Вовчанськ, Вовчанський район, Харківська область
Вовчанськ — місто, з 1923 року — центр Вовчанського району. Розташований в північно-східній частині області, на річці Вовчій, лівій притоці Сіверського Дінця, за 72 км від обласного центру. З обласним центром зв’язаний залізницею (через Бєлгород), шосейною дорогою і постійною авіалінією. Населення Вовчанська — 20,6 тис. чоловік.
На території сучасного міста і поблизу нього знайдені пам’ятки культури давніх часів, зокрема 2 неолітичні поселення (V—IV тисячоліття до н. е.), кургани ранньобронзового віку (III тисячоліття до н. е.), поселення черняхівської ранньослов’янської культури (II—VI століття до н. е.), а також городище і 5 поселень VIII—IX століть салтівської культури із змішаним слов’яно-аланським населенням.
Наприкінці XVI століття землі, розташовані поблизу р. Вовчої, належали Бєлгородському монастирю, який віддавав їх в оренду бєлгородським служилим та іншим людям. Історичні дані про заснування Вовчанська свідчать, що місто виникло в 1674 році.
В останній чверті XVII століття спостерігався великий рух переселенців з Правобережної України на землі південної частини Російської держави. Уряд Росії, зацікавлений у зміцненні південних кордонів, охоче приймав українців, яких тоді у документах іменували черкасами, залучав їх для несення сторожової служби. Так, у 1674 році на річці Вовчі Води, як тоді її називали, з’явилась група українців на чолі з Мартином Старочудним, що увійшла до складу сторожової служби від Нежегольського городища. В зв’язку з цим М. Старочудному часто доводилось бувати на Вовчих Водах, він знав цю місцевість, зручну як у господарському, так і у воєнно-стратегічному відношенні. Старочудний вирішив заселити місцевість вздовж річки Вовчі Води. З цією метою він надіслав листа до царя, в якому просив дозволу збудувати місто, заснувати слободи і села з фортецями та сторожами, «щоб татаров’я в українні міста безвісно не прийшли». Дозвіл було одержано. В листі Бєлгородського воєводи до Чугуївського згадується, що в 1674 році за указом царя Олексія Михайловича «наказано нежегольському черкашенину Мартину на річці Вовчі Води будувати слободу, а для проживання покликати своїх товаришів черкас з малоросійських і задніпровських міст; а інших людей зовсім не приймати». Незважаючи на заборону, на Вовчих Водах оселялися також і селяни, які тікали від кріпосницького гніту з центральних районів Російської держави.
Так було засновано слободу, яка згодом перетворилася в місто Вовчанськ.
Приблизно з першої чверті XVIІІ століття місто почало втрачати значення військово-сторожового поселення і розвивалось як адміністративний центр. У 1781 році Вовчанськ стає повітовим містом. Кількість населення зростало в ньому повільно: у 1810 році тут проживало 3933 чоловіки, а у 1895 році — 10 981 чоловік. До 1865 року місто за складом населення в основному було селянським. Більшість населення Вовчанська займалась сільським господарством та ремеслами. В середині XIX століття в місті відбувалось 8—9 ярмарків на рік і тричі на тиждень — базари. Головними предметами торгівлі були велика рогата худоба, вівці, а також вовна, коноплі, хліб, ремісничі вироби тощо. Предмети промислового виробництва потрапляли на ярмарки з інших міст. У Вовчанську до середини XIX століття промислових підприємств не було. В документі за 1854 рік згадується про невеликий салотопний завод, що належав місцевому купцеві. Ремісників у 1865 році тут налічувалось 139 чоловік.
Скасування кріпосного права у 1861 році не полегшило становище селян Вовчанська і повіту. Грабіжницький характер реформи, свавілля царської адміністрації при її здійсненні викликали обурення селянства. Так в кінці квітня 1861 року у Вовчанському повіті почалися заворушення. Понад 4000 тимчасово зобов’язаних селян відмовилися від роботи на поміщиків. Царські власті, кинувши проти селян значні сили поліції і жандармів, які жорстоко розправлялися з ними, змусили селян припинити опір.
Після реформи 1861 року пожвавився промисловий розвиток Вовчанська. У 1882 році в місті вже було 16 підприємств, у т. ч. три цегельні, два парові млини і салотопний завод. На всіх підприємствах працювало 80 робітників.
Становий склад населення в 1895 році був таким: 265 дворян, 67 осіб духовного звання, 160 купців, 4577 міщан і цехових, 5185 селян, 678 військових та членів їх родин. Таким чином, серед жителів міста селян було 47,2 проц., а міщан і цехових — 41,7 процента.
У 1896 році з Бєлгорода в Донбас через Вовчанськ проведена залізниця. Вона сприяла пожвавленню господарської діяльності в місті, появі нових підприємств, що переробляли сільськогосподарську сировину. В 1912 році у Вовчанську, крім названих вище підприємств, діяли дві олійниці, на яких було зайнято 56 чоловік, та холодильник, де працювало 30 чоловік2. У цей час на центральних вулицях міста з’являються кам’яні будинки, хлібні, кондитерські та інші магазини. Торгових службовців у 1913 році було близько 200 чоловік.
У дореволюційний час основна маса населення міста — селяни і робітники — зазнавала жорстокого гноблення з боку самодержавства, поміщиків та капіталістів. Задихаючись від безземелля і малоземелля, селяни м. Вовчанська змушені були орендувати землю у поміщиків і куркулів на кабальних умовах. За мізерну плату вони працювали по 14— 16 годин на добу в економіях поміщиків і господарствах куркулів. Постійне недоїдання, важка праця і відсутність необхідної медичної допомоги — ось основні причини частих хвороб і передчасного старіння. Газета «Волчанский земский листок», змальовуючи становище селян повіту, змушена була зазначити, що «сучасний селянин слабкий фізично в молоді роки, постійно хворіє в 40—50 років, і життя його порівняно коротке. Жінка його в 30— 35 років стає старою».
Ця ж газета в 1917 році так описала становище робітників: «За гудком встає закоптілий робітничий люд з ломотою в усьому тілі і тягнеться на фабрику; тут жінки і діти-підлітки — усіх їх поглинає фабрика. Вони йдуть, коли ще сонечко тільки встане, і повертаються додому, коли воно лягло. Сонця немає, дня немає. Бідна вечеря і мертвецький сон. Притупляється думка…. Робітникові ніколи почитати, ніколи подумати, ніколи повчитись. Так проходить його життя при 12 і 16 годинах роботи».
Трудящі Вовчанська, як і всієї дореволюційної Росії, терпіли не тільки від економічного гніту, а й від політичного безправ’я.. Вони не мали елементарних демократичних свобод: слова, зборів, мітингів, спілок. Самодержавство переслідувало українську мову і культуру, забороняло видавати українською мовою газели, книги, журнали. Влітку 1912 року у Вовчанську справник заборонив місцевому гуртку аматорів українського драматичного мистецтва давати спектаклі з благом дійною метою. Брати участь у виборах земських гласних могли тільки ті, хто мав понад 15 десятин землі. А обраними до повітової земської управи могли бути тільки великі власники. В складі гласних Вовчанського повітового земства і Вовчанської міської думи не було жодного представника від робітників і трудящих селян. Про класову спрямованість у діяльності Вовчанської думи свідчать дані про її бюджет за 1912 рік: на утримання поліції дума витратила 7,8 тис. крб., на народну освіту — 1,6 тис. крб., а на розвиток медичної і ветеринарної справи — тільки 458 карбованців.
Експлуататорам було вигідно тримати народ у неуцтві. Таким шляхом вони намагались відвернути трудящі маси від боротьби за своє визволення і тим зберегти та закріпити своє панування. У Вовчанську напередодні Жовтневої революції письменних було: серед чоловіків 36 проц., серед жінок — 21,1 процента. В. 1893 році з ініціативи і на кошти міської інтелігенції в приватному будинку створено громадську бібліотеку, фонд якої за 20 років зріс до 11,2 тис. книг. Бібліотекою користувалось 745 читачів. У місті був народний будинок, збудований на кошти земства, але міська дума не дбала про нього, і жителі Вовчанська його майже не відвідували. Асигнування на благоустрій міста в 1912 році становили близько 4,5 тис. крб. У Вовчанську було дуже мало зроблено, «щоб визнати життя в ньому хоч у якійсь мірі зручним: ні водопроводу, ні сучасного освітлення, ні хороших квартир з відповідними вигодами, а бруду і пилу — хоч відбавляй. І сховатись від пилу в місті нікуди».
«Дерев’яні тротуари являють значну небезпеку, якщо не для ніг, то для взуття пішоходів. Під час грязюки перехід з одного боку вулиці на другий скрізь утруднений, бо більшість вулиць міста позбавлена бруківки та водостоків, а тому після дощу калюжі серед небрукова-них вулиць стоять доти, доки їх не вбере в себе волога земля».
В роки першої російської революції 1905—1907 рр. у Вовчанському повіті набирає великого розмаху селянський рух. Повсюдно відбувалися бурхливі сходи і мітинги селян, на яких виступали більшовики з закликами боротися проти самодержавства і сваволі поміщиків, читалися прокламації і відозви.
Особливо гострого характеру селянський рух у Вовчанському повіті набрав у кінці листопада і на початку грудня 1905 року. Селяни громили поміщицькі маєтки і вимагали заміни самодержавного управління, заявляючи, що «як земля, так і фабрики повинні належати тим, хто на них працює». В ряді сіл повіту відбулися збройні сутички селян з царськими військами і стражниками.
Але, незважаючи на рішучість селянства у боротьбі, ці виступи були жорстоко придушені. Сотні учасників виступів були заарештовані, кинуті в тюрми і заслані.
Після поразки революції 1905—1907 рр. Вовчанськ на деякий час перетворився в місце адміністративного заслання учасників революційного руху. В 1907—1909 рр. тут жив письменник К. А. Треньов, висланий за те, що у своїх виступах на сторінках газети «Донская жизнь» (Новочеркаськ) розвінчував самодержавство і духовенство, виступав проти чорносотенної реакції.
Проте репресії не припинили революційної боротьби трудящих. В наступні роки у Вовчанську в сосновому бору на лівому березі річки Вовчої відбувались маївки, мітинги, збори трудящих. В ці роки у Вовчанську активну участь у революційній діяльності брала вчителька Ганна Петрівна Хоперська. Після переїзду в 1915 році до Харкова Г. П. Хоперська встановила зв’язки з більшовиками і за їх завданням неодноразово приїздила до Вовчанська, привозила з собою більшовицьку літературу і листівки. У червні 1917 року Г. П. Хоперська вступила в ряди більшовицької партії.
В перших числах березня 1917 року в місті відбулась багатолюдна демонстрація, учасники якої вітали перемогу Лютневої революції в Петрограді. 6 березня обрано міський громадський комітет, куди увійшли в основному купці, поміщики й попи. Повітовим комісаром був призначений голова повітової земської управи поміщик Колокольцев. Селянин із села Великі Бабки Вовчанського повіту на нараді представників споживчих і сільськогосподарських товариств Харківської губернії говорив про нього: «Старі власті раніше їздили на нас, а тепер Тимчасовий уряд призначає їх комісарами. У нас є Колокольцев, так він не дозволяє не тільки травинку з’їсти, а й бабам підійти до неї — штрафує». Невипадково передові робітники, солдати і селяни Вовчанська рішуче виступили проти призначення Колокольцева повітовим комісаром. 4 квітня 1917 року в місті відбувся мітинг, на якому з ініціативи солдатів прийнято рішення про арешт Колокольцева. Дізнавшись про це, він втік до Харкова під захист губернського комісара.
В середині березня 1917 року у Вовчанську було створено Раду робітничих і солдатських депутатів, у квітні — повітову Раду селянських депутатів. Але ці Ради за своїм складом були есеро-меншовицькими, угодовськими. Вони заявили про підтримку Тимчасового уряду.
На власному досвіді і завдяки великій агітаційно-пропагандистській роботі більшовицької партії робітники, солдати і трудяще селянство Вовчанська і повіту все більше переконувалися в антинародній політиці Тимчасового уряду і меншовиків та есерів. Найбільш передова частина трудящих дедалі рішучіше вимагала припинення війни, 8-годинного робочого дня, ліквідації поміщицького землеволодіння. Представники місцевої влади ще наприкінці квітня повідомляли з Вовчанська в міністерство внутрішніх справ про те, що становище у Вовчанському повіті дуже тривожне.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в центрі країни Радянська влада у Вовчанську відразу не була встановлена. Цьому чинили запеклий опір українські буржуазні націоналісти, меншовики і есери. В середині листопада робітники і солдати Вовчанська, які були на боці більшовиків, створили військово-революційний комітет. Він очолив боротьбу за встановлення Радянської влади у Вовчанську. Головою комітету був обраний місцевий житель більшовик М. І. Машинка, заступником голови — солдат В. О. Томпаков, членами ревкому —робітник-залізничник А. Т. Головятинський, слюсар В. Лосев та інші. З числа революційно настроєних робітників, солдатів і селян ревком створив червоногвардійський загін, провів арешти найбільш активних контрреволюціонерів.
Щоб не допустити встановлення влади Рад у Вовчанську, контрреволюційні сили підняли в середині грудня заколот. Вони захопили вокзал, приміщення ревкому та інші установи. В ці дні велику допомогу трудящим міста подали робітники Білоколодязького цукрового заводу. Розгромивши сили українських буржуазних націоналістів у с. Білому Колодязі, робітники заводу взяли активну участь і в придушенні заколоту у Вовчанську. 21 грудня влада в місті повністю перейшла до рук військово-революційного комітету.
Під керівництвом ревкому, а потім Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів у місті почали провадитись перші соціалістичні перетворення. Представник повіту на І Всеукраїнській конференції Рад селянських депутатів 21 січня 1918 року доповідав, що повітова Рада керує усім адміністративним і економічним життям що в повіті створені земельні комітети.
Але вже в лютому 1918 року на Україну почали наступ війська німецьких імперіалістів, покликані буржуазно-націоналістичною Центральною радою. На початку квітня 1918 року вони захопили Вовчанськ. Ні на хвилину не припинялася боротьба трудящих проти окупантів та їх спільників. На території повіту активно діяли партизанські загони, які нападали на поміщицькі економії, громили їх, знищували ворогів. Партизани підтримували тісні зв’язки з Харківським ревкомом і комітетом більшовиків.
Після вигнання з України військ німецьких імперіалістів у грудні 1918 року спільними зусиллями Білоколодязької робітничої дружини і Старосалтівського партизанського загону було здійснено наступ на Вовчанськ, де владу з середини листопада захопили українські буржуазні націоналісти. Петлюрівські війська були розбиті і у Вовчанську відновлено Радянську владу.
6 січня 1919 року у Вовчанську оформився міський більшовицький осередок, в якому на середину березня налічувалось 38 членів партії і 59 співчуваючих. В середині січня почали виникати більшовицькі осередки в селах повіту. На травень 1919 року вони існували вже у 16 селах. Наприкінці січня 1919 року відбулася перша вовчанська повітова партійна конференція, на якій обговорювались завдання комуністів повіту, обрано повітовий комітет партії. Його секретарем став І. М. Єрещенко.
10 лютого 1919 року у Вовчанську відбувся повітовий з’їзд Рад. До обраного після з’їзду виконкому Ради увійшли тільки комуністи. При виконкомі було створено відділи: продовольчий, земельний, юстиції, фінансів, економічний, громадянських актів, народної освіти, праці і управління. Повітовий комітет партії і Рада вжили ряд заходів, спрямованих на організацію відсічі білогвардійській контрреволюції, що розпочала наступ з південних районів.
Напередодні наступу денікінських військ у Вовчанську були об’єднані всі наявні , військові сили: комуністична рота, сторожова рота повітового військового комісаріату, кінний взвод міліції, з яких створена військова частина, названа Першим Вовчанським окремим батальйоном, під командуванням Г. М. Кобленца. Після напружених боїв проти білогвардійців у районі с. Білого Колодязя і Вовчанська батальйон пробився до Бєлгорода, а потім зосередився у Грайвороні. Тут він був об’єднаний з місцевим загоном і перетворений у Грайворонський революційний полк, переформований пізніше у 78-й стрілецький полк.
На території Вовчанського повіту проти денікінських військ досить активно діяло кілька партизанських загонів, для боротьби з якими з Харкова направлялися значні сили білогвардійців. Однак ці каральні загони знищувались партизанами.
Після визволення України від денікінських військ трудящі Вовчанська зосередили увагу на тому, щоб допомогти героїчній Червоній Армії якнайшвидше і переможно закінчити громадянську війну. В лютому 1920 року у Вовчанську створюється
комсомольська організація. В середині травня 1920 року 30 комсомольців добровільно вступили до лав Червоної Армії і виїхали на фронт. У червні, оголошеному в Харківській губернії продовольчим місяцем, на зсипний пункт Вовчанська щодня надходило по 3—4 тис. пудів хліба, який відправлявся для потреб фронту і робітничих центрів. Успішно виконувались завдання по поставці жирів і м’яса.
Під час «Тижня червоного добровольця» до Вовчанського військкомату з’явилось 573 чоловіки, а в дні «Тижня червоної молоді» (початок вересня) в місті провадився прийом до комсомолу і запис комсомольців на врангелівський фронт. У дні «Тижня допомоги фронту» (кінець жовтня 1920 року) з Вовчанська до Харкова прибув загін кавалеристів-добровольців з 50 чоловік для відправки на фронт.
Після закінчення громадянської війни та іноземної інтервенції трудящі Вовчанська під керівництвом партійної організації почали відбудову зруйнованого господарства. За даними на 1922 рік, у Вовчанську існували вже 11 партійних осередків, а в селах повіту — 18. В цей час партійна організація повіту об’єднувала в своїх рядах 131 члена і 56 кандидатів у члени партії. 23 січня 1925 року у Вовчанську відбулися районні партійні збори, на яких обговорювалося питання про підсумки січневого (1925 р.) Пленуму ЦК партії. Комуністи, одностайно засудили антиленінський виступ Троцького і схвалили рішення Пленуму. Комуністи Вовчанська і району на зборах 31 січня 1925 року одностайно схвалили рішення XIV з’їзду партії, засудивши антипартійну діяльність Зінов’єва та його спільників з «нової опозиції». Збори заявили, що комуністи міста і району «твердо стоятимуть на ленінському шляху за єдність і дисципліну в партії, боротимуться проти всіляких спроб послабити залізну дисципліну і єдність партії, звідки б ці спроби не виходили». На кінець 1925 року в місті відновили свою діяльність майже всі підприємства. Олійниці були об’єднані в одне підприємство, перетворене в держолійзавод. Налагоджувалась робота шкіл, медичних закладів. Було відкрито першу семирічну школу. Щоб діти селян навколишніх сіл також могли тут учитись, при школі було обладнано гуртожиток.
Трудящі Вовчанська подавали велику допомогу селянській бідноті в проведенні соціалістичних перетворень на селі. З міста систематично посилались комуністи і безпартійні працівники. Так, за період з вересня 1921 по березень 1922 року тільки для допомоги в організації сільськогосподарських робіт у села виїжджало 108 чоловік.
Влітку 1928 року Вовчанськ відвідав П. П. Постишев. Він виступив на районних партійних зборах з доповіддю про роботу Харківського окружного комітету партії, в якій розповів про міжнародне і внутрішнє становище СРСР; тут же були обговорені завдання партійної організації району. Вдруге П. П. Постишев приїздив до Вовчанська в жовтні 1933 року. Він брав участь у з’їзді колгосп-ниць-ударниць району.
В роки боротьби радянського народу за соціалістичну індустріалізацію у Вовчанську збудовано нові промислові підприємства, розширено і реконструйовано старі. В листопаді 1927 року стала до ладу фабрика по виробництву хусток, у 1928 році збудовано ткацьку фабрику. Здійснено великі роботи по реконструкції і розширенню державного олійного заводу. У 1930 році в місті відкрито швейну майстерню та інкубаторну станцію, яка забезпечувала курчатами колгоспи району. В роки першої п’ятирічки проведені великі роботи по благоустрою міста.
Зростання промислового і комунального будівництва в місті вимагало збільшення виробництва будівельних матеріалів. Тому в 1928—1930 рр. були розширені два діючі цегельні заводи, випуск цегли на них збільшено до 7,5 млн. штук на рік. В 1930 році було закінчено будівництво заводу по виробництву вапна.
Зростання народного господарства країни сприяло піднесенню матеріального добробуту і культурного рівня трудящих. У Вовчанську розширювалось індивідуальне житлове будівництво. В 1926 році в місті було збудовано 48 будинків, у 1927— 52, в 1928 — 60. Запроваджувалась обов’язкова початкова освіта. В 1928/29 господарському році витрати на соціально-культурні потреби в місті становили близько 119 тис. крб., у 1929/30 — близько 137 тис. карбованців.
— У відповідь на звернення XVI партійної конференції ВКП(б) «До всіх робітників і селян» трудящі Вовчанська розгорнули соціалістичне змагання за виконання першого п’ятирічного плану. З кожним місяцем зростала кількість ударників на підприємствах міста. У червні 1931 року на борошномельному заводі було 27 ударників, серед залізничників Вовчанська — 91, на олійному заводі — 98, а всього в місті — 391 ударник.
Більшість селян, які жили у Вовчанську, об’єднались у 1929 році у колгосп «Вільне життя». До середини 1930 року в районі було колективізовано 72 проценти селянських господарств.
Трудящі міста подавали велику допомогу селянам району в соціалістичній перебудові їх господарства: направляли досвідчені кадри для постійної роботи на селі, брали активну участь у проведенні сільськогосподарських робіт тощо. Особливо велику допомогу подавали комсомольці та молодь міста. їх праця була високо оцінена на об’єднаному пленумі Вовчанського районного виконавчого комітету і завкому Харківського паровозобудівного заводу — шефа Вовчанського району. В рішенні цього пленуму від 2 жовтня 1930 року говорилося: «Комсомольські бригади з міста, організовані на допомогу колгоспам, показали дійсні зразки революційної праці та запалювали своїм ентузіазмом колгоспників. Силами комсомольських бригад викопано 105 га цукрових буряків, обмолочено 1235 пудів зернових культур».
Трудящі міста організували допомогу селу в підготовці , кадрів. У 1931 році було відкрито технікум механізації сільського господарства, який до кінця року підготував для колгоспів 300 трактористів, 30 бригадирів і 20 рільників. У місті почала працювати районна колгоспна школа, де навчалось 140 чоловік. В 1933 році у Вовчанську створено другу в районі машинно-тракторну станцію (перша була організована в 1929 році в с. Білий Колодязь).