Білий Колодязь, Вовчанський район, Харківська область
Білий Колодязь — селище міського типу (з 1938 року), центр Білоколодязької селищної Ради Вовчанського району, якій підпорядковані населені пункти Водяне, Волохівське і Земляний Яр. Білий Колодязь розташований за 15 км на південний схід від м. Вовчанська і за 89 км від м. Харкова. Залізнична станція на лінії Бєлгород — Куп’янськ. У селищі проживає 7,1 тис. чоловік.
Перші згадки про село припадають на другу половину XVIII століття. В документах, пов’язаних з описом земель і датованих 1763 роком, зазначається, що з 1760 року почала заселятися слобода Білий Колодязь і що на той час у ній було близько 30 дворів. Всі навколишні землі належали поміщикові Гендрикову. А ще раніше землями користувалися козаки Вовчанської сотні, які заснували в цій місцевості кілька хуторів. Вони несли сторожову службу, займалися землеробством і тваринництвом.
У XIX столітті село Білий Колодязь і навколишні землі перейшли у власність великого поміщика з родини Скалонів. Напередодні реформи 1861 року тут був маєток генерала М. А. Скалона. Він мав 8 тис. десятин землі. В економії були дослідне поле, метеорологічна станція, багато великої рогатої худоби і коней, вівце-завод, де розводили тонкорунних овець, цегельня, паровий млин і цукровий завод, збудований приблизно в 1834 році. Завод виробляв за рік на 500 тис. крб. продукції.
Життя селян у Білому Колодязі було дуже тяжким. Найважче жилося тут кріпакам поміщика Скалона, яких примушували працювати на цукрових плантаціях, що забезпечували сировиною цукровий завод. Щороку під цукрові буряки відводили приблизно 550 десятин землі. Всі роботи по вирощуванню цієї культури провадилися вручну. Кріпаків, які з тих чи інших причин не виходили на роботу, жорстоко карали. Часто через панщину їм не залишалося часу для обробітку своїх клаптиків землі, і тому вони змушені були працювати і вночі.
Великої шкоди завдавали селянам стихійні лиха — неврожаї і падіж худоби, а також епідемії. У 1848 році в Білому Колодязі тільки протягом липня померло від холери 182 чол., у 1849 році від цинги загинуло 127 чол. Поряд з землеробством, селяни займалися різними промислами, зокрема ткацтвом, чоботарством, лимарством, теслярством та іншими.
На час реформи 1861 року Білий Колодязь був волосним центром. Тут проживало 1500 жителів, щороку відбувалося 5 ярмарків. Скасування кріпосного права не поліпшило земельного становища селянства. В їх користуванні залишилося навіть менше землі, ніж було до реформи. Щоб проіснувати, селяни змушені були найматися на завод і в економію Скалонів.
У 1896 році поблизу села прокладено залізницю, яка зв’язала цукрові заводи Курської та Харківської губерній. Побудова залізниці дала поштовх для дальшого розвитку цукрової промисловості і взагалі пожвавлення господарської діяльності. У 1899 році на цукровому заводі в Білому Колодязі працювало понад 550 постійних робітників. За сезон цього ж року вироблено 181 тис. пудів цукру. На початку 1905 року в Білому Колодязі недалеко від залізниці побудували новий цукровий завод, а старий знесли. На новому підприємстві працювало понад 1000 робітників. На інших підприємствах Скалонів, що були в Білому Колодязі (механічна майстерня, цегельний завод, паровий млин), працювало 632 робітники.
У Білому Колодязі в цей період зосереджувалося 42,6 проц. постійних робітників усього Вовчанського повіту.
Найгірші умови праці були в економії Скалона. Робочий день в літній період тривав від зорі до зорі, а оплата становила не більше 18 крб. на місяць. У зимовий період робітники одержували в місяць лише 3—4 крб.; жінок у цей час зовсім не брали на роботу. Щоб менше платити, Скалон наймав з глухих кутків Росії селян-бідняків на певний строк. Таких робітників називали строковим. Серед них було багато жінок. «Працювали ми,— згадує про ті часи колишня робітниця М. П. Цвіренко,— по 16—18 годин на добу. Ночували в казармах або сараях. Тут було тісно, брудно; багато робітників хворіло на тиф. Були випадки смерті робітниць і в полі». На цукровому заводі використовувалась дитяча праця. Підлітки працювали нарівні з дорослими, а одержували оплату в 2—3 рази меншу. «Вісім років мені довелося працювати учнем,— писав у своїх спогадах в районній газеті М. М. Хижняк, один з старих робітників цього підприємства,— бо учням платили менше». Багато процесів на заводі виконувалося вручну, зокрема буряки терли на терках.
Робітники і селяни не мирилися з своїм тяжким становищем і піднімалися на боротьбу проти експлуататорів. Класова боротьба з кожним роком набирала гостріших форм. На початку 1904 року група робітників цукрового заводу і механічної майстерні організувала підпільний гурток. Збори членів гуртка провадилися вечорами в хаті слюсаря заводу Л. Т. Сироти. На зборах обговорювали питання про становище робітників, читали прокламації, які привозили з Харкова, накреслювали заходи по організації політичної агітації серед трудящих. Під впливом соціал-демократичної пропаганди кількість членів гуртка за короткий час зросла до 100 чоловік. Гуртківці розгорнули підготовку до страйку. Пропаганду серед робітників цукрового заводу вели В. С. Усов, І. М. Соболь, К. П. Товолжанський, С. Т. Шевченко.
11 листопада 1905 року в Білому Колодязі розпочався страйк. Об 11-й годині обидві зміни робітників зустрілися біля воріт цукроварні. У цей час пролунав заводський гудок — сигнал до початку страйку. Понад 1000 чоловік припинило роботу. Управитель заводу, що з’явився разом з жандармами, почав погрожувати звільненням. Але у відповідь на це виступив представник харківської соціал-демократичної організації з закликом: «Товариші! Не поступайтесь, доки не задовольнять ваших вимог. Не вірте цим павукам!»
Всю ніч у селі було неспокійно. На світанку 12 листопада у Білий Колодязь прибули ескадрон драгунів і загін солдатів. Вони оточили страйкарів, які знов зібралися. Але й перед військовою силою робітники вистояли. Два тижні вони страйкували і виграли боротьбу. Управитель змушений був задовольнити більшість вимог робітників. Адміністрація заводу зобов’язалася встановити 8-годинний робочий день із збереженням оплати праці, що була до страйку, поліпшити житлові умови строкових робітників, видати спецодяг, оплатити простої і, головне,— не вживати ніяких репресій проти учасників страйку. Це була велика, хоч і тимчасова, перемога робітників. У березні 1906 року, коли цукрову сировину було перероблено, адміністрація заводу намагалась анулювати свої зобов’язання, посилаючись на необхідність ремонту заводу. Але робітники знов застрайкували, і адміністрація змушена була частково задовольнити їх вимоги.
Після столипінської аграрної реформи в Білоколодязькій волості почали швидко зростати куркульські землеволодіння. Захопивши кращі землі, куркулі посилили експлуатацію бідноти і наймитів, які у своїх господарствах одержували мізерні врожаї. Середній збір зернових з десятини в бідняцьких господарствах досягав у 1913 році лише 30 пудів. Це було на руку куркулям, які за безцінь скуповували землі селян, що розорялися.
З початком першої світової імперіалістичної війни багатьох робітників було мобілізовано до армії і відправлено на фронт. Замість них на заводі Скалона використовували полонених, зокрема австрійців, які працювали в економії і на заводі під охороною козаків до середини 1917 року.
Спираючись на козаків, власник заводу жорстоко розправлявся з робітниками, звільняючи кожного, хто виявляв невдоволення умовами праці або був неблагонадійним. А в селі наростало невдоволення війною, тяжким становищем трудящих. В липні 1915 року робітники заводу знову страйкували і адміністрація була змушена задовольнити ряд їх вимог, зокрема збільшити заробітну плату на 10 проц., зменшити штрафи тощо.
Після повалення царизму в лютому 1917 року у Білому Колодязі на мітингу робітників і селян 6 березня було обрано волосну Раду. У травні 1917 року створено земельний комітет, а на цукровому заводі — профспілковий комітет.
Велику тривогу у робітників і селян Білого Колодязя, як і у трудівників інших міст і сіл України, викликав заколот Корнілова. Зібравшись 7 вересня 1917 року на мітинг, вони визнали виступ Корнілова контрреволюційним і ухвалили: «Всебічно підтримувати Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів, вступити в революційну бойову дружину і йти на захист свободи та революції».
Звістка про перемогу збройного повстання робітників і солдатів Петрограда швидко долетіла до Білого Колодязя. В селі відбувся мітинг, на якому оголосили декрети II Всеросійського з’їзду Рад. Тут же робітники встановили контроль над цукровим заводом. Вони взяли керівництво підприємством у свої руки, а для управління ним створили колегію. В середині грудня 1917 року в Білий Колодязь увірвався загін українських буржуазних націоналістів, який намагався встановити тут владу Центральної ради. Але незабаром їх вигнала з села бойова дружина, створена з числа робітників заводу і солдатів, що повернулися з фронтів. У січні 1918 року, коли в Білому Колодязі було організовано волосний військово-революційний комітет, бойова дружина вирушила на Вовчанськ, де взяла участь у придушенні контрреволюційного заколоту. В цей час вона налічувала 300 чоловік, мала 250 гвинтівок, 4 кулемети та іншу зброю, яку одержала з Харкова.
Весною 1918 року в село вступили рота німецьких солдат і загін Центральної ради з 70 чоловік. Вони грабували селян, вивозили продовольство.
В листопаді 1918 року в Білий Колодязь повернувся більшовик М. М. Хижняк. Він скликав на цукровому заводі нелегальні збори робітників, на яких було вирішено відкопати зброю, заховану під час відступу, і створити військовий загін. Сформований за короткий строк загін не допустив вивезення в Німеччину 60 тис. пудів цукру, що лежав на складах заводу, розгромив гетьманську управу в селі. 17 грудня 1918 року Білий Колодязь був визволений богунцями.
На початку 1919 року на цукровому заводі створено комуністичний осередок. До його складу ввійшло 14 чол.— М. М. Хижняк, П. І. Мороз, Й. Д. Білинський, І. П. Петренко, Л. Т. Сирота, І. С. Шевченко та інші.
Всі комуністи працювали на заводі і брали активну участь у боротьбі за встановлення і зміцнення Радянської влади в селі. Одним з перших важливих заходів, здійснених з ініціативи комуністів, були збір і відправка на ім’я В. І. Леніна 1099 пудів хліба для голодуючих робітників Москви і Петрограда.
Під керівництвом партійного осередку було організовано ремонт обладнання, комуністи допомагали селянам підготуватися до весняної сівби 1919 року. У механічних майстернях проводився ремонт сільськогосподарських знарядь. На заводі був установлений 8-годинний робочий день. Багато сімей робітників одержали житло. Розпочалися заняття в школі, було відкрито клуб ім. Луначарського.
Партійний осередок вживав також заходів до організації збройних загонів’ для боротьби проти різного роду банд. Так, на території Білоколодязької волості була розгромлена анархістська банда, що тероризувала населення.
17 червня 1919 року у Білий Колодязь вдерлися денікінці. Білогвардійці відновлювали старі порядки, грабували населення, катували робітників і селян, особливо тих, хто в будь-якій формі висловлював свої симпатії до Радянської влади.
Під ударами Червоної Армії наприкінці 1919 року денікінці почали відступати. В Білому Колодязі були знов створені органи Радянської влади, розпочато відбудовні роботи. Цукровий завод перейшов у власність народу. Відповідно до закону від 5 лютого 1920 року земля була передана незаможним селянам і біднякам.
У травні 1920 року в селі почав діяти Комітет незаможних селян, який довгий час очолював селянин-бідняк П. С. Кухтенко. З перших днів свого існування КНС справляв значний вплив на політичне і громадське життя села. Комнезам провів значну роботу по утвердженню і зміцненню соціалістичних завоювань: подавав фінансову допомогу школам і вчителям, організовував культурно-освітню роботу, вів активну боротьбу з бандами, з спекулянтами і розкрадачами народного добра.
В листопаді 1920 року, за рішенням громадських організацій села, у куркулів були вилучені значні лишки зерна і передані у фонд Червоної Армії та для потреб сімей червоноармійців і незаможників.
У селі було відкрито будинок для дітей-сиріт, батьки яких загинули в період громадянської війни, організовано пункти лікнепу і школи малописьменних.
Велика увага приділялась відбудові цукрового заводу, який у 1921 році було пущено у дію. У зв’язку з нестачею кваліфікованих робітників, у цьому ж році при заводі було відкрито школу ФЗН. У серпні 1922 року на прохання робітників завод було перейменовано на честь одного з видатних керівників Комуністичної партії України і Української Радянської держави — Г. І. Петровського. На заводі ширилось змагання за перевиконання виробничих планів по випуску продукції. Завдяки наполегливій праці всіх робітників, завод з місяця в місяць добивався дедалі кращих показників по виробництву цукру, поліпшенню якості продукції. І ось чудові наслідки змагання. За успішне виконання плану 1922 року Харківське відділення цукротресту визнало колектив цукрового заводу передовим підприємством і нагородило його перехідним Червоним Прапором.
Рік у рік завод збільшував випуск цукру. Якщо в 1923 році за добу тут виробляли 5 тис. пудів продукції, то в 1924 році — 7,2 тис. пудів. Це дало можливість висунути перед колективом робітників та інженерно-технічних працівників нове завдання — не тільки збільшувати випуск продукції, а й добиватись зниження її собівартості. Важливу роль у справі розширення посівів цукрових буряків для повного забезпечення заводу сировиною на виробничий сезон відігравав Комітет незаможних селян. Він дбав про заготівлю добрив, надавав кредити для придбання кондиційного насіння, техніки тощо. Питання про одержання високих урожаїв цукрових буряків часто обговорювалося на загальних зборах і зборах активу КНС.
За рішенням комнезаму в 1925 році група селян була відряджена на навчання у Слов’янський технікум і вечірній робітфак фінансово-економічного інституту, на курси у Вовчанськ і в сільськогосподарський інститут. Значну увагу приділяв КНС передвиборній кампанії по виборах до місцевих органів влади.
На кінець 1925 року в Білому Колодязі було створено кілька невеликих сільськогосподарських артілей і ТСОЗів. Комуністи роз’яснювали селянам переваги колективного господарювання перед індивідуальним, вели підготовку до переходу трудівників села на соціалістичний шлях.
Завдяки наполегливій праці трудящих уже на початку 1929 року всі селяни Білого Колодязя вступили у ТСОЗи. А у Вовчанському районі в цей період на кожні 100 дворів тільки 85 господарств входили у сільськогосподарські кооперативи. Беручи до уваги успіхи села в колективному будівництві,
Білий Колодязь було обрано місцем для укладення договору на соціалістичне змагання між Харківським і Донським округами.
В неділю 23 червня тут було підписано договір на соціалістичне змагання між Харківським і Донським округами. До цієї визначної події трудівники Білого Колодязя провели підготовку. Виїзна редакція окружної газети «Селянин Харківщини» випустила спеціальний номер газети «Селянин Білого Колодязя». В газеті були вміщені матеріали про трудові будні села, опубліковані соціалістичні зобов’язання на честь цієї визначної події.
Робітники цукроварні включилися в боротьбу за зниження собівартості продукції на 7 проц., підвищення продуктивності праці на 17 процентів. Для успішного проведення весняної сівби цукроварня відпустила селянам 9 тис. пудів вівса, 2 тис. пудів ячменю, а також очистила 13 тис. пудів насіння, відремонтувала понад 290 сільськогосподарських знарядь, виділила для обробітку полів понад 100 машин.
Селяни Білого Колодязя викликали на змагання село Петропавлівку і зобов’язалися своєчасно провести всі сільськогосподарські роботи, організувати в селі комуну, сільськогосподарську виставку, на кожних 5 дворів придбати радіоприймач і передплатити газету або журнал. Споживча кооперація села викликала на змагання працівників торгівлі села Червоноармійське і поставила за мету кооперувати все населення, завезти достатню кількість різних господарських товарів, культтоварів, літератури, організувати книжковий базар, відкрити майстерню по ремонту взуття, допомогти в обладнанні дитячого садка і ясел.
В неділю 23 червня 1929 року на центральному майдані села зібралося понад 10 тис. трудящих. Сюди прибули з усіх кінців Вовчанського району колгоспники, робітники і службовці, представники добровільних товариств, військові частини Червоної Армії. Скрізь лунали звуки музики, пісні, майоріли червоні прапори, транспаранти, портрети, лозунги.
Збори, присвячені укладенню договору на соціалістичне змагання між Харківським і Донським округами відкрив голова Харківського окрвиконкому Канторович. Потім виступили голова Вовчанського райвиконкому Пашкевич, заступник голови Білоколодязької сільради Більченко, 60-річний селянин з села Бакшіївка Радченко та інші.
Від імені гостей хліборобів Харківщини вітали заступник голови окрвиконкому Голубень, який говорив українською мовою, робітник-металіст Ігнатов, комсомолка Мочаліна, селянин Олійник і інші. Командир авіабригади Алексеев закликав селянство Харківщини і Донщини розгорнути змагання за те, щоб за п’ятирічку збудувати для радянської авіації ескадрилью імені Соціалістичного змагання. Його одностайно підтримали учасники зборів. В цей час у небі з’явилося 16 аеропланів, які розкидали відозви включитися у змагання за успішну перебудову сільського господарства та спорудження ескадрильї літаків для Червоної Армії.
В урочистій обстановці було підписано договір на соціалістичне змагання на 5 років. Через місяць цей договір було стверджено в станиці Ягорлицькій Донського округу, куди виїжджала делегація Харківщини. Трудівники Харківщини і Донщини включилися у боротьбу за підвищення врожайності всіх культур, за розвиток кооперативних господарств, за соціалістичне будівництво.
У 1929 році селяни Білого Колодязя звернулися з закликом організувати колективні господарства в усіх селах України. В їхньому листі до газети «Комуніст» зазначалось: «Без створення великих культурних господарств ми труднощів не ліквідуємо. Отож, ідучи за вказівками нашого керівника — Комуністичної партії, ми, селяни Білого Колодязя, цілим селом вирішили організувати два ТСОЗи: один — ім. Сельінтерну, другий — «Червона Україна». Замість 242 розпорошених дрібних господарств у нас тепер буде два ТСОЗи, що об’єднуватимуть 1870 га землі. Днем початку існування наших ТСОЗів ми вважаємо 2 вересня — день колективізації нашої країни… Ми твердо переконані, що ще рік, два, три — і вся Україна вкриється великими соціалістичними господарствами». На почин селян Білого Колодязя відгукнулися тоді сотні сіл Радянської України. Газета «Комуніст» широко популяризувала лист загальних зборів білоколодязьких селян, друкувала відгуки і розповіді про хід колективізації. У 1930 році обидва ТСОЗи об’єдналися і поклали початок сільськогосподарській артілі «Червоний селянин», яку в 1934 році перейменовано в колгосп ім. Кірова.
Куркулі всіляко намагалися зірвати перехід селян на шлях колективізації. У Білому Колодязі вони підпалили кілька хат активістів колгоспного руху, скирти необмолоченої пшениці, сіна і соломи, що належали артілі, стріляли в активіста ТСОЗу ім. Сельінтерну Мирошниченка, відмовилися виконувати хлібоздачу. Партійна організація і сільська Рада вели рішучу боротьбу проти ворогів Радянської влади. Сільрада відкликала злісні куркульські елементи з рядів Червоної Армії, позбавляла їх права навчатися в учбових закладах.
Велике значення у зміцненні колгоспів мало створення у 1929 році Білоколодязької МТС. На початку 1930 року вона налічувала 80 тракторів, 46 молотарок та інші машини і причіпні знаряддя. Вже наступного року МТС виконувала значний обсяг найбільш трудомістких робіт у сільськогосподарських артілях.
У 1930 році в Білому Колодязі розпочато реконструкцію цукрового заводу і створено радгосп по вирощуванню насіння цукрових буряків для бурякосіючих колгоспів і радгоспів зони заводу. Після реконструкції завод перетворено у комбінат, який було названо 1-м Петровським цукровим комбінатом. У 1938 році він переробляв за добу 11,2 тис. цнт сировини. У передвоєнний період на заводі була велика партійна організація (137 членів і кандидатів у члени партії), яка успішно мобілізувала колектив підприємства на виконання планів виробництва цукру для потреб країни.
В Білому Колодязі сталися великі зміни і в культурному житті трудівників. На кінець 1930 року було повністю ліквідовано неписьменність серед селян. Тут працювали курси по підготовці молоді до вступу на робітфаки та у вузи. На курсах навчалося близько 100 чол. У 1931 році при MTС створено робітфак, який готував молодь до вступу в Харківський інститут механізації сільського господарства. У селі було відкрито клуб, кінотеатр, літній театр, завершено радіофікацію.
З кожним роком поліпшувалося життя трудящих, воно ставало дедалі заможнішим і культурнішим. Якщо до 1917 року в Білому Колодязі працював лише один лікар і один фельдшер, то в 1941 році тут було 5 лікарів і 20 чол. середнього медичного персоналу. Лікарня мала стаціонар, поліклінічне і пологове відділення. В 1931 році у селі відкрито аптеку.
У 1938 році Білий Колодязь було віднесено до категорії селищ міського типу. Більшість його населення становили робітники і службовці, які працювали на цукровому комбінаті, в механічній майстерні, на цегельному заводі, в МТС. Завдяки впровадженню механізації у сільськогосподарське виробництво колгоспи і радгоспи рік у рік збільшували врожайність зернових і продуктивність тваринництва. В 1939 році вони були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки у Москві.
В перші ж дні нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз близько тисячі комуністів і комсомольців, а також безпартійних робітників і колгоспників Білого Колодязя пішли в ряди Червоної Армії, ставши на захист своєї соціалістичної Вітчизни. Щоб успішно виконати зобов’язання перед державою і допомогти країні, трудівники Білого Колодязя з ще більшою енергією взялися за роботу. Для збирання врожаю в МТС були терміново підготовлені 22 комбайнери, 50 трактористів, переважно з числа жінок.
Колгосп і радгосп Білого Колодязя в 1941 році вчасно зібрали врожай зернових. Значну частину хліба було передано державі для потреб армії і народу.
На цукровому комбінаті для армії було налагоджено виробництво концентратів. Селищна Рада і партійна організація вживали заходів по організації загонів народного ополчення. Створений загін налічував 120 чоловік. Його бійці налагодили охорону заводу, залізничної станції. З вересня 1941 року тут розміщувалися польовий госпіталь, армійські склади. Жителі всіляко допомагали військовим організаціям у їх роботі, особливо госпіталю, де лікували поранених радянських воїнів.
З наближенням фронту білоколодязькі цукровики частину устаткування комбінату евакуювали до м. Джамбула Казахської РСР та м. Токмака Киргизької РСР. По-братньому прийняли трудівники Середньої Азії своїх українських друзів, створивши їм необхідні умови для розгортання виробництва, а також нормального життя і праці.
11 червня 1942 року фашистські війська окупували Білий Колодязь. Напередодні в районі селища відбулися запеклі бої. На полі бою лишилися вбиті і поранені червоноармійці. Жителі селища поховали загиблих, а тяжко поранених бійців переховували у колгоспниці М. І. Ягнюк. Але не всіх бійців удалося врятувати. Фашисти знайшли поранених і кинули в концтабір.
Мешканці селища подавали також значну допомогу партизанським загонам, що діяли у східній частині Вовчанського району. Вони забезпечували їх продовольством і одягом, збирали відомості про розташування фашистських військових об’єктів, поширювали листівки, псували техніку. Так, наприклад, коли в Білоколодязькій МТС фашисти відремонтували трактори і автомашини, призначені для воєнних потреб, Д. С. Голуб, який тут працював, повідомив про це партизанів і допоміг їм знищити цю техніку.
Уродженці Білого Колодязя були сміливими і відважними бійцями партизанського загону. Одним із перших бійців загону № 13 був машиніст В. М. Рябчинський. У грудні 1941 року він допоміг перейти лінію фронту 215-му стрілецькому полку (командир — підполковник Кашляєв). Під час переходу лінії фронту полк несподівано для ворога оточив село Рубіжне і захопив його. В бою було вбито понад 100 фашистських солдатів та офіцерів, знищено дві гармати ворога.
У червні 1942 року В. М. Рябчинський, І. С. Шевченко та інші уродженці Білого Колодязя з групою партизан, за розпорядженням Українського штабу партизанського руху, були відряджені до м. Саратова на навчання. Тут вони закінчили спеціальні курси, і в жовтні цього ж року літаками їх переправили в партизанський загін, що базувався у Вовчанському районі.
З поверненням у загін партизанів, що закінчили курси, його діяльність значно посилилась. Було налагоджено прямий зв’язок із штабом партизанського руху, накреслено нові конкретні заходи по дальшій боротьбі з гітлерівськими ордами. Начальником штабу загону № 13 було призначено В. М. Рябчинського. Цей загін вписав не одну славну сторінку у літопис Великої Вітчизняної війни. Партизани підривали рейки на залізничній лінії Вовчанськ — Білий Колодязь, порушували комунікації та зв’язок, руйнували шляхи, поширювали листівки, в яких закликали населення включитися в боротьбу проти німецьких окупантів.
Під час однієї з операцій фашисти кинули проти партизанів значні військові сили. 25 листопада 1942 року карателям вдалося оточити народних месників у селі Стариця. Два дні тривав жорстокий бій, в якому геройськи загинув начальник штабу загону № 13 В. М. Рябчинський. Трагічно склалася й доля партизана І. С. Шевченка. Після бою, вночі, він прийшов у Білий Колодязь на розвідку. Але один з місцевих прислужників фашистів видав його поліцаям. Кілька днів І. С. Шевченка катували в поліції, а потім відправили в гестапо, де 3 грудня 1942 року його розстріляли. У 1946 році на кошти населення в Білому Колодязі було встановлено пам’ятник воїнам, які загинули в боях. Відважні партизани-комуністи В. М. Рябчинський та І. С. Шевченко були поховані у м. Вовчанську.
Під час окупації Білого Колодязя гітлерівці вчинили криваву розправу над радянськими активістами. Вони розстріляли і закатували 15 жителів — літнього колгоспника, одного з організаторів комнезаму К. І. Мирошниченка, вчителя І. М. Чекмарьова, комсомольців В. І. Куценка, І. М. Рубана та інших. На примусові роботи до Німеччини було вивезено багато людей. Відступаючи з Білого Колодязя, окупанти заподіяли йому великої шкоди. Були зруйновані середня школа, вокзал, заводські склади, під’їзні шляхи, літній театр, пошкоджений клуб, знищені парк і ліс на площі 15 га. Фашисти спалили близько 100 будинків. Вони намагалися висадити в повітря і цукровий комбінат, але радянські воїни-розвідники вчасно перехопили ворожих підривників і знищили їх. Збитки, заподіяні Білому Колодязю німецькими фашистами, тільки по заводу, радгоспу, МТС і механічній майстерні становлять більш як 41,9 млн. карбованців.
До середини серпня 1943 року Білий Колодязь перебував у прифронтовій смузі. Незважаючи на це, колективи радгоспу і колгоспу ім. Кірова провели весняну сівбу і зібрали врожай з площі 2654 га. Вони значно перевиконали встановлений план хлібозаготівель. Відразу ж після визволення селища в ньому почали розгортатися відбудовні роботи, зокрема на цукровому комбінаті. У 1944 році стали до ладу механічна майстерня, електростанція, водокачка, лазня, у 1947 році було пущено в дію цукровий комбінат. Відновили свою діяльність культурно-освітні заклади — школи, клуб, кінотеатр, радіовузол.
Одночасно йшла відбудова МТС. У 1950 році вона мала 73 трактори, які виконували всі основні сільськогосподарські роботи в колгоспах. У цьому ж році 13 тракторних бригад МТС перейшли на госпрозрахунок.
Тоді ж у Білому Колодязі збудовано новий хлібоприймальний пункт, а через три роки маслозавод і пункт по відгодівлі великої рогатої худоби та свиней. Робітники МТС допомогли механізувати тваринницькі ферми колгоспу ім. Кірова. Механічне доїння корів було запроваджено на всіх фермах радгоспу. «Раніше,—розповідає доярка Білоколодязького відділення радгоспу П. Васюхнова,— ми доїли вручну 10—11 корів, а тепер одна доярка почала обслуговувати 25 корів, працювати стало значно легше». В квітні 1960 року колгосп ім. Кірова увійшов до складу радгоспу.
У післявоєнні роки швидко нарощувалася потужність цукрового заводу. Якщо в 1951—1952 рр. середньодобова переробка буряків становила 13 тис. цнт, то в 1965 році вона доведена майже до 22 тис. цнт. Усі виробничі процеси на заводі механізовані й автоматизовані. Завдяки інтенсифікації роботи апаратів у період цукроваріння цикл виробництва зменшено до 20 годин. Все це сприяє підвищенню продуктивності праці. За багаторічну бездоганну роботу, систематичне перевиконання виробничих завдань при високій якості роботи 6 бригадам комбінату, якими керують П. М. Логвинов, Ф. Е. Гаврюшенко, І. С. Харківщенко, П. С. Литовченко, М. Т. Ягнюк, І. В. Носов, присвоєно звання колективів комуністичної праці.
Нарощує виробничі потужності і маслозавод. Він за добу виробляє 40 цнт масла і понад 50 цнт інших молочних продуктів.
Одним з великих промислових підприємств селища є також авторемонтний завод. Він забезпечує ремонт автомашин і автомобільних двигунів, виготовляє запасні частини для сільськогосподарських машин. Підприємство працює ритмічно, перевиконує виробничі завдання. Тут багато раціоналізаторів. Серед них — кадровий робітник комуніст П. І. Триньов. У 1964—1965 роки він вніс 10 раціоналізаторських пропозицій, навчив токарній справі 15 молодих робітників.
У 1958 році в Білому Колодязі організовано автобазу. На початок 1966 року в ній працювало 239 чол. Тільки в 1965 році колектив цього підприємства перевіз зерна, силосу, цукрових буряків та інших вантажів понад 1 млн. тонн. Серед працівників автобази — 45 комуністів, причому 42 з них працюють водіями і слюсарями. 47 працівників удостоєні звання ударників комуністичної праці, в т. ч. водії І. В. Ніколенко, П. Д. Карлюк, І. Т. Луб’янко та інші. Зразковим підприємством транспорту у Білоколодязька залізнична станція.
Селище поступово набирає вигляду промислового міста. Понад 3200 жителів його зайнято на промислових підприємствах, у торгівлі, на транспорті. 70 проц. з них працює на 1-му Петровському цукровому комбінаті. Селище підключене до Харківської енергосистеми. У Білому Колодязі є середня загальноосвітня політехнічна школа, в якій навчається понад 1000 учнів і викладає 60 учителів. Тут же розміщена вечірня середня школа робітничої молоді. У селищі в післявоєнні роки збудовано 500 житлових будинків. Тільки цукрокомбінат спорудив 4107 кв. метрів житлової площі. В селищі з’явилося 12 нових вулиць, на яких поставлено 28 водорозбірних колонок, збудовано приміщення універмагу, є магазин готового одягу, культтоварів, продовольчі магазини, чайна, їдальня. Відкрито дві швейні, дві взуттєві та слюсарну майстерні. Споруджується нова лазня. Жителі селища широко користуються власними радіоприймачами, телевізорами, сучасними побутовими приладами. Велосипеди і мотоцикли має більшість робітників і службовців. Майже кожна сім’я передплачує газети і журнали.
У Білому Колодязі працює кілька бібліотек. Найбільша з них — бібліотека цукрокомбінату. Її книжковий фонд перевищує 14 тис. томів. Бібліотеки провадять широку масову роботу: читацькі конференції, літературні вечори, диспути, зустрічі з письменниками, старими більшовиками, учасниками Жовтневої революції, громадянської і Великої Вітчизняної воєн. Вечорами і у вихідні дні відбуваються масові спортивні змагання, а також концерти художньої самодіяльності. Багато зроблено для дітей. Вони виховуються в дитячих садках і яслах. На березі ставка збудовано піонерський табір «Лісова поляна».
Трудящі Білого Колодязя наполегливо працюють над виконанням завдань, поставлених урядом, по дальшому піднесенню сільського господарства. Перед у соціалістичному змаганні веде колектив цукрового комбінату, який у 1964 році виробив понад план 30 тис. цнт цукру. В перших рядах змагання йдуть комуністи комбінату. Безпосередньо в цехах працює 79 членів партії, у радгоспі — 76 чол., механічній майстерні — 14. Серед трудівників підприємства провадиться широка пропаганда і вивчення марксистсько-ленінської теорії. Так, наприклад, в економічному семінарі, яким керує начальник зміни комуніст В. М. Шило, беруть участь 34 слухачі. Вони працюють в одній зміні. Цей колектив у 1965—1966 рр. вніс найбільший вклад у виконання плану виробництва цукру. За два роки робітники зміни дали 196 тис. цнт цукру, перевиконавши планове завдання на 3,2 тис. центнерів.
Передові виробничники селища беруть участь у роботі Білоколодязької селищної Ради депутатів трудящих. Великим авторитетом і повагою серед виборців користуються депутати — компресорний молокозаводу А. П. Чорнобай, вчителька М. С. Огулькова, пенсіонер Г. К. Нестайко. Депутати селища — вірні слуги своїх виборців.
Важливе значення надається виконанню перспективного плану розвитку селища у новій п’ятирічці (1966—1970 рр.), за яким передбачається збільшити потужності цукрового комбінату, авторемонтного заводу, а також вантажооборот залізничної станції і перевезення вантажів автобазою. В селищі будується нове приміщення середньої школи на 1000 учнів, клуб для цукровиків, багатоповерхові будинки площею 10 тис. кв. метрів житлової площі. В найближчі роки поблизу селища мають розгорнутися роботи по розробці покладів залізної руди.
Трудівники Білого Колодязя вносять свій вклад у створення матеріально-технічної бази комунізму, гідно зустрічають славний ювілей 50-річчя Великого Жовтня.
Л. М. НАУМЕНКО