Політична і культурна діяльность більшовиків Харківа
Повстання на броненосці «Потьомкін» мало великий революціонізуючий вплив на робітників Харкова. Більшовицька група «Вперед» у ході підготовки до червневого загального страйку випустила спеціальну листівку «До солдатів Харківського гарнізону», в якій роз’яснювала обстановку в країні, антинародний характер війни з Японією, мету робітничого класу і селянства в революції. Більшовики прагнули залучити солдатів до участі в страйку.
27 червня 1905 року одночасно припинили роботу заводи паровозобудівний і Гельферіх-Саде. Групи робітників цих заводів на чолі з більшовиками розійшлися по інших підприємствах закликати всіх виходити на вулицю. Застрайкували також робітники заводів Мельгозе, Шапара, Трепке, Гофмана і Дeyeль, Рибальченка, всіх млинів, друкарень, кондитерської фабрики Жоржа Бормана, паровозних майстерень та інших підприємств.
Підсумовуючи наслідки цієї знаменної події, більшовицька листівка повідомляла, що до червневого політичного страйку «приєднались навіть малосвідомі верстви пролетаріату, які досі стояли осторонь загального робітничого руху». Це була серйозна перемога Харківської більшовицької організації, яка свідчила про швидке зростання свідомості робітників.
Більшовицька група, послідовно проводячи в життя тактичну лінію, вироблену III з’їздом РСДРП, стала справді визнаним керівником робітників Харкова. Меншовицький комітет, ігноруючи рішення з’їзду, всіляко перешкоджав розвитку революційної боротьби, вдавався до угод з буржуазією, зраджував інтереси робітничого класу. Зважаючи на це, обраний на III з’їзді Центральний Комітет у перших числах серпня 1905 року надав харківській групі «Вперед» права міського комітету, яка з цього часу і почала називатися Харківським комітетом РСДРП.
Виступ харківського пролетаріату в дні Жовтневого політичного страйку 1905 року був невід’ємною частиною загальноросійського революційного руху і незаперечно свідчив про зростання пролетарської солідарності. Ранком 9 жовтня телеграфісти станції Харків одержали повідомлення про страйк на Московсько-Казанській залізниці. Це повідомлення стало сигналом до загального страйку в місті. 10 жовтня припинили роботу паровозобудівники, робітники залізничних майстерень, заводу Гельферіх-Саде та інших підприємств. Закрилися магазини, застрайкували працівники пошти, телеграфу, конки. Грандіозний страйк, припинення руху на залізниці викликали неабиякий переляк і розгубленість буржуазії.
З ініціативи більшовиків на Ващенківській леваді (тепер частина території стадіону «Локомотив») відбувся мітинг страйкуючих залізничників, робітників фабрик і заводів, міських службовців і дрібних чиновників. Після закінчення мітингу його учасники з червоними прапорами, з лозунгом «Геть самодержавство!» кількома колонами почали розходитися по своїх районах. Було вирішено 11 жовтня провести мітинг у районі паровозобудівного заводу. На Катеринославській вулиці, на Лопанському мосту та в інших місцях відбулися сутички робітничих дружин з драгунами, поліцією і козаками. Найбільша сутичка сталася в районі університету. Після того, як козаки відкрили вогонь, студенти відступили до університету і почали там споруджувати барикади. Наступного дня, обговоривши на мітингу своє становище, вони надіслали на паровозобудівний завод (в районі якого зранку йшов мітинг) делегата з проханням про допомогу. Учасники робітничого мітингу прийняли рішення організувати і 12 жовтня провести загальнонародний мітинг на Миколаївській площі, після чого понад 2 тис. чоловік рушили до університету.
В той час як робітники і революційне студентство під керівництвом більшовиків готувалися до бою, меншовики умовляли їх скласти зброю. Капітулянтські промови зрадників повністю збігалися з діями лібералів, які вели переговори з губернатором.
Незгоди між більшовиками і меншовиками особливо проявилися в Харківському комітеті боротьби, утвореному на початку жовтня 1905 року для організації бойових дружин і керівництва ними (до складу комітету входили більшовики, меншовики і есери). Від імені більшовицької групи Б. В. Авілов запропонував не здаватися без бою, а, навпаки, дати бій і або перемогти, або вмерти. Більшовиків підтримали есери, а меншовики і представники групи студентів виступали за припинення боротьби. Незначною більшістю голосів (13 проти 10) було вирішено залишити барикади. При цьому схвалили поправку більшовиків: учасників виступу не повинні обшукувати; війська, що стоять на Павловській площі, козаки й драгуни мають бути відведені; барикади почнуть розбирати лише через сорок хвилин після відходу їх оборонців. Військові власті під час переговорів прийняли, а потім і виконали всі вимоги робітників. Відхід з барикад не був схожий на поразку. На всьому шляху руху колони захисників барикад стояв народ, захоплено вітаючи їх.
На Скобелєвській площі відбувся великий мітинг. Майоріли червоні прапори, проголошувались революційні промови, лунали вигуки:
«Геть казнокрадів-міністрів!», «Геть самодержавство і царя!», «Хай живе пролетаріат!»,
«Хай живе свобода!».
У бурхливі дні Жовтневого страйку серед робітників міста, як і серед робітників усієї України, посилився рух за створення професійних спілок. На кінець 1905 року в Харкові було створено 13 профспілок, які більшовики використовували як один із засобів залучення широких мас до революційної боротьби.
18 жовтня у місті стало відомо, що переляканий цар змушений був піти на поступки і видав 17 жовтня маніфест, в якому обіцяв громадянські свободи і скликання нової, законодавчої думи.
Більшовицький комітет у спеціально випущеній листівці, а також в міській робітничій газеті «Харьковский рабочий», що видавалася з 26 жовтня, нещадно викривав усю облудність царського маніфесту, закликав трудящих до збройної боротьби проти самодержавства.
Наприкінці жовтня і на початку листопада розгорнулась енергійна і широка організація бойових дружин у Харкові. Більшовики під керівництвом Артема посилили агітаційно-пропагандистську роботу серед селянства і солдатів. Поширювалась революційна література, створювалися перші партійні організації в селах губернії. В листопаді 1905 року в Харкові виник «Союз харківського гарнізону», що називався також Військовою організацією харківського гарнізону. Цей союз підтримував тісний зв’язок з більшовицьким комітетом РСДРП.
Підготовка до збройного повстання проходила в умовах жорстокої боротьби проти опортунізму меншовиків.
Під тиском робітників меншовики Харкова змушені були погодитись на об’єднання в одній організації з більшовиками. 14 листопада 1905 року відбулось об’єднане засідання більшовицького і меншовицького комітетів, на якому вирішено створити «Федеративну раду» харківських комітетів РСДРП. Одночасно засідання прийняло рішення про видання «Известий Федеративного совета». Проте й у рамках об’єднаного комітету меншовики фактично і далі вели дезорганізаторську роботу, але зупинити наростання революційного руху не змогли. 15 листопада в Харкові вибухнув страйк залізничників. Вони відмовилися пропустити царські війська, послані для розправи з повсталими севастопольськими моряками. Страйк переріс у загальний страйк підприємств міста.
Одночасно почалося революційне заворушення серед військ харківського гарнізону, в частинах якого успішно діяли військово-революційні осередки, створені більшовиками. Солдати стали постійними учасниками всіх мітингів; майже в усіх частинах були обрані представники до центральної військової організації.
23 листопада 1905 року в Харкові відбулася підготовлена більшовиками збройна демонстрація робітників і солдатів. Першими виступили солдати 1-го і 2-го батальйонів 202-го Старобільського полку. До них приєдналися солдати Лебединського, Богодухівського та Луцького полків. Озброєні частини гарнізону рушили на Кінну площу і там з’єдналися з робітниками.
Збройна демонстрація в центрі міста і багатолюдні мітинги на паровозобудівному заводі, заводі Гельферіх-Саде, в Університетському саду, на Скобелєвській площі і в районі Харківського мосту закінчилися тільки ввечері. Настрій робітників і солдатів був надзвичайно піднесений.
Ця демонстрація наочно показала, що назріває збройне повстання. У зв’язку з цим бойові дружини посилено озброювались, поповнювалися новими членами і провадили військове навчання. На початку грудня в Харкові та на його околицях майже щодня, незважаючи на заборону, відбувалися багатотисячні мітинги, на яких, крім робітників, були присутні солдати і деякі офіцери.
Сигналом до виступу пролетаріату України, в т. ч. й Харкова, була звістка про початок збройного повстання у Москві.
За планом, який розробили більшовики ще напередодні, одна група озброєних робітників повинна була ранком 12 грудня зібратися на заводі Гельферіх-Саде і, об’єднавшись з революційно настроєними солдатами, рушити до центру міста. Повстанці з Залізничного району після взяття вокзалу мали приєднатися до першої групи в районі університету і з допомогою бойових дружин робітників і ’селян (на прибуття яких чекали) мали захопити всі урядові установи та створити у місті нові революційні органи влади. В свою чергу новостворені органи повинні були оголосити про перемогу трудящих. Для цього було підготовлено спеціальну відозву, в якій сповіщалося про встановлення влади робітників та революційних солдатів і про створення органів.
Поліція і військові власті, поінформовані провокатором про цей план, вжили ряд запобіжних заходів. Зокрема, в ніч з 10 на 11 і з 11 на 12 грудня було заарештовано понад 60 активних учасників підготовки повстання. В центрі міста, на Павловській і Миколаївській площах, було зосереджено піхоту і кавалерію; тут же виставлено кулемети. Одночасно роззброєно солдатів Тамбовського полку, які мали приєднатися до повстанців, а їх організаторів заарештовано.
12 грудня припинився рух міського транспорту, закрились магазини, контори та інші установи. Озброєні робітники, виконуючи намічений план повстання, о 6 годині ранку 12 грудня зібралися на заводі Гельферіх-Саде. Щоб не дати змоги повстанцям об’єднатися з робітниками інших підприємств, урядові війська оточили завод Гельферіх-Саде і почали обстрілювати його з гармат. В цей час з боку Кінної площі з’явилася тритисячна колона робітників, що йшли з паровозобудівного заводу на чолі з Артемом на виручку обложеним. Між ними і військами відбулася збройна сутичка.
Війська розсіяли колону робітників. Внаслідок артилерійського обстрілу обложені мусили скласти зброю. Поліція арештувала і відправила в тюрму 136 чоловік.
Кровопролитною була сутичка на Московській вулиці. Всі спроби робітників прорватися до центру були відбиті. Козаки і драгуни, відтіснивши робітничі дружини, почали стріляти в людей, що стояли в Петровському провулку. Розправа з повсталими тривала до пізнього вечора. Всього в цей день було вбито і поранено близько 200 чоловік.
Збройну боротьбу харківського пролетаріату підтримували робітники і селяни усієї Харківської губернії.
Після поразки Грудневого збройного повстання на трудящих обрушились жорстокі репресії. Були проведені масові обшуки. Лише протягом грудня 1905 і січня 1906 року в місті й губернії було заарештовано понад тисячу чоловік.
Починаючи з липня 1906 року в Харкові майже щомісяця відбувалися судові процеси над учасниками революції, а з 1907 по 1909 рік лютував військово-польовий суд. У квітні 1907 року в суді слухалась справа 32 учасників збройної демонстрації в листопаді 1905 року. Керівники її — Одишарія і Тюрін — були засуджені до 12 років каторжних робіт. У липні цього ж року відбувся судовий процес над 30 учасниками збройного повстання заводу Гельферіх-Саде, а в грудні було засуджено ще 51 чоловіка з цього ж заводу.
Але ніякі репресії і арешти не змогли похитнути віри більшовиків у неминучий прихід нової революції. Партія більшовиків була єдиною партією, яка не примирилася з поразкою і не втратила перспектив дальшої боротьби.
У перші ж дні після третьочервневого перевороту у зверненні до трудящих міста більшовики роз’яснили зміст і значення розгону II Державної думи. В одній з листівок вони писали про необхідність ставити над усе «розвиток політичної свідомості народу, сприяти його організації і згуртованості, усвідомленню ним неминучості цієї великої всенародної боротьби, яка одна лише зможе вивести нашу батьківщину з-під ярма кріпосників на широку дорогу вільного політичного і господарського розвитку».
Незважаючи на розгнузданий чорносотенний терор в 1907 році, у місті прокотилася хвиля страйків.
Робітничий рух влітку 1907 року свідчив, що пролетаріат Харкова, керований більшовиками, не склав зброї, відступав з боями, мужньо відстоюючи свої революційні завоювання в боротьбі проти реакції.
Після масових арештів більшовиків 24 серпня і розгрому охранкою друкарні меншовики захопили керівництво організацією у свої руки і повели лінію на згортання діяльності. Розвал партійної роботи, тісне співробітництво 3 кадетами під час виборів до думи і, нарешті, фактичний провал виборчої кампанії — такі були результати меншовицького хазяйнування в харківському комітеті.
У вересні 1907 року до Харкова повернувся активний учасник революційних боїв 1905 року — Д. М. Бассалиго. Прибув також представник більшовицького центру — О. Свідерський. Для згуртування партійних сил міста в боротьбі проти ліквідаторів більшовики Харкова створили свій організаційний центр (фактично бюро більшовицької фракції), до складу якого увійшли О. Свідерський, Д. М. Бассалиго, Г. Григор’янц, робітники паровозобудівного заводу Г. Токарев, І. Беличенко, С. М. Розсохацький.
Робітниче ядро Харківської організації восени 1908 року налічувало понад 30 чоловік, об’єднаних у три районні осередки. На чолі їх була «міжрайонна конференція», що збиралась, як правило, раз на тиждень. Керівництво організації насамперед подбало про створення друкарні. З великими зусиллями вдалося налагодити роботу друкарні, розташованої з метою конспірації в Бєлгороді. Незабаром були випущені і поширені на заводах листівки про відновлення роботи комітету РСДРП, про столипінську аграрну реформу та з приводу урядових законопроектів про соціальне страхування. Поряд з цим більшовики розгорнули пропагандистську роботу в нелегальних робітничих гуртках, роз’яснюючи вчення наукового соціалізму, викриваючи опортуністичні дії меншовиків, контрреволюційність ліберально-буржуазної партії кадетів. Значну допомогу в цьому подавала створена при Комітеті колегія пропагандистів, до складу якої входили найбільш підготовлені члени партії. Так, член колегії з заводу Трепке М. Р. Головачов керував у місті кількома гуртками. Агітаційну роботу проводили робітники С. О. Воропаєв, С. І. Хилобок, І. М. Юпанов та інші.
Важливим центром політичної і культурної діяльності більшовиків був Харківський Робітничий дім, або Дім товариства робітників. Через його бібліотеку широко розповсюджувалась революційна література, особливо праці К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, журнал «Просвещение», газети «Правда», «Звезда», «Социал-демократ».
В тяжких умовах розгулу реакції доводилося працювати більшовикам.
Задушлива атмосфера реакційного режиму, що панувала в Харкові, як і в усій країні, ускладнювалась тяжким економічним становищем пролетаріату, зумовленим не стільки станом промислового виробництва в ці роки, скільки свідомим намаганням скорити робітничий клас шляхом економічного тиску.
В роки реакції у місті ще більше активізувалися монархічні організації. Тут був створений чорносотенний «Союз русского народа», який повів запеклу боротьбу проти революції.
Зростання безробіття, характерне для цього періоду, мало місце і в Харкові. Тут за роки реакції не було жодного великого підприємства, на якому б не звільняли робітників. За значно заниженими даними, в 1906 році у Харкові налічувалась 1 тис. безробітних, у наступному році їх число ще зросло, а в 1908 році з підприємств звільнили 4070 чоловік.
Локаути, «чорні списки», зниження заробітної плати і збільшення робочого дня стали звичайним явищем у роки реакції.
Економічний тиск буржуазії, контрреволюційний наступ царизму і розгром більшовицьких організацій змінили характер страйків. Одноденні страйки, що відбувались на таких підприємствах, як паровозобудівний завод, завод Гельферіх-Саде, Мельгозе та інші, здебільшого мали оборонний характер,— робітники виступали проти погіршення умов праці, зниження заробітної плати, запровадження нових штрафів.
У період нового революційного піднесення в результаті активної роботи більшовиків у другій половині 1910 року в Харкові починає зростати страйковий рух. «Смуга повного панування чорносотенної реакції скінчилась,— писав В. І. Ленін у грудні 1910 року. — Починається смуга нового піднесення. Пролетаріат, що відступав — хоч і з великими перервами — з 1905 по 1909 рік, збирається з силами і починає переходити в наступ».
Значну роль у зміцненні та активізації діяльності більшовиків відіграли рішення VI Всеросійської конференції РСДРП, яка відбулась у Празі 5—17 січня 1912 року. Після конференції ЦК більшовиків командирував у найбільші промислові центри своїх агентів. До Харкова прибув Серго Орджонікідзе, який об’їжджав за завданням ЦК міста Півдня. Він подав істотну допомогу харків’янам, роз’яснивши їм рішення конференції. Крім того, Орджонікідзе дав цінні поради щодо поєднання легальних і нелегальних методів партійної роботи, посилення боротьби проти ліквідаторів і проведення виборчої кампанії.
Наприкінці січня 1912 року членам більшовицької організації вдалося зв’язатися з Н. К. Крупською і одержати від ЦК РСДРП шифр та адреси для одержання літератури. Незабаром після цього було обрано більшовицький комітет, до складу якого ввійшли Є. М. Адамович (секретар), О.Г. Скороход, В. Г. Єпіфанов та І. Слюсарев. Таким чином, напередодні Ленських подій харківська більшовицька організація була вже відроджена.
На зборах більшовиків, що відбулися на початку березня 1912 року на квартирі М. М. Кабаненка (Кривоносівський пров., 13), було вирішено почати підготовку до святкування 1 Травня з тим, щоб ознаменувати його політичними страйками.
Ленський розстріл 4 (17) квітня 1912 року викликав серед трудящих міста широкий рух протесту. Застрайкували робітники заводів — паровозобудівного, Гельферіх-Саде, фон Дітмара, залізничники і друкарі. 1 травня 1912 року припинили роботу всі підприємства міста. Страйк мав масовий характер і проходив організовано, під лозунгами боротьби за 8-годинний робочий день і демократичну республіку.
В розпал підготовки до виборів у IV Державну думу до Харкова приїхав С. В. Косіор, який з властивим йому ентузіазмом і водночас з обережністю досвідченого конспіратора включився в роботу харківських більшовиків.
Восени 1912 року відбулась нелегальна нарада більшовицького партійного активу по’ висуненню кандидата в депутати від харківських робітників до IV Державної думи. Нарада намітила кандидатом слюсаря депо станції Основа М. К. Муранова. Меншовики та есери висунули свого кандидата. Проте, незважаючи на їх протидію, депутатом Думи від робітничої курії Харківської губернії був обраний М. К. Муранов, один з активних діячів харківської більшовицької організації.
Важливу роль у посиленні революційного руху відіграла заснована В. І. Леніним газета «Правда», яка досить широко висвітлювала життя і революційну боротьбу трудящих Харкова. Тільки за перший рік свого існування газета опублікувала 24 кореспонденції з Харкова.
Про зростання більшовицького впливу, про стійкість і згуртованість харківських пролетарів у цей період свідчить страйк робітників паровозобудівного заводу, що відбувся в листопаді 1912— січні 1913 року і в якому брало участь понад 2 тис. чоловік. Газета «Правда» допомогла організувати матеріальну підтримку страйкарям. За її закликом провадився збір коштів серед трудящих Петербурга, Москви, Брянська, Ростова, Нахічевані та інших міст.
Страйк закінчився лише 17 січня 1913 року частковою перемогою робітників. З приводу цього В. І. Ленін писав: «Надзвичайною упертістю відзначався страйк 2000 робітників паровозобудівного заводу, що спалахнув у листопаді в Харкові. Завод мав термінові казенні замовлення і зазнав «великих збитків від простою». Це був найтриваліший страйк з тих, що відбулися в 1912 році. Він свідчив про могутнє наростання нового революційного піднесення в країні, про бойове загартування і згуртованість робітничого класу.
Особливо широкого розмаху набрав революційний рух у 1914 році. У першотравневому страйку 1914 року брало участь 14 тисяч робітників Харкова. В багатьох місцях відбулися мітинги і демонстрації.
Велику допомогу Харківській більшовицькій організації подали визначні діячі більшовицької партії, які в той час перебували в місті. Так, з літа 1913 року тут працював кандидат у члени ЦК партії А. С. Бубнов, з осені цього ж року тут жив і проводив нелегальну роботу В. В. Куйбишев. Цього ж року в березні сюди був висланий активний працівник газети «Правда», секретар більшовицької фракції IV Державної думи М. В. Криленко.
Початок першої світової війни трудящі Харкова зустріли наростанням страйкової боротьби. Більшовики викривали імперіалістичний характер війни, зрадницьку роль меншовиків, закликали боротися за перетворення її у війну громадянську.
Місцеві ж органи царської влади намагалися спрямувати робітничий рух на підтримку війни. Вони на початку війни організували лжепатріотичну маніфестацію, але харківські робітники не підтримали її. У відповідь на шовіністичний галас, спроби відвернути увагу від справжніх винуватців війни харківські більшовики піднімали маси на революційну боротьбу проти царизму і буржуазії. Так, 23 липня 1914 року Харківська більшовицька організація розповсюдила антивоєнну листівку на підприємствах Харкова, на призовних пунктах, на залізничній станції, серед солдатів маршових рот.
Наприкінці вересня на паровозобудівному заводі було мобілізовано понад тисячу чоловік. Більшовики організували на заводі страйк, в результаті якого частину мобілізованих повернули на завод.
Наприкінці 1915 року Харківська організація РСДРП складалася з двох районних комітетів, що об’єднували 19 осередків. На початку 1916 року Харківською організацією РСДРП було видано номер газети «Голос социал-демократа». Значну роль в активізації роботи в масах відіграла нелегальна міська більшовицька конференція, що відбулася в листопаді 1915 року. Конференція ухвалила, відповідно до ленінських настанов, бойкотувати буржуазні воєнно-промислові комітети, посилити антивоєнну агітацію серед робітників та солдатів, підтримала ідею В. І. Леніна про утворення III Інтернаціоналу. В результаті роботи, проведеної більшовиками, вибори «робітничої групи» харківського воєнно-промислового комітету в лютому 1916 року були зірвані.
1916 рік приніс, з одного боку, невпинне зростання страйкового руху, а з другого цілу хвилю арештів і репресій проти більшовиків. Масові арешти і обшуки в місті відбувалися майже щоночі. Але всі спроби царської охранки ліквідувати більшовицьку організацію і зупинити зростання страйкового руху в місті були марними. Харківські робітники добре розуміли, хто їх вороги.
Страйкова боротьба наростала. Якщо в 1915 році у місті й губернії відбулося 28 економічних і політичних страйків, у яких взяло участь близько 15 тис. чоловік, то в 1916 році — 92, з кількістю учасників майже 100 тис. чоловік. Металісти Харкова йшли в авангарді революційної боротьби. В 1916 році робітники паровозобудівного заводу страйкували шість разів, заводу ВЕК — чотири рази, заводу Гельферіх-Саде — три рази. За роки війни лише на цих трьох підприємствах відбулося 25 страйків. У них взяло участь близько 60 тис. чоловік.
Зростання революційного руху було зумовлене загостренням соціально-економічних суперечностей в країні і самовідданою боротьбою більшовицької партії проти війни. Все це свідчило про те, що «єдиним класом в Росії, якому не вдалося прищепити зарази шовінізму, є пролетаріат».
Економічне становище робітників Харкова в роки війни мало чим відрізнялося від тяжкого економічного становища робітників інших районів Росії.
Після запровадження понаднормових робіт тривалість робочого дня практично стала необмеженою. Так, на заводі Гельферіх-Саде він становив 9,5 години, а деякі робітники працювали в 1916 році по 11,5 години, а разом з перервами —13 годин. Крім того, вони ще виконували понаднормові роботи по 2—3 години на добу, а тому їхній робочий день становив 15—16 годин. Фабричне законодавство було скасовано, збільшено штрафи. Ціни на предмети споживання зросли в 4—5 разів, тоді як заробітна плата на одного робітника паровозобудівного заводу збільшилась усього на 34 проц. (з 1 крб. 95 коп. у 1913 роді до 2 крб. 62 коп. у 1916 році) 4.
У Харкові уже в середині 1916 року не вистачало хліба і відчувалася гостра нестача таких товарів, як мило, цукор, масло, гас, сірники, взуття. Легко уявити собі тяжке становище, в якому опинилися не тільки десятки тисяч робітничих сімей, але й уся бідніша частина міського населення.
В умовах голоду, злиднів, безробіття, тяжких воєнних поразок особливо наочно виявилися політичне банкрутство і моральне виродження царизму. Про це змушені були говорити навіть представники панівних класів. Харківська буржуазно-ліберальна газета «Южный край» у грудні 1916 року писала, що приречена на загибель російська система на очах у всіх руйнує сама себе.
Значна частина харківської буржуазії разом з буржуазією всієї Росії критикувала царизм за його нездатність довести війну до переможного кінця, боролася за створення «міністерства довір’я». Представники української буржуазії, що були настроєні націоналістично, мріяли про можливість одержання певних привілеїв на національному ринку. Проте й вони не ставили питання про ліквідацію царизму. Мова йшла тільки про те, щоб реформувати російську монархію шляхом більш повної участі в управлінні державою представників буржуазії, в т. ч. і буржуазії національних окраїн. Але ні російська, ні українська буржуазія не могли вивести країну з тієї безвиході, в якій вона опинилася.
Лише пролетаріат — єдиний послідовно прогресивний і до кінця революційний клас, озброєний марксистсько-ленінською теорією, клас, що мав чималий досвід політичної боротьби і власну революційну партію,— був здатний врятувати країну від загибелі.