Мурафа, Краснокутський район, Харківська область
Мурафа — село, центр Мурафської сільської Ради, якій підпорядковані населені пункти Володимирівка, Лісне, Мирне, Оленівське, Пильнянка, Сорокове. Розташоване на правому березі р. Мерчика, за 15 км від районного центру і за 85 км від Харкова. Найближча залізнична станція — Водяна на залізниці Харків — Полтава. Населення — 5288 чоловік.
Поблизу села по шляху до станції Водяна до наших днів збереглося кілька могил — курганів. Розкопки їх, проведені у 1955 році, свідчать про те, що це поховання стародавніх слов’ян. Археологи вважають, що знайдена тут зброя (меч, наконечник списа), яка зберігається у шкільному музеї, належала воїнам часів Київської Русі.
Мурафа виникла в середині XVII століття. В одному з своїх Указів за 1637 рік цар Михайло Федорович у зв’язку з нападами татар на південні землі Російської держави наказував спорудити на Муравському шляху, яким звичайно пересувались татари, остроги і фортеці. Невдовзі виник і острог Мурафа. В описі міст Білгородської смуги 1668 року вказується, що в Мурафі побудовано острог, в якому було 2 проїзні та 5 глухих башт, викопано рів шириною 2 сажні та заповнений водою. Мурафський острог постійно охороняли 12 станичників, 6 пушкарів і 850 черкас.
У 1655—1658 роках було створено Охтирський козачий полк, до складу якого увійшла і Мурафа як військове сотенне місто. Незабаром, у 1676 році, сюди прибули ще 260 сімей з Уманського полку (на Київщині) на чолі з полковником М. К. Сененком, відомим також на прізвище Уманець. Переселенці збудували нові укріплення, обгородили поселення дерев’яною стіною і ровом, по краю якого насипали земляний вал.
Мурафа, як і інші поселення Слобожанщини, в XVII—XVIII століттях зазнавала частих нападів татар. Внаслідок татарського нападу у 1679 році вона була пограбована і зруйнована. Понад 30 чоловік татари забрали в полон. У 1709 році, відступаючи під натиском російських військ, пограбували і спалили село шведські інтервенти.
У 1712 році слобода з хуторами була жалована царем Петром І білоцерковському полковнику Танському. Серед чоловічого населення Мурафи у 1732 році було 469 військових козаків, 410 підданих полковника Танського. Були тут піддані і других власників із козацької старшини. Всього населення чоловічої і жіночої статі було понад 2200 чол. Нові поселенці всіляко кривдили місцевих обивателів. Часто Танський з юрбою своїх підданих грабував жителів Мурафи, палив їхні хати.
Населення Мурафи, крім військової служби, займалося хліборобством, а також бджільництвом. Але через поступове закріпачення селян кількість селян-пасічників у XVIII столітті значно зменшилась. Бджільництво ставало доступним лише для поміщиків і заможних селян. Розвинутий був чумацький і гончарний промисли, існували кахельні майстерні. Селяни-ремісники виготовляли різноманітний посуд, а також різні види кахлів — гладкий білий, різноколірний, художньо оздоблений. У XVIII столітті в Мурафі щороку відбувалось три ярмарки.
У другій половині XVIII століття, коли в країні посилився кріпосницький гніт, тяжчим стало життя більшості населення Мурафи. Представники козацької старшини, які після ліквідації козацького полкового управління на Слобожанщині у 1765 році були формально зрівняні у правах з російським дворянством, перетворювалися у великих землевласників, а селян і рядових козаків обертали в своїх кріпаків. Селяни Мурафи, віднесені до категорії державних, також перебували в тяжкому становищі, яке мало відрізнялось від кріпацького. За користування землею вони сплачували оброк і подушне, відбували рекрутські та інші повинності.
Наприкінці XVIII століття Мурафа була великим селом, яке іноді називали навіть містом. За даними на 1773 рік, тут проживало понад 3 тис. чол.: представників привілейованих верств (військові, військові у відставці, колишня козацька старшина, особи духовного звання, іноземці) налічувалось понад 300 чол., військових обивателів — близько 1700, черкас — понад 1000 чоловік.
Під час проведення реформи 1861 року селяни Мурафи одержали земельні наділи в середньому по дві з чвертю десятини на душу чоловічої статі. Багато селян бідувало, не мало змоги обробляти свої наділи, і тому незабаром близько третини селянських земель опинилося в руках великих землевласників і куркулів. Сім’я капіталіста-мільйонера Харитоненка закупила навколо Мурафи більше землі і угідь, ніж їх мали 750 середняцьких і бідняцьких сімей. Сотні розорених селян змушені були найматись на роботу в поміщицьку економію Харитоненка, куркульські господарства або йти в Харків на фабрики і заводи. Шукаючи кращої долі, чимало їх переселилось до Сибіру. Чисельність населення в Мурафі порівняно з кінцем XVIII століття дещо зменшилася: в 1864 році тут було 418 дворів і 2859 жителів.
Після скасування кріпосного права відбулись деякі зміни в напрямі сільськогосподарського виробництва, поширились капіталістичні методи господарювання. В поміщицьких господарствах і в частині селянських почали більше займатись тваринництвом, відгодовуючи худобу для продажу на м’ясо. Розвиток цукроваріння зумовив збільшення посівів цукрових буряків. У 1884 році в Мурафі поміщик Хари-тоненко збудував цукровий завод. Експлуатація селян на бурякових плантаціях і робітників на цукрових заводах давала поміщикові великі прибутки. Він скуповував землі, будував розкішні палаци і парки. У 1884 році поблизу Мурафи на площі 55 га посадили Наталіївський парк. За проектом відомого архітектора академіка О. В. Щусєва на території парку збудовано кілька споруд, у т. ч. в’їзну браму і церкву, які є визначними пам’ятками архітектури.
Експлуатація жителів була надзвичайно жорстокою. Денний заробіток сезонного робітника на початку XX ст. становив 15—20 коп. Найбільш кваліфікований робітник машиніст парового двигуна на цукровому заводі одержував не більше 50 коп. на день. Селяни Мурафи вели постійну боротьбу за землю, проти поміщицько-куркульської експлуатації. Боротьба, за землю набрала особливої гостроти і розмаху в 1902 році та в період революції 1905—1907 років. Значний вплив на селян Мурафи справило повстання в Чорноморському флоті на броненосці «Потьомкін». Активну участь у ньому брав матрос Я. М. Пушкар, уродженець Мурафи, який після поразки повстання був засуджений до тюремного ув’язнення і хворим повернувся в рідне село лише в 1911 році.
В аграрний рух періоду революції 1905—1907 рр. включились сотні жителів Мурафи. Однією з форм боротьби проти експлуатації були систематичні масові потрави посівів, випаси худоби в Наталіївському лісі. Незважаючи на переслідування з боку властей, близько 100 мурафських жителів організували потрави на початку червня 1906 року. Чотирьох з них, найбільш активних, заарештували.
Значною подією того часу був спільний виступ селян Мурафи і сусідніх сіл проти поміщика Харитоненка 20 липня 1906 року. Понад 500 чол. зібрались біля будинку управителя і зажадали від адміністрації економії повернути худобу, захоплену за потраву, і вивести з села військовий загін. У разі відхилення цих вимог селяни погрожували розгромити маєток і вигнати з села драгунів. Під час сутички з військами солдати вбили одного і поранили кількох селян.
У роки реакції, що настала після поразки революції 1905—1907 рр., становище основної маси жителів Мурафи ще більше погіршало, посилився процес класового розшарування. Столипінською реформою руйнувалося общинне користування землею. Кожному селянинові пропонувалося одержати наділ в особисту власність і надавалось право вийти на хутір чи відруб або продати свій наділ. Цим законом насамперед скористалися куркулі. В Мурафі третину найкращих земель скупили куркулі-відрубники, які утворили хутори Бідило і Кусторівку. Так, сільський багатій Келеберда збільшив свої земельні володіння до 80 десятин лише орної землі. Куркулі Бідило та Тимченко мали по 50 десятин орної землі та лісу.
Більшість селян не могли як слід обробляти землю, бо не мали ні тягла, ні інвентаря.
В Мурафі на п’ять бідняцьких дворів припадали один кінь, пара волів, один плуг та дві дерев’яні борони. У найкращі за врожайністю роки біднота одержувала з десятини не більше як 25—30 пудів хліба.
Перша світова імперіалістична війна призвела до дальшого занепаду селянських господарств. Значна частина трудівників втратила свої клаптики-наділи. Скоротилися посівні площі. Велике обурення селян викликали масові реквізиції коней, великої рогатої худоби, возів, упряжі і продовольства для воєнних потреб. У ці роки в селі загострилася класова боротьба. Виступаючи проти поміщиків і куркулів, селяни палили і розоряли хазяйські маєтки, виганяли свою худобу пастись на луки, що належали Харитоненку та куркулям, відмовлялись платити податки. Через земляків, що працювали на заводах в містах, надходила в Мурафу революційна література, в т. ч. більшовицька газета «Правда». Селянство дедалі більше проймалося свідомістю, що тільки в союзі з робітничим класом і під проводом партії більшовиків можна здобути перемогу.
Небачені перспективи розвитку села відкрила Велика Жовтнева соціалістична революція. На початку 1918 року в Мурафі владу взяли в свої руки трудящі. В результаті здійснення ленінського Декрету основна маса жителів, що тяжко страждала від малоземелля і куркульської кабали, одержала довгоочікувану землю. Націоналізація землі і інші заходи Радянської влади створили необхідні умови для переходу трудящого селянства до колективного ведення господарства.
Окупація України австро-німецькими військами затримала розгортання радянського будівництва на селі. Трудящі різними засобами чинили опір загарбникам. Боротьбу односельчан за відновлення Радянської влади організував житель Мурафи більшовик Т. Ю. Бідило. Він писав листівки, в яких кликав селян до нещадної відсічі ворогу. Листівки поширювалися не лише в Мурафі, а й у навколишніх селах. Після визволення від німецьких окупантів та військ буржуазних націоналістів у Мурафі 9 січня 1919 року було створено Раду робітничих і селянських депутатів у складі 27 чол. Виконавчий комітет Ради взяв на облік землі, підприємства, мобілізував трудящих на відсіч внутрішньої контрреволюції та інтервенції імперіалістичних держав.
Боротьбою трудящих Мурафи проти денікінців у 1919 році керував нелегальний військово-революційний комітет, у складі якого були Т. Бідило, А. Довгополюк і Г. Олійник. Як тільки Червона Армія вигнала з села білогвардійців, 6 грудня 1919 року Мурафський ревком проголосив встановлення Радянської влади на звільненій від денікінців території Богодухівщини, а себе — Тимчасовим районним військово-революційним комітетом. Тимчасовий районний ревком зробив перші кроки по відновленню і зміцненню Радянської влади у Богодухівському повіті: усі заводи і економії було передано у руки місцевих ревкомів, заводами стали керувати робітничі комітети. Ревком оголосив рішучу боротьбу контрреволюції і спекуляції. Найбільша увага приділялась організації загонів червоного козацтва, такі загони було створено у багатьох селах повіту. Після визволення м. Богодухова від денікінців і створення Богодухівського повітового революційного комітету 11 грудня 1919 року Мурафський Тимчасовий революційний комітет склав свої повноваження г.
Близько 100 жителів Мурафи добровільно пішли до лав Червоної Армії. З добровольців були сформовані червоні загони. Багато селян Мурафи стали активними борцями за Радянську владу. Серед них — І. І. Пушкар, П. М. В’юник, М. М. Котелевський, В. С. Малько, Є. А. Юхно, П. С. Пушкар, А. Л. Тубелець. Т. Ю. Бідило у 1919—1920 рр. був командиром батальйону 6-го Богодухівського радянського полку. Під час наступу денікінців його залишили в тилу для керівництва партизанською боротьбою. Партизанський загін, на чолі якого став Т. Ю. Бідило, провів багато сміливих бойових операцій, подавав важливі розвідувальні відомості військам Червоної Армії. Після закінчення громадянської війни Т. Ю. Бідило деякий час працював у Мурафській сільській Раді, а з 1922 року — в м. Богодухові. Відданого борця за Радянську владу ненавиділи і боялися куркулі та їх петлюрівська агентура. У 1922 році колишній петлюрівець пострілом у вікно на смерть поранив Т. Ю. Бідила. Поховано його в центрі Мурафи. Іменем Бідила названо одну з площ Богодухова.
Нові складні завдання постали перед трудящим селянством, коли країна приступила до мирної праці. В Мурафі почали відбудовувати розорене війною господарство. Керівну роль в житті села відігравав комуністичний осередок, створений 6 серпня 1920 року.
Наприкінці 1920 року в Мурафі утворено комсомольський осередок. Під керівництвом партійного осередку, при активній участі комсомольської організації та КНС у селі провадилась робота по відбудові сільського господарства і піднесенню культури населення.
Сільська Рада здійснила розподіл значної частини землі, якою раніше володіли поміщик Харитоненко та куркулі. Не залишилося жодного бідняцького двору, який би не одержав землі.
Значну допомогу селянам у розвитку їх господарства надавала Радянська держава. Бідняцькі господарства звільнялися від податку, їм надавалась можливість брати в кредит сільськогосподарські знаряддя. 1923 року у Мурафі організовано кредитне товариство, що також сприяло зміцненню господарств трудящих. Того ж року в селі було засновано сільськогосподарську артіль ім. Мануїльського, що об’єднувала 144 чол. У 1924 році артіль обробляла 80 десятин землі, мала 11 коней, 2 воли і 10 корів. Це були перші кроки у виробничому кооперуванні селянських господарств Мурафи.
У січні 1920 року у колишньому маєтку поміщика Харитоненка організовано радгосп «Наталівка». Крім орної землі, радгосп мав 206 десятин луків, 83 десятини саду. Досвідом і послугами культурного господарства користувалися селяни. У 1921 році було організоване Наталівське лісництво, за яким закріплено близько 5 тис. десятин лісу. Це лісництво існує і тепер.
З відбудовою і розвитком господарства в Мурафі розширювалася і торгівля. В постачанні села різними товарами вирішальне значення мала сільська споживча кооперація, що поступово витісняла приватну торгівлю.
Широко розгорнулося в селі культурне будівництво. Особлива увага приділялась ліквідації неписьменності та розвиткові радянської школи як основного вогнища освіти народних мас. До Жовтневої революції в Мурафі працювала двокласна школа, більшість дорослого населення була неписьменною, значна частина дітей не навчалась в школі. Після перемоги Радянської влади сотні людей в гуртках лікнепу вчились читати і писати. Налагоджувалось також шкільне навчання. На початку 1922 року в семирічній трудовій школі Мурафи працювало 10 учителів, вчилось понад 200 дітей. Восени 1922 року при Мурафському цукрозаводі було відкрито ще одну семикласну трудову школу, якій присвоїли ім’я В. І. Леніна. З нагоди такої події 11 листопада 1922 року робітники заводу надіслали вождю телеграму: «В день урочистого відкриття заводської семигрупової трудової школи імені Володимира Ілліча Леніна трудящі Мурафського цукрового заводу вітають дорогого Ілліча, який з новими силами стає до напруженої роботи державного будівництва». В селі існувала невеличка бібліотека, хата-читальня, діяла амбулаторія, в ній працювали фельдшер і акушерка. Зрозуміло, що цих освітніх та медичних закладів було недостатньо для села, в якому тоді проживало понад 10 тис. чоловік.
Докорінні зміни в розвитку Мурафи пов’язані з соціалістичною перебудовою дрібного селянського господарства. Велике значення для колективізації селянських господарств мали організовані навесні 1928 року два машинно-тракторних товариства: «Червоний плуг» (з площею землі 106 га) і «Шлях до культури села» (114 га землі). Ці товариства мали трактори та інші машини, держава подавала їм допомогу кредитами, насінням тощо. Організація цих товариств сприяла переходу бідняків і середняків на шлях спільного обробітку землі. У 1929 році в Мурафі засновано кілька невеликих ТСОЗів, які незабаром об’єдналися у чотири артілі — «Комунар», «Червоний колос», «Червоний плуг» і «Червона зірка».
Активними організаторами і керівниками колгоспів були сільські комуністи — Т. В. Савченко, брати О. О. і В. О. Марченки, П. В. Кондратенко, безпартійні активісти В. К. Решетник, В. М. Грищенко та багато інших.
Куркулі всіляко намагалися перешкодити справі колективізації. У 1929 році вони вчинили більше десяти терористичних актів. Від руки злочинців загинув колгоспний активіст П. І. Грищенко. Деякий час на території Мурафи діяла куркульська банда Івахненка. Бандити вбили селянина Т. М. Решетника, уповноваженого міліції Воробйова. Селяни зламали опір куркульства. Вони конфіскували на користь колгоспів куркульську худобу і сільськогосподарський реманент, а куркулів виселили. З допомогою жителів села органами Радянської держави було знешкоджено банду Івахненка.
Колективізація селянських господарств у Мурафі завершилася навесні 1932 року. Рік у рік міцніли колгоспи, розвивалося їх господарство.
Значних успіхів у розвитку виробництва сільськогосподарських продуктів добився колгосп «Червона зірка». Протягом ряду передвоєнних років ця артіль вирощувала на своїх ланах в середньому по 19 цнт зернових з га. Вона була учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939 року в Москві. Персональними учасниками ВСГВ були голова колгоспу Я. І. Ковальов, колгоспники Л. Грищенко, П. Цовма та інші. У 1940 році врожай зернових становив 24,5 цнт з га, колгоспники одержали на трудодень но 5 кг зерна, 1 кг картоплі, овочі. Того ж року артіль «Червона зірка» на ВСГВ демонструвала свої досягнення у тваринництві, рільництві. За високі показники врожайності уряд нагородив колгосп орденом «Знак пошани», Головний виставочний комітет — дипломом першого ступеня ВСГВ, легковим автомобілем і грошовою премією
Піднесення економіки колгоспів сприяло підвищенню матеріального добробуту колгоспників, розвиткові культури на селі, зокрема народної освіти. У 1928 році в Мурафській семирічній школі навчалось 650 учнів, щороку її закінчувало понад 70 юнаків і дівчат. З 1929 року в селі відкрито неповну середню школу колгоспної молоді. Через 5 років на базі двох неповних середніх шкіл було утворено десятирічку, в якій працювало 32 вчителі. Навчалось в цій школі близько 900 учнів. Багато випускників її пішли вчитись в інститути та університети. Діти робітників та колгоспників Мурафи ставали вчителями, лікарями, агрономами, інженерами. За заслуги у вихованні підростаючого покоління та багаторічну педагогічну діяльність завідуючій Мурафською початковою школою № 2 О. В. Варченко уряд присвоїв звання заслуженої вчительки школи УРСР.
У селі зросли кадри нової інтелігенції. Так, життя і робота К. Г. Дворник — яскравий приклад того, як з темної селянки дореволюційних часів виріс в нашій країні вихований партією Леніна радянський державний діяч. Сумне дитинство було у Катерини Гнатівни, рано помер батько, і злидні примусили 10-річну дівчинку піти в найми. Великий Жовтень приніс їй справжнє, світле життя. Вона здобула педагогічну освіту, працювала на різній громадській роботі, виявила себе прекрасним організатором жінок. Працюючи завідуючим відділом народної освіти К. Г. Дворник багато турботи приділяла вихованню дітей. У 1937 році її прийнято до лав ВКП(б). Жителі Мурафи обрали К. Г. Дворник своїм депутатом до Верховної Ради УРСР.
Мирна праця, що несла щастя і добробут радянським людям, була порушена нападом на нашу країну фашистської Німеччини. Трудящі Мурафи, як і мільйони радянських людей, взялися за зброю, щоб захищати рідну країну. Жителі Мурафи як на фронті, так і на окупованій ворогом території мужньо боролися проти фашистських загарбників.
Велику мужність і героїзм виявив у роки Великої Вітчизняної війни уродженець Мурафи комуніст Спартак (Петро) Оксентійович Желєзний. До війни він учився у ФЗУ, працював ковалем на Новоіванівському цукровому заводі, потім секретарем заводського комітету партії. 10 грудня 1941 року комісар дивізійної розвідки С. О. Желєзний з групою бійців брав участь в нічному бою у районі села Княгинівки на Донбасі. Мужньо билися розвідники, але сили були нерівні. Все ближче підступали вороги, все менше лишалося людей. Герої-розвідники воліли краще вмерти, ніж потрапити у полон. Вони поховані у шахтарському місті Красний Луч. С. О. Железному посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Його ім’ям названо одну з вулиць Коломака, де він жив з сім’єю до війни.
В запеклих боях на фронтах Вітчизняної війни відзначився також уродженець Мурафи К. С. Діброва. За мужність та відвагу, виявлені при висадці десанту в Новоросійському порту у вересні 1944 року, він був нагороджений орденом Червоного Прапора. У тому ж році К. С. Діброві присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Тепер колишній фронтовик працює начальником цеху рибозаводу в м. Адлерц . Славний бойовий шлях, пройшов О. О. Ничипоренко. До війни був він завідуючим мурафським клубом і очолював партійну організацію колгоспу «Червона зірка». В боях проти німецько-фашистських загарбників під Харковом і Лозовою Олександр Ничипоренко з групою бійців і командирів потрапив у оточення, але вийшов з нього. Згодом він став командиром партизанського полку, який вів бої проти фашистів у Житомирській, Ровенській, Львівській, Станіславській областях та на Закарпатті.
Великих страждань зазнало населення Мурафи в роки тимчасової окупації. Фашисти розстріляли К. М. Цовму за те, що він зберігав акт на вічне користування землею колгоспу «Червоний плуг», заказували 12 колгоспників, насильно вивезли на каторгу в Німеччину 481 чоловіка. Гітлерівські загарбники завдали селу величезної шкоди. Вони зруйнували цукровий завод, електростанції в колгоспах і на Володимирському лісокомбінаті, пограбували артільні господарства, спалили 128 і зруйнували 113 будинків колгоспників та 126 інших будівель, забрали 380 голів рогатої худоби, понад 500 свиней та близько 7 тис. штук птиці.
10 серпня 1943 року Мурафа була визволена від фашистських загарбників. Ще в роки війни трудівники села під керівництвом партійної організації почали відбудовувати господарство.
Всі колгоспи села відновили свою діяльність до літа 1944 року. їх посівна площа становила 80 проц. довоєнної. Того ж року почали працювати цукровий завод, лісокомбінат, середня школа. У 1949 році машинно-тракторна станція і артілі Мурафи одержали від держави тракторів і сільськогосподарських машин значно більше, ніж вони мали у довоєнному 1940 році. З метою ефективнішої експлуатації наявної сільськогосподарської техніки, кращого використання земель, зменшення витрат на управління та ін. постала потреба укрупнити колгоспи. В зв’язку з цим у 1950 році артілі «Червоний колос» і «Комунар» об’єднались; укрупненому колгоспові дали назву «Промінь».
В післявоєнні роки в колгоспах зроблені важливі кроки в напрямі спеціалізації господарства. Значну увагу, зокрема, приділено розширенню посівів цукрових буряків. Якщо в 1948 році цукровими буряками тут засівалось 880 га, то в 1958 під цією культурою було зайнято 1785 га. Це стало можливим внаслідок кращої озброєності господарств спеціальною технікою, завдяки якій процеси обробітку цукрових буряків, за винятком проривки, вдалося механізувати. У 1958 році колгоспники Мурафи з кожного гектара плантацій в середньому одержали по 240—250 цнт коренів.
1960 року зроблено нові кроки до укрупнення колгоспів. Сільгоспартілі «Червоний плуг» і «Промінь» об’єднались в одне господарство — артіль ім. Горького. Колгоспи ім. Чапаева і «Червона зірка» також об’єднались. Укрупненій артілі присвоєно ім’я Артема. Тепер у Мурафі два колгоспи: ім. Артема та ім. Горького.
Сільгоспартіль ім. Артема має 2848 га сільськогосподарських угідь, з них 2361 орної землі, 227 сіножатей, 225 га випасів, 25,5 га лісу і чагарників, 4,9 га ставків. В машинному парку її — 14 тракторів, 15 різних комбайнів, 9 автомашин та багато іншої сільськогосподарської техніки. В артілі непогані господарські приміщення. За роки семирічки тут збудовано п’ять тваринницьких ферм, дві електростанції, механічний млин, олійницю, пилораму. Крім виробничих приміщень, колгосп спорудив два клуби із залами на 600 місць, дитячі ясла. Неподільний фонд артілі становить понад 460 тис. карбованців.
У Мурафі виросли чудові майстри сільського господарства, які вміло використовують досягнення сільськогосподарської науки і техніки. Кращим механізатором артілі ім. Артема є М. В. Стороженко. Він понад 15 років очолює тракторну бригаду. За досягнуті ним високі виробничі показники Радянська держава загородила М. В. Стороженка орденом Леніна.
Колгосп ім. Горького також велике господарство, що посідає одне з перших місць у районі. За ним закріплено 3684 га сільськогосподарських угідь, з них орної землі — 3323 га, сіножатей — 78 га, випасів та вигонів — 213 га, саду — 45 га. Під ставками і водоймищами — понад 20 га. Артіль має 28 тракторів, 20 різних комбайнів, 14 вантажних автомашин та багато іншої сільськогосподарської техніки. Тут працює три електростанції загальною потужністю 136 квт. Поблизу колгоспного ставка в 1959 році споруджено цегельний завод, який щороку виробляє 800 тис. штук цегли. Завдяки цьому в колгоспі за останні роки збудовано ряд добротних господарських приміщень, зокрема 4 корівники, свинарник, телятник, широкогабаритний пташник на 10 тис. голів птиці, зерносховище, зернопереробний цех, ремонтну майстерню, водонапірну башту та інші споруди. З 1963 року господарство спеціалізується на відгодівлі великої рогатої худоби. З року в рік в колгоспі підвищується врожайність зернових і бобових культур — у 1966 році вона зросла до 26 цнт з га проти 20,6 цнт у 1961 році. Валовий доход артілі в 1965 році становив 1176 тис. карбованців.
Багато трудівників колгоспу ім. Горького відзначились своєю сумлінною працею, стали досвідченими майстрами колгоспного виробництва. Серед них — Я. С. Сургай, який уже понад десять років очолює укрупнену артіль ім. Горького. Раніше він завідував відділом Краснокутського районного комітету КП України. Я. С. Сургай приїхав у Мурафу в числі тридцятитисячників, був обраний головою одного з відстаючих колгоспів села і виявив себе добрим організатором і вихователем. Він нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора. За видатні досягнення у збільшенні надоїв молока кращій доярці колгоспу М. І. Кручак присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Орденом Леніна нагороджений агроном І. І. Ярмистий, орденом Трудового Червоного Прапора — бригадир І. 3. Білаш, доярка комуністка М. Б. Грищенко, яка близько 15 років працює в артілі.
Великою пошаною користується Я. Г. Павлюк, який ось уже більше тридцяти років очолює тракторну бригаду.
Значне місце в господарстві, Мурафи займає радгосп цукрокомбінату, Оленівський відділок якого розташований на території Мурафської сільської Ради. Загальна площа земельних угідь у відділку — 365,5 га, в т. ч. орної — 206 га.
Наявність на території села цукрового заводу в значній мірі впливає не тільки на галузеву спеціалізацію сільського господарства — вирощування на значних площах цукрових буряків, розвиток тваринництва, а також і на трудову зайнятість населення. Понад 500 жителів Мурафи працюють на цукровому заводі постійно або сезонно. У колективі підприємства заслуженою пошаною користуються ветерани виробництва батарейник Я. М. Кондратенко, який працює на підприємстві близько 50 років, старший механік В. С. Шевцов — член КПРС з 1919 року Н. С. Дерев’янко та інші. За успішне виконання семирічного плану по виробництву цукру уряд нагородив орденом Трудового Червоного прапора О. І. Подольського, орденом «Знак Пошани» Д. К. Грищенко, О. І. Зятько.
Механізованим підприємством є Мурафський лісокомбінат. Він оснащений двома електроустановками, має слюсарний і механічний, цехи. На деревообробному заводі обладнано поточну лінію з автоматичною обробкою деталей. Працівники комбінату живуть у нових будинках робітничого селища. Великим підприємством є Му-рафська автоколона Краснокутської автобази, яка має понад 100 вантажних автомобілів.
Невпинно зростає матеріальний добробут трудящих села Мурафи: люди краще харчуються, одягаються, покращуються житлові умови, повніше задовольняються їхні культурні запити. Одним з яскравих показників підвищення життєвого рівня трудящих є зростання продажу товарів магазинами Мурафського споживчого товариства. У 1965 році різних товарів було продано на 1850 тис. крб. Рік у рік зростають трудові заощадження населення. У мурафських ощадкасах понад дві тисячі вкладників, їх грошові вклади перевищують 500 тис. карбованців.
В індивідуальному користуванні громадян Мурафи — 16 легкових автомобілів, понад 60 мотоциклів і майже 3 тис. велосипедів. У селі розгорнуто індивідуальне житлове будівництво. Щороку новосілля справляють 80 сімей робітників і колгоспників. За роки семирічки виросли робітничі селища цукрового заводу і Оленівського відділку радгоспу.
У побут жителів Мурафи міцно увійшла електрика. Працює сім невеликих електроустановок, провадяться підготовчі роботи для одержання струму від державної електросітки.
Багато зроблено в Мурафі для охорони здоров’я людей. В селі є лікарня на 20 ліжок, пологовий будинок, 9 медичних пунктів і амбулаторій, аптека та 9 аптечних пунктів. Обслуговують населення понад 30 кваліфікованих медичних працівників.
На території Мурафської сільської Ради, в чудовій місцевості функціонує санаторій для лікування хворих на туберкульоз, дитячий санаторій «Мурафа».
За роки Радянської влади в Мурафі, як і в усій нашій країні, відбулась справжня культурна революція, багато зроблено для розвитку народної освіти, культури. У 1966 році збудовано нову двоповерхову школу, в якій є 12 добре обладнаних учбових кабінетів.
Понад 700 громадян здобули середню освіту у місцевій школі. Багато випускників школи навчаються у вищих учбових закладах або вже їх закінчили і працюють інженерами, лікарями, вчителями, агрономами, партійними працівниками тощо. В середній школі працює 10 вчителів — колишніх її випускників. За сумлінну працю вчителі І. П. Богуславський, П. Т. Тимченко і М. М. Мальцев у 1964 році удостоєні звання «Відмінник народної освіти». Діти колгоспників — М. М. Котелевський та М. Д. Горбань — закінчили Харківський університет ім. Горького, тепер працюють науковими співробітниками. З 1963 року випускники Мурафської школи разом з атестатами про середню освіту одержують і свідоцтво про набуття спеціальності: юнаки — механізаторів, дівчата — рахівників-обліковців.
При школі кілька років працює учнівська виробнича бригада, де молодь має можливість безпосередньо пов’язати навчання з виробничою практикою. В складі бригади понад 70 старшокласників. Незважаючи на посушливе літо 1963 року, учнівська бригада з площі 15 га одержала по 46,7 цнт зерна кукурудзи з кожного гектара.
Велику роль в культурному житті села відіграють -сільські клуби, бібліотеки, група товариства «Знання».
В середньому щороку члени товариства «Знання» читають трудівникам майже 400 лекцій і доповідей. Із змістовними цікавими лекціями на різноманітні теми систематично виступають голова колгоспу ім. Артема Б. Б. Воробйов, вчителі М. І. Тимченко, Ф. Д. Підбуцький та інші. Велика увага приділяється вихованню трудящих села в дусі наукового матеріалістичного світогляду. Тут працює школа пропагандистів-атеїстів, які своїми лекціями та індивідуальною роботою з віруючими допомагають їм звільнитись від релігійних пережитків.
У Мурафі — 7 клубів з залами для глядачів на 2600 місць, з них чотири колгоспні і три профспілкові. В клубах шість стаціонарних кіноустановок, демонструються кінофільми, провадяться вечори відпочинку, лекції, бесіди тощо. При клубах працюють драматичні, хорові та шахово-шашковий гуртки. Великою популярністю серед жителів Мурафи і навколишніх сіл користуються концерти гуртків художньої самодіяльності. До послуг трудящих села 10 бібліотек із загальним фондом 34 тис. книжок. Вони обслуговують понад три тисячі читачів.
З Мурафи родом популярний український радянський кобзар, народний артист УРСР І. Й. Кучугура-Кучеренко (1878—1943).
Широко користуються трудівники села книгами, газетами, журналами, радіо, телебаченням. Листоноші розносять жителям Мурафи близько 2547 примірників газет, 1687 примірників журналів; у будинках встановлено 2560 радіоточок, 736 сімей мають власні радіоприймачі, понад 50 сімей — телевізори.
У повсякденній боротьбі за дальший розвиток господарства, культури і поліпшення побуту населення керівну роль відіграють партійні організації. У Мурафі — дев’ять партійних організацій, є три комсомольські організації. Своєю сумлінною працею, постійною турботою про життєві інтереси трудящих села і соціалістичної Батьківщини комуністи здобули довір’я і повагу своїх односельчан.
І. П. ГОРБАТЕНКО, М. М. МАЛЬЦЕВ