Куп’янськ, Куп’янський район, Харківська область
Куп’янськ — місто обласного підпорядкування, центр Куп’янського району. Розташований на річці Осколі — притоці Сіверського Дінця — при впадінні в неї невеликої річки Куп’янки. Від Харкова Куп’янськ віддалений на 116 км. Вузол залізничних та автомобільних шляхів. Населення 37 266 чоловік.
В околицях Куп’янська виявлено стоянку періоду неоліту (V—IV тисячоліття до н. е. ), розкопано 4 кургана з похованням періоду бронзи (катакомбна та зрубна культура) II тисячоліття до н. е. Знайдено монету візантійського імператора Михайла VIII (IX ст. н. е.)3 та арабську монету 778 року.
Куп’янськ виник у другій половині XVII ст., коли відбувалося інтенсивне заселення Слобідської України.
У документах відзначено, що «Купенка» осажена, тобто заселена першими поселенцями, в 1655 р. У 1662 р. тут уже побудували церкву. В описі ряду населених пунктів, складеному в 1683 р., згадується про Купецький, як одну з новозбудованих черкаських (тобто українських) слобід. У царській грамоті на ім’я полковника Григорія Донця, в якій говорилося про перехід поселення у відання Ізюмського козачого полку, Купецький вперше названо містом. Фактично ж це була типова військова козача слобода.
Протягом перших десятиріч свого існування поселення мало кілька назв: Купецький, Купчинка, Купенка. Проте за населеним пунктом закріпилась назва річки Куп’янки, поблизу гирла якої виникло місто. В державних актах кінця XVIII століття місто почали називати Купенськ, дещо пізніше — Куп’янськ. Поряд з цією офіціальною назвою ще й тепер місцеві жителі вживають назву Куп’янка.
З 1685 року Куп’янськ став сотенним містечком спочатку Харківського, а потім Ізюмського полку. Те, що він став адміністративним центром, сприяло швидшому розвитку міста. Після ліквідації слобідських полків (1765 р.) Куп’янськ був центром комісарського управління Ізюмської провінції. З 1780 року Куп’янськ — повітове місто Воронезького намісництва. У 1781 році Сенат затвердив герб міста. На ньому зображений байбак у золотому полі — символ степняків. «Тими звірками», —писалося в указі Сенату, — околиці цього міста багаті». У 1797 році Куп’янськ увійшов у склад Слобідсько-Української, згодом — Харківської губернії.
Над Куп’янськом, як і іншими слобідськими поселеннями, більше як півстоліття нависала постійна загроза нападу татарських орд, що й зумовило військовий характер слободи.
Перші поселенці Куп’янська побудували на високому стрімкому березі річки Осколу, між татарськими бродами — Осиновим та Калиновим — острог. Спочатку укріплення мали примітивний характер: дерев’яна огорожа завдовжки 83 сажні, з одними ворітьми, без бастіонів і земляних укріплень. Наприкінці XVII століття побудували нові фортечні стіни з 7 бастіонами, обнесли їх земляним валом і ровом. Біля фортеці розростався посад. Під час татарських нападів жителі рятувалися за фортечними стінами.
Поряд з виконанням військової служби, жителі Куп’янська займалися хліборобством, промислами, торгівлею. На початку 30-х рр. XVIII століття, коли припинилися татарські набіги, ще більше посилився господарський розвиток міста. Дальшого поширення набули промисли, особливо гуральництво. Горілку продавали в шинках, та вивозили в інші міста й слободи. Розвивалося млинарство. На р. Осколі було побудовано кілька млинів. Частина жителів виробляла дьоготь, мило, свічки, глиняний посуд, сукна, полотна, одяг тощо.
У другій половині XVIII століття Куп’янськ став значним торговельним центром. В 1767 році тут було вже 4 ярмарки на рік, в 1780 році — 6 ярмарків, на які з’їжджалися купці з Тули, Бєлгорода, Чугуєва, Харкова, а також жителі сусідніх слобід з хлібом, лляним полотном, рибою, бахмутською й торською сіллю, вином, м’ясом, шкірами, дьогтем, худобою тощо. Торгували також сукнами, які завозили з Правобережної України, юхтою, виготовленою в російських і слобідських містах.
Крім ярмаркової торгівлі, в місті по понеділках і п’ятницях відбувались базари, де торгували зерном, борошном та різними харчовими продуктами. У 12 крамницях щовівторка і щосуботи місцеві купці та міщани торгували тканинами, галантереєю та іншими дрібними товарами.
Розвиток торгівлі, промислів, землеробства сприяв зростанню населення міста. За даними 1732 року тут налічувалось 1456 жителів.
Відбулися великі зміни і в соціальному складі населення. Із загальної кількості населення 1456 чоловік військової старшини і місцевої адміністрації з сім’ями було понад 20 чоловік, духівництва — 32, шинкарів — 29, козаків — 160, підсусідків — 9, підпомічників — 1073. Решту становили робітні люди, жебраки тощо.
Важливі соціальні зміни відбулися в зв’язку з ліквідацією полкового устрою в 1765 році. Козацька старшина дістала привілеї дворян-кріпосників. Козаки, під-сусідки і підпомічники в основній своїй масі були переведені в стан державних селян і тільки незначна частина з них, найбільш заможна, перейшла в купецький і міщанський стани.
В період розкладу феодально-кріпосницької системи Куп’янськ розвивався досить повільно, значно повільніше, ніж інші міста Харківської губернії. У 1837 році промисловість міста була представлена лише ремісниками, яких налічувалось до 40 чоловік. Згадувалось тільки шість ремісничих професій: кравці, чоботарі, ковалі, каретники тощо. Незначною була і торгівля. Товарооборот чотирьох невеликих ярмарків становив всього близько 35 тис. карбованців. У місті було декілька невеликих крамниць і 22 шинки, проживало 9 купців 3-ї гільдії.
Населення Куп’янська займалось переважно хліборобством, скотарством, бджільництвом. Значна частина міського населення з числа селян і міщан не мала землі і щоб прожити, змушена була працювати на поденних роботах або ж шукати роботу в інших місцях. Так, у 1861 році місцеві власті видали пашпорти на відхід з міста 136 міщанам і 566 селянам.
Кількість населення в Куп’янську на 1837 рік становила 2710 жителів — менше, ніж у другій половині XVIII століття. З цієї кількості дворян було 81, міщан і цехових — 99, робітних людей —107, дворових селян (поміщицьких) —76, решта — державні селяни. Саме місто в цей час складалось з одного квартала, де розмістилися повітові установи. Будівлі були виключно дерев’яні. За першу половину XIX століття місто «прикрасили» тільки три цегляні споруди —дві церкви та в’язниця. В місті була лікарня всього на 10 ліжок.
На низькому рівні перебувала освіта. Хоча тут існували повітове (з 1807 р.) і духовне (з 1819 р.) училища, але кількість учнів у них була незначна. Стан охорони здоров’я й освіти значною мірою характеризується розподілом міського бюджету. В 1854 році на утримання лікарні витратили 300 крб., освітніх закладів — 617 карбованців. Зате утримання поліції й чиновників міста обійшлося в 1515 карбованців.
У перші десятиліття після реформи в промисловому відношенні Куп’янськ розвивався також повільно. Дещо розвинулося ремісниче виробництво, з’явились нові ремісничі професії. В 1879 році їх було 19. Всього в місті налічувалось 173 майстри, 152 підмайстри, 135 учнів. Виникають перші промислові підприємства напівкустарного типу. У 1880 році налічувалося 10 таких підприємств. Що це за підприємства, неважко уявити з кількості робітників,’ які працювали там. На двох горілчаних «заводах» було 6 робітників, на 4 цегельних — 33, на шкіряному — 2, на 3 олійницях — 24 робітники.
Промисловий розвиток міста значною мірою був прискорений залізничним будівництвом. У 1895 році було здано в експлуатацію лінію Балашов — Харків. Згодом стали до ладу залізничні лінії Куп’янськ — Вовчанськ та Куп’янськ — Лисичанськ. Куп’янськ став залізничним вузлом. За 7 км від міста виросло робітниче селище Куп’янськ-Вузловий.
Найбільша кількість робітників зосереджувалася на залізниці. На залізничному вузлі працювало близько 600 чоловік. З підприємств, які виникли наприкінці — XIX і на початку XX століття, слід назвати майстерні Олександрійського земського ремісничого училища, завод силікатної цегли, водяні й парові млини, броварню, цегельню тощо. В 1914—1915 рр. було побудовано і введено в дію міську електростанцію. У 1913 році в Куп’янську налічувалось 8 фабрик і заводів, на яких працювало 150 чоловік. Підприємства були напівкустарними і з примітивним обладнанням. Більшого поширення набуло ремісництво, яким займалися, головним чином, міщани та селяни. У 1913 році в місті налічувалося 484 кравці, 752 шевці, 535 ткачів, 536 теслярів, 590 мулярів тощо.
У пореформений період Куп’янськ все ще залишався містом з незначним промисловим розвитком. Велику кількість жителів Куп’янська становили селяни. За даними перепису 1897 року, із загальної кількості жителів, міста 6 893 чол. селяни становили понад половину всього населення (3 504 чол.), міщан було 2 609 чол., дворян — 417, духівництва — 159, купців — 72, інших, соціальних груп — 1322.
Загальний вигляд міста міг багато сказати про умови життя мешканців. Місто, майже не впорядковувалося. Дві кам’яні церкви, в’язниця (спалена в’язнями в 1905 році), приміщення земської управи, духовного училища та ще десяток будинків, де жили чиновники, підносилися над безліччю маленьких дерев’яних будиночків і селянських хат. У 1913 році в Куп’янську було 1600 будинків, з них тільки 193 цегляних. Забруковані були тільки дві вулиці — Дворянська та Бєлгородська. На цих вулицях, добре освітлених ліхтарями вночі, у просторих будинках і особняках жили дворяни, чиновники, духівництво. Дуже відрізнялися від них інші вулиці і провулки з убогими халупами, непролазною грязюкою навесні і восени, а влітку — з пилюкою та непроглядною темрявою вночі. Тут жила міська біднота, містилися шинки, біля яких часто-густо відбувалися бійки, дикі розваги, особливо у святкові дні.
Невелика лікарня на 50 ліжок, амбулаторія та аптека — от і всі лікувальні заклади, призначені обслуговувати населення всього повіту.
В інтересах пануючих класів всіляко обмежувався доступ народних мас до освіти, знань, культури. Навчання провадилося виключно російською мовою. Учбові заклади призначалися, головним чином, для привілейованих станів — дворян, духівництва, купців. У них була найвища плата за навчання. До таких учбових закладів належали духовне чотирикласне училище, відкрите в 1819 році, жіноча і чоловіча гімназії. Для нижчих верств населення призначалися міське трикласне училище, сільське народне училище (з 1871 року) і міське училище (з 1889 року).
Потреба у кваліфікованих робітниках в різних галузях господарства примусила місцеву адміністрацію заснувати у 1885 році на кошти земства Олександрівське ремісниче училище. І все ж більшість населення лишалася неписьменною.
За даними перепису 1897 року, в Куп’янську неписьменного населення було 64,8 процента. З культурно-освітніх закладів тут працювала міська бібліотека, відкрита в 1911 році. В ній налічувалося близько 3000 примірників книжок, якими користувалися тільки за плату. Існувала ще невелика земська бібліотека. У 1911 році в Куп’янську деякий час діяв приватний кінотеатр Діденка, видавалася незначним тиражем газета повітового земства «Голос народу».
Злидні, безправ’я, тяжкі умови праці і життя викликали незадоволення трудящих існуючим ладом. Економічні зв’язки і близькість .Харкова й Донбасу, розповсюдження революційної літератури та листівок сприяли зростанню класової і політичної свідомості робітників Куп’янська.
Робітники-залізничники становили бойове ядро трудящих Куп’янська в боротьбі проти царизму та буржуазно-поміщицького ладу. В роки першої російської революції — 1905—1907 — вони одними з перших приєдналися до Всеросійського політичного страйку в жовтні 1905 року. Сигналом до виступу куп’янських залізничників стала звістка про початок страйку в Харкові. 10 жовтня на станції Куп’янськ-Вузловий припинився рух поїздів, перестав працювати залізничний телеграф. Страйкуючі робітники провели мітинг, у якому взяли участь близько 600 чоловік.
Страйк куп’янських залізничників проходив організовано. З самого початку робітники обрали страйковий комітет, до якого ввійшли телеграфіст М. Г. Чистяков (голова комітету), начальник куп’янської дистанції Південно-Східної залізниці інженер І. В. Нестеров, конторник О. М. Глазко, машиністи В. Д. Ширяев, І. О. Горбачов та інші — всього 14 чол. Страйковий комітет налагодив зв’язки з іншими страйковими комітетами Південно-Східної залізниці для спільних з ними дій. Члени Куп’янського страйкового комітету провадили бойову агітацію, підтримували революційний дух серед робітників та солдатів, які поверталися після закінчення російсько-японської війни. Вони закликали їх включатися у збройну боротьбу проти царату, щоб змінити існуючий лад.
Харківські залізничники, керовані більшовиками, подавали допомогу робітникам Куп’янського залізничного вузла. На станцію Куп’янськ-Вузловий був направлений з Харкова агітпоїзд. Харківський комітет боротьби через свого представника П. Л. Корбасенка підтримував зв’язок з куп’янськими страйкарями та спрямовував їх діяльність. Після царського маніфесту від 17 жовтня 1905 року куп’янські залізничники не тільки не припинили страйку, а готувалися до майбутніх боїв. У листопаді, спільно з робітниками інших залізниць, вони відмовилися пропустити до Севастополя царські війська для придушення виступу чорноморських моряків.
Страйковий комітет 8 грудня 1905 року усунув з посад залізничних начальників, захопив телеграф і взяв під свій контроль рух поїздів. Члени страйкового комітету почали озброювати робітників, посилили агітацію серед солдатів. Вони вирішили вчинити збройний опір урядовим військам з метою підтримки загальноросійського революційного руху. На станцію прибув становий пристав із загоном стражників, щоб арештувати керівників страйкового комітету — М. Г. Чистякова, І. В. Нестерова. Робітники, озброєні револьверами, рушницями, списами, вчинили опір. Пристава та урядника обеззброїли й арештували. Повсталі фактично захопили й утримували до 21 грудня станцію і селище у своїх руках. Викликані з Харкова частини піхоти й козаків придушили виступ, члени страйкового комітету були арештовані і віддані до суду.
Після поразки революції 1905—1907 рр. зростання класової і політичної свідомості трудящих не припинялося. Це зростання прискорювали сваволя реакційних сил, соціальний та національний гніт, непосильний тягар світової війни, звалений на плечі трудящих. І коли в лютому 1917 року революція змела ненависний царизм, широкі маси населення потяглися до активної участі в політичному житті. В березні 1917 року в Куп’янську була створена повітова Рада робітничих і солдатських депутатів, а в квітні — повітова Рада селянських депутатів. Ніколи за всю свою історію Куп’янськ не бачив на вулицях стільки народу, як на першотравневій демонстрації 1917 року. Сюди прибули робітники залізничного вузла, селяни з сусідніх сіл та солдати Куп’янського гарнізону. Лунали музика і революційні пісні, майоріли червоні прапори. Більшовицькі лозунги «8-годинний робочий день!», «Земля трудовому народу!» трудящі сприймали з великим ентузіазмом. Більшовики закликали робітників, солдатів і селян рішуче боротися за перехід влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, за встановлення 8-годинного робочого дня, за передачу землі селянам.
Проте керівництво в Радах захопили представники угодовських дрібнобуржуазних партій меншовиків та есерів. Буржуазно-поміщицький Тимчасовий уряд, спираючись на есеро-меншовицькі Ради, не виконав жодної вимоги трудящих, тому народні маси почали висловлювати недовір’я такому урядові. Солдати 31-го піхотного полку, розквартированого в Куп’янську, 20 жовтня 1917 року прийняли резолюцію, в якій вимагали, щоб Тимчасовий уряд передав владу Радам робітничих і солдатських депутатів та уклав демократичний мир.
Після повалення Тимчасового уряду та його органів на місцях головною перешкодою до встановлення влади Рад на Україні стала буржуазно-націоналістична Центральна рада. Вона спиралася на регулярні військові частини, створені за допомогою брехні й демагогії з солдатів — українців. Однією з таких частин був 3-й Запорізький український полк, що стояв у Куп’янську. Офіцери полку вели націоналістичну пропаганду серед солдатів та населення. Провадилися масові обшуки, арешти, чинилися розправи над робітниками, особливо над залізничниками, які активно виступали за встановлення Радянської влади в місті.
Більшовики розгорнули агітаційну роботу серед солдатів полку, в числі яких було багато селян, обдурених націоналістами. Комуніст, слюсар залізничного депо І. В. Яковина під час демобілізації з армії в листопаді 1917 року дістав від більшовицького комітету в Мінську завдання виїхати на Україну і вступити до однієї з частин Центральної ради для проведення більшовицької агітації. Йому вдалося влаштуватися на роботу в майстернях по ремонту зброї 3-го Запорізького полку, згуртувати навколо себе однодумців та розпочати широку роз’яснювальну роботу серед солдатів полку. Внаслідок цієї роботи багато солдатів відмовлялися виконувати накази своїх командирів, дисципліна в полку розхитувалася. Солдати рвалися додому, щоб взяти участь у розв’язанні земельного питання, до чого закликали їх більшовики.
Куп’янська есеро-меншовицька Рада вороже зустріла звістку про те, що 12(25) грудня 1917 року І Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові проголосив Україну Радянською республікою. Щоб якось зміцнити своє становище, вона прийняла 15 січня 1918 року рішення про створення «революційного штабу», якому б надавалася вся повнота влади в повіті.
Більшовики були проти створення цього «штабу». Всі зусилля вони зосередили на проведенні перевиборів повітової Ради, проти чого заперечували меншовики та есери.
Опорою більшовиків були червоногвардійські загони, організовані в місті і на залізничному вузлі. Активну роботу по організації загонів Червоної Гвардії в Куп’янську провадив член більшовицької партії І. А. Ряснянський, який повернувся з фронту до рідного міста і незабаром став комісаром куп’янського пролетарського загону. Більшовики Куп’янська опиралися також на революційний загін московських робітників, який, в числі інших, на початку грудня 1917 року був направлений для подання допомоги українським трудящим у боротьбі за Радянську владу. Загін залишався в Куп’янську до підписання Брестського миру.
Незважаючи на протидію есеро-меншовицьких елементів, більшовики добилися проведення перевиборів Ради робітничих і солдатських депутатів і Ради селянських депутатів.
14 лютого 1918 року обидві Ради злилися в одну. Було обрано виконавчий комітет Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів з 35 чоловік. Але й цього разу до виконкому ввійшло чимало меншовиків та правих есерів. Головою був обраний А. К. Пилипенко, запеклий націоналіст, який раніше мав тісний контакт з офіцерами 3-го Запорізького полку, допомагав їм зброєю і всіма силами намагався перешкодити розформуванню полку. Прикриваючись «безпартійністю», він видавав себе за прибічника Радянської влади.
Такий склад виконкому заважав здійснювати заходи Радянської влади. В самому виконкомі постійно точилася боротьба між більшовиками і групою меншовиків, есерів та
буржуазних націоналістів. Ця група зуміла протягти до складу народного суду суддів, які працювали за царизму. Навіть орган земства — газета «Голос народу» — лишалась у віданні земської управи. Рада мала в ній тільки один відділ, очолюваний редактором-більшовиком. Пилипенко і його однодумці перешкоджали формуванню загонів Червоної Армії в Куп’янську. Через опір меншовиків та есерів не вдалося стягти контрибуцію з буржуазії.
Зрештою, переборюючи опір меншовиків, есерів, націоналістів, більшовики добилися прийняття виконкомом рішення про вивезення з повіту всіх надлишків хліба для населення Харкова, Куп’янська та північних губерній Росії. Було розроблено і затверджено тимчасову земельну інструкцію на 1918 рік по розподілу нетрудових земель.
Непослідовність виконкому, ворожі дії в ньому контрреволюційних елементів викликали незадоволення робітників та бійців червоноармійського загону. З квітня 1918 року вони виступили проти виконкому. Частину його членів на чолі з Пилипенком було арештовано. Виконком припинив своє існування.
Зважаючи на важливе стратегічне значення Куп’янська в боротьбі проти німецьких і гайдамацьких частин, 4 квітня до міста прибули загін революційних військ, а також представники Харківського губвиконкому, штабу Українського фронту, Центро-Штабу Юзівки і комісар по евакуації. Вони створили надзвичайний штаб, до якого ввійшли і представники від Куп’янської Ради та робітників залізничного вузла.
8 квітня, на екстреному засіданні Куп’янської повітової Ради, замість виконкому було обрано колегію Ради з семи членів. Вона стала фактичним органом Радянської влади в повіті й місті аж до виборів нового виконкому. Проте розгорнути роботу колегія Ради не встигла. Під тиском озброєних до зубів військ німецьких імперіалістів та їхніх націоналістичних прихвоснів органи Радянської влади змушені були припинити свою діяльність. 10 квітня 1918 року німецькі війська захопили місто. Частина комуністів залишилася в Куп’янську для підпільної роботи. Підпільники закликали саботувати розпорядження окупаційних властей, чинили диверсійні акти. Вони були організаторами страйку куп’янських залізничників під час Всеукраїнського страйку залізничників. В липні 1918 року за дорученням ЦК КП(б)У до Куп’янська з Донбасу прибув робітник-шахтар І. І. Мозговий (партійна кличка Юрко), член більшовицької партії з 1913 року. Він провів велику роботу по об’єднанню сил більшовицького підпілля в місті й на вузлі. В цей час у підпіллі працювали більшовики І. В. Яковина, П. С. Михайлюк, Т. Г. Репко, Ф. В. Зайцев, В. С. Водолазький, І.Д. Сморшко, П. О. Сизонов, П. О. Водолазький та інші.
Після вигнання німецьких окупантів (листопад 1918 року) петлюрівці намагалися встановити владу буржуазно-націоналістичної Директорії. Але революційний народ зірвав ці задуми, У грудні 1918 року, коли в Куп’янськ вступили частини Червоної Армії, тут була відновлена Радянська влада.
До революційного Комітету увійшли Н. Я. Клименко, А. Т. Черкаський, А, І. Ганшин та інші — всього 7 чоловік, головним чином робітників залізничного вузла. Комендантом міста став М. В. Палій, робітник з Донбасу, учасник штурму Зимового палацу. Надзвичайну комісію очолив Я. М. Ткач, робітник з Луганська. На першій повітовій партійній конференції, що відбулася в Куп’янську на початку березня 1919 року, був обраний партійний комітет на чолі з І. І. Мозговим (голова) та І. В. Яковиною (секретар).
З 8 по 10 лютого 1919 року в Куп’янську відбувся повітовий з’їзд Рад, на якому головним було земельне питання та вибори до Рад.
На початку 1919 року особливо посилилось воєнне значення Куп’янська. Тут перебував штаб 13-ї армії Південного фронту, частини якої вели вперту боротьбу з білогвардійцями в Донбасі.
У перших числах квітня куп’янчани проводжали в останню путь відважну дочку українського народу, командира бронепоїзда № 3 «Влада Радам» Л. Г. Мокієвську, яка загинула в бою з білогвардійцями біля станції Дебальцеве.
В травні 1919 року в Куп’янську побував Артем (Сергеев), член Робітничо-Селянського уряду України, комісар Чугуївської ділянки фронту. Він звернув увагу місцевих працівників на важливе стратегічне значення Куп’янська.
Серйозним випробуванням для більшовиків Куп’янська було придушення на початку червня 1919 року контрреволюційного заколоту. Частина командирів місцевого гарнізону, серед яких головна роль належала Зубкову, колишньому офіцерові царської армії, ввела в оману і підбурила бійців гарнізону на антирадянський виступ.
У плани контрреволюції входило захопити Куп’янськ і цим полегшити наступ денікінців з Донбасу на північ. Заколотникам вдалося арештувати ряд членів Ради і парткому, почати роззброєння червоноармійців. Спільними діями бійців 32-го Валуйського полку 13-ї армії, який у цей час був поблизу Куп’янська, та робітників залізничного вузла білогвардійський заколот було ліквідовано.
Денікінське командування розраховувало після Ізюма захопити Куп’янськ і таким чином перетяти шлях відступу частинам 8-ї і 13-ї армій, які вели бої біля Дебальцева. Перед куп’янськими більшовиками було поставлено бойове завдання — створити озброєний загін для оборони міста. Це завдання було виконано. Батальйон чисельністю 700 чоловік під командуванням секретаря Куп’янського повіт-парткому І. В. Яковини успішно відбивав атаки денікінців аж до того часу, поки останній ешелон з частинами 8-ї і 13-ї армій не відійшов з Куп’янська.
Під час денікінської окупації боротьба комуністів, залишених для підпільної роботи, і робітників залізничного вузла не припинялася. Саботаж на залізниці,, знищення зброї, диверсії підривали сили ворога. В селах Куп’янщини розгорялося полум’я партизанської боротьби проти денікінців.
У жовтні 1919 року розпочався загальний наступ проти Денікіна. Частини Червоної Армії після запеклих боїв під Гусинкою 16 грудня 1919 року визволили. Куп’янськ від денікінських банд. Радянська влада була утверджена остаточно. 18 грудня особливий відділ 42-ї дивізії створив у Куп’янську ревком.
На початку 1920 року до міста повернулися працівники партійних і радянських органів періоду 1918—1919 рр. і включилися в роботу ревкому, який діяв-до обрання Ради робітничих, червоноармійських і селянських депутатів (березень 1920 року) і створення повітового виконкому, що розпочав свою роботу 22 квітня 1920 року.
Органам Радянської влади доводилося працювати в тяжких умовах. Білогвардійці спустошили місто і повіт. Кращі будинки, мости, транспорт були зруйновані.
Господарське життя міста завмерло. За 3 місяці 1920 року біржа праці зареєструвала 1120 безробітних.
Першочерговим завданням органів Радянської влади, крім обслуговування фронтових військових частин, було зміцнення апарату управління та проведення невідкладних заходів господарського будівництва. У волостях і селах повіту на кінець січня 1920 року вже діяли 23 волревкоми. У лютому 1920 року в Куп’янську відбулася повітова селянська конференція, яка намітила конкретні заходи по розподілу нетрудових земель, проведенню продовольчої політики та інших заходів Радянської влади. Партійна організація міста приділила велику увагу організації і діяльності комітетів незаможних селян (KHС). У листопаді 1920 року в повіті вже налічувалося 238 організацій КНС.
Швидко зростали ряди партійної організації міста. Партійний тиждень, проведений наприкінці грудня 1919 року, сприяв зростанню організації. До партії вступили 40 чоловік. У квітні 1920 року міська партійна організація налічувала 127 членів і 40 кандидатів у члени партії, в травні — 208 членів і 123 кандидати в члени партії.
Партійна організація доклала багато зусиль, щоб нормалізувати життя міста, розпочати його відбудову. Вона організувала кілька суботників. Уже в першому з них (січень 1920 року) разом з комуністами брали участь 70 чол. безпартійних. Учасники одного з суботників відбудували міст через р. Оскіл та впорядкували лазарет.
Первинні партійні організації провадили велику роботу по вихованню мас. Тільки в лютому було організовано й проведено 48 мітингів, лекцій та бесід.
Важлива мобілізуюча і пропагандистсько-агітаційна роль належала пресі. Крім центральних, розповсюджувалися місцеві газети: «Добьем Врангеля», «Труд», в яких висвітлювалися злободенні питання боротьби за зміцнення Радянської влади, мобілізації сил проти контрреволюції.
У 1920 році в місті виникли профспілки радянських службовців, харчовиків тощо.
На початку 1920 року утворюються спілки молоді. Першими комсомольськими організаціями міста були: Куп’янськ-Міська (65 чол.), Куп’янськ-Вузлова (53 чол.) і Куп’янськ-Донецька (32 чол.). Комсомольці брали активну участь у постачанні продовольства Червоній Армії та робітникам міст, влаштовували суботники. Чимало комсомольців добровільно пішли на фронт.
Великою перешкодою на шляху радянського будівництва був бандитизм. У зведеннях повітпарткому неодноразово відзначалася складність становища, що створилося в повіті. Крім банд Махна, тут діяло близько 10 місцевих банд. У 1920 році в Куп’янську була створена надзвичайна трійка по боротьбі з бандитизмом у складі секретаря повітпарткому І. П. Жолдака, голови повітвиконкому О. Бурдина та члена повітпарткому І. А. Ряснянського. В місті були створені загони, основним ядром яких стали робітники. Велику роботу по боротьбі з бандитизмом проводив О. П. Кухтін, на той час начальник тилу і начальник повітової міліції. Він брав безпосередню участь в операціях проти бандитських банд.
Переможно закінчилася громадянська війна. Рішення X з’їзду РКП(б) про запровадження нової економічної політики озброїли партію, трудящі маси конкретним планом відбудови народного господарства та створення передумов для будівництва основ соціалізму. Робітники Куп’янська напружували всі зусилля, щоб у найкоротший строк забезпечити відбудову промислових підприємств та подолати господарську розруху. На суботниках і недільниках вони працювали разом із своїми родинами.
Відбудова всіх підприємств у місті розпочалася не відразу, бо більшість їх була на місцевому бюджеті і могла відбудовуватись тільки після нагромадження відповідних коштів. Незважаючи на це, трудящі вишукували кошти на відбудову підприємств. Кінець 1924 і початок 1925 року пройшов під лозунгом відродження цих підприємств. Стали до ладу діючих млини «Зоря», «Відродження» та силікатний завод. У 1925/26 господарському році працювало 8 підприємств, які давали продукції на суму 540 710 крб. проти 72 000 крб. у 1924/25 господарському році1. Після того, як були відбудовані підприємства міста, зростання обсягу промислового виробництва відбувалося за рахунок підвищення продуктивності праці, яка в 1928 році, порівняно з 1926 роком, зросла на 61 процент.
Початок розгорнутого будівництва соціалізму в нашій країні куп’янські залізничники ознаменували цінною ініціативою — вони розпочали соціалістичне змагання за піднесення продуктивності праці і зміцнення трудової дисципліни. 14 квітня 1929 року на відзнаку відкриття 5-го окружного з’їзду Рад Куп’янського округу, який мав затвердити п’ятирічний план розвитку округу, вони провели суботник та недільник і досягли в ці дні значних виробничих успіхів.
У роки першої п’ятирічки в Куп’янську розпочалося промислове будівництво. В травні 1931 року на околиці міста — Заоскіллі — був закладений потужний цукровий завод. Під час будівництва цукрозаводу довелося переборювати серйозні труднощі. Давалися взнаки і недостатній досвід будівельників і організаційні неполадки. Та з часом усі ці труднощі вдалося подолати. В 1937 році завод, який за потужністю посідав друге місце в Українській PСP, став до ладу. У 1933—1935 рр. побудовано нові цехи механічних майстерень, де виготовлялися окремі види устаткування для цукрової промисловості, запасні частини до автомашин тощо. У 1940 році розпочалося будівництво шкірзаводу.
У 30-х рр. швидкими темпами розвивалася місцева промисловість. Значними підприємствами, створеними в ці роки, були промартілі «Металіст», «Кустшвейпром», «Червоний кондитер», «Інпромторг» та інші. Були реконструйовані силікатний, вапняний заводи; у 1940 році почалось переобладнання пивоварного заводу і перетворення його на велике підприємство — райхарчокомбінат. На базі нової техніки проведено перебудову залізничного депо та всіх служб вузла.
В роки другої п’ятирічки на підприємствах міста і вузла з’явилося багато передовиків виробництва. Широко відомою в місті стала бригада теслярів, очолювана І. Ф. Івченком. На спорудженні цукрового заводу та інших об’єктів ця бригада, виконуючи планові завдання на 300 проц., показувала зразки високої продуктивності праці. Вона завоювала почесну нагороду — перехідний Червоний прапор. Не відставала від неї жіноча бригада будівельників житлової дільниці, очолювана комсомолкою О. І. Сядристою. На силікатному заводі зачинателем стахановського руху виступила О. О. Рябоконь. Ширився стахановський рух у кубинських залізничників. Серед численної армії стахановців залізничного транспорту країни, удостоєних урядових нагород у 1936 році, були куп’янчани: машиніст І. Т. Реуцький, помічник начальника служби колії О. Й. Любомирська, бригадир комплексної бригади Н. П. Макухіна.
З 15 квітня по 1 травня 1936 року в Куп’янську проходив стахановський півмісячний. За цей час армія стахановців зросла до 400 чол. З’явились нові імена, нові досягнення. Серед залізничників у передвоєнні роки особливо відзначився машиніст-кривоносовець Д. А. Шипулін. Його методи водіння великовагових поїздів наслідувало багато машиністів Куп’янського вузла, зокрема Я. Ф. Печериця, В. О. Козаков та інші. На 400—600 проц. виконували виробничі норми робітники залізничного депо І. Д. Чебанний, О. Т. Шевцов, О. Г. Погребняк і багато інших.
Успіхи в господарському будівництві у довоєнні роки сприяли поліпшенню життя трудящих. Були встановлені тверді ціни на предмети широкого вжитку, введено робітничий кредит. Тільки за два роки — з 1926 по 1928 — заробітна плата робітників Куп’янська зросла на 24 проценти. Партійні і радянські органи приділяли багато уваги боротьбі з безробіттям. У 1928 році в місті ще налічувалося 750 безробітних. Проте в умовах незначного розвитку промислового виробництва розв’язати цю проблему було нелегко. Безробіття остаточно ліквідували на початку 30-х років.
Рік у рік зростала державна та кооперативна торгівля, яка в 1-й половині 30-х рр. повністю витіснила приватника.
За роки перших п’ятирічок у Куп’янську розширилась торговельна мережа, підвищилась купівельна спроможність населення. У 1939 році магазини міста продали населенню промислових товарів більше як на 1,5 млн. карбованців.
Порівняно з 1917 роком населення міста зросло на 8 тис. чоловік і становило в 1939 році 22 530 чоловік.
Швидко зростала мережа лікувальних закладів. З 1921 по 1925 рік в місті було відкрито поліклініку, 2 диспансери, дитячу консультацію; вдвоє зросла кількість ліжок у міській лікарні. У 1927 році почав функціонувати пастерівський пункт, у 1932 році — санітарно-епідеміологічна та малярійна станції. Напередодні війни в медичних закладах міста працювали 41 лікар та 260 чол. середнього медичного персоналу.