Волоська Балаклія, Шевченківський район, Харківська область
Волоська Балаклія (в різні часи називалась Балаклійкою, Волоською Балаклійкою, Щенячим; деякі з цих назв збереглися в народі і до нашого часу) — село, центр сільської Ради Шевченківського району. Розташована на лівому березі річки Волоської Балаклійки (басейн р. Сіверського Дінця), за 30 км на південний захід від Куп’янська. Відстань до найближчої залізничної станції Старовірівка Північно-Донецької залізниці — 12 км. Населення 2242 чоловіки. Волоськобалаклійській сільській Раді підпорядковані населені пункти Боровське, Кравцівка, Михайлівка, Первомайське і Роменщина.
Найбільш давнім свідченням перебування людини на території теперішньої сільради є рештки двох неолітичних поселень (V—IV тисячоліття до н. е.) біля села Боровського. На місці цих поселень, за свідченням археологів, продовжувалось життя і в період бронзи (II тисячоліття до н. е.).
Село ж виникло у 60-х рр. XVII століття у зв’язку з появою тут переселенців з підвладних Польщі українських земель. Спочатку це поселення мало назву слобода Щеняча, що походить нібито від Щенячої могили, що височить неподалік від села. Про цю могилу згадується ще в царській грамоті від 4 травня 1647 року (сюди відступили татари після битви під Ізюмом). Сучасна назва села походить від річки Волоської Балаклійки.
Звільнення від податків і панщини, що мало місце спочатку, наявність багатих чорноземних грунтів, пасовищ і луків приваблювали сюди переселенців. Але «слободи», якими наділяв царський уряд переселенців, незабаром замінилися панською неволею. Вже в 1737 році про село згадується як про власність полковника Вятського драгунського полку К. М. Редкіна. У 1785 році воно належало румунському дворянинові Булацелю (Скарлотті), який прибув до Росії в середині XVIII століття.
Тільки 60 жителів села змогли викупитися з неволі і відселитись на новий хутір, що називався Вольниця. У 2-й половині XVIII століття на «казенних землях», на південному березі річки Волоської Балаклійки, виник хутір Ловейківка — маєток поміщика Ловейкова. Першими мешканцями цього хутора були селяни-кріпаки, переселені поміщиком з Орловщини і села Борків під Харковом.
Становище переселенців було надзвичайно тяжким. Вони терпіли від сваволі поміщика, злиднів, голоду, хвороб.
Страшною була епідемія чуми, що спустошила село в 1848 році. Тільки за півтора місяця у Балаклійській парафії померло 300 чоловік. Крім того, люди страждали від голоду, цинги, інших хвороб. Від коклюшу тоді померла майже третина немовлят.
У 1848 році від хвороб і голоду загинуло більш як 500 чоловік. Тоді населення тут становило 2991 чоловік.
Реформа 1861 року дуже мало змінила економічне становище найбіднішої частини селян. Вони залишилися безземельними і малоземельними і змушені були, щоб прогодувати себе і свої сім’ї, шукати заробіток в панських економіях або на промислових підприємствах. Першими підприємствами в селі були гуральня і цегельний завод. З розвитком капіталістичних відносин у селі загострюються класові суперечності, посилюється зубожіння широких мас трудящих.
Злидні, безправ’я призводили до того, що селяни повставали на боротьбу. Широкий відгук знайшли в селі події революції 1905—1907 рр. Восени 1906 року селянська біднота Волоської Балаклії під впливом селянських заворушень, що відбувалися у Старовірівській волості Куп’янського повіту, і революційних листівок Харківського комітету РСДРП, які поширювались тут, на сходці прийняла рішення відібрати землю у поміщика. Але думки про методи здійснення цього розійшлися. Більшістю голосів ухвалили «попросити землю у поміщика по-хорошому». Проте «по-хорошому» нічого не вийшло, і земля залишилась у Маркова.
Уповноважені, яких селяни послали до поміщика, були заарештовані. Обурені цим, селяни проникли на дзвіницю і вдарили на сполох. Зібравшись на площі, селяни громадою рушили до садиби поміщика, щоб виручити своїх товаришів. Коли вони почали наближатися до садиби, загін козаків, викликаний для охорони маєтку, відкрив по беззбройних селянах вогонь. Натовп кинувся врозтіч. На землі залишився один убитий і шестеро поранених.
Після цього селяни підпалили підсобні приміщення цегельного заводу. За кілька днів 10 активних учасників цього виступу, в т. ч. і поранені, були заарештовані та віддані до суду. За поширення більшовицьких листівок Г. М. Чумаченка засудили на 5 років позбавлення волі, інших — до 1—3 років ув’язнення. Ватажкам виступу А. А. Іванову, П. Ф. Букану і Г. С. Лупану пощастило втекти.
Столипінська аграрна політика призвела до дальшого зубожіння селян і загострення класових суперечностей на селі. Частина розореної бідноти йшла в найми, деякі подались до найближчих міст, інші навіть у необжитий, багатий на землі Сибір, де, позбавлені будь-якої матеріальної підтримки й допомоги з боку уряду, люди часто гинули. Так, з родини ловейківських бідняків — 9 братів Сліпченкових, які цереселились до Сибіру, 8 загинуло, а один змушений був повернутись у Волоську Балаклію.
В 1908—1909 рр. на південний схід від хутора Ловейківки виріс хутір Софіївка, а в 1914—1915 рр. переселенці з інших волостей Куп’янського повіту створили хутір Корніївку.
Безземелля і малоземелля, злидні і голод були постійними супутниками селян-бідняків. Чимало з них страждало і вмирало від пошесних хвороб. Єдиний фельдшер, який працював у земській лікарні, збудованій у 1910 році, не міг забезпечити необхідною допомогою всіх хворих.
Не кращі були справи і з народною освітою. Злигодні і мала кількість шкіл перешкоджали селянам у їх прагненні дати освіту своїм дітям. Навчали дітей у двокласному і однокласному училищах російською мовою.
З радістю зустріли селяни Волоської Балаклії звістку про повалення царизму. На мітингу, організованому Г. С. Лупаном, Г. П. Ходаком та іншими революційно настроєними селянами, оратори вітали революцію, проголошували революційні лозунги. Потім учасники мітингу з червоним прапором, співаючи революційні пісні, пройшли вулицями села. Але Тимчасовий уряд, який прийшов до влади після повалення царизму, землі селянам не дав.
Селяни одержали землю тільки після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Після встановлення в грудні 1917 року Радянської влади в Куп’янському повіті жителі Волоської Балаклії почали впроваджувати в життя ленінський декрет про землю. У поміщика Маркова селяни відібрали землю, запаси зерна, сіна, соломи, сільськогосподарський реманент, 350 пар волів, близько 100 корів, 300 робочих коней, близько 300 конематок рисистої породи тощо.
Але німецькі окупанти, які вступили в село в квітні 1918 року, перешкодили дальшій експропріації поміщицьких земель. Кайзерівські війська почали розправлятися з активістами. Окупанти відновили владу багатіїв, відібрали у селян і повернули поміщику його землю і майно.
Після краху німецької окупації на Україні волосний ревком весною 1919 року розподілив між бідняками поміщицьку землю. Селяни-бідняки одержали по 1,5 десятини землі на кожного члена сім’ї. Трудящі села палко підтримували всі заходи молодої Радянської влади. Яскравою демонстрацією відданості трудящих Комуністичній партії і їх готовності боротися за здійснення закликів Радянської влади було святкування в селі 1 Травня.
Налагодженню господарства перешкодили денікінці, які влітку 1919 року захопили село. Вони забрали в населення хліб, кращих коней, худобу. Поміщик Марков, що повернувся разом з денікінцями, знову відібрав у селян землю.
У грудні 1919 року, коли Червона Армія громила денікінців, з села втік і поміщик.
У Волоській Балаклії відроджується Радянська влада — створюється сільська Рада. Головою її трудящі обрали бідняка К. П. Кириченка.
Становлення Радянської влади на селі відбувалось за складних обставин. Вороги лютували. Банди Махна, Марусі і Каменева тероризували населення. Так узимку 1920 року в село увірвалась банда Каменева і жорстоко розправилася з його активістами. На очах у селян бандити порубали шаблями представника губкому, начальника пошти та інших. Влітку 1920 року у Волоській Балаклії створюється комнезам.
Комнезам допомагав продзагонам робітників здійснювати заходи по продрозверстці, відбирав у багатіїв зайві землі, реманент, робочу худобу, розподіляв конфісковану землю і майно серед бідноти. Члени комнезаму були активними учасниками Тижнів фронту, під час яких провадилося збирання серед населення продуктів для Червоної Армії. Куркулі чинили запеклий опір проведенню продрозверстки. Неподалік від хутора Оливиного вони вбили трьох продзагонівців. Хоч як скаженіли ворожі недобитки, але з активною участю комнезамівців з бандитизмом було покінчено. Члени комнезаму виступали за колективні методи господарювання, за ліквідацію куркульства.
КНС Волоської Балаклії проводив збори з широким залученням бідняків і середняків, не членів КНС. Велика роз’яснювальна робота, поліпшення матеріального добробуту бідноти — все це сприяло росту цієї організації.
Керівна роль у КНС належала комуністам. Плодотворну роботу партосередку на селі, велику його роль у житті селян було відзначено на зборах секретарів парт-осередків Куп’янського повіту 2 листопада 1922 року. В резолюції районного з’їзду КНС 29 грудня 1926 року говорилось: «Перевибори Рад, КНС підтвердили ще раз, що авторитет партії зростає і зміцнюється, а також зміцнюється спілка бідняка з середняком».
В листопаді 1926 року парторганізація об’єднувала комуністів трьох сільрад і налічувала 18 членів та 19 кандидатів у члени партії. У квітні 1927 року в комсомольському осередку Волоської Балаклії було 7 комсомольців.
Зростала і зміцнювалась споживча кооперація, яка все ширше розгортала торгівлю на селі.
Великим поштовхом для дальшого розвитку села було створення у 1922 році на землях колишньої економії поміщика Маркова радгоспу «Степовий» (тепер «Боровський»). Тут селяни могли наочно побачити переваги великого виробництва, заснованого на громадській власності.
Першим кроком у справі колективізації було створення товариств спільного обробітку землі.
15 листопада 1925 року члени КНС організували в хуторі Ловейківці машинно-тракторні товариства: «Новий плугатар» і «Сільський орач». 10 грудня 1925 року було засновано ще одне — третє машинно-тракторне товариство «Вправний хлібороб».
На хуторі Вольниці у 1925 році утворились товариства «Українець» та «Червоний хлібороб». Організаторами цих товариств були члени КНС: А. А. Іванов, Ф. В. Сурков, Й. Д. Сліпченко, І. Ф. Чумаченко, М. С. Сурков та інші. Незважаючи на господарські труднощі, молода Радянська держава подавала сільськогосподарським кооперативам, що утворювалися, всебічну допомогу. Так у 1926 роді волоськобалаклійські кооперативи одержали позику від держави в сумі 9 тис. карбованців.
Партійна організація села розгорнула велику роботу по проведенню колективізації. Надійним помічником партії у підготовці масового колгоспного руху стали комнезами.
Протягом 1929—1930 рр. одноосібні господарства хуторів Вольниці, Ловейківки, Софіївки, Щенячого, Корніївки об’єдналися в колгосп «Червона зірка». Головою колгоспу було обрано члена КНС К. П. Кириченка. Куркулі всіма силами намагалися зірвати колективізацію: вони поширювали всілякі вигадки, щоб скомпрометувати саму ідею колективного господарювання і тим самим запобігти розкуркулюванню.
Переборюючи труднощі росту, зміцнювався колгосп «Червона зірка». В колгоспі був посаджений фруктовий сад на площі 70 га, споруджено електростанцію. В 1935 році колгосп було розукрупнено на 5 господарств. Партійна і комсомольська організації села проводили велику роботу, спрямовану на організаційно-господарське зміцнення колгоспів.
Рік у рік збільшувались посівні площі колгоспів, проводилось капітальне будівництво. У передвоєнні роки в колгоспах було побудовано близько 30 громадських будівель. Значно зріс парк тракторів та інших сільськогосподарських машин у MTС.
У середньому на один колгосп припадало по 3 трактори, по 1—2 автомашини і багато іншої сільськогосподарської техніки.
В ході соціалістичного змагання, яким керувала партійна організація, зросло немало передовиків сільськогосподарського виробництва. Особливих успіхів добивалися ланкові-буряководи М. І. Хайло, К. О. Кириченко, Ф. Й. Філяєва, В. Т. Погребняк, Г. Т. Мартинюк, які вирощували по 450—500 цнт цукрових буряків з га. В 1939 році вони були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.
Виховувалось нове, бережливе ставлення до соціалістичної власності. Так колгоспниця Г. І. Блудова, помітивши, що загорівся хліб у полі, ризикуючи життям, врятувала від пожежі колгоспний урожай.
Невтомне піклування партії і уряду про здоров’я трудящих виявилося в тому, що в селі почала працювати лікарня ім. В. І. Леніна, де трудящі могли безкоштовно одержувати кваліфіковану медичну допомогу.
Всі діти трудящих мали змогу навчатися у Волосько-Балаклійській середній школі, де працювало 33 вчителі.
Дедалі заможнішим ставало життя колгоспників: зростали їх доходи, збільшувалась оплата трудодня. З колективізацією в селі з’явились нові професії — тракторист, комбайнер, шофер, електромонтер, кіномеханік та інші. У хатах колгоспників з’явилися радіоприймачі, патефони, чимало трудівників придбали велосипеди, мотоцикли. В колгоспних клубах розгорнули роботу гуртки художньої самодіяльності, бібліотеки. Підвищилась політична активність широких мас трудящих. Віроломний напад фашистських агресорів на нашу Батьківщину приніс горе в кожен дім, кожну сім’ю. В армію пішли всі здатні носити зброю; були мобілізовані транспортні засоби колгоспів і МТС.
Мешканці села з перших днів війни брали участь у створенні оборонних споруд, водночас з подвоєною енергією працюючи для забезпечення всім необхідним Червоної Армії.
Незважаючи на героїчний опір радянських воїнів, гітлерівці 28 червня 1942 року захопили Волоську Балаклію. Фашисти розстріляли активістів: голову Олександрівської сільради, уродженця Волоської Балаклії, члена партії П. С. Суркова, безпартійного I. М. Ковальова та інших. Окупанти грабували населення, чинили насильства.
Але ніякі жорстокі розправи не могли зламати опір народу, який боровся проти загарбників. Восени 1942 року в межах села було порушено телеграфний зв’язок на лінії Харків — Сталінград. Дізнатися, хто це зробив, фашистам не вдалося.
Безчинствам гітлерівців поклала край доблесна Радянська Армія, яка 4 лютого 1943 року визволила Волоську Балаклію.
Серед тих, хто мужньо боровся проти ворога і добив його у власному лігві — Берліні, було багато колгоспників з Волоської Балаклії. За бойові подвиги 126 чоловік були нагороджені орденами і медалями. Двома орденами Слави нагороджено С. Ю. Ярошенка.
Великий трудовий героїзм виявили жителі села, піднімаючи його з руїн і згарищ. За час окупації гітлерівці зруйнували понад 40 колгоспних споруд, 2 корпуси лікарні, аптеку, 2 школи, клуб, пекарню, електростанцію, 35 будинків колгоспників. Не вистачало ні матеріальних засобів, ні рук.
3 перших днів визволення колгоспники включились у боротьбу за відбудову села, колгоспів. Зібрали уцілілий реманент, відремонтували його. На допомогу прийшла держава. Велику допомогу селу подали східні республіки і області СРСР. Так, у 1944 році тільки колгосп ім. Другої п’ятирічки одержав від трудящих Бурят-Монголії та середньоазіатських республік 50 голів великої рогатої худоби та овець. Натхненно працювали колгоспники, відбудовуючи господарство і допомагаючи фронту. За самовіддану працю нагороджено медалями «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» 58 чоловік.
В роки четвертої п’ятирічки господарство колгоспів села було повністю відбудовано.
Під час укрупнення колгоспів у 1950 році артілі «Червона зірка» і «Друга п’ятирічка» злилися в один колгосп ім. Шевченка (у 1963 році перейменований на колгосп «Зоря»), колгоспи «Шлях до комунізму» та ім. Ілліча — в один колгосп ім. Ілліча.
В 1957 році колгосп ім. Ілліча став четвертим відділком радгоспу «Боровський». Тоді ж було утворено і п’ятий відділок радгоспу.
Самовідданою працею відповіли колгоспники на піклування партії про розвиток сільського господарства. Умілим організатором колгоспного виробництва став бригадир першої рільничої бригади колгоспу «Зоря» І. Я. Хайло. Його бригада в 1953 році виростила в середньому по 27 цнт зернових з га. І. Я. Хайло і тепер є передовиком сільського господарства. Не поступаються в змаганні й інші бригади, які в 1960 році зібрали врожай зернових по 23,1 цнт з га на площі 734 га. Комбайнери О. Й. Горбулін і В. М. Романов, які виконували по півтори-дві норми за зміну, в 1957 році були нагороджені орденами Трудового Червоного Прапора. Знатні механізатори працюють у радгоспі «Боровський» і, як і раніше, показують приклад у труді.
Рішення березневого Пленуму ЦК КПРС і квітневого Пленуму ЦК КПУ (1965 р.) комуністи партійної організації і всі колгоспники та працівники радгоспу сприйняли з великим задоволенням. У бригадах, на фермах з новою силою розгорнулося змагання за збільшення виробництва сільськогосподарських продуктів, за підвищення рентабельності господарства.
За останні роки значно зросла технічна оснащеність сільськогосподарського виробництва. Вже у 1965 році колгосп «Зоря» мав 26 тракторів у 15-сильному обчисленні, 12 комбайнів, 10 автомашин, чимало електродвигунів.
Своєчасне і високоякісне проведення всіх польових робіт на високому агротехнічному рівні дало можливість артілі у 1966 році зібрати в середньому по 31,8 цнт озимої пшениці з кожного гектара.
Підвищення рівня механізації рільництва забезпечує зниження собівартості одиниці сільськогосподарської продукції. Так, собівартість одного центнера зернових у 1963 році становила 1 крб. 16 коп. проти 2 крб. 1 коп. в 1961 році.
Зростають і неподільні фонди колгоспу «Зоря». В 1959 році вони становили 312 135 крб., у 1965 році — 470 160 карбованців.
Велику допомогу в піднесенні господарства колгоспу «Зоря» подали шефи — колективи ГЕС-4 та Харківського деревообробного комбінату ім. М. Щорса. Вони допомагають колгоспові в механізації ферм, в ремонті сільськогосподарської техніки.
Організатором соціалістичного змагання за високі показники в колгоспному виробництві, за підвищення продуктивності праці, за зниження собівартості одиниці сільськогосподарської продукції є партійна організація, яка налічує у своєму складі понад 30 комуністів і 2 кандидати в члени партії. Вона мобілізує творчу думку колгоспників на впровадження у виробництво всіх прогресивних методів.
Надійним її помічником у цьому є комсомольська організація, в складі якої 43 чол., широкий безпартійний актив. Приклад комуністів і комсомольців наслідують усі. А повчитися у передовиків є чого. На збиранні кукурудзи переможцем у змаганні став комбайнер І. Я. Рудич, який за 36 днів зібрав урожай на площі. 260 га при сезонному завданні 180 га. Серед доярок першість у змаганні утримує Л. І. Бондаренко.
Вагомий вклад у справу піднесення сільськогосподарського виробництва вносять комуністи та комсомольці радгоспу «Боровський». Тривалий час свиноферма вважалась найвідсталішою галуззю радгоспного виробництва. Відставання було подолане лише після того, як партійна організація послала сюди члена КПРС М. В. Нефедову, яка майже 10 років працювала свинаркою. Вдумлива, цілеспрямована масово-політична робота серед працівників ферми, впровадження принципу матеріальної заінтересованості — все це сприяло тому, що свиноферма за короткий строк почала давати великі доходи. Вмілого організатора радгоспного виробництва М. В. Нефедову в 1966 році було нагороджено орденом «Знак Пошани».
Серед передовиків змагання і колектив молочно-товарної ферми третього відділку радгоспу, якому присвоєно звання колективу комуністичної праці. Тут комуніст Є. Д. Рєзнікова згуртувала дружний колектив. На фермі добовий надій від кожної корови в зимові місяці перевищує 7 кг молока. Партія і Уряд високо оцінили працю скромної трудівниці, нагородивши її орденом Леніна. Високих урядових нагород удостоєні також доярки В. Д. Іващенко, М. К. Козир та А. К. Борщ.
Зросли добробут і культура населення Волоської Балаклії. Порівняно з 1950 роком натуроплата трудодня колгоспників артілі «Зоря» зросла в три рази, а грошова — в 40 разів. Трудівники села одержують оплачувані відпустки, за рахунок колгоспів лікуються в санаторіях та відпочивають у будинках відпочинку.
Багато жителів Волоської Балаклії є вкладниками ощадної каси. Товарооборот магазинів Волоської Балаклії зріс з 308 тис. крб. у 1958 році до 331 тис. крб. у 1965 році. В особистій власності жителів села — 2 автомобілі «Москвич», близько 130 мотоциклів, понад 400 велосипедів, 180 телевізорів, кілька десятків пральних машин.
У селі працює чимало спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою. В одному тільки радгоспі працює 10 спеціалістів з вищою освітою. На різних роботах зайнято 53 чоловіка з середньою спеціальною освітою.
Змінився за післявоєнні роки і зовнішній вигляд села. Тут відбудовано і заново споруджено чимало виробничих приміщень колгоспу і радгоспу — 30 ферм, 3 майстерні по обробці дерева і металу, 4 водонапірні башти, 18 силосних споруд тощо. Село весь час будується, впорядковується. Воно повністю електрифіковане, механізовано трудомісткі виробничі процеси на токах, у полі і на тваринницьких фермах. Інтенсивно зростає і житлове будівництво. За післявоєнні роки відремонтовано і заново споруджено 457 житлових будинків. В селі є їдальня, 7 магазинів, 4 дитячих ясел, радіовузол.
Значно поліпшилось медичне обслуговування населення. Колектив лікарні ім. В. І. Леніна налічує 24 чоловіки з вищою і середньою медичною освітою. Крім амбулаторії, є стаціонарне відділення на 50 місць, обладнано рентгенівський та інші кабінети. В селі працює аптека.
Підростаюче покоління навчається в середній школі. Близько 40 років керує роботою цієї школи заслужений учитель школи УРСР А. Є. Корячко. Його люблять і шанують за самовіддану роботу, кипучу енергію, пристрасний талант пропагандиста і агітатора, за активну громадську роботу.
До послуг трудящих 2 клуби. Частими гостями трудівників села бувають актори харківських театрів і колективи художньої самодіяльності міста.
Велика увага приділяється фізкультурній роботі. Тут є 2 футбольні поля, 9 фізкультурних колективів добровільного спортивного товариства «Колгоспник».
До революції село не мало жодної бібліотеки. Тепер їх 3 з книжковим фондом 16 095 томів. Близько 1000 жителів є постійними читачами бібліотеки. Кожна сім’я передплачує газети і журнали.
Колгоспники Волоської Балаклії пишаються своїм земляком Героєм Соціалістичної Праці депутатом Верховної Ради СРСР С. К. Ярошенком — головою колгоспу ім. 8 Березня Куп’янського району. Його життєвий шлях від батрака до героя є яскравим прикладом того, як соціалізм створює умови для всебічного розвитку творчих сил людини.
Шанують людей праці у Волоській Балаклії. Входить у побут хороша традиція — торжества на честь ветеранів праці. Так, у клубі були проведені вечори вшанування ветеранів колгоспної праці — І. С. Маханьова і Ю. П. Флярковського та багатьох інших. Батьки й діти в цих сім’ях — передовики колгоспного виробництва.
Про трудові подвиги колгоспників повідомляється у спеціальних «Листках трудової слави» і стінній газеті.
Невпізнанно змінилося село за роки Радянської влади, заможним і культурним стало життя трудівників полів. Ще більші перспективи розвитку відкрились перед трудящими Волоської Балаклії після рішень XXIII з’їзду КПРС.
Л. Т. ЖИХАРЄВА, В. О. БІЛИК