійський терор, у повіті діяло кілька великих партизанських загонів, які порушували зв’язок, руйнували залізниці, обстрілювали ешелони, що курсували між Ізюмом і Слов’янськом, знищували живу силу і техніку ворога. Підпільна трійка в залізничних майстернях організувала саботаж: за сім місяців окупації в майстернях був відремонтований тільки один паровоз. У місті і селах проводилась агітаційна робота.
Жахливий злочин вчинили денікінці над тридцятьма в’язнями, привезеними в Ізюм з харківської тюрми. Покалічених в’язнів, що сходили кров’ю після нелюдських тортур, з поламаними руками і ногами, вони викинули на мороз.
19 грудня 1919 року денікінська контррозвідка вчинила ще одну розправу над 94 політичними в’язнями з ізюмської тюрми. Над ровом старої фортеці, біля гори Крем’янець, бандити рубали в’язнів шаблями, кололи багнетами. Після цієї розправи випадково уцілів житель Червоного Осколу, командир підрозділу Червоної Армії Ф. Г. Вощаний. Його, тяжко пораненого, підібрала й вилікувала родина Кузнецова. Свідок жахливих подій розповів людям про те, як до останнього подиху стійко трималися герої — вірні сини Радянської Вітчизни. Народ не забув цього подвигу. На горі Крем’янець встановлено обеліск — пам’ятник борцям за владу Рад, що загинули 19 грудня 1919 року.
21 грудня 1919 року червоноармійці почали бої за гору Крем’янець, а 22 грудня завдали поразки білогвардійським бандам біля села Кам’янки. В той же день радянські війська увійшли в Ізюм. їх продовольчі відділи організували видачу хліба населенню міста. 28 грудня 1919 року в Ізюмі створено повітовий революційний комітет.
Відновлення і зміцнення Радянської влади, налагодження мирного життя відбувалось під безпосереднім керівництвом партійної організації. Наприкінці грудня 1919 року було створено організаційне бюро КП(б)У, яке підготувало скликання другої повітової партійної конференції, що відбулась 18 лютого 1920 року. Конференція обрала повітовий партійний комітет, а також розглянула такі питання, як підготовка до виборів у Ради, проведення продрозверстки і боротьба з спекуляцією, посилення агітаційно-пропагандистської роботи тощо. Активна участь комуністів у здійсненні всіх заходів Радянської влади, їх безмежна відданість справі робітничого класу та найбіднішого селянства — все це сприяло зростанню їхнього авторитету. ‘Під час виборів до Рад у квітні 1920 року з 210 обраних делегатів було 107 комуністів.
Повітова і міська Ради під керівництвом більшовицької організації розгорнули роботу по відбудові промислових підприємств, транспорту, поліпшенню постачання продовольства. Ради подавали допомогу Червоній Армії, що мужньо боролася проти білопольських загарбників і врангелівців.
Багатолюдний мітинг протесту проти навали польської шляхти, що підступно напала на молоду Радянську республіку, відбувся в Ізюмі у травні 1920 року. Понад 100 комуністів і комсомольців повіту пішли на фронт воювати проти Врангеля.
29 січня 1920 року в Народному домі в Ізюмі відбулися перші збори молоді, яка заслухала доповідь про завдання комсомолу. На цих зборах до Комуністичної спілки молоді України було прийнято 80 чоловік і обрано комітет.
У 1920 році в повіті були створені комітети незаможних селян, які відіграли велику роль у боротьбі проти куркулів за зміцнення Радянської влади. Комітети незаможних селян створили тоді 6 землеробських трудових артілей і одну землеробську комуну.
Важливу роль у боротьбі з господарською розрухою відіграли комуністичні суботники, на яких з великим творчим піднесенням працювали трудящі Ізюма. 1 травня 1920 року, в зв’язку з проведенням Всеросійського суботника, Ізюмський комітет КП(б)У та виконком Ізюмської Ради робітничих і селянських депутатів звернулися з закликом до трудящих повіту, в якому говорилось: «Ми бажаємо, щоб весь світ, усе людство чесно працювало на користь суспільства і щоб усі чесні трудівники об’єдналися для спільної праці. Один для всіх, і всі для одного. Ми бажаємо встановити вічний мир, ощасливити людство новим життям праці, розуму, творчості».
Активну участь у суботниках брали комсомольці. Учасники суботників упорядковували території підприємств,, будували клуби, хати-читальні, створювали інші культурно-побутові заклади, а також насаджували дерева, розбивали парки. В Ізюмі у 1920 році відкрився селянський будинок і медичний пункт.
Робітники Ізюма подавали всебічну допомогу трудівникам села. Наприклад, 6 вересня 1920 року комісія по проведенню «Тижня селянина» прийняла рішення оголосити в Ізюмі і в усьому повіті мобілізацію тих, хто може ремонтувати сільськогосподарський реманент. Колектив залізничних майстерень допомагав матеріалами, потрібними для ремонту сільськогосподарських машин.