Лозова, Лозівський район, Харківська область
Лозова — місто обласного підпорядкування, центр району, розташоване на півдні області, за 148 км від Харкова.
Лозова — один з найбільших залізничних вузлів Південної залізниці. Через місто проходять залізниці: Харків—Донбас; Харків—Павлоград; Полтава—Красноград—Слов’янськ; вітка до Смирнівського кар’єру та два автомобільні шляхи республіканського значення: Мерефа—Лозова та Ізюм—Красноград. Населення — 30 тис. чоловік.
Поселення Лозова виникло в кінці 60-х рр. XIX століття під час прокладання Курсько-Харково-Азовської залізниці. Разом з будівництвом залізниці у 1868 році почалися роботи по спорудженню залізничної станції. З’явилися землянки будівельників, крамниці, харчевні. Станцію з невеликим дерев’яним вокзалом назвали Лозовою. При станції заснувалося селище. 25 грудня 1869 року над Лозовою вперше пролунав паровозний гудок, що сповістив про початок залізничного руху на лінії Харків — Ростов-на-Дону. Через чотири роки почалося будівництво залізниці від Лозової до Севастополя, а в 1875 році Лозово-Севастопольська залізниця була здана в експлуатацію.
І все ж у 90-х рр. XIX століття Лозова все ще була поселенням на приватновласницькій землі з 246 дворами і 2135 жителями.
Лозова в цей час поділялася на дві частини: Заруднівську й Авилівську. Назва першої походить від прізвища поміщика Зарудного, на землях якого оселялися купці й торговці. В цій частині споруджувалися двоповерхові кам’яні будинки, крамниці, прокладалися дерев’яні тротуари. До послуг багатіїв були сад, кінотеатр, купецький клуб. В Авилівській оселялися залізничники — стрілочники, кочегари, зчіплювачі вагонів, кондуктори та інший робочий люд, який жив в убогих мазанках і дерев’яних хатинах. Тут не було ні крамниць, ні тротуарів. У дощ і сльоту люди по коліна в багні брели на роботу і в Заруднівку, де були крамниці, за різними покупками.
У 1902 році вступила до ладу залізнична лінія Лозова — Полтава, що зв’язала Донбас із західними районами країни. Лозова стала залізничним вузлом.
Перетворення на вузол залізниць сприяло швидкому зростанню економіки та населення Лозової. Розташована в центрі великого сільськогосподарського району, вона розвивалася і як торговий центр. Тут були великі торгові склади, чимало крамниць, постійні базари, кілька великих зсипок хліба та млинів. На лозівські базари з далеких і близьких поміщицьких маєтків, з хуторів тягнулися вози, навантажені пшеницею. Сюди ж прибувала дарова робоча сила — чоловіки й жінки — в надії знайти роботу за шматок хліба.
В. І. Ленін у творі «Розвиток капіталізму в Росії», відзначаючи зростання робітничих ринків на півдні України, називає станцію Лозова одним із пунктів дешевої робочої сили. Він писав: «До якої міри відкрито панує тут у відносинах між класами „безсердечний чистоган”, це видно з такого, наприклад, факту: „досвідчені наймачі добре знають”, що робітники „піддаються” тільки тоді, коли з’їдять увесь свій хліб. „Один хазяїн розповідав, що, приїхавши на базар наймати робітників… він почав ходити між їх рядами і палицею обмацувати їхні торбини (sic!): у кого хліб є, то з тими робітниками й не говорить, а йде з базару” і чекає, поки „не з’являться на базарі порожні торбини”».
Зростання видобутку вугілля в Донбасі, розвиток промисловості в Катеринославі, Харкові та інших містах позначилися на перевезенні вантажів через Лозівський вузол. Станція значно розширилася. В 1891 році тут побудували новий цегляний вокзал.
У тяжких умовах жили робітники, що працювали на залізниці. Робочий день тривав 15—17 годин. Заробітна плата робітника була дуже низькою. Особливо низькою була зарплата працівників служби колії. У 1883 році вона в середньому не перевищувала 17,7 крб. на місяць. Окремі категорії робітників одержували ще менше. Так, заробітна плата обхідників залізничної колії не перевищувала 10—11 карбованців, а переїжджих сторожів — 3—4 крб. на місяць.
Жахливі були житлові умови робітників, особливо тих, що працювали на будівництві залізниць. Будівельники Лозово-Севастопольської залізниці жили в казармах і землянках без вікон.
Становище трудящих особливо погіршилося в кінці XIX — на початку XX століття, коли капіталізм почав переростати в свою вищу і останню стадію — імперіалізм — і його суперечності особливо загострилися. Зростало незадоволення народних мас. Значну роль у цьому відіграла агітаційно-масова робота соціал-демократичних організацій. У 1900 році до Лозової приїздив С. А. Лозовський (Дрідзо). Він розгорнув серед залізничників революційну роботу, створив у Лозовій соціал-демократичні гуртки, до яких увійшли передові робітники. Через гуртки провадився збір коштів, частину яких було використано на заснування робітничої бібліотеки. Вона існує й тепер і носить ім’я великого Леніна. У місті розповсюджувалися марксистська література, більшовицькі листівки. Ленінська «Искра» так писала про це в 1903 році: «На станціях Панютине і Лозова групою свідомих робітників розповсюджено в лютому відозву до робітників і селян під заголовком: «Що таке соціаліст, або соціал-демократ». У відозві спростовуються буржуазні наклепи на соціалізм і пояснюється суть ідеалів соціалізму».
У травні 1904 року тут були розповсюджені листівки «Катеринославського комітету РСДРП під назвою «З тюрми».
Марксистська література сприяла підвищенню політичної свідомості робітників, підготовці їх до боротьби з самодержавством. У роки першої російської революції лозівські залізничники були з революційним пролетаріатом Росії. Залізничники станції Лозова активно підтримали Всеросійський жовтневий політичний страйк, припинивши 9 жовтня роботу. Особливо активні були виступи робітників наприкінці листопада та в дні Грудневого збройного повстання в Москві. Залізничники Лозової оголосили загальний страйк. Погасли топки в паровозах, припинився рух від Лозової до Харкова, Слов’янська, Синельникового, Полтави, Кременчука, замовкли телефон і телеграф. Страйк тривав з 12 до 26 листопада із 10 до 27 грудня. Вся Курсько-Харково-Севастопольська залізниця була оголошена на воєнному стані.
Для обговорення програми страйку і остаточного захоплення залізниці в свої руки комітет боротьби Курсько-Харково-Севастопольської залізниці скликав на станції Лозова, найбільш безпечному від поліції і жандармерії місці, з’їзд залізничників. Він відбувся 11 грудня 1905 року о 4 годині дня в ремонтних майстернях. На з’їзді були присутні 300 делегатів від залізничників Сімферополя, Севастополя, Олександрівська (Запоріжжя), Харкова, Курська, представники трудящих селища Лозової, виборні від селян навколишніх сіл, представники Харківської організації РСДРП. Оратори розповідали про політичне становище в Росії і на місцях, закликали до активної боротьби проти царизму. Було зачитано ряд телеграм про страйки на інших залізницях і в містах. З’їзд одноголосно ухвалив таку резолюцію: «Делегатський з’їзд у Лозовій, радісно приєднуючись до боротьби всього російського пролетаріату під лозунгом «Геть мерзенний уряд сваволі й насильства над знедоленим російським народом», вимагаючи негайного скликання всенародних Установчих зборів, вибраних на основі загального, прямого, рівного, таємного голосування, відміни воєнного стану, смертної кари і звільнення всіх арештованих за політичні і релігійні переконання — оголошує негайний, з часу одержання цієї депеші, страйк».
Потім відкрився загальний мітинг. Представник Харківської організації РСДРП виголосив палку промову. Члени комітету зробили доповіді про організацію професійних спілок. З’явилися червоні прапори, залунали революційні пісні. Співаючи Марсельєзу, робітники попрямували до вокзалу, де відкрився новий мітинг.
Революційні події на станції Лозова викликали занепокоєння в урядових колах. Для придушення страйку сюди були направлені війська. Начальник жандармського -управління Курсько-Харково-Севастопольської залізниці 10 грудня 1905 року телеграфував, катеринославському губернатору: «Прошу про негайне відкомандирування на станцію Лозова не менше як 70 чол. солдатів, бо на станції немає військової охорони, через що станція і рухомий склад переходять під владу страйкарів, кількість яких збільшилась значно після приїзду агітаторів, а також делегатів, прибулих у кількості понад 300 чоловік».
Про з’їзд залізничників у Лозовій довідалась і харківська жандармерія. В Лозову терміново виїхав начальник жандармського відділу з військами і з «певним повноваженням» як делегат. Члени страйкового комітету, довідавшись про виїзд жандармського «делегата», вирішили не пустити його на з’їзд. 11 грудня назустріч «делегату» з Лозової вийшов поїзд з робітниками, які на роз’їзді Герсеванівський розібрали колію. Жандармський «делегат» змушений був повернутися до Харкова.
Рішення з’їзду про оголошення страйку залізничники зустріли з великим піднесенням. На станціях Лозова,. Панютине, Краснопавлівка, Синельникове, Олександрівськ (Запоріжжя), Мелітополь, Джанкой та. ін. відбулися загальні збори робітників. Делегати розповіли учасникам зборів про рішення з’їзду, про події в країні. Залізничники оголосили загальний страйк, заявивши, що до кінця боротимуться за свободу й щастя народу. Рух поїздів було припинено. На зборах обрали комітети, які взяли на себе керівництво страйком.
Уряд не відмінив воєнного стану на Курсько-Харково-Севастопольській залізниці. 15 грудня 1905 року начальник харківської охранки повідомляв у Петербург департаменту поліції, що залізничники організували опір на станціях Лозова, Люботин, Куп’янськ. «Захопивши ці станції в свої руки, вони замкнули виходи з Харкова по трьох лініях»,— доповідав він.
На коліях Лозівського вузла нерухомо стояли состави з вугіллям для промислових центрів — Харкова, Тули, Москви, Петербурга. Залізничники не пропускали палива для фабрик і заводів. У цьому вони теж керувалися рішенням з’їзду, де говорилося: «Поїзди із запасними солдатами — нашими братами належить пропускати безперешкодно; поїзди з вугіллям, хлібом і необхідними припасами вважаємо за потрібне пропускати під контролем і з дозволу страйкового комітету й місцевих районних комітетів, бо воліємо, щоб страйк, спричинений свавіллям уряду, впав головним чином на його голову і заподіяв якомога менше горя й скрути бідаку».
Царський уряд жорстоко розправився із страйкарями станції Лозова. В кінці грудня 1905 року страйк був придушений. У період реакції за участь у революції 1905—1907 рр. десятки страйкарів Лозової було кинуто у в’язниці, засуджено на каторжні роботи за вироком Одеського воєнно-окружного суду.
З 1910 року в країні почалося пожвавлення виробництва в основних галузях промисловості. Зросли видобуток кам’яного вугілля в Донбасі, залізної руди в Кривому Розі. Збільшилася кількість перевозок через станцію Лозова, розширився залізничний вузол, зросла кількість населення.
В ці роки у селищі були споруджені вальцьові млини, 2 олійниці, цегельний завод, завод фруктових вод, 2 кондитерські, великі зсипні пункти хліба, десятки дрібних промтоварних і продовольчих крамниць. В селищі відкрили чоловічу гімназію, в якій переважно вчились діти купців і торговців, купецький клуб, кінотеатр «Марс», дві друкарні тощо.
У роки першої світової війни через Лозівський залізничний вузол йшли невпинним потоком війська. Між залізничниками й революційно настроєними солдатами-фронтовиками встановлюються контакти, і це значно впливало на зростання класової свідомості робітників вузла.
Після Лютневої революції на вокзалі в Лозовій раз у раз виникали стихійні мітинги, організаторами яких були більшовики. Більшість робітників була на боці більшовиків, що виступали за припинення братовбивчої війни, за мир, хліб і землю.
У Лозову приїжджали представники Катеринославського і Харківського комітетів РСДРП. За їх допомогою в березні 1917 року в Лозовій було створено осередок Російської соціал-демократичної робітничої партії. Першими членами осередку стали найбільш передові, свідомі робітники: столяр станції Д. А. Агафонов, коваль С. П. Буренко та інші. Під керівництвом більшовицького осередку в селищі й на станції Лозова було роззброєно поліцію та жандармів і створено міліцію з числа кращих робітників.
На початку квітня 1917 року в Лозову приїхав колишній депутат ІУ Державної думи від Харківської курії М. К. Муранов, дитячі роки якого пройшли в Лозовій. Він виступав на мітингах, роз’яснював трудящим, що Тимчасовий уряд продовжує політику царату, що він і не думає віддавати землю селянам чи припиняти війну, навпаки, підтверджує старі царські договори і збирається вести війну «до переможного кінця». Оратор закликав робітників іти за більшовиками, які борються за мир, свободу, рівність, землю. Посланець харківських більшовиків надав практичну допомогу в роботі місцевого партійного осередку. Осередок розповсюдив серед трудящих більшовицькі листівки й газети, створив на підприємствах профспілкові організації. 1 Травня 1917 року осередок провів у Лозовій першу маївку під більшовицькими лозунгами.
7—8 жовтня 1917 року в країні відбувся страйк залізничників під гаслами за «8-годинний робочий день, підвищення заробітної плати, поліпшення постачання продовольством». Лозівські залізничники під керівництвом партійного осередку взяли активну участь у страйку.
Як і в багатьох містах Росії й України, у 1917 році в Лозовій виникають загони Червоної гвардії, завданням яких було охороняти завоювання революції, боротися з силами реакції і контрреволюції. Першим виник міський лозівський загін. До нього ввійшли робітники приватних млинів і олійниць. Штаб його розмістився в конторі млина Шифрина. Командиром загону був А. О. Рибін, начальником штабу — А. І. Мірошниченко. Другий загін утворився на Лозівському залізничному вузлі. Сюди ввійшли передові робітники вузла. При загоні було сформовано кавалерійський ескадрон.
З перших днів свого існування червоногвардійські загони озброювалися, готуючись до наступних боїв за владу Рад.
Трудящі Лозової палко вітали перемогу соціалістичної революції і піднялися на завоювання влади Рад. Але на шляху до її повної перемоги було багато перешкод.
Український радянський уряд, створивши свої збройні сили, готувався до розгрому Центральної ради. Але перш ніж наступати на Київ — гніздо української націоналістичної контрреволюції — треба було вдарити по гайдамаках, зосереджених на лінії Лозова — Павлоград — Синельникове, бо це були важливі пункти, через які просувалися на Дон до Каледіна контрреволюційні козачі частини. В ці дні червоногвардійські загони Лозової посилено озброювалися. Для спільної боротьби вони об’єдналися у зведений загін з панютинськими й катеринівськими червоногвардійцями. На чолі бойового загону став молодий машиніст панютинського паровозного депо В. Ю. Фуфрянський. Вночі червоногвардійці розформували состави з реакційно настроєними солдатами, викликаними Каледіним з фронту для підкріплення. Заганяючи по одному-два вагони на різні колії, червоногвардійці відкривали їх і іменем революції наказували солдатам скласти зброю. Приголомшені несподіванкою, козаки здавалися. Таким чином червоногвардійці, роззброївши кілька ворожих ешелонів, здобули багато гвинтівок, кулеметів і гармат.
В середині грудня 1917 року великий загін гайдамаків (близько 1500 чол.) захопив Лозову.
Штаб по боротьбі з контрреволюцією, очолюваний В. О. Антоновим-Овсієнком, послав у район Лозової бронепоїзд, збудований у Петрограді робітниками Путіловського заводу. З бронепоїздом у Лозову направилися зведений загін Червоної гвардії робітників Петрограда, Москви, Харкова та бойовий загін революційних солдатів 30-го полку під командуванням більшовика М. О. Руднєва.
14(27) грудня 1917 року після жорстокого бою революційні війська визволили станцію Лозову від військ Центральної ради. 17 (30) грудня в Лозову прибув великий загін московських червоногвардійців, який раптовим ударом по петлюрівцях визволив Павлоград і почав наступ на Синельникове — Катеринослав.
Після розгрому гайдамаків у Лозовій створюється районний виконавчий комітет Ради робітничих і солдатських депутатів, який здійснював керівництво роботою волосних Рад усієї північної частини Павлоградського повіту та селища Лозової. До виконкому ввійшли активні учасники революційної боротьби: Д. А. Агафонов (голова), О. Б. Дейніс, Г. С. Левченко, А. І. Мірошниченко та ін. Виконком провадить націоналізацію млинів, торговельних, підприємств, конфіскацію землі та майна у поміщиків і куркулів. Селянам навколишніх сіл було передано 45 тис. десятин поміщицьких, церковних і монастирських земель.
Славну сторінку вписали лозів’яни і в історію громадянської війни. У квітні 1918 року німецькі та австро-угорські війська, запрошені Центральною радою на Україну, наблизилися до Лозової. На підступах до неї зав’язався запеклий бій. Станція кілька разів переходила з рук в руки.
Під натиском переважаючих сил воїни молодої Червоної Армії відійшли на схід. Разом з ними залишили рідні оселі червоногвардійські загони Лозової, щоб продовжувати героїчну боротьбу проти ворога. Славний бойовий шлях пройшов бронепоїзд, названий спочатку «Советская Россия № 25», пізніше «Советская Украина», «Коммунист», особовий склад якого був з робітників Каменського (нині Дніпродзержинська) та Лозової. Безстрашним у боях виявив себе командир і комісар бронепоїзда чех комуніст Йосип Скалік.
Партійна організація очолила боротьбу залізничників проти окупантів, стала організатором партизанської боротьби. Партизани вели бої з німецькими загарбниками і петлюрівцями, контролювали залізничну лінію Лозова — Павлоград, зупиняли поїзди, що йшли через Лозівський залізничний вузол у Німеччину з награбованим майном, хлібом та худобою, і роздавали відібране населенню.
Запеклі бої партизанів з окупантами й петлюрівцями відбулися на дільниці Лозова — Павлоград у вересні — жовтні 1918 року. Павлоград і Лозова кілька разів переходили з рук у руки. В листопаді в Лозовій було відновлено Радянську владу.
Але ворог не склав зброї. Стягнувши в район Лозова — Павлоград рештки свого війська, петлюрівці знову захопили Лозову. Тут розташувався їхній штаб.
Боротьба тривала до половини січня 1919 року. На початку січня 1919 року в район Лозової була направлена окрема група військ П. Ю. Дибенка, що входила до 2-ї Української дивізії. 7 січня 1919 року Дибенко одержав від В. О. Антонова-Овсіенка, командуючого Українського фронту, наказ: «Наступаючи напрямком Лозова — Синельникове — Катеринослав, до 10 січня розгромити групу петлюрівців, що діють напрямком на Лозову. Навальним ударом оволодіти Катеринославом». Дибенко організував швидке просування військ. 15 січня червоні бійці оволоділи станцією Панютине. 17 січня було визволено від петлюрівців станцію і селище Лозову і почато рішучий наступ по лінії Лозова — Павлоград — Синельникове. В цьому районі петлюрівці відступали так швидко, що загони Червоної Армії змушені були наздоганяти їх поїздами.
У другій половині червня 1919 року в Лозову вторглися білогвардійські банди Денікіна, а з ними повернулися поміщики й купці. Панував жахливий терор. Білогвардійці провадили масові облави, арешти, розстрілювали і вішали людей без суду і слідства. Особливо знущалися з радянських активістів.
В умовах білого терору комуністи-підпільники вели роз’яснювальну роботу серед трудящих міста, закликали їх чинити опір білогвардійцям. Заклик вождя революції В. І. Леніна «Всі на боротьбу з Денікіним!» знайшов відгук і в Лозовій. Тут були створені партизанські загони, які затримували просування ворожих ешелонів на лініях Лозова — Павлоград, Лозова — Костянтиноград та перешкоджали мобілізації в денікінську армію.
Восени партизанський рух в районі Лозової, Павлограда і Синельниковоцо Катеринославської губернії набув широкого розмаху.
У вересні 1919 року в Лозовій відбувся перший бій партизанів з білими бандами. В середині жовтня запеклі бої партизанів розгорнулися в районах Синельни-кового, Лозової та в ін. місцях. На кінець жовтня Лозово-Синєльниківський штаб об’єднував понад 40 загонів, зведених у чотири бригади і дві дивізії. Чисельність їх досягла 20 тис. бійців, а в листопаді — 35 тисяч.
11 жовтня командуючий червоними повстанськими військами видав наказ про посилення натиску по всьому фронту. Командування білих для боротьби з партизанами послало свої найбільш надійні частини, в т. ч. корпус Шкуро в кількості 15 тис. чоловік, перший Донський кавалерійський офіцерсько-козачий полк. Але марними були їх зусилля. 15 грудня 1919 року радянські війська разом з партизанами остаточно визволили Лозову і навколишні населені пункти від білогвардійців.
У літопис боротьби за Радянську владу багато славних сторінок вписала молодь Лозової. Перша комсомольська організація на Лозівщині була створена навесні 1920 року. Перед першими зборами ініціативної групи по створенню організації робітничої молоді в Лозовій та Панютиному була розклеєна відозва уповноваженого прифронтбюро КОМУ. Вона закликала робітничу молодь вступати в комсомол і йти добровольцями в ряди Червоної Армії.
Всі члени осередку проходили військове навчання, виїжджали в сусідні райони і села на боротьбу з бандитизмом. Бронепоїзд «Радянська Україна», що курсував на залізниці, допомагав комсомольцям у боротьбі проти бандитів.
Одним із важливих завдань осередку було створення дитячого будинку для дітей-сиріт. Комсомольці ходили по хатах, збирали у населення одяг та продукти для дітей.
Вони проводили також велику культурно-освітню роботу. У клубі депо комсомольці створили драматичний, хоровий та музичний гуртки. Значну роботу провели перші комсомольці Лозової по охороні маршрутних паливних ешелонів, що йшли з Донбасу, та по відбудові господарства селища.
Наприкінці липня 1920 року Лозовій почали загрожувати врангелівці. Лозова стала місцем перебування штабу Південно-Західного фронту. На боротьбу з Врангелем було кинуто кращі бойові сили. Завдяки цьому вже 7 серпня 1920 року командування фронту телеграфувало з Лозової В. І. Леніну: «Сьогодні ранком наші частини форсували Дніпро, зайняли Олешки, Каховку та інші пункти на лівому березі. Є трофеї, які підраховуються. По всьому Кримському фронту наші перейшли в наступ і просуваються вперед».
Беручи участь у розгромі врангелівців, комуністи й комсомольці селища Лозової та залізничного вузла в той же час допомагали волревкомам навколишніх сіл у здійсненні продовольчої розверстки, вели активну боротьбу з куркульським бандитизмом.
Відгриміли залпи громадянської війни, проте поблизу Лозової, в селах району, все ще розгулювали контрреволюційні банди, які перешкоджали радянському будівництву, тероризували населення. Від рук бандитів загинуло немало комуністів, комсомольців та радянських працівників. У братській могилі, в центрі міста, поховані вісімнадцять воїнів експедиційного загону другої Кінної армії разом з командиром загону Оксманом, які загинули в боях з бандою Брови. Комуністи та комсомольці Лозової у складі продовольчого загону виїжджали в села, брали участь у заготівлі хліба та дров для шкіл і лікарень. Після однієї з сутичок з бандитами були по-звірячому закатовані лозівські комсомольці Гриша Авчухов і Ваня Рибалка.
Залізничники Лозової приступили до відбудови транспорту, зруйнованого війною. Як залізничний вузол Лозова набуває все більшого значення, особливо з часу індустріалізації країни. У 1926 році сюди з Панютиного перевели паровозне і вагонне депо, в селищі і на залізничному вузлі збудували дві електростанції. Відновили роботу млини, олійниці, крамниці. В телеграмі, надісланій В. І. Леніну 1 лютого 1923 року, працівники харчової промисловості сёлища писали: «У день святкування п’ятих роковин профспілки харчової промисловості Лозівське відділення надсилає Вам свою вітальну телеграму. Незважаючи на всі труднощі в зв’язку з економічною розрухою, через тривалу, нав’язану буржуазією громадянську війну, ми робітники спілки харчової промисловості, клянемося, що як на бойовому фронті, так і на економічному, не покладаючи рук, відбудуємо зруйновану нашу харчову промисловість на благо трудового народу».
Поступово розгортала роботу місцева промисловість. Будується обозний завод, 2 заводи безалкогольних напоїв, хлібопекарня, виникають пошивочні майстерні. Торгівля від приватників переходить до кооперації. Починається швидке зростання господарства міста. Разом з цим збільшується кількість населення. На кінець 1927 року Лозова вже налічувала понад 12 тис. жителів.
У 1926 році, після ліквідації Павлоградського округу, весь Лозівський район було передано до Харківського округу. У серпні 1928 року Харківський окружний виконком постановив віднести селище Лозову до категорії міст.
Величезну роботу по відбудові господарства і культури міста очолила районна партійна організація. VII районна партійна конференція, яка відбулась 4—6 листопада 1928 року, відзначила, що район і, зокрема місто, значно краще впорядковано, розширено мережу політосвітніх установ і шкіл, зросли витрати на охорону здоров’я, соцзабезпечення і сільське господарство.
За роки першої п’ятирічки Лозова стала великим залізничним вузлом. У кілька раз зросли перевозки вантажів. Через Лозову безперервним потоком йшло вугілля з Донбасу в промислові центри країни, нафта для промислових підприємств і сільського господарства.
Широкого розвитку набули ударництво і соцзмагання. Ударники Лозової виступили ініціаторами боротьби за зміцнення трудової дисципліни, раціоналізацію виробництва. У грудні 1929 року у вагонних майстернях станції виникла перша ударна бригада. Число бригад швидко зростало. Сотні залізничників, бригади паровозників, шляховиків, працівників служби руху, вагонників змагалися за виконання і перевиконання планів, вносили свій гідний вклад в успішне завершення завдань п’ятирічки. В цьому важлива роль належала створеній у 1929 році районній газеті «Правда Лозівщини», яка згуртувала навколо себе робкорівський та робсількорівський актив району, стала організатором стінної преси на промислових підприємствах, у колгоспах, радгоспах та установах. Лозунгом газети та робсількорів було: «Критикою і особистим прикладом боротися за побудову нового суспільства». Газета викривала підступні дії куркульських елементів, які труїли худобу, палили артільне добро, всіляко шкодили колгоспам. На її сторінках систематично висвітлювався досвід передових господарств, практика роботи кращих бригад і ланок.