Красноград, Красноградський район, Харківська область (продовження)
У жовтні 1919 року, виконуючи наказ командуючого Головного повстанського штабу радянських військ Лівобережної України Г. О. Колоса, партизанські загони розгорнули широкий наступ проти денікінців і захопили та певний час утримували Костянтиноград, Кобеляки і інші населені пункти. В листопаді партизани підірвали в районі Костянтинограда залізничні мости, утруднивши цим пересування денікінських військ.
8 грудня 1919 року загін червоних партизанів знову зайняв Костянтиноград і кілька днів утримував його. 23 грудня частини 41-ї дивізії визволили Костянтиноград від денікінців. У місті було створено спочатку тимчасовий революційний комітет, до, складу якого ввійшли політпрацівники дивізії. Того ж дня члени ревкому звернулися з відозвою до населення міста, в якій підкреслювали, що тільки при умові «активного сприяння трудящого населення можлива наша плодотворна діяльність по влаштуванню і налагодженню життя в нашому розграбованому білими хижаками і напівзруйнованому місті». На початку січня 1920 року повітовий ревком був реорганізований. До його складу ввійшли комуністи, направлені у місто Полтавським губернським комітетом КП(б)У. Ревком негайно вжив заходів, щоб забезпечити порядок у місті і повіті, налагодити господарство і подати допомогу родинам червоноармійців та всім, хто постраждав від білогвардійців.
17 січня 1920 року в місті розпочала роботу повітова партійна конференція. В центрі уваги конференції було радянське будівництво на місцях. Заслухавши доповідь представника Полтавського губкому партії А. І. Вагранської про рішення VIII Всеросійської партійної конференції «Про Радянську владу на Україні», більшовики повіту одностайно схвалили ці рішення і зобов’язали обраний на конференції партійний комітет послідовно впроваджувати їх у життя. Конференція прийняла також розгорнуту резолюцію в земельному питанні, в якій накреслила заходи щодо остаточної ліквідації поміщицького землеволодіння у повіті.
У своїй діяльності по зміцненню Радянської влади на місцях повітова партійна організація та революційний комітет спиралися на широкі маси трудящих. 31 березня відкрилася повітова безпартійна селянська конференція у Костянтинограді. Заслухавши доповідь голови повітового ревкому Г. А. Башловки, вона висловила цілковите довір’я ревкому і доручила йому надалі, до наступних виборів у повітові і волосні Ради робітничих і селянських депутатів, продовжувати роботу. «Беручи до уваги, що успіх Червоної Армії на фронті залежить від міцного, організованого і спокійного тилу,— говорилося в резолюції,— селянська конференція закликає робітників міста і селян тісно згуртувати свої сили навколо Радянської влади, пам’ятаючи, що без Радянської влади не може селянин одержати землю від поміщиків».
Велику роль у забезпеченні умов для мирної праці в повіті відіграли бійці 19-ї стрілецької бригади під командуванням К. П. Трубникова. На підмогу бригаді прибули курсанти Полтавської піхотної школи і загін кіннотників губернської міліції. Разом з ними в боях з куркульськими бандами брали участь і місцеві чопівці — комуністи, комсомольці, радянські працівники, якими командував комуніст, колишній робітник харківського заводу «ВЭК» Саксаковський. Влітку 1920 року боротьбу з махновськими бандами в Костянтиноградському повіті провадив 1-й Естонський комуністичний стрілецький полк, що входив до складу Української трудової армії.
Поступово надзвичайні органи повіту замінювалися постійними органами Радянської влади. 5 квітня 1920 року Костянтиноградський повітовий революційний комітет передав свої повноваження виконавчому комітетові, обраному повітовим з’їздом Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Головою його був обраний Г. А. Башловка.
Яскравими сторінками в літопис міста ввійшли роки мирного соціалістичного будівництва. Вже перший рік нової економічної політики добре позначився на розвитку господарства міста і повіту. Костянтиноградці не тільки розрахувалися з державою, вони допомагали селянам Поволжя й південних областей України, де внаслідок посухи почався голод. У грудні 1921 року, за рішенням У повітового з’їзду Рад, голодуючим було відправлено 26 вагонів хліба. У Костянтинограді відкрили кілька дитячих ясел, садків і будинків для дітей, які прибували з Поволжя.
За успіхи у відбудові народного господарства і зразкове виконання зобов’язань перед державою Костянтиноградський повіт у грудні 1922 року був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора УРСР. Високу нагороду трудящим вручив голова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Г. І. Петровський. Відданість трудівників міста справі революції і соціалізму символізувала і його нова назва — у цьому році Костянтиноград було перейменовано на Красноград.
Зміцнювалась і розширювала свої зв’язки з масами партійна організація. У вересні 1921 року вона об’єднувала 280 чоловік — 175 членів і 105 кандидатів у члени партії.
Мобілізуючи трудящих на подолання труднощів відбудовного періоду, комуністи міста широко залучали до цієї роботи комсомольців, безпартійний актив. У квітні 1922 року відбулася повітова конференція Комуністичної Спілки Молоді, яка розглянула питання про участь комсомольців у відбудові народного господарства. «Делегати — молодь,— писала газета «Червоний юнак»,— хлопці з засмаглими обличчями, більшість з них озброєні — хто з пістолетом, а хто «огірок» (гранату) має в кишені. Та як же інакше? Скільки їм доводилось битися з бандитами, з ворогами революції. Серед делегатів і дівчата… Всього чотири, зате бойові. Одна — секретар осередку, а інші троє — активні члени іншого осередку».
В 1923 році в результаті адміністративно-територіальної реформи Красноград став окружним центром. Організаторська і політична робота партійних та радянських органів міста в цей час була спрямована на завоювання широких мас на сторону Радянської влади. Про результати цієї роботи свідчать численні документи. З хвилюванням читаємо телеграму першого Красноградського окружного з’їзду незаможних селян В. І. Леніну, надіслану в 1923 році: «Дорогий Ілліч! Перший окружний з’їзд незаможного селянства Красноградщини, з глибоким сумом почувши звістку про Вашу хворобу, шле своє гаряче побажання якнайшвидше видужати, знову стати керманичем корабля світової революції».
8 та 9 червня 1924 року в Краснограді відбувався другий окружний з’їзд незаможних селян. Його делегати, заслухавши доповідь про міжнародне і внутрішнє становище СРСР, вирішили послати до Москви на V Конгрес Комуністичного Інтернаціоналу своїх представників, щоб через Е. Тельмана висловити солідарність німецькому пролетаріатові в його боротьбі з капіталістами. 22 червня делегація від трудящих Красноградського округу, яку очолював П. І. Рудько — голова окружного комітету незаможних селян, прибула до Москви. Наступного дня делегатів запросили на засідання конгресу Комінтерну.
Привітавши учасників конгресу, члени делегації зачитали адрес незаможників німецьким робітникам і передали Е. Тельману Червоний прапор та фотографію делегатів з’їзду КНС. «Робітники і селяни Червоного міста України,— говорив у відповіді Е. Тельман,— передали Комуністичній партії (Німеччини) цей Червоний прапор з написом „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”. Мені здається, весь склад п’ятого Конгресу є доказом того, що він насправді здійснює цей лозунг, об’єднуючи всі пролетарські партії. Комуністична партія Німеччини вбачає в цьому прапорові символ, що виражає солідарність російських робітників і селян з революційним пролетаріатом Німеччини…».
Комнезами повіту були надійною опорою партійної організації у розв’язанні важливих політичних і господарських завдань. Велику роль відіграли вони у підготовці масового колгоспного руху. Перші колективні господарства, створювані здебільшого з ініціативи членів КНС, ставали в багатьох випадках зразками господарювання для навколишнього селянства. На 1 липня 1923 року в повіті налічувалося 15 колективних об’єднань, а через 2 роки —72 артілі й комуни.
Вірними помічниками партійної організації у боротьбі за колективізацію сільського господарства були комсомольці. Чимало кращих комсомольців міста було послано на постійну роботу в села, серед них — Аркадій Єрьоменко, Сергій Чередник, Іван Сербиченко, Петро Подкантер, Панас Йосипенко; активну участь у створенні колгоспів брали також комсомольці Федір Куляба, Петро Козюпа, Зіновій Птушкін, Феодосій Кокоша, Ганна Ушкварова, Сергій Капшук, Прокіп Мадика, Олександр Серебрянський, Іван Яценко та інші. З допомогою комсомольців, сільського активу, членів КНС комуністи виявляли недоліки в кооперуванні селянських господарств, як це було, наприклад, у селі Циглерівці, де порушувався принцип добровільності при організації колгоспу; не шкодуючи життя, рішуче боролися проти спроб куркульства зірвати справу колективізації.
У боротьбу за соціалістичну перебудову сільського господарства активно включився також колектив МТС. Вже на початку 1931 року в Красноградській МТС налічувалось 35 тракторів, які обробляли колгоспні поля. Велику допомогу колгоспам району подавав колектив машинно-тракторних майстерень, побудованих у місті в 1931 році.
Залучаючи трудяще селянство до колективного господарювання, Красноградська партійна організація разом з тим розгортала роботу по організаційно-господарському зміцненню сільськогосподарських артілей, вихованню їх членів — вчорашніх селян-одноосібників — у соціалістичному дусі. Помітну роль у цій роботі відіграли також робітники Краснограда.
Напруженими, але водночас і героїчними були для трудівників міста, як і для всього радянського народу, роки перших п’ятирічок. Чимало красноградців працювали на будівництві ХТЗ, спорудженні Дніпрогесу, на інших будовах країни. Досвіду роботи з масами в нових умовах набували і партійні та радянські організації. Велику допомогу в цьому подавали їм ЦК КП(б)У та Радянський уряд України.
Про наслідки роботи партійних та радянських організацій серед міського населення красномовно свідчать ті зміни, які сталися в житті міста за роки довоєнних п’ятирічок.
Напередодні Великої Вітчизняної війни в Краснограді було чимало підприємств легкої, харчової та місцевої промисловості. На комбікормовому заводі працювало 400 робітників і службовців. У мукомельному виробництві було зайнято понад 900 робітників. М’ясокомбінат щодоби давав чотири тонни м’яса, багато ковбасних, копчених виробів. Райпромкомбінат, створений у 1940 році, налагодив роботу чотирьох цехів: ковальського, деревообробного, складально-слюсарного, бондарного. Працювали маслозавод, райхарчокомбінат, швейпром та артілі, що виробляли речі широкого вжитку.
Колгоспи району обслуговувала Красноградська МТС, яка налічувала 87 тракторів. Крім того, МТС мала 7 автомашин, 16 двигунів, 70 багатокорпусних плугів, 38 культиваторів, 58 сівалок, 32 комбайни, 44 молотарки. Значну допомогу колгоспам подавала дослідна селекційна станція.
Глибокі зміни сталися в культурному житті міста. Дбаючи про піднесення культурно-освітнього рівня трудящих, партійні та радянські органи невпинно піклувалися про розширення мережі шкіл та культосвітніх установ. У місті працювали 8 шкіл, Будинок культури, кінотеатр, Будинок піонерів, клуб медичних працівників, краєзнавчий музей. До послуг трудящих була бібліотека, що налічувала 75 тисяч книг.
Красноградський вчительський інститут, технікуми механізації сільського господарства і агрохімії та полеводства, медичне училище випускали сотні фахівців.
Коли почалась Велика Вітчизняна війна, 1483 красноградці в рядах Червоної Армії зі зброєю в руках захищали здобутки соціалістичної революції. З перших днів війни добровольцями на фронт пішли 288 членів Красноградської партійної організації. Трудящі міста і району героїчними ділами відповідали на заклик партії стати на захист Вітчизни. Вони самовіддано працювали, щоб дати фронту хліб і зброю.
20 вересня 1941 року Красноград був окупований німецько-фашистськими загарбниками. Незважаючи на жорстокий окупаційний режим, населення міста, як і весь український народ, не стало на коліна перед ворогом.
Одну з перших підпільних груп у Краснограді очолив М. Ф. Шевченко. Широку антифашистську пропаганду вела також підпільна група М. С. Гонтаря, що діяла в місті і навколишніх селах. Особливо активізували свою діяльність підпільні групи під час другої окупації Краснограда (20 лютого 1943 року місто було визволене радянськими військами, 8 березня 1943 року знову окуповане фашистами).
У квітні 1943 року окремі підпільники і групи були об’єднані в Красноградську підпільно-партизанську групу. Командиром групи став учитель з с. Тишенківки П. К. Семеренко, заступником командира було обрано М. С. Гонтаря, начальником штабу — М. Ф. Шевченка.
Об’єднана група розгорнула активну боротьбу проти окупантів. Підпільники організували свою службу інформації. На складеному інженером О. Г. Зубанем радіоприймачі щодня приймалися зведення Радінформбюро, які передавалися з уст в уста, а також розмножувалися в листівках.
Систематично організовувалися диверсії на залізничній лінії Костянтиноград— Полтава, псувалися лінії зв’язку між Красноградом, Карлівкою, Кочубеївкою, Берестовенькою.
Підпільники А. Г. Олійник і Н. Г. Тараненко вміло організовували акти саботажу на транспорті і на довгий час виводили з ладу локомотиви. Мало не щодня в приміщенні Красноградської машинно-тракторної станції, де окупанти створили майстерні для ремонту зброї, спинялися мотори. Це М. С. Гонтар влаштовував аварії на динамомашині.
Група всіма засобами перешкоджала окупантам вивозити молодь на каторгу до Німеччини. Партизани дізнавалися про місце й час німецьких облав і попереджали про це населення. Не раз вдавалося визволяти молодь, яку вже приводили на мобілізаційні пункти або ув’язнили в табори.
Члени групи організовували також втечі військовополонених з фашистських таборів, а поранених — з госпіталів, забезпечували їх одягом, харчами. Коли треба було, втікачам видавалися документи: Олександр Москаленко викрадав їх у німецькій комендатурі.
Врятовані радянські солдати і офіцери з глибокою подякою згадували своїх визволителів. Капітан В. С. Кучеренко у своєму листі 22 березня 1944 року писав: «Красноградці Яковенко з дружиною Ганною, Зіна Кіценко та інші, не боячись смерті, щодня приносили нам ліки і продукти… Зі мною в одній палаті лежали мої товариші Пігарєв, Циганков, Сполохов, Коробка. Всім їм допомогли втекти подружжя Яковенків та інші красноградці».
У червні 1943 року в групу влились парашутисти-розвідники Д. М. Шейко та Н. Т. Шейко. Через них група налагодила прямий зв’язок зі штабом партизанського руху. Н. Т. Шейко в супроводі кількох красноградських підпільників вирушила з села Вербівки на північ, щоб передати радянському командуванню важливі відомості. Група підготувала на цей час плани розташування фашистських військових об’єктів. Карти й рисунки були заховані в спеціально зшитому взутті між підошвами і набійками. Завдання було виконано: важливі документи вчасно доставлено до штабу радянського військового з’єднання.
У серпні 1943 року були заарештовані керівник групи П. К. Семеренко, К. С. Єрмак, Д. М. Шейко, І. Г. Дзябура, О. Москаленко, Г. Назаренко. Після катувань 31 серпня відважні патріоти були розстріляні.
А незабаром — 18 вересня 1943 року — червоні прапори замайоріли над Красноградом. За визволення міста трьом військовим з’єднанням було присвоєно звання «Красноградських». У бою за місто брали участь і красноградці І. П. Золотухін, тепер працівник Красноградської залізничної станції, І. М. Дяченко — нині інженер Красноградської електростанції, С. І. Іванцов — працівник Красноградського райвійськкомату, М. Ф. Філонов — тепер електрозварник Красноградської дорожно-експлуатаційної дільниці.
Криваві сліди залишили після себе фашистські загарбники на нашій землі. В Краснограді вони замордували, повісили і розстріляли 126 чоловік, 134 чоловіки вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Багато хто втратив своїх близьких, залишився без притулку.
В руїни і попіл було перетворено вокзал і всі споруди залізничної станції, знищено також промислові підприємства, МТС, дослідну селекційну станцію, комунальне господарство, зруйновано 361 будинок.
Комуністична партія і Радянський уряд подали велику допомогу трудящим міста і району хлібом, худобою, машинами, сільськогосподарським реманентом. Для відбудови міста було виділено кошти, будівельні матеріали. Тільки на індивідуальне будівництво у Краснограді зразу ж після визволення одержано кредит на суму 100 тис. карбованців.
Виконуючи завдання радянського командування, залізничники з допомогою робітників міста за кілька днів відбудували залізничний вузол і колії, забезпечивши швидке просування військових ешелонів на фронт. У жовтні 1943 року з ініціативи районного комітету партії для відбудови залізничної лінії Красноград — Мерефа було мобілізовано 2005 чол., в т. ч. 375 жителів Краснограда. Активну участь брали красноградці у збиранні коштів на побудову нових танків і літаків. На 1 квітня 1944 року вони внесли у фонд Верховного Головнокомандування Радянської Армії 2 млн. 740 тис. карбованців 4.
Вже на кінець 1943 року більшість підприємств міста в основному була відбудована.
Відновилось навчання в школах, налагодилось медичне обслуговування трудящих. У грудні 1943 року в районі працювало 45 шкіл, в яких вчилося 4810 учнів. В 1944 році Красноградське педагогічне училище, створене після визволення міста від фашистських загарбників, підготувало і випустило багато вчителів початкової школи. В цьому ж році Красноградський технікум механізації сільського господарства, створений у листопаді 1943 року на базі двох довоєнних технікумів —механізації сільського господарства і агрохімії та рільництва,— дав республіці 79 агрономів.
Включившись у всесоюзне соціалістичне змагання, Красноградська МТС у 1945 році достроково виконала річний план тракторних робіт і зайняла у Харківській області перше місце.
Комуністична партія і Радянський уряд, піклуючись про поліпшення матеріально-побутових умов трудящих, подавали їм велику допомогу в справі індивідуального будівництва. Місцеве відділення Держбанку з 1943 по 1949 рік видало 1510 тис. крб. кредиту індивідуальним забудовникам. За цей час було збудовано 1999 житлових будинків.
У місті діють підприємства борошномельної промисловості, маслозавод, м’ясокомбінат, консервний завод. Вже після війни стали до ладу заводи будівельних матеріалів і залізобетонних виробів, текстильна фабрика, цех художніх виробів фабрики «Україна», меблева фабрика, створено будівельно-монтажне управління, автомобільний парк.
У 1966 році в промисловості було зайнято 1547 чол., на транспорті — 2100 чол., на будівництві — 968 чоловік.
Зкожним роком промислові підприємства Краснограда збільшують випуск і поліпшують якість продукції. Текстильна фабрика, що виготовляє бавовняні доріжки, заснована на базі невеликої промислової артілі, в якій у 1946 році працювало 12 робітників. Зараз тут працюють 245 робітників. З 1956 по 1966 рік випуск валової продукції фабрики збільшився в 67 разів, продуктивність праці зросла в 3 рази. За цей же час в 2 рази збільшилась заробітна плата робітників. Широкого розмаху на підприємстві набув рух за комуністичну працю. 13 бригад фабрики завоювали почесне звання комуністичних. Вже кілька років в авангарді трудівників підприємства йде бригада комуністичної праці Н. В. Анахіної — один з перших колективів комуністичної праці в місті.
В 2,5 раза зросла продуктивність праці на меблевій фабриці, де працює 73 чоловіки. Кожний другий робітник тут вчиться.
В 1955 році був створений автомобільний парк, в якому нині працює близько 548 чоловік.
Високих виробничих показників досягає рік у рік дружний колектив станції Красноград. У 1961 році залізничники вузла завоювали перше місце серед дільничних станцій залізниць СРСР і були нагороджені перехідним Червоним прапором Міністерства шляхів СРСР і Центрального комітету профспілки залізничного транспорту. Колектив вокзалу станції удостоєний почесного звання колективу комуністичної праці.
Спрямовуючи ініціативу трудівників промислових колективів на дострокове виконання народногосподарських планів, Красноградська партійна організація не послаблювала уваги і до питань розвитку сільського господарства. Багато було зроблено для зміцнення керівництва колгоспів району досвідченими кадрами.
І досі на посаді голови колгоспу «40 років Жовтня» в селі Піщанці успішно трудиться тридцятитисячник П. X. Бідненко, колишній секретар партійного комітету Красноградської МТС. Щоб зробити колгоспи району економічно міцними господарствами, чимало зусиль доклали А. І. Логвинов, колишній директор Красноградського технікуму механізації сільського господарства, С. О. Кібець, який раніше очолював будівельне управління в Краснограді, колишній директор заготконтори М. І. Шость, нагороджений за самовіддану працю на посаді голови колгоспу орденом Леніна.
Передовим господарством у районі став колгосп «Прогрес» у с. Володимирівці, який протягом тривалого часу очолював тридцятитисячник орденоносець В. І. Кривуца.
За досягнення в землеробстві район не раз був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Преміями виставки нагороджені районний комітет партії та виконавчий комітет районної Ради депутатів трудящих, колгоспи ім. Карла Маркса та ім. Т. Г. Шевченка, багато передовиків сільського господарства району, серед них колишній фронтовик, кавалер трьох орденів Слави, керуючий відділенням Красноградської дослідної станції Д. Ф. Ганцев.
Під керівництвом райкому КП України партійні організації міста залучають дедалі більше трудящих до шефської роботи на селі.
З кожним роком поліпшується добробут та медичне обслуговування населення. В місті є районна поліклініка, стаціонарна лікарня на 200 ліжок з терапевтичним, хірургічним та іншими відділеннями. Спеціальна лікарська дільниця обслуговує робітників і службовців залізничного вузла. Відкрито медичні пункти при відділенні «Сільгосптехніка» і на текстильній фабриці. Крім того, функціонують водолікарня, дитяча консультація з стаціонарним лікуванням, районна санітарна станція, два диспансери. Тут працюють висококваліфіковані спеціалісти, серед них заслужені лікарі Української РСР Г. В. Усенко, В. М. Самойлов, С. Г, Буланий. У Краснограді діють три аптеки, аптечний пункт, магазин санітарії та гігієни. У місті є дитячий будинок, 5 дитячих садків, 2 ясел.
Діти трудящих навчаються у 4 середніх школах, восьмирічній школі-інтернаті, технікумі механізації сільського господарства, медичному училищі, вечірній та заочній школах робітничої молоді. У 1966 році відкрито професійно-технічне училище. Велику навчальну й виховну роботу провадять у школах 158 учителів, серед них заслужені вчителі школи УРСР О. І. Кацович, М. К. Редько. Значна увага приділяється естетичному вихованню. Музичну школу відвідують 160 дітей. Тут є класи фортепіано, баяна, скрипки. Учні часто виступають перед робітниками й колгоспниками, беруть активну участь в роботі агіткультбригади.
Збудовано нове приміщення технікуму механізації сільського господарства. В новому будинку розмістилася також школа-інтернат.
У школах міста значного поширення набули такі форми позакласної роботи, як клуб веселих і винахідливих, тимурівські команди, загони юних дзержинців.
В просторому і світлому Будинку піонерів працюють 12 гуртків, дитяча бібліотека.
Нові форми культурно-освітньої роботи запроваджує районний Будинок культури. Все, що є кращого в сільській самодіяльності, можна побачити на його сцені, часто тут організуються молодіжні вечори. І коли на афішах з’являється оголошення: «Клуб молодіжних вечорів запрошує вас…», молодь уже знає, що неодмінно буде щось цікаве: лекція з діапозитивами про космічні польоти або зустріч з харківськими письменниками, відповіді на запитання з медицини або читацька конференція. При Будинку культури працюють університети здоров’я, культури, науки і техніки.
Великою популярністю користується створений у 1954 році самодіяльний оркестр українських народних інструментів. В 1960 році оркестр взяв участь у Декаді української літератури і мистецтва в Москві. Тепло вітали москвичі Красноградський народний оркестр і в Кремлівському театрі, і на сценах палаців культури та клубів, а то й просто у цехах фабрик і заводів столиці. Керівник оркестру М. І. Данильченко був нагороджений медаллю «За трудову відзнаку», а весь колектив — преміями і подарунками.
Визначним культурним осередком міста є краєзнавчий музей, заснований у 1922 році. Музей працює на громадських засадах. Справжнім центром наукової і антирелігійної пропаганди став планетарій. При музеї діє також клуб атеїстів, що нині об’єднує вже понад 60 членів — фізиків, хіміків, лікарів, істориків, викладачів літератури. Вони часто виїжджають у радгоспи і колгоспи, де читають лекції, що супроводяться демонструванням різних хімічних дослідів, показом науково-атеїстичних кінофільмів.
До послуг трудящих Краснограда — районна, міська, 12 профспілкових відомчих бібліотек, що налічують 176 тис. томів. В 1964 році красноградці передплачували 12 864 примірники газет і журналів.
В місті працюють добровільні спортивні товариства «Спартак», «Колгоспник».
У Краснограда велике майбутнє. Вже визначені ділянки для будівництва нових промислових підприємств, зокрема, найближчим часом почнеться спорудження великого м’ясокомбінату, заводу збірного залізобетону та інших.
Щоб поліпшити житлові умови трудящих, передбачається будівництво великого житлового масиву в західній частині Краснограда. Між житловою зоною і промисловими підприємствами передбачається висадити захисні зелені лісосмуги. В мікрорайонах будуть споруджені також школи, дитячі садки, ясла, магазини і побутові комбінати.
З часом буде вирішено питання про реконструкцію центральної частини міста. Замість старих одноповерхових будинків виростуть красиві багатоповерхові. І не лише тут, але й у селі Піщанці, що межує з Красноградом і за проектом має злитися з ним. На місці, де тепер стадіон, запроектовано створити центральну площу Краснограда. Тут буде споруджено Будинок Рад, поштамт, готель, великий універмаг. Основним композиційним ядром центру стане Бєльовська фортеця — історична пам’ятка XVIII століття. Фортецю передбачається відбудувати і навколо неї створити зелену смугу, яка зіллється з міським парком.
Намічається побудувати новий Будинок культури, 2 кінотеатри, створити в південній частині міста парк культури та відпочинку, другий парк — в новому житловому районі.
В заплаві річки Берестової проектується лугопарк з водною станцією і спортивними будівлями літнього типу.
Люблять своє місто, пишаються ним красноградці. Все їм тут до вподоби: і буйне цвітіння вишневих садків, і земляні вали старої фортеці, і овіяний славою революційних боїв Народний дім — нині тут кінотеатр і художня виставка.
А який високий пафос бринить у голосі красноградця, коли він говорить про відомих земляків, що прославили своє місто. От ви йдете вулицею Олександра Копиленка (колишня Вокзальна), який не раз змальовував у своїх творах рідні місця. В Краснограді народилися поети Л. С. Первомайський та Л. Я. Писаревський (Леонід Зимний). На Жовтневій вулиці стоїть затишний будинок краєзнавчого музею, в заснуванні якого взяв активну участь визначний український художник П. Д. Мартинович, що створив, чудові краєвиди Краснограда.
Багато зробив для поліпшення охорони здоров’я трудящих уродженець Краснограда, академік АН УРСР О. В. Корчак-Чепурківський. Великий вклад у наукову розробку питань автоматики, телемеханіки й вимірювальної техніки вніс член-кореспондент АН УРСР В. М. Михайловський.
Схиліть голову перед обеліском над могилою Сергія Щучки, полум’яного комуніста, віддайте шану героям громадянської війни — естонським червоноармійцям, що загинули в боях з контрреволюційними бандами в Костянтиноградському повіті, воїнам Радянської армії і патріотам міста, які полягли в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками. Навколо пам’ятників над їх могилами в міських скверах ростуть молоді дерева.
Здіймаються в небо стріли підйомних кранів, риштування новобудов. Місто славних революційних традицій живе повнокровним життям і з гордістю вдивляється у своє майбутнє.
Я. Т. РУЩЕНКО