Красноград, Красноградський район, Харківська область
Красноград (до 1922 року — Костянтиноград) — місто районного підпорядкування, центр Красноградського району, розташоване на р. Берестовій, за 101 км на південний захід від Харкова. Через місто проходить автомагістраль Москва — Сімферополь. Від залізничного вузла Красноград (до 1964 року — станція Костянтиноград) відходять лінії на Дніпропетровськ, Полтаву, Харків, Лозову. Населення — 15,5 тис. чоловік.
Початком заснування міста було спорудження у 1731—1733 рр. Бєльовської фортеці у складі т. зв. Української лінії — системи оборонних укріплень від Дніпра до Сіверського Дінця. Назву свою ця фортеця дістала, очевидно, від назви міста Бєльова, звідки прибув на будівництво оборонної лінії Бєльовський полк. У 1733 році на Українській лінії для постійної сторожової служби були розміщені двадцять ландміліцьких полків. Управління Ландміліцького корпусу з 1735 по 1764 рік перебувало в Бєльовській фортеці.
Залишки фортеці збереглися до наших днів. Майже півстоліття вона була, важливим опорним пунктом у боротьбі з татарськими ордами. Це була велика земляна споруда у формі квадрата з бастіонами по кутах. В середині розміщувалися казарми, пороховий погріб, цейхгауз. Навколо фортеці оселилися перші мешканці майбутнього міста — переважно російські селяни-однодворці та козаки з Правобережної України.
У зв’язку з частими нападами татар та господарськими труднощами населення селища зростало повільно; перших переселенців російський уряд заохочував всілякими обіцянками і пільгами. І все ж козацька старшина разом з російськими дворянами та воєводами, поступово прибираючи до своїх рук кращі землі, нещадно експлуатували поселенців. Поряд з виконанням сторожової служби вони займалися землеробством, скотарством, ремісництвом, рибальством, торгували різними сільськогосподарськими продуктами і ремісничими виробами.
З розвитком торгівлі з’являються перші ярмарки — в 1745 році їх було вже три. Сюди приїздили купці з Коломни, Калуги, Орла, Тули, Старого Оскола, Вітебська, Курська, Бєлгорода та з багатьох українських міст г. У 1756 році на кошти держави тут побудували 16 крамниць і 2 шинки, які здавалися в оренду купцям та міщанам. В 70-х рр. XVIII століття були споруджені перші житлові будинки з цегли, що вироблялася на місцевому Хомутівському заводі, заснованому в 1766 році. До наших днів на теперішній Полтавській вулиці міста збереглися два будинки з виразними прикметами архітектури тієї доби. Найкращим був т. зв. генералітетський будинок, де перебувало управління Ландміліцького корпусу. У 1775 році із скасуванням Запорізької Січі та створенням Азовської губернії сюди перенесено головне управління губернії, яке перебувало тут до 1777 року. В наступному році Бєльовська фортеця стала повітовим центром Азовської губернії. На цей час вона втратила будь-яке оборонне значення і указом Катерини її у 1784 році була перейменована на місто Костянтиноград. На кінець 70-х рр. XVIII століття в місті налічувалося 306 жителів чоловічої статі. Певну уяву про соціальну структуру населення цього часу дає «Опис міст і повітів Азовської губернії 1779 року». За даними опису, воно складалося з 83 міщан, 25 цехових ремісників, 66 «різного звання жителів» та 132 купців. Костянтиноградські купці збували шовк російським шовковим мануфактурам. Ще в 1757 році Сенат видав указ, в якому вимагав від місцевих властей повідомити селян Української лінії, щоб вони виробляли шовк. Всім, хто бажав зайнятися шовківництвом, пропонувалося відвідати Бєльовську фортецю і ознайомитися з виведенням шовкопрядів.
Шовківництво розвивалося в місті і в наступні роки. У 1779 році тут були шовкові державні «заводи». Обладнання такого «заводу» було нескладним: біля тутових плантацій будували дерев’яні сараї, де стояли покриті рогожами столи, на них годували шовкопрядів. В другому приміщенні стояли дерев’яні мотальні, на які намотували шовк.
Чимало жителів міста займалося ткацьким промислом. Власники ткацьких верстатів об’єднувалися в цех. У 1805 році до міста прибула група німців-колоністів. Це були вихідці з Бранденбурга, Австрії, Саксонії, які займалися виробництвом сукна. «Суконним фабрикантам» та «майстрам» спорудили сорок будинків і виділили 195 дес. землі. Вже у 1819 році на новозбудованих фабриках було вироблено 4495 аршинів сукна.
На цей час у Костянтинограді — повітовому місті Полтавської губернії 5— проживало 1402 чоловіки. 6,4 проц. з них становили ремісники, близько 7 проц.— купці, решта займалася сільським господарством. За відомостями Костянтиноградської ратуші, тут було 32 крамниці, 4 кузні, 1 вітряк. Збереглися плани міста, датовані 1841 і 1850 роками. На них позначені не тільки квартали, але й окремі будинки, вказані назви деяких вулиць. Квартали здебільшого чотирикутні, вулиці прямі і досить широкі. Місто було мальовничим і затишним, особливо влітку. Його прикрашав Казенний сад з могутніми дубами, каштанами і плодовими деревами. Залишки цього саду збереглися до наших днів. На середину XIX століття в місті проживало 2289 чоловік. Влітку тут зупинялося багато заробітчан, що йшли на південь країни. «В літній час через місто,— писав М. Арандаренко у 1852 році,— проходить не менше як 70 тисяч чорноробів у Новоросійський край, в Крим і Ставропольську губернію для заробітків».
До них приєднувалося також багато костянтиноградців. Тільки в 1861 році 118 жителів міста одержали паспорти і 194 тимчасові білети. Міські низи, що не мали змоги прожити з свого господарства, змушені були шукати також додаткових засобів до існування, працюючи по найму у власників мануфактур, в навколишніх поміщицьких економіях. Відхід на заробітки особливо посилився після реформи 1861 року. За відомостями 1864 року, в Костянтинограді налічувалося 380 ремісників, серед них найбільше (144 чол.) столярів, теслярів, стельмахів, за ними йшли шевці, кравці та інші. На цей час у місті проживав 3231 чоловік. Тут було 4 салотопні заводи, 2 маслоробні, 2 цегельні заводи, кілька підприємств виробляли солдатське сукно. У 1879 році на підприємствах міста було зайнято всього 76 чоловік. На початку XX століття в місті налічувалося 482 ремісники; на 18 дрібних підприємствах — шкіряних заводах, сукновальнях, цегельнях, мукомельнях — працювало 343 робітники, які зазнавали всіх страхіть капіталістичної експлуатації — працювали по 12—14 годин на добу, виконуючи важку, переважно ручну, роботу, а одержували за це мізерну плату. «Не життя то було, а каторга,— згадує колишній робітник костянтиноградських млинів В. М. Кокоша.— Під загрозою голодної смерті ми мусили погоджуватися на всі умови хазяїв. Працювали по 12 годин в тяжких умовах, про полегшення праці не можна було й слова сказати. А коли робітник хворів, то його зовсім виганяли з роботи, бо хвора людина не потрібна була господарю» х. Навіть діти за мізерну плату повинні були працювати нарівні з дорослими. Колишній директор районної друкарні О. А. Соболевський пригадує, як йому доводилося «виходити в люди» в друкарні Іцковича: «Хазяїн не тільки примушував нас працювати в друкарні, але й часто посилав на інші роботи до себе додому. Нам, колишнім учням, доводилось нянчити дітей, ходити в крамницю, колоти дрова. А заробіток був такий, що іноді і на хліб не вистачало».
Не кращим було і становище трудящого селянства. На кінець XIX століття населення Костянтинограда помітно зросло за рахунок переселенців з північних губерній Росії; розвиткові міста сприяло також будівництво у 1895—1897 рр. залізниці Полтава — Лозова. За даними першого всеросійського перепису населення, в місті проживало 6455 чол., з них 6163 чол. постійних жителів. З усієї кількості населення 2085 працювали в сільському господарстві.
На 1880 рік за костянтиноградською громадою числилось 9281 крб. недоїмок, з яких значна частка припадала на викупні платежі.
В користуванні сільського населення всього Костянтиноградського повіту, яке налічувало 250 тис. чоловік, було тільки 225 тис. дес. землі, тобто в середньому по 0,9 дес. на чоловіка. Наділ більшості селян не забезпечував самостійного ведення господарства, і вони змушені були йти в кабалу до поміщиків та куркулів.
З власних земельних ділянок селяни повіту щорічно задовольняли тільки близько чверті своїх потреб у хлібі, а решту доводилось позичати під обробіток у поміщика чи куркуля.
В. І. Ленін у праці «До сільської бідноти» (1903 р.) писав: «Багаті селяни не тільки купують землю навічно, але вони ж найбільше наймають землі і на роки орендують землю. Вони одбивають землю у сільської бідноти, наймаючи великі ділянки. Ось, наприклад, по одному повіту Полтавської губернії (Костянтиноградському) було підраховано, скільки землі орендували багаті селяни. І що ж виявилось? Таких, хто орендував по 30 і більше десятин на двір, було зовсім мало, всього по два двори з кожних 15 дворів. Але ці багатії забрали в свої руки половину всієї найнятої землі, і на кожного багатія припадало по 75десятин орендованої землі!».
Гноблене поміщиками та глитаями селянство повіту бралося за зброю. Поступово визрівали умови для спільних революційних виступів сільських трудівників і робітників Костянтиноградщини.
Зростанню революційних настроїв у місті і повіті сприяла діяльність соціал-демократичних організацій і гуртків. Величезну роль в цьому відіграла ленінська «Искра». Так, у травні 1901 року в Казані жандарми виявили ряд іскрівських видань, надісланих з Костянтинограда: 319 примірників відозви «Первое мая», 17 примірників «Листка „Искры”», 5 примірників брошури «Майские дни в Харькове». Іскрівська література поширювалась у Костянтинограді і деяких навколишніх селах. Так, взимку 1901—1902 рр. окремі примірники «Искры» виявлені у жителів Карлівки, у березні 1902 року — у селян Ладижена і Рубанівки Тагамлицької волості. В червні цього ж року притягався до дізнання колишній житель села Федорівки Карлівської волості М. Ф. Калиниченко за те, що він передав селянину О. Ю. Наконечному газету «Искра» №№ 5 і 6. Селянина С. Підгорного власті обвинувачували в тому, що він читав і роз’яснював «Искру» селянам Рубанівки.
Повстання селян Полтавської і Харківської губерній у 1902 році почалося, як відомо, в Карлівській економії герцогів Мекленбург-Стреліцьких, де працювало 6 тисяч найманих робітників. Виступи селян висвітлювались на сторінках ленінської «Искры». «В Костянтиноградському повіті Полтавської губернії — бунт, — говорилося в одній із кореспонденцій за 1 травня 1902 року. — Вбито управителя, бунтує кілька сіл. В Карлівці зібрано війська 1500 чоловік».
Три тижні не згасало полум’я селянського руху, що охопило більшість населених пунктів повіту. Тільки з 28 березня по 3 квітня 1902 року, за неповними даними, було розгромлено 38 поміщицьких економій.
Царські сатрапи вчинили жорстоку розправу над повстанцями. їх катували і розстрілювали, судили і засилали на каторгу. Колишній директор Красноградського краєзнавчого музею П. Я. Зеленов розповідає, як, проїжджаючи залізницею мимо Карлівського маєтку, він, тоді шістнадцятирічний хлопець, побачив жахливу картину. В середині величезного натовпу стояли лави. До них були прив’язані селяни. Солдати шмагали їх батогами. А щоб заглушити крики катованих і плач їхніх матерів та дружин, офіцер викликав на місце екзекуції полкових музикантів і звелів їм грати вальс.
На початку жовтня 1902 року в Костянтинограді за закритими дверима розпочався судовий процес над учасниками селянського повстання. Обвинуватили 254 селян повіту. Гнівно викривали беззаконня царського суду соціал-демократичні організації Росії. «Чому ж не карають той уряд і тих дворян,— говорилося в прокламації Харківського комітету РСДРП,— які обезземелили селян, які за лихварські проценти відбирали у них весь урожай, за податі виводили останню корову? Хіба це не грабіж?». Тавруючи ганьбою кріпосницькі порядки, прокламація закликала селян вступати до лав партії: «Ідіть до нас: згуртовуйтесь, просвіщайтесь світлом істини, зігрівайтесь вогнем самовідданої боротьби».
В. І. Ленін, високо оцінюючи мужню боротьбу селян, підкреслював, що «свідомі робітники всіма силами постараються допомогти селянам ясно зрозуміти, чому було придушене перше селянське повстання (1902 р.) і як треба зробити, щоб перемога лишилась за селянами і робітниками, а не за царськими слугами».
Діяльність соціал-демократів серед трудящих Костянтинограда і повіту посилилась напередодні і під час революції 1905—1907 рр. У місті, у підвалі одного з будинків по Харківській вулиці, друкувалися більшовицькі листівки. їх поширювали по всьому повіту. В ніч на 19 січня 1906 року на парканах і будинках міста були розклеєні соціал-демократичні прокламації. Окремі революційні гуртки одержували літературу з підпільної друкарні, організованої у Валках, а також з Харкова, Катеринослава, Полтави та інших міст України. В січні 1906 року на книжковому складі в Костянтинограді виявлено брошуру В. І. Леніна «Аграрне питання і „критики Маркса”».
І досі старожили міста пам’ятають про бурхливі події тих літ. 1 травня 1905 року в центр на ринкову площу з усіх кінців міста прийшли трудящі. Були тут і селяни з навколишніх сіл. Жадібно слухали вони виступи більшовиків. А коли поліцейський патруль і околодочний наглядач намагались розігнати людей, учасники мітингу закидали їх камінням.
26 грудня 1905 року з ініціативи більшовиків мітинг трудящих було проведено у костянтиноградському Народному домі. Промовці-більшовики, викриваючи боягузтво і підступність меншовиків, закликали до збройної боротьби проти царизму. Великий загін кінної жандармерії з повітовим справником намагався заарештувати промовців. Але учасники мітингу примусили карателів відступити.
Революційні виступи в місті не припинялися. 11 червня 1906 року на центральній площі, де зібралися не тільки місцеві робітники та селяни, але й жителі деяких сіл повіту, що прибули на базар, почали читати і коментувати газету. Поліцейський наглядач і кілька городових спробували заарештувати читців і розігнати натовп. Але народ відтіснив поліцейських. Наглядач кинувся тікати, шукаючи порятунку в поліцейському управлінні, де стояв у засідці загін кінних стражників. Один з учасників виступу звернувся до справника, який командував загоном, з вимогою покарати наглядача за те, що той дуже грубо поводився з людьми. Справник замість відповіді вихопив револьвер і застрелив робітника. З допомогою двох рот Севського полку була здобута «перемога» над беззбройними людьми, двох чоловік убито, кілька поранено. В похоронах жертв контрреволюції, що відбулися 12 червня 1906 року, взяло участь понад тисячу чоловік. Багато костянтиноградців проводжали своїх товаришів в останню путь з червоними стрічками. Після цих подій костянтиноградський справник доповідав прокуророві Полтавського окружного суду, що настрій у місті і навколишніх селах залишається дулю тривожним. 25 вересня 1906 року в залі Народного дому поширювались друковані тексти революційних пісень «Варшав’янки» і «Марсельєзи».
З ініціативи Полтавського комітету РСДРП у місті організовувались маївки. Особливо вдало було проведено маївку в 1907 році. В підпільній друкарні більшовики надрукували відозву до робітників та кілька прокламацій. 1 травня робітники міста поодинці й невеликими групами зійшлися в гай біля хутора купця Таранова (тепер тут розміщується господарство технікуму механізації сільського господарства). Розпочався мітинг, на якому виступали прибулі з Полтави більшовики. Вони говорили про необхідність активізувати революційні виступи, закликали сміливіше поєднувати боротьбу за поліпшення умов праці, встановлення 8-годинного робочого дня з політичною боротьбою. Заклик боротися з царизмом до повної перемоги був палко підхоплений всіма присутніми. Демонстранти розійшлися, впевнені в своїх силах, готові до нових боїв під революційним стягом. Поліція дізналася про організацію маївки тільки після її закінчення. Але згодом вона все ж натрапила на слід підпільної друкарні. Друкарню було розгромлено і заарештовано двох членів соціал-демократичної групи, а незабаром поліції вдалося схопити всіх членів організації. Була розгромлена також профспілка торговельних службовців.
Після поразки революції місцеві багатії нещадно мстилися трудящим за їхні революційні виступи. У зв’язку з скороченням виробництва підприємці звільняли з роботи насамперед найактивніших робітників.
Дуже тяжкими були ці роки і для трудящого селянства. Продавши за безцінь свої наділи куркулям, сотні селян покинули рідні місця і потяглися на заробітки, багато хто з них поїхав шукати кращої долі в Сибір.
Жорстоке економічне гноблення, темрява, цілковите політичне безправ’я — ці риси життя трудящих дореволюційної Росії були характерними і для трудівників Костянтинограда.
Навіть у зовнішньому вигляді міста досить виразно проявлялись соціальні контрасти. В центрі — особняки, з чудовими садами, обнесені високими парканами. Тут були будинки місцевих урядовців і духівництва. А на околицях — оселі робітників та сільської бідноти: глиняні хати, прогнилі бараки. Тут же тулилися і чорнороби-поденники, що прийшли до міста, шукаючи заробітку.
В російському парламенті, що був карикатурою на народне представництво, Костянтиноградський повіт репрезентували великі поміщики: Шейдеман — у третій Думі, Герценвіц і Гриневич — у четвертій.
Характерною була картина виборів у Костянтиноградському повіті до 4-ї Державної думи. Місто Костянтиноград з повітом мало обрати на губернський з’їзд свого виборщика. В день виборів — 29 вересня 1912 року — в Костянтиноград прибуло багато поліцейських, шпиків і зграї царських прислужників у рясах, які активно втручалися у вибори, допомагали фальсифікувати результати їх. Троє попів незмінно чергували біля входу до Народного дому, де відбувалися вибори, нав’язували бюлетені з прізвищем міського голови — чорносотенця П. Білого. Не обійшлося і без прямих підтасовок. Внаслідок таких махінацій виборщиком був проголошений багатій Білий.
Трудящим, по суті, не подавалась медична допомога. На весь повіт була одна лікарня, а тільки в місті проживало 8209 чоловік населення.
В Костянтинограді діяли 2 гімназії, учительська семінарія та кілька училищ, але для дітей трудящих ці заклади були недоступними. Наприкінці XIX століття 63,2 проц. населення міста було неписьменним2. У 1896 році по всьому Костянтиноградському повіту навчалося тільки З1,8 проц. дітей шкільного віку.
В січні 1900 року повітове земство відкрило в Костянтинограді безплатну ремісничу навчальну майстерню, яка мала готувати робітників, «що вміють доглядати за сільськогосподарськими машинами та знаряддями». В школі навчалося не більше як 60 чоловік з усього повіту.
Напередодні Великої Жовтневої соціалістичної революції в повіт надходило 500 примірників газет і журналів. Одержували їх переважно поміщики, попи, чиновники, купці, жандарми. До їх послуг були кінотеатр приватного підприємця з залом на 100 місць, бібліотека з книжковим фондом до 2 тис. примірників та клуб чиновників.
З захопленням зустріли трудящі міста звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання у Петрограді. Красномовним свідченням зростання впливу більшовиків у місті і повіті були вибори до Українських установчих зборів, що відбувались! наприкінці 1917 року. Всупереч шаленій наклепницькій діяльності дрібнобуржуазно-націоналістичних партій більшовики одержали тут абсолютну більшість голосівх.
13 січня 1918 року в Костянтинограді було встановлено Радянську владу. Загін петроградських та московських червоногвардійців, очолюваний П. В. Єгоровим, що в складі революційних військ під командуванням В. О. Антонова-Овсієнка наступав на Полтаву, роззброїв батальйон гайдамаків, зосереджений у місті. Політпрацівники загону допомогли також створити органи Радянської влади у Костянтинограді.
Трудящі міста, організовуючи управління підприємствами, налагоджували їх роботу. Вони всіляко підтримували заходи ревкому по організації продовольчої справи в повіті. 24 січня 1918 року Народне секретарство по продовольству надіслало деяким місцевим Радам робітничих і солдатських депутатів і ревкомам, в тому числі Костянтиноградському, телеграму, в якій пропонувалось вжити рішучих заходів для вилучення лишків хліба, відправки його губерніям, що голодують, а також в Петроград і на Південно-Західний фронт. Місцевим органам влади рекомендувалось спиратися на сільську бідноту і нещадно боротися проти куркульства, яке приховує хліб. «Ленін,— говорилося у телеграмі,— просить вжити іменем революції все, що необхідно зробити для врятування армії».
Трудівники міста палко відгукнулися на цей заклик.
Величезні зміни відбувалися в селах повіту. Керуючись ленінським декретом про землю, селяни організовано ділили між собою землю та інвентар поміщицьких маєтків, а подекуди починали відбирати і куркульські землі.
І коли з навалою німецьких військ на Україну постала загроза втратити те, що дала соціалістична революція, трудящі повіту, керовані комуністами, стали на захист Радянської влади. В повіті було створено кілька партизанських загонів. Особливо відзначилися в боях з окупантами та петлюрівцями загони під командуванням Я. 3. Покуса, М. Є. Козирєва, П. О. Зеленського.
Після визволення 20 січня 1919 року Костянтинограда від петлюрівських банд партизанські загони були об’єднані в окрему бригаду при Харківській групі військ. Ця бригада прославила свої прапори і в наступних боях проти білогвардійців та іноземних інтервентів.
Організацію революційного порядку в місті і в повіті на початку 1919 року здійснював Костянтиноградський військово-революційний комітет, очолюваний катеринославським слюсарем-комуністом С. С. Щучкою, у березні ревком передав свої повноваження виконкому повітової Ради.
Відновлення Радянської влади трудящі сприйняли з величезним ентузіазмом. 31 січня 1919 року селянський повітовий з’їзд, що відбувся у Костянтинограді, заслухавши доповідь військово-революційного комітету, визнав, що тільки влада Рад робітничих і селянських депутатів «відповідає сподіванням селянства». «Партія комуністів (більшовиків),— говорилося в резолюції з’їзду,— єдина, яка відкидає будь-яке угодовство з буржуазією, і цю партію селянство буде підтримувати до останньої краплі крові». Опорою революційних органів стала повітова партійна організація. У травні 1919 року, після перереєстрації, вона об’єднувала 49 комуністів. «Організація в губернському комітеті вважається однією з кращих за складом»,— повідомляла 12 червня газета «Известия» — орган Полтавського губвиконкому Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів та губкому КП(б)У. Комуністи Костянтинограда мали великий вплив не тільки на населення міста, але й на сільську бідноту повіту. Характеризуючи політичне становище в повіті, представник Костянтиноградської партійної організації доповідав на Полтавській губпартконференції наприкінці лютого 1919 року: «Наші бідняки тримаються тільки за партію комуністів, і це у всіх волостях Костянтиноградського повіту».
На час скликання повітової партійної конференції — 9 травня 1919 року — повітовий партійний комітет підтримував тісні зв’язки з 12 волосними та сільськими партійними осередками. Для боротьби проти куркульських банд в місті із комуністів і співчуваючих їм була створена бойова дружина, що налічувала 100 бійців.
Дійову допомогу Костянтиноградській партійній організації подали члени робітничих продовольчих загонів, що діяли в повіті. Крім організації заготівель хліба, вони брали участь у створенні і зміцненні комуністичних осередків та органів влади на місцях. У свою чергу комуністи Костянтинограда всіляко допомагали продзагонам у забезпеченні виконання продрозверстки. З повіту в Петроград було відправлено два ешелони хліба.
Активно допомагали комуністам міста в роботі серед населення комсомольці. Членами першого комсомольського осередку, організованого при місцевій друкарні, були Олександр Приходько, Іван Литовченко, Семен Кузнецов, Іван Шандоров та інші. До складу осередку входили також юнаки і дівчата, що працювали на інших підприємствах міста.
Всі заходи по налагодженню господарського життя в місті та повіті доводилося здійснювати в надзвичайно напруженій обстановці, не випускаючи з рук зброї,— у повіті не припинялися куркульські заколоти. Влітку 1919 року, коли особливо загрозливим стало становище на Південному фронті, партійні організації розгортали роботу по мобілізації трудящих на відсіч ворогові. На боротьбу проти дені-кінців вирушали загони добровольців.
Характерні протоколи зборів і засідань партійних та радянських організацій тих днів. «Стоячи на варті соціалістичної революції,— записано в рішенні виконавчого комітету Костянтиноградської повітової Ради,— в цю грізну для пролетаріату годину, коли всесвітня буржуазія, користуючись зрадницькими виступами Григор’ева та економічною розрухою всередині країни, накинулась на Радянські республіки з усіх сторін, Костянтиноградський виконком, вважаючи життєвою потребою пролетаріату якнайшвидше визволення Донецького басейну від білогвардійських банд Денікіна, посилає для зміцнення Червоного Донецького фронту 8 товаришів, кращих працівників, за вказівкою повітового комітету партії».
9 червня загальні збори Костянтиноградської спілки робітничо-селянської молоді одностайно вирішили мобілізувати всіх членів спілки і направити їх на боротьбу проти білогвардійських банд. Збори звернулися до всіх спілок молоді Полтавщини із закликом наслідувати приклад костянтиноградців. 17 червня 1919 року газета «Коммунист» — орган Центрального та Харківського комітетів КП(б)У — відзначала, що на боротьбу проти білогвардійців Костянтиноградський комітет відправив більшу частину членів партії, а комсомольська організація відрядила на фронт 30 проц. комсомольців.
На початку липня на території Костянтиноградського повіту точилися важкі кровопролитні бої — добірні сили «добрармії» наступали звідси на Полтаву. 4 липня, після бою з денікінцями, радянські частини залишили Костянтиноградх.
Тоді ж Реввійськрада групи військ Полтавського напряму направила в рейд по ворожих тилах полк Червоного козацтва на чолі з В. М. Примаковим. На світанку 18 липня дві сотні червоного козацтва на чолі з П. П. Григор’євим захопили станцію Кегичівку і рушили на Костянтиноград. Денікінці відступили з міста. Але під натиском переважаючих сил ворога радянські війська змушені були відступити.
Після загарбання території повіту денікінцями чимало костянтиноградців пішли в партизанські загони.
Для керівництва повстанською боротьбою в тилу ворога Полтавський губернський підпільний партійний комітет направив у місто трьох комуністів. З їх участю в Костянтинограді було створено підпільний ревком, що підтримував тісні зв’язки з партизанськими загонами, якими командував Я. 3. Покус.