Революційний рух в Харкові на початку XX століття
Становище трудящих мас було тим більше нестерпним, що капіталістична експлуатація поєднувалася з залишками кріпосницького гніту. Умови праці на капіталістичних підприємствах Харкова були дуже важкі.
За мізерну плату робітники працювали по 12—14, а в перед’ярмаркові дні — і по 18 годин на добу. Непосильна робота, тяжкі умови праці призводили до масових захворювань серед робітників. На тютюновій фабриці майже всі робітники хворіли. Не краще було і на сірниковій фабриці, де у всіх відділеннях поширювалися випари фосфору. Вдихання навіть незначної кількості їх протягом тривалого часу призводило до захворювання кісток (насамперед щелепів), органів дихання і травлення.
Нещадна капіталістична експлуатація, політичне безправ’я і національний гніт викликали протести і обурення трудящих мас.
У зв’язку з наростанням в країні революційно-демократичного руху в промислових центрах починають виникати організації, які ставили собі за мету поширення революційних ідей. Однією з перших таких організацій у місті було Харківське таємне товариство. Його заснували в 1856 році студенти Я. М. Бекман, М. Д. Муравський та П. В. Завадський. Товариство поширювало серед студентської молоді, селян і солдатів твори революційних демократів М. Г. Чернишевського, Т. Г. Шевченка та О. І. Герцена, з яким члени товариства підтримували зв’язок. Було випущено й поширено кілька революційних листівок. У квітні 1858 року товариство очолило заворушення студентів Харківського університету, після чого більшість його членів було виключено з навчального закладу.
Початок робітничому руху в Харкові поклав стихійний виступ робітників і міської бідноти у 1872 році проти сваволі поліції та міської адміністрації. Тоді було розгромлено канцелярії поліцейських дільниць і квартири деяких чинів поліції. Тільки на третій день об’єднані сили поліції і військових частин придушили цей виступ, у якому брали участь 3 тис. чоловік.
У 60—70-х рр. XIX століття Харків був одним із центрів народницького руху. В роботі організації «Народна воля» в Харкові брав участь російський революціонер-народник А. І. Желябов. Народники 8 лютого 1879 року вчинили терористичний акт — поранили на смерть харківського губернатора Кропоткіна, відомого своєю жорстокістю під час розправ над політичними в’язнями і студентами.
Із зростанням і розвитком робітничого руху в Росії і на Україні передові робітники Харкова починають усвідомлювати, що для успішної боротьби з капіталістами потрібна організація. В січні 1888 року Д. Д. Бекарюков і Ю. Д. Мельников створюють у Харкові робітничий гурток, у якому була ще сильна народницька ідеологія. Проте він був першим осередком, де пропагувалась ідея повалення самодержавства і згуртування пролетаріату. На початку 90-х рр. у Харкові виникають соціал-демократичні гуртки і групи. На кінець 90-х рр. вони вже встановили зв’язки з робітниками всіх більш-менш великих заводів, залізничних майстерень, друкарень та інших підприємств.
У лютому 1892 року відбувся великий страйк робітників залізничних майстерень, викликаний запровадженням «Нових правил», які ще більше погіршували умови праці на підприємстві. Страйкарі вимагали змінити деякі пункти цих «правил», увільнити начальника майстерень, який знущався над робітниками, і оплатити за дні хвороби. їх підтримали робітники друкарні Зільберберга і робітники заводу Бельгійського товариства.
У 1895—1896 рр. організовується ще кілька гуртків на підприємствах міста. Використовуючи досвід петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», харківські марксисти провадили значну агітаційну роботу серед трудящих.
В кінці 1899 року був створений Харківський комітет РСДРП, під керівництвом якого відбулися масові виступи робітників. Комітет випускав також листівки. Одна з таких листівок, що закликала робітників відзначити 1 Травня припиненням роботи, поширювалась у квітні 1899 року на заводах і фабриках міста.
Першим великим масовим виступом робітників Харкова, підготовленим комітетом РСДРП, була харківська політична демонстрація 1900 року. Першого травня чотиритисячна колона робітників залізничних майстерень, керамічного заводу Бергенгейма та інших підприємств з червоними прапорами, з лозунгами «Хай живе Перше травня!», «Хай живе 8-годинний робочий день!» та співами революційних пісень вирушила до центру міста, де відбулася демонстрація. Проте колони демонстрантів інших підприємств не змогли з’єднатися з ними — озброєна поліція, солдати і козаки розігнали їх, заарештувавши 167 чоловік. Наступного дня, 2 травня, понад 10 тис. робітників міста припинили роботу і вимагали звільнення заарештованих товаришів. Страйкували заводи: паровозобудівний, Гельферіх-Саде, братів Ігнатьєвих, Бельгійський, залізничні майстерні та багато інших. Почалися заворушення на Канатній фабриці в Новій Баварії. Місцеві власті були налякані цими виступами і мусили звільнити заарештованих.
Першотравнева політична демонстрація і страйк у Харкові були, за висловом В. І. Леніна, визначною подією, що свідчила про класову зрілість пролетарських мас Росії та про їхню готовність до політичної боротьби проти самодержавства і капіталізму.
«Що надало травневим дням у Харкові характеру визначної події? — писав В. І. Ленін. — Масова участь робітників у страйку, величезні тисячні збори на вулицях, що розгортають червоні прапори, проголошують вимоги, зазначені у прокламаціях, революційний характер цих вимог: 8-годинний робочий день і політична свобода. Байка про те, ніби російські робітники не доросли ще до політичної боротьби… — ця байка рішуче спростовується харківською майовкою».
Незабаром після демонстрації поліція завдала комітетові РСДРП тяжкого удару, заарештувавши майже всіх його членів. Комітет на деякий час припинив своє існування. Наприкінці 1900 — на початку 1901 року групою соціал-демократів був створений «Союз боротьби за визволення робітничого класу». Серед керівників «Союзу боротьби» відомі один з найстаріших діячів Комуністичної партії В. О. Карпінський, креслярка М. П. Полякова і студент університету Я. Рогальський. «Союз боротьби» підтримував зв’язки з ленінською «Искрой», видавав листівки і поширював їх. Він взяв активну участь у підготовці і проведенні страйку кравців у вересні 1901 року та студентської демонстрації 29 листопада 1901 року, яка закінчилася сутичкою демонстрантів з козаками і жандармами.
Про цю демонстрацію В. І. Ленін писав в «Искре»: «В Харкові демонстрація, викликана студентськими справами, перейшла вже в справжню вуличну бійку, в якій взяли участь і не самі тільки студенти. Досвід минулого року не минув для студентів марно. Вони побачили, що тільки підтримка народу і головним чином підтримка робітників може забезпечити їм успіх…».
Дальший розвиток революційної боротьби харківського пролетаріату, зміцнення соціал-демократичної організації проходили в обстановці боротьби з «економістами». Особливо успішною ця боротьба стала після виходу ленінської «Искры», з якою був встановлений безпосередній зв’язок. У замітках В. І. Леніна до доповіді на II з’їзді РСДРП ми знаходимо пряму вказівку на те, що в 1900 році відбулися зустрічі членів майбутньої редакції «Искры» з соціал-демократами ряду міст, в т. ч. і Харкова. Наскільки тісним був цей зв’язок, видно з того, що майже в кожному номері «Искры» друкувались матеріали з Харкова.
Позиції іскрівців у комітеті особливо зміцніли після приїзду сюди професіонального революціонера О. Д. Цюрупи. З лютого по вересень 1901 року Цюрупа був членом Харківського комітету РСДРП. У цей період було створено Південний відділ «Искры». Харків став центром пересилки іскрівської літератури і відіграв чималу роль в її поширенні.
Ідеї «Искры» були панівними в комітеті після одержання тут в середині липня 1902 року геніальної ленінської праці «Що робити?» разом з № 21 «Искры», де було надруковано проект програми РСДРП. Схвалюючи цей проект, харківські соціал-демократи змінили форму своєї організації. У липні відбулось об’єднання Харківського комітету РСДРП з «Союзом боротьби», що сприяло згуртуванню і об’єднанню всіх революційних сил.
В. І. Ленін схвалив цей план організаційної побудови соціал-демократичної організації. Він писав Харківському комітету: «План Вашої організації, видимо, підходить до раціональної організації революціонерів, оскільки можна говорити про «раціональне» при такій недостачі людей і оскільки план ясний з короткої розповіді».
Підбиваючи підсумки боротьби з економізмом, комітет виробив спеціальну листівку — заяву про свою згоду з ідейними позиціями «Искры». Цей документ було опубліковано в «Искре» і широко розповсюджено в Харкові. Харківський комітет йшов до II з’їзду, цілком солідарний з ленінською «Искрой».
В 1903 році, після II з’їзду РСДРП, в Харкові розгортається гостра боротьба між більшовиками та меншовиками. Масові арешти членів Харківської соціал-демократичної організації та розгром комітету РСДРП весною і влітку 1903 року призвели до посилення впливу меншовиків у комітеті, де вони захопили керівництво. Однак більшість свідомих харківських робітників, незважаючи на провокаційні наклепи меншовиків, стояла на революційних позиціях.
Після петербурзьких подій 9 січня 1905 року пліч-о-пліч з робітниками інших пролетарських центрів повставали на боротьбу і трудящі Харкова. Організаторами цієї боротьби були більшовицькі організації і групи, що існували на ряді підприємств.
Характерно, що страйковий рух почався на паровозобудівному заводі, де була найсильніша більшовицька організація. Це перший у Харкові страйк солідарності. В резолюції, прийнятій на загальнозаводському мітингу, говорилося: «Ми, робітники паровозобудівного заводу, обурені до глибини душі дикою, звірячою розправою царського уряду над петербурзькими робітниками та їхніми дружинами і дітьми, сотні трупів яких вимагають помсти. Сьогодні, 17 січня, ми кинули роботу на знак свого обурення мерзенним насиллям самодержавства і закликаємо всіх харківських робітників приєднатися до цього протесту». При цьому робітники заводу підкреслювали, що їх вимоги такі ж самі, як і вимоги робітників Петербурга, Москви та інших міст Росії.
В. І. Ленін, оцінивши обстановку, що створилася в Харкові, дав спеціальну вказівку Бюро комітетів більшості звернути особливу увагу на становище в одному з найбільших промислових центрів країни. Бюро комітетів більшості відрядило до Харкова для налагодження роботи відомого партійного працівника, учня і соратника В. І. Леніна — Артема (Ф. А. Сергеева), який зумів подолати протидію меншовицького комітету і наприкінці січня 1905 року організував харківську більшовицьку групу «Вперед», названу так на честь центрального органу більшовиків.
З першого дня роботи група «Вперед» фактично виконувала роль міського партійного більшовицького комітету, послідовно викриваючи опортунізм меншовиків.
Створена в період січнево-лютневих подій, Харківська більшовицька група «Вперед» широко розгорнула роботу по організації трудящих мас на революційну боротьбу.
Особливо гостра боротьба розгорнулась на заводі Гельферіх-Саде. Робітники цього підприємства припинили роботу 5 лютого 1905 року. Вони висунули в основному політичні вимоги. Підкреслюючи свою солідарність з робітниками Петербурга, страйкарі вимагали 8-годинного робочого дня, участі в законодавстві з питань фабрично-заводської промисловості, свободи страйків, спілок, зборів. Робота на заводі була поновлена тільки 17 лютого, після того як дирекція задовольнила ряд економічних вимог. Деяких поступок від адміністрації домоглися також робітники заводів братів Ігнатьєвих, Бергенгейма та інших. Таку «поступливість» підприємців можна пояснити лише силою натиску страйкарів, загальним революційним піднесенням у країні, політичною спрямованістю січнево-лютневих страйків. Показово, що перемогу здобули робітники тих підприємств, де боротьбою керували більшовики.
Слідом за робітниками підняли голос протесту харківські студенти, припинивши заняття і оголосивши на зборах, що вони не повернуться до учбових закладів «аж до зміни існуючого режиму».
Більшовицька група «Вперед» розгортала роботу і серед селян. У період січнево-лютневих страйків солідарності вона випустила листівку, приурочену до 44-ї річниці реформи 1861 року. В ній більшовики роз’яснювали селянам, що лише борючись разом з робітничим класом, під його керівництвом селяни зможуть одержати землю і свободу.
Більшовики, посилюючи роботу серед селянства — основного союзника в боротьбі за перемогу демократичної і соціалістичної революції,— заявляли в листівках про свою готовність боротися як за інтереси робітників, так і за землю й свободу для селянства. Бойова цілеспрямована агітація більшовиків Харкова сприяла посиленню селянського руху в губернії влітку і восени 1905 року. У березні, під час підготовки до III з’їзду партії, до Харкова для допомоги більшовикам приїхав соратник В. І. Леніна В. Д. Бонч-Бруєвич.
Робітничий комітет групи «Вперед», виконуючи ленінські вказівки, скликав партійний актив — представників районів і підприємств — для виборів делегата на з’їзд від більшовиків Харкова. Це була своєрідна партійна конференція. Вона не лише обрала делегата, але й прийняла важливу резолюцію про збройне повстання. В ній зазначалося, що організація і керівництво збройним повстанням повинні бути покладені на новообраний ЦК. Ця резолюція була оголошена на III з’їзді партії 5 травня 1905 року і внесена в протоколи засідань з’їзду. Делегатом на III з’їзд РСДРП від Харківської більшовицької групи «Вперед» обрали Б. В. Авілова.
Більшовики, твердо стоячи на ленінських позиціях, у період підготовки до з’їзду ще активніше викривали перед трудящими зрадницьку політику меншовиків. Рішення Бюро комітетів більшості про скликання з’їзду і резолюція про збройне повстання обговорювалися на зборах представників робітників Міського району, які одностайно схвалили ці документи. Тут же намітили склад бойових дружин і план доставки та зберігання зброї.
Тактична лінія, вироблена В. І. Леніним і прийнята III з’їздом РСДРП, знайшла загальне схвалення серед більшовиків Харкова.
Харківська більшовицька група «Вперед» ще у квітні 1905 року накреслила план підготовки до 1 Травня і, прагнучи до об’єднання дій з трудящими інших пролетарських центрів, зв’язалася з київськими і донецькими більшовиками. Харків’яни повідомляли їх про свій намір організувати збройну демонстрацію. На багатолюдних зборах в середині квітня обговорювалися питання, пов’язані з першотравневим страйком і збройною демонстрацією, приймались привітання пролетаріатові всіх країн. Робітники підтримували більшовицький план святкування і більшовицькі лозунги, що закликали до збройного повстання. На ряді підприємств вони припинили роботу ще 30 квітня. Першого травня в місті проходили мітинги, на околицях — маївки, збори; 2 травня політичний страйк охопив більшість фабрик і заводів Харкова. Представники ряду підприємств зібралися вранці на подвір’ї паровозобудівного заводу на мітинг, що тривав понад дві години. Після мітингу, незважаючи на поліцію, яка намагалась розігнати робітників, відбулася демонстрація в Заводському районі.
Травневі виступи робітничого класу всієї країни, в т. ч. й Харкова, свідчили про дальше революційне піднесення.