Нова Водолага, Нововодолазький район, Харківська область
Нова Водолага — селище міського типу, адміністративний центр Нововодолазького району. Розташована в південно-західній частині Харківської області, в долині р. Вільховатки (басейн Сіверського Дінця). Через селище проходить залізниця Харків — Дніпропетровськ, а на околиці — шосе Москва — Сімферополь. Селищній Раді підпорядковані населені пункти: Бірки, Запорізьке, Зелений Гай, Іваненки, Новоселівка, Онацьківка, Перелісок і Червоносів. У Новій Водолазі налічується 3102 двори і проживає 14,4 тис. чоловік.
Слобода Нова Водолага заснована близько 1675 року селянами і козаками Харківського полку на т. зв. Муравському шляху. Назва слободи походить від річки Водолаги, що вперше згадується в документах 1572 року. З інших письмових джерел відомо про те, що в куті, де сходиться річка Водолага з балкою, харківський полковник Григорій Донець збудував фортецю, навколо якої оселялись переселенці з інших місцевостей України. Це був чотирикутник на 200 саженів. Вали були із залізистого піску і мали кілька залізних гармат. Всередині фортеці стояли одна церква і кілька громадських будівель. Хати мешканців були за валом фортеці. Так описував фортецю і слободу академік Гільденштедт, який відвідав Нову Водолагу в 1774 році.
Спочатку козаки несли сторожову службу, ходили в походи під час воєн з турецько-татарськими ордами. Селяни займались рільництвом, скотарством і домашніми промислами. Але в міру того, як вони втрачали власність на землю, становище трудящих дедалі гіршало. Уже на підставі указу цариці Анни Іванівни в лютому 1732 року слободу Нову Водолагу і село Малу Водолагу, що раніш належали таємному радникові Олексію Дашкову, було передано до відомства Харківського полку в складі «Української лінії».
У складі Харківського полку Нова Водолага була до 1765 року, з 1765 по 1780 рік належала до Азовської губернії, з 1780 — до Харківського намісництва, а з 1797 року — до Валківського повіту Слобідсько-Української (з 1835 року — Харківської) губернії.
З кінця XVII і до середини XVIII століть Нова Водолага була фортецею для захисту південних кордонів Російської держави від турецько-татарської агресії. Населення слободи не раз зазнавало грабіжницьких нападів кримських татар. Татарські орди розоряли і грабували села, захоплювали в полон людей, перетворювали їх на невільників.
В історичних документах розповідається, що в 1686 році Нова Водолага була «потривожена» татарами, які проходили по Муравському шляху. За іншими відомостями орда напала на слободу і зруйнувала її у 1689 році. Сильного спустошення від кримських татар вона зазнавала й пізніше. У 1693 році Нураддін Султан з 15 тис. татар та з загонами яничар вчинив напад на Таранівку, пограбував Малу і Нову Водолаги та ін. села. У 1697 році татари знову підійшли до Нової Водолаги, напали на людей, що працювали в полі, захопили багато полонених. Нового грабіжницького нападу кримських татар хана Давлет Гірея зазнала слобода і в 1711 році.
Населення Нової Водолаги не лише мужньо захищалось від татарських нападів, але й брало активну участь у війнах, що їх вела Росія проти іноземних агресорів. Нововодолазькі козаки брали участь у Кримських походах 1687 і 1689 років, в Азовських походах 1695—1696 рр., у Північній війні 1700—1.721 рр., російсько-турецькій війні 1735—1739 рр., семирічній війні 1756—1763 років.
Вигідне географічне становище Нової Водолаги, зручні шляхи сполучення, близькість великого промислового центру Харкова,— все це сприяло її економічному розвитку на всіх етапах історії.
За переписом 1724 року в слободі було 707 дворів, у 1730 році — 4900 жителів. Тоді ж, у 1732 році тут працювало вже дві церковнопарафіальні школи, а 1749 року відкрито слов’яно-латинське училище.
Багато жителів слободи займалось ремеслом і торгівлею. Ремісники вичиняли шкіри, виготовляли лимарські вироби, шили взуття, одяг і головні убори, займались винокурінням. Розвивалось домашнє виробництво сільськогосподарських знарядь і запасних частин до них, столярних та бондарних виробів У 1780 році в селі було 18 кузень, 34 винокурні котли. На базі багатого родовища цінної глини розвинулось гончарне виробництво. Високоякісний художньо оздоблений посуд нововодолазьких гончарів славився далеко за межами Харківської губернії.
Академік Гільденштедт у 1774 році писав, що в Новій Водолазі особливо багато садівників і гончарів. Зроблені з місцевої глини тарілки і кафлі — міцні, блідо-жовті, черепиця не гірша від голландської.
З другої половини XVIII століття на Слобожанщині розвивалося шовківництво. Центром його стала Нова Водолага. Тут було збудовано шовковий «завод», який мав приміщення для розведення шовкопрядів, а також устаткування для мотання шовку. Шовковий «завод» являв собою звичайну кріпосницьку мануфактуру, робочу силу якої становили приписні селяни.
У 1773 році Катерина II, одержавши рапорт губернатора Слобідської губернії генерал-поручика Щербініна, писала йому про своє задоволення розвитком шовківництва на Україні. Вона зазначала, що казенна слобода Нова Водолага дуже зручна для шовкового виробництва, що у Білевській кріпості є тутові сади і що, враховуючи це, вона видає указ про передачу Нової Водолаги з її слобідками до управління Щербініна для посилення розвитку шовкового виробництва. Указ зобов’язував Катерининську провінціальну канцелярію подавати Щербініну всіляку допомогу щодо піднесення шовківництва.
У Новій Водолазі було створено місцеве управління по шовківництву. В 1800 році воно було ліквідоване, натомість створено інспекцію по шовківництву для Слобідсько-Української губернії. Під наглядом цієї інспекції перебувало 23 плантації у різних містах і селах Слобожанщини. У 1835 році, внаслідок загибелі від сильних морозів тутових дерев, шовківництво занепало.
Поряд з розвитком ремесел у Новій Водолазі розвивалась торгівля. Кожного року тут відбувалось по чотири ярмарки і щотижня по два базари. Нововодолазькі кустарі збували свої вироби і на ярмарках в інших містах та селах Харківської, Катеринославської і Полтавської губерній.
При незначному розвитку товарного виробництва самі кустарі збували свої вироби споживачам. З подальшим розвитком товарного господарства з’являються лихварі-скупщики. Торгівля різноманітними виробами зосереджувалась у лавках і торговельних рядах. Уже в 1780 році Нова Водолага мала 20 м’ясних комор, 51 шевську лавку; в красному і соляному рядах налічувалось 22 торговельні комори і 26 сінних лавок. «Тут є крамниці, в яких завжди можна знайти потрібний крам: паперовий, шовковий, бакалійний»,— писав академік Гільденштедт.
Мешканці Нової Водолаги формально були вільними казенними поселянами, та їхня доля була тяжкою. Гніт самодержавства, утиски поміщиків та інших експлуататорів виявлялися в найрізноманітніших формах. Всі поселяни платили подушний податок та різні побори, виконували військову, подвірну та інші повинності, будували і ремонтували шляхи, мости, греблі, казенні підприємства. У надзвичайно тяжкому становищі були робітники, що црацювали в шовківництві. їм доводилось безплатно працювати з ранньої весни до пізньої осені на шовковому «заводі» і, крім того, виконувати різні повинності та, платити податки. Майстри шовкового «заводу» в скарзі до губернатора писали: «Щодалі більше утискуємось і розоряємось через такі повинності та різні податі».
Населення терпіло від різних пошестей. Так, у 1831 році від холери померло 23 чол., у 1848 — 195. Лікарів тоді не було. Люди «лікувались» у знахарів і шептух, якими Нова Водолага славилась на всю Харківську губернію. Отже, культурна відсталість була характерною рисою Нової Водолаги, як і інших сіл дореволюційної Росії.
У 1849 році жителі слободи зазнали лиха від неврожаю і голоду: «терпіли від неврожаю хліба й овочів, внаслідок чого гинула худоба, люди мучились від цинги, від якої померло 38 чоловік».
З другої половини XIX століття Нова Водолага стала центром волості, до якої належало 17 населених пунктів.
У пореформений період посилюється процес соціального розшарування населення. Виділяється верхівка кустарів та інших власників, яка все ширше використовує найманих робітників, перетворюючи свої майстерні на капіталістичні підприємства. Як свідчать документи, в 1857 році в казенного селянина Івана Абдули був пивоварний завод. На початку XX століття промисловці і торговці Абдули вже володіли механізованим вальцьовим млином, крупорушкою та кількома хлібопродуктовими крамницями. Другий вальцьовий млин належав купцеві Донченку, який також торгував хлібом.
З розвитком капіталізму в сільському господарстві виростав міцний прошарок куркулів, які в селян і поміщиків навколишніх сіл скуповували великі масиви земель. У 90-х рр. XIX ст. в слободі було 10 379 десятин землі, але майже 9/10 належала купцям і куркулям.
Основна маса кустарів все більше потрапляла під гніт лихварів, які по дешевих цінах скуповували в них вироби і перепродували за великі бариші. Наприкінці XIX і на початку XX століть середній денний заробіток робітника в гончарному виробництві становив 30 коп., чинбаря — 70 коп. Робочий день тривав 13—14 годин. Значна частина дрібних кустарів, а також селян розорювалась і йшла в найми до багатіїв.
Сільське господарство в Новій Водолазі було другорядною і мало розвинутою галуззю економіки. Одною з причин було малоземелля. За статистичними відомостями у 1885 році на 1159 дворів, в яких жило 6767 чоловік, припадало 1309 десятин землі, в тому числі 814 десятин орної. Великі масиви кращої землі належали поміщикам. Причому на них були основні родовища глини, за розробку якої гончарі платили землевласникам чималі гроші. Графу Шидловському, наприклад, гончарі платили за кожну яму, з якої добувалась глина, по 6—7 крб. Селяни на своїх земельних ділянках займались здебільшого садівництвом.
Нова Водолага славилась чумацьким промислом. Навіть у 80-х роках, коли в зв’язку з появою залізниць чумацтво стало занепадати, нововодолазці, як зазначає статистик В. Василенко, не припиняли своїх зв’язків з Кримським півостровом. За вози, колеса тощо вони вимінювали рибу і сіль.
Кількість населення в слободі щодалі зростала. У 1892 році тут було 7806 жителів, переважна більшість їх школи не знала. У 1874 році було відкрито двокласне чоловіче і однокласне жіноче земські училища. У 1892 році — Миколаївське двокласне і в 1894 — однокласне училища. Та навчалися в школах переважно діти заможної частини слободи, більшість населення ніякої освіти не мала. За даними перепису 1897 року, письменних людей у Новій Водолазі було: чоловіків — 27,5 проц., жінок — 6,3 процента.
Основна маса населення була позбавлена будь-яких політичних прав і свобод зазнавала свавілля поміщиків, царських чиновників, попів і куркулів.
Народна революція, що вже назрівала на початку XX століття в Росії, захопила своїм впливом і Нову Водолагу. Серед населення зростало невдоволення, посилювались революційні настрої. На політичне піднесення трудящих села впливав великий промисловий центр України — м. Харків, де робітники під керівництвом більшовиків ставали на боротьбу з самодержавством.
У 1902 році в Харківській і Полтавській губерніях знялась могутня хвиля селянських виступів. Селяни Нової Водолаги 2 квітня 1902 року брали участь у розгромі маєтку поміщика Духовського.
В період першої революції 1905—1907 рр. у Новій Водолазі відбувались антиурядові заворушення й виступи. Селяни збирались на сходки, вимагали поділу поміщицької землі, політичних прав і свобод. 11 грудня 1905 року великий натовп зібрався у дворі управи. Перед селянами виступив уповноважений знаменської сільської сходки С. Ф. Юхименко, який запропонував об’єднати зусилля сільських громад й висунути перед урядом певні вимоги. Коли місцеві власті затримали Юхименка, збуджений натовп зажадав його звільнення. Налякані стражники змушені були задовольнити вимогу селян, і Юхименко продовжував свій виступ. «Натовп од його слів,— доповідав стражник дільничному приставу,— був дуже збуджений, вимагав Юхименка в коло, де він … близько години підбурював людей до заворушень». 23 січня 1906 року С. Ф. Юхименка за революційну агітацію серед селян було заарештовано.
Запровадження столипінської аграрної реформи ще більше поглибило класову боротьбу на селі.
В січні 1906 року сільська сходка Нової Водолаги вимагала загальних, рівних і прямих виборів до Державної думи при таємному голосуванні, надання Державній думі законодавчих прав, ліквідації поділу населення на стани і введення єдиного звання «російські громадяни», а також рівних прав для всіх, передачі землі у спільну власність народу, освіти для всіх дітей шкільного віку, свободи спілок і зборів тощо. «Для усунення гострої необхідності в землі і несправедливого користування нею,— говорилось в наказі сходки,— треба передати у спільну власність народу всі землі: державні, удільні, церковні, монастирські та інші… землею повинні користуватись ті, хто оброблятиме її».
Після повалення самодержавства боротьба селянства за землю набула ще більшої політичної гостроти. Трудящі Нової Водолаги на багатолюдних зборах і мітингах палко вітали перемогу соціалістичної революції, рішення І Всеукраїнського з’їзду Рад, який проголосив Україну Радянською республікою. В січні 1918 року в Новій Водолазі створено волосний ревком, який мобілізовував трудящих на створення нового радянського ладу на селі.
У квітні 1918 року Нову Водолагу окупували війська німецьких імперіалістів та гетьманців. Окупанти відновили буржуазно-поміщицький лад і встановили режим кривавого терору. Та народ лишався нескореним. У масових селянських виступах, що охопили всю Харківщину влітку і восени 1918 року, брали участь і трудящі Нової Водолаги. У січні 1919 року Червона Армія визволила село від петлюрівців.
16 січня 1919 року, з ініціативи командира 159-го полку О. І. Ємця, в селі створено волосний ревком. До його складу входили комуніст Д. С. Оберемок, що був відряджений Валківським повітовим парткомом, А. О. Лиганенко, У. А. Тиндик, К. М. Лиценко та інші.
Велику допомогу трудящим Нововодолазької волості подавала більшовицька організація Харкова, яка відряджала в села своїх представників, інструкторів-організаторів і пропагандистів. У створенні органів Радянської влади брав активну участь інструктор Харківського губвиконкому комуніст Корній Деркач.
Вибори до волосної Ради відбулись 1—3 лютого 1919 року. Було обрано 89 депутатів. До волосного виконкому Ради ввійшли Д. П. Цехмистров, Б. І. Підгорний та інші.
Волвиконком розгорнув роботу по зміцненню радянського ладу, здійсненню політики воєнного комунізму. Особлива увага зверталась на проведення мобілізації до Червоної Армії. Незважаючи на шалену контрреволюційну агітацію куркулів, мобілізація пройшла успішно.
Та активна робота по зміцненню Радянської влади була перервана навалою армії Денікіна, яка захопила майже всю Україну.
Денікінці чинили жорстоку розправу над революційними робітниками і селянами. В Новій Водолазі білогвардійці захопили воєнкома Желізняка, який організовував бідноту на боротьбу з контрреволюцією. Після жорстокого катування білогвардійці повісили його на телеграфному стовпі.
В умовах жорстокого терору денікінців підпільні більшовицькі організації розпалювали партизанську боротьбу в тилу ворожих військ. В районі Нової Водо-лаги діяв партизанський загін під командуванням П. М. Білойвана. У грудні 1919 року Червона Армія, якій допомагали партизани, звільнила Нововодолазьку волость від денікінців. Більшовики відновили органи Радянської влади і встановили революційний порядок.
На загальних зборах жителів Нової Водолаги, що відбулись 5 грудня 1919 року, обрано волосний ревком у складі І. Д. Шестопалова, І. І. Підгорного, П. Ф. Ліщинського, О. Т. Водолажченка та інших. Через кілька днів до складу ревкому ввійшли комуністи П. М. Білойван і Д. С. Оберемок.
Ревком провів велику роботу по зміцненню Радянської влади і створенню місцевих органів управління, підготував вибори до волосної і сільської Рад робітничих і селянських депутатів. Вибори відбулись на початку квітня 1920 року. Головою волвиконкому обрано В. Ф. Дзюбу, головою сільради — Я. Г. Кузьоминського. Було створено відділи волвиконкому, що займались різними питаннями господарства й культури, органи контролю, суд, міліцію тощо.
Радянські органи взяли на облік майно буржуазії, що втекла з Нової Водолаги, провели конфіскацію їхньої землі, розподіливши її між безземельними і малоземельними селянами. Націоналізовано млини, лавки, а також будинки, що належали купцям та іншим визискувачам.
Боротьбу трудящих Нової Водолаги за здійснення соціалістичних перетворень очолили комуністи. На початку 1920 року в селі створено партійну організацію в складі 15 чоловік, яка об’єднувала комуністів Нової Водолаги і сіл Каравана і Ріжитного та Рокитнянської садово-городньої школи. До складу волосного партійного комітету, обраного в 1920 році, входили О. І. Смирнов, М. С. Марачев, В. В. Моргун, С. В. Гребенюк, А. А. Горбатенко та інші. Очолював волпартком О. І. Смирнов.
У червні 1920 року в Новій Водолазі організовано волосний комітет незаможних селян (КНС) у складі 32 чоловік, який став міцною опорою Радянської влади в селі і волості. КНС допомагав у розподілі поміщицьких земель, боровся з куркульством, поліпшував матеріальні умови життя бідноти. Було створено прокатний пункт для допомоги в обробітку землі незаможних селян. За участю комнезаму проводився у волості тиждень трудової сільськогосподарської артілі й комуни, велась агітація за кооперування селянських господарств. Комнезам брав активну участь у проведенні посівної кампанії, в розподілі зерна тощо.
Трудящі Нової Водолаги подавали всіляку допомогу радянським військам у боротьбі проти польських імперіалістів, Врангеля і петлюрівців. Сотні жителів вступили до лав Червоної Армії. Комітет незаможних селян на заклик партії: «Незаможнику, на куркульського коня — і на Врангеля!» посилав до армії добровольців.
У резолюції мітингу, що відбувся 28 травня 1920 року з нагоди мобілізації до Червоної Армії, говорилось: «Ми, селяни і жителі села Нової Водолаги, проклинаємо зрадника українського народу пана Петлюру, який продав польським поміщикам частину селян і робітників і хоче за допомогою польських панських штиків закабалити всю робітничо-селянську Україну, знову на шию робітників і селян посадити поміщиків, всіляких втікачів від Радянської влади».
Партійні і радянські органи докладали багато зусиль для ліквідації куркульського бандитизму. В районі Нової Водолаги вів збройну боротьбу з бандитами загін військ ВЧК, очолюваний Бірюком3. У розгромі банд брав активну участь комітет незаможних селян. За рішенням виконкому волосної Ради і волКНС від 12 лютого 1921 року сформовано збройний загін, яким командував колишній голова Новоселівського ревкому В. В. Моргун. За успішні дії в боротьбі з бандитизмом нововодолазькому загону вручено Червоний прапор Харківського губкому партії.
Після переможного закінчення громадянської війни український народ під проводом Комуністичної партії розгорнув мирне будівництво. Активним помічником партійної організації в боротьбі за здійснення соціалістичних перетворень у селі були комсомольці, яких очолював Т. С. Підгорний, що згодом став райоргом комсомолу. Секретарем нововодолазького комсомольського осередку, створеного в 1921 році, був С. І. Неборак. До осередку з місцевої молоді входили А. П. Калашник, Й. П. Крамний та інші. Комсомольці проводили політичну і культурно-освітню роботу серед молоді, залучали її до здійснення політики партії на селі.
Населення Нової Водолаги з великим задоволенням зустріло рішення X з’їзду РКП(б) та вказівки В. І. Леніна щодо проведення нової економічної політики. Партійна організація мобілізувала трудящих на відродження промисловості і сільського господарства. Радянська влада подавала велику допомогу селянам в піднесенні землеробства, яке занепало внаслідок війни і посухи 1921 року. Бідноті безкоштовно відпускалося зерно, подавалась грошова допомога. Поліпшувалось забезпечення промисловими товарами. Партійна організація та органи Радянської влади звертали увагу на розвиток кустарно-промислової і сільськогосподарської кооперації. У 1920 році було створено товариства по виробництву шапок і картузів, яке об’єднувало 43 кустарі, по вичинці і переробці шкіри, що об’єднувало 363 кустарі.
Було відбудовано зруйновані мости й будинки. 4 березня 1921 року виконком волосної Ради прийняв постанову про побудову приміщення театру, а 17 квітня того ж року — про будівництво літнього театру. В січні 1922 року економічна нарада при волвиконкомі розглянула питання про електрифікацію Нової Водолаги.
У 1923 році утворено Нововодолазький район, до складу якого увійшло 19 сільрад з 98 населеними пунктами. Це мало важливе значення для дальшого розвитку Нової Водолаги. Районний комітет партії та райвиконком докладали чимало зусиль, щоб перетворити село в справжній центр економічного, політичного і культурного життя району.
Велику допомогу трудящим Нової Водолаги подавали ЦК КП(б)У і Радянський уряд України. В 1923 році Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет, що його очолював Г. І. Петровський, взяв шефство над Новою Водолагою. Шефи проводили політичну і культурно-освітню роботу на селі, поповнювали бібліотечний фонд літературою. В січні 1924 року шефи організували районні агрономічні курси для незаможних селян, що оволодівали основами агрономічних знань. Після закінчення курсів кожний слухач одержав бібліотечку для організації агрогуртків 1 2. За допомогою шефів у 1925 році тут збудовано електростанцію, що була однією з перших сільських електростанцій у Харківській області.
У Новій Водолазі побували видатні партійні і державні діячі Г. І. Петровський, П. П. Постишев та інші, які подавали допомогу партійним і радянським організаціям району в розв’язанні складних завдань відбудови й розвитку економіки та культури. 19 грудня 1925 року перед трудящими райцентру і навколишніх сіл виступив М. І. Калінін 3. 20 травня 1934 року Нову Водолагу відвідав О. М. Ярославський, який виступав на районних партійних зборах.
Партійні і радянські органи вживали заходів до поліпшення системи охорони здоров’я. В 1920—1921 рр. в Новій Водолазі діяли лікарня і медична дільниця. В лікарні працювало 18 чоловік медичного персоналу, в тому числі лікар, 2 фельдшери і акушерка. В медичній дільниці працювали лікар, 4 фельдшери і акушерка.
Радянська влада відкрила широкий простір для розвитку культури і піднесення матеріального добробуту трудящих. Партійні і радянські організації здійснювали перебудову народної освіти, розширювали мережу шкіл. У липні 1920 року в Новій Водолазі на базі старих шкіл створено 4 семирічні трудові школи. Трудовій школі №1 присвоєно ім’я Т. Г. Шевченка. З 1 вересня 1920 року в усіх школах запроваджено викладання українською мовою. Того ж року відкрито дитячий будинок, в якому було 60 дітей. В 1921 році почала діяти профшкола сільськогосподарського машинобудування.
Комуністи і комсомольці розгорнули роботу по ліквідації неписьменності, підвищенню культурного рівня населення. В 1920 році було відкрито масову бібліотеку, в тому ж році в школі відбулась перша демонстрація кінофільму. В 1921 році створено районний сільбуд, який став центром культурно-освітньої роботи в районі. »
Трудящі відроджували місцеву промисловість і сільське господарство. Та місцева промисловість ще була роздрібненою, кустарною, з примітивними знаряддями виробництва. За статистичними відомостями, у 1925 році в селі нараховувалось близько 900 господарств дрібних кустарів. Найкрупнішими підприємствами були 2 державних млини, олійниця, майстерня для переробки шкір, майстерні пошиву взуття. Сільське господарство теж було роздрібненим і відсталим. Середня врожайність озимої пшениці і жита за п’ятирічку (1925—1930 рр.) становила 54—55 пудів, ярої пшениці — 37 пудів з гектара.
У другій половині 20-х років розгортається суцільне кооперування промисловості. В 1928 році кооперативне товариство «Кустарна справа» об’єднувало 542 кустарі. Кустарно-промислова кооперація мала 5 артілей: «Виробник-чоботар», «Вишивальниця» (згодом ім. Н. К. Крупської), цегельню (згодом артіль ім. XII партз’їзду), ходовий завод (згодом завод ім. 14-річчя Жовтня) та артіль інвалідів.
За роки довоєнних п’ятирічок у Новій Водолазі збудовано нові промислові і комунальні підприємства: ходовий завод, цегельню, пекарню, розширено електростанцію, потужність якої у 1928 році досягла 28 кіловат. Підприємства промислової кооперації випускали різноманітну продукцію: цеглу, меблі, діжки, одяг, взуття, посуд, продовольчі товари та інші вироби.
Великі соціалістичні перетворення здійснилися на основі ленінського кооперативного плану в сільському господарстві. В 1928 році селяни-бідняки організували комуну «Комсомолець», у якій об’єдналось 60 чоловік. Одним з організаторів і першим головою її був С. І. Неборак. Пізніше вона перетворена на артіль «Комсомолець». Серед організаторів комуни, а потім і її головою був А. І. Трипілка, який згодом став головою колгоспу «Червоний прогрес». Активну участь у створенні комуни брав робітник-двадцятип’ятитисячник угорець А. А. Пукач. Комуніст з 1919 року Пукач у 1918—1919 рр. боровся за Радянську владу в Угорщині, був там командиром одного з революційних військових загонів. Після повалення Угорської Радянської республіки емігрував до Чехословаччини, а звідти в 1927 році — до Радянського Союзу.
На початку організації комуна «Комсомолець» мала 315 га орної землі, 28 коней, 43 корови, 10 свиней. Доход становив 56 тис. крб., на трудодень припадало по 76 коп. Господарство комуни зростало. У 1933 році вона мала вже 78 коней, 139 голів великої рогатої худоби і 146 свиней. Доходу — 191 тис. крб. На трудодень комунарам нараховували по 2 крб. 86 коп. грішми і по 4 кг зерна.