Жовтневе Друге, Вовчанський район, Харківська область
Жовтневе Друге (колишня назва Миколаївка) — село, центр Жовтневої Другої сільської Ради Вовчанського району, до складу якої входять також населені пункти Варварівка, Валуйське, Деревенське, Кругле, Нестерне, Піщане, Хрипуни, Шабельне. Населення — 838 чол. Таку назву селу дали самі мешканці в 1922 році, прийнявши відповідне рішення на зборах, присвячених п’ятій річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. Село розташоване в мальовничій місцевості, на правому березі річки Вовчої (притоки Сіверського Дінця). З сусіднім селом Варварівкою, розташованою на лівому березі Вовчої, Жовтневе Друге з’єднане мостом і дамбою довжиною 1 км. Відстань від села до Вовчанська становить 38 км, до Харкова — 110 км. Між Харковом і Жовтневим Другим діє регулярне повітряне сполучення. З райцентром село зв’язане шосейною дорогою. Поблизу нього — дубовий ліс (Охримівське урочище), що простягається вздовж високого правого берега річки Вовчої на 30—35 км. Після Великої Вітчизняної війни ліс оголошено заповідником.
На території Миколаївки в дореволюційні роки під час випадкових розкопок було виявлено старовинне поховання з предметами вжитку, прикрасами тощо. Після вивчення знахідок було висловлено припущення про те, що це поховання дружинників одного з князів Київської Русі. Частина знахідок була передана до Вовчанського музею.
Село виникло більш як 250 років тому. Воно засноване в кінці XVII — на початку XVIII століття українцями з Правобережжя Дніпра під час їх масового переселення на схід, у Російську державу, що було викликано жорстоким гнобленням українського селянства з боку польсько-шляхетських феодалів і Польської держави, яка захопила землі Правобережної України.
Спочатку на місці села був хутір, який називався Решетилівкою і належав корочанському (Білгородщина) козакові. У 1703 році тут збудовано церкву, і слободу назвали Миколаївкою. З відомостей, що збереглися, можна вважати, що вже в 1730 році в ній проживало не менше 1000 жителів.
Надзвичайно тяжким було життя трудівників-селян за часів кріпосного права. Поміщики та їх управителі, церква, різного роду лихварі жорстоко гнобили і експлуатували селян. В історії Миколаївки періоду кінця XVIII — першої половини XIX століття є багато фактів, що свідчать про боротьбу селян проти експлуатації їх поміщиками, церквою, проти утисків царської держави. Так, незважаючи на сувору заборону переселення жителів з військових містечок в інші місця і намагання властей присікти втечі, вони все-таки відбувалися. Спроби селян утекти від поміщиків на вільні землі супроводилися часом гострими класовими сутичками. В квітні 1766 року селяни 50 дворів с. Миколаївки разом з мешканцями сусідніх слобід вирішили переселитися на Дон. Дізнавшись про цей намір, Харківська полкова канцелярія терміново послала загін карателів, щоб стягти з селян податки або в разі несплати їх відібрати у них худобу, оголосити їм царський указ про заборону переходити в інші місця, публічно покарати тих, хто «підмовляв» селян до втечі, а також стягти витрати за утримання каральної команди. Селян було покарано, та вони продовжували добиватися «бути не в підданстві» поміщика.
До нещадної експлуатації, цілковитої безправності селянства додавалися ще й стихійні лиха, які часто обрушувалися, спричиняючи до загибелі десятків і сотень жителів. У 1831 році в Миколаївці поширилась епідемія холери, від якої загинуло понад 70 селян. У 1848 році епідемія цієї тяжкої хвороби спалахнула з ще більшою силою і унесла життя понад 300 чол. У цьому ж році від великої посухи загинули посіви, а через нестачу кормів почався масовий падіж худоби. Селяни страждали від голоду. В 1849 році, внаслідок усього цього, почала лютувати цинга, від якої загинуло 112 чоловіків, жіночі дітей. Отже, тільки протягом двох років (1848—1849) у Миколаївці померла мало не половина жителів.
Тяжкі умови життя, гніт і утиски спонукали селян до антифеодальної боротьби, що проявлялась як у стихійних виступах і повстаннях селян, так і у формі відходу від церкви, відмови від вірування, відправлення церковних обрядів тощо. Царизм і церква жорстоко переслідували селян-розкольників, вбачаючи в цьому русі загрозу для офіціальної церкви як опори самодержавства. Так, у Миколаївці в 1810 році, як свідчать літературні джерела, «внаслідок вжитих заходів» було повернено до віри 115 жителів. Але відхід від церкви тривав і в дальшому. У 1826 році, наприклад, від місцевої церкви відійшло близько 90 чоловіків і жінок, а в 1842 році перестали сповідатися близько 200 жителів.
Приблизно з 1835 року Миколаївка з навколишніми землями і сусідніми селами та хуторами перейшла у власність поміщика М. І. Трубецького. За даними «Господарського опису Миколаївського та інших маєтків князя М. І. Трубецького», він володів майже 20 тис. десятин землі. Сама лише поміщицька економія Миколаївського маєтку мала близько 6 тис. десятин землі, з них понад 4 тис. перебувало у віданні економії, а решту вона здавала в оренду селянам. Причому селяни змушені були орендувати гірші і найбільш віддалені від населеного пункту землі, «незручні для використовування у власному господарстві» поміщика. В економії у с. Миколаївці були великий на той час винокурний завод (його вартість становила понад 51 тис. крб.), кілька млинів, а також цегельне підприємство, продукція якого збувалася переважно на місці. На цих підприємствах працювала за мізерну платню по 12—14 годин на добу частина жителів села.
Головним заняттям жителів Миколаївки було хліборобство. Сівозміну вони застосовували звичайну для тих часів (трипільну) — з паром, без добрив. Щороку в селі відбувалося кілька ярмарків і щотижня базари. Торгували в ярмаркові дні головним чином предметами домашнього вжитку і найпростішими знаряддями виробництва кустарного виготовлення. Продавалася також худоба. В невеликому обсязі селяни займалися візництвом, доставляючи в Бердянськ пшеницю і повертаючись звідти з сіллю.
Реформа 1861 року не принесла селянам Миколаївки, як і всієї Росії, справжнього визволення, не полегшила ні їх земельного, ні економічного становища. В руках поміщиків залишилися величезні масиви кращих земель, а миколаївцям дісталися яри, бугри та інші погані ділянки. Згідно з реформою та актами, що були видані з метою її практичного здійснення, Вовчанський повіт, у т. ч. й Миколаївка, були віднесені до місцевості, в якій максимальний розмір душового наділу польової і присадибної землі встановлювався приблизно 3,5 десятини, мінімальний — трохи більше десятини. В господарському описі Миколаївського маєтку 1869 року зазначається, що в 1861 році було проведено господарсько-інструментальну зйомку земель поміщика, після якої відбулось виділення селянських наділів за уставними грамотами і викупними договорами. Тим, хто мав одержати наділ, в середньому виділили по 2,3 десятини землі. За них селяни Миколаївки мали сплатити по строках 10-процентної викупної суми близько 56,5 тис. крб. та виконувати повинності на користь поміщика.
Селяни маєтків поміщика Трубецького виступали проти реформи та непосильних повинностей. Про один з таких виступів харківський губернатор змушений був доповісти царю спеціальним рапортом (датований 25 квітня 1861 р.). В ньому повідомлялось, що близько 500 селян відмовилися виконувати повинності, які на них були накладені додатково до сплати податків з тягла. «Всі умовляння були даремні, селяни виявили наполегливість». Щоб привести їх до покори, власті викликали ескадрон гусарського полку, і тільки збройною силою їм вдалося зламати опір. 8 чол. було віддано до суду. Проте селяни не припинили боротьби. У травні 1861 року заворушення в маєтку поміщика Трубецького тривали.
У 1867 році в Миколаївці було 393 двори і 2313 жителів. Більшість населення терпіла «земельний голод» і змушена була шукати оренди або йти на заробітки, щоб дістати можливість якось зводити кінці з кінцями. З такого становища скористався поміщик Трубецькой. Він передав селянам в оренду приблизно 1900 десятин землі за плату, що значно перевищувала орендні ціни, по яких здавалися землі в усьому Вовчанському повіті.
Наприкінці 1870 року Миколаївську економію з винокурним заводом та маєтками поміщика Трубецького офіціально через департамент уділів було передано в оренду на капіталістичних засадах. Так само зробив Трубецькой з водяними млинами, що були тут побудовані наприкінці 50-х рр. XIX століття. Передача млинів в оренду місцевим багатіям давала йому величезні прибутки. Хижацька експлуатація трудівників Миколаївки ще більше посилилася. Частина селян мусила йти на заробітки в міста або найматись на місцевий завод. Робочий день робітників фактично був необмеженим. Він тривав 12, а нерідко і 14—15 годин на добу, тоді як заробітна плата була надзвичайно низькою.
Багато жителів цього села наприкінці 90-х років XIX століття опинилося в кабалі у поміщиків і куркулів через непомірно зростаючі орендні ціни на землю. Дуже тяжкими були побутові умови: часто в маленьких халупках, а то й просто в землянках проживало по 10—12 чоловік. Далеко не завжди такі сім’ї мали найнеобхідніше для задоволення своїх життєвих потреб, одягалися в лахміття, жили в жахливих антисанітарних умовах.
Тяжке життя штовхало селян Миколаївки на боротьбу проти своїх гнобителів за землю. І вони включалися в загальнонародний революційний рух робітничого класу і селянства Росії проти самодержавства і поміщиків.
Революція 1905—1907 рр. підняла до економічної і політичної боротьби широкі маси селянства. Були в її рядах і миколаївські селяни. У листопаді 1905 року велика група жителів Миколаївки і Варварівки, очолювана бідняками І. Я. Редькою, М. А. Адаменком, І. Я. Ситником, розгромила маєток поміщика Бекарюкова. А в другій половині грудня в аграрному русі тільки з Миколаївки, Варварівки та інших близьких сіл брало участь до 1000 чол. Селяни вимагали підвищення оплати праці за наймом, скасування непомірних штрафів і перерозподілу землі. В ході цих подій вони відбирали у поміщиків хліб, реманент та інше майно, зміщали ненависних їм поміщицьких прислужників. Проти селян царський уряд послав карателів (поліцію та війська), які жорстоко придушили цей виступ. Активних його учасників було віддано до суду. Більше року тривало слідство в справі повсталих. 64 селян засудили до різних строків ув’язнення.
Столипінська аграрна реформа не обійшла стороною Миколаївку. Сільським глитаям були створені умови для виділення на хутори і відруби. В 1909—1910 рр. тут виник ряд хуторів — Химичів, Червоний Яр та інші. Після цього класове розшарування села посилилось. На невеликих ділянках землі селяни Миколаївки одержували такі низькі врожаї хлібів, що більшість з них не могла прожити з сім’єю до наступного врожаю. Навіть буржуазно-ліберальна газета «Волчанский земский листок» змушена була в 1913 році відзначати цю обставину.
В дореволюційній Миколаївці селяни-трудівники не мали можливості не тільки дати освіту своїм дітям, а часто навіть навчити їх грамоті. Наприкінці XIX століття тут була однокласна школа, що містилася в малопридатних для навчання приміщеннях; викладання в ній велося без певної системи. Незадовго перед першою світовою війною ця школа була перетворена на двокласну, і почала діяти ще одна двокласна школа. Для них збудували невеличкі приміщення і залучили до викладання осіб, які здобули педагогічну освіту в земському педагогічному училищі. 55 років учив селянських дітей у Жовтневому Другому М. Ф. Марадуда, який походив з бідної сім’ї. Діяла тут невеличка лікарня на 10 ліжок, що обслуговувалась фельдшером і двома медсестрами. Функціонувало поштово-телеграфне відділення, що мало для перевезення пошти 10 коней.
Перша світова імперіалістична війна важким тягарем лягла на плечі трудящих. Багатьох жителів Миколаївки відправили на фронт. У селян реквізували коней і продукти харчування для постачання армії. Школи закрили. У 1914 році в приміщенні однієї з них розмістили військовий госпіталь. Пошта різко скоротила обслуговування населення, а її «транспортні засоби» використовувалися для перевезення поранених, кількість яких весь час зростала. В 1916 році в .Миколаївці відкрили «заразний» барак, який називали бараком смертників через те, що мало хто виходив з нього. Цей «лікувальний заклад» обслуговували один фельдшер, дві медсестри і чотири санітарки, але не було жодного лікаря. Хворі перебували в жахливих антисанітарних умовах, напівголодні.
Війна підірвала економіку селянських господарств. Багато сімей в Миколаївці втратили годувальників, десятки дітей лишились сиротами. Люди гинули від голоду і пошестей. Все це посилювало ненависть миколаївських селян до поміщиків, куркулів, що збагачувалися за рахунок нещадної експлуатації, до існуючих порядків, насаджуваних буржуазно-поміщицьким самодержавним ладом. І вони дедалі ширше розгортали боротьбу проти війни та царизму, відмовлялися здавати продукти, бойкотували трудову повинність, запроваджену в зв’язку з війною. Війна до краю загострила класові суперечності в країні і прискорила повалення царизму.
Незабаром після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді та інших великих центрах країни і встановлення Радянської влади в Миколаївці селяни конфіскували поміщицькі маєтки, а майно — хліб, худобу, реманент і частково посіви — було розподілено між. батраками і біднотою. В селі відбувались мітинги і демонстрації, на яких трудящі висловлювали почуття глибокої відданості партії більшовиків, революції, справі великого Леніна.
Проте жителям Миколаївки, як і мільйонам трудящих інших міст і сіл України, не вдалося приступити до мирної праці. У квітні 1918 року село окупували кайзерівські загарбники, викликані на Україну буржуазно-націоналістичною Центральною радою. З ними повернулися й старі хазяї. Знову настали чорні дні терору, знущань і насильств. Десятки селян були кинуті в каземати, піддані катуванням. Але народ не втрачав надії на швидке визволення і продовжував героїчну боротьбу. Після вигнання окупантів, у кінці 1918 року, в селі були відновлені органи Радянської влади, обрано волосний виконавчий комітет Ради із земельним комітетом при ньому. Активними борцями за встановлення і зміцнення Радянської влади в Миколаївці були бідняки і батраки, зокрема С. М. Тур, Ю. М. Фесенко, М. І. Редько, М. Ф. Шевченко, С. І. Набока, Т. В. Мітла, О. Я. Симонов, Г. Ю. Земляк.
У 1919 році в селі організовано комуністичний осередок. 19 березня Вовчанський повітовий комітет партії більшовиків видав О. Апашанському посвідчення на право організації комуністичного осередку в Миколаївці. До складу осередку ввійшли 18 чоловік: Г. С. Авраменко, І. І. Бихун, Ю. В. Вдовенко, Є. Д. Герасименко, М. Я. Редька та інші. За соціальним станом — це батраки і бідняки. Всі вони були активними борцями проти поміщиків, білогвардійців та куркулів. З квітня 1919 року група бідняків на чолі з кількома членами комуністичного осередку була направлена в село Піщане для вилучення хліба у куркулів за продрозверсткою. Куркулі, організувавши збройну банду з 200 чол., напали на них. Було вбито двоє комуністів. Для приборкання куркулів і наведення порядку з Вовчанська було викликано загін червоноармійців.
Комуністи мобілізували населення на відсіч армії Денікіна, що перейшла в наступ у цьому районі наприкінці червня 1919 року.
У 1919 році Миколаївку захопила збройна банда і вчинила криваву розправу над комуністами. їй вдалося схопити 5 комуністів. Коли заарештованих вели до місця страти, чотирьом вдалося вирватись і уникнути розправи. Ю. В. Вдовенко був смертельно поранений.
Йшов 1920 рік. Партія вживала заходів до дальшого зміцнення Радянської влади і рішучого приборкання куркульства. У Вовчанському повіті та с. Миколаївці в квітні 1920 року відбулися вибори до волосної Ради. До складу Миколаївського волвиконкому були обрані комуністи і безпартійні активісти, серед них завідуючий відділом народної освіти О. М. Фаворов, уродженець Миколаївки, який згодом став відомим радянським вченим в галузі сільськогосподарських наук.
Волосний та сільський КНС, число членів у яких швидко зростало, (тільки на кінець 1920 року їх налічувалось 856) Миколаївки під керівництвом партійної організації твердо проводили в життя настанови В. І. Леніна і Радянського уряду України. Вони здійснювали наділення землею та реманентом безземельних і малоземельних селян, вживали заходів по збору продрозверстки і забезпечували бідноту передбаченою законом частиною заготовленого хліба, вживали заходів до ліквідації бандитизму, куркульського засилля. КНС були вірними помічниками партії в організації колективних господарств, боротьбі з неписьменністю тощо.
В роки відбудовного періоду у зв’язку з новим адміністративним поділом Жовтневе Друге стало районним центром Куп’янського округу (з 1923 по 1930 р.).
Ще в 1921 році під керівництвом партійної організації, при активній участі КНС, були створені перші дві невеликі сільськогосподарські артілі — Варварівська і Бударська. У 1932 році в повідомленні про стан колективізації в Харківській губернії Варварівська артіль відзначалась як зразкова щодо організації колективної праці і агрокультури. В травні 1924 року ці дві артілі об’єдналися в одне колективне господарство — «Червоний орач». До його складу входило 39 господарств бідняків, з яких 23 — члени КНС. В артілі було усуспільнено землю, робочу і продуктивну худобу, вона мала допоміжні підприємства, млин, теслярську і слюсарну майстерні.
Рік у рік неухильно зростало господарство артілі, підвищувався її авторитет серед бідняків і середняків. Президією Куп’янського окружного КНС 7 квітня 1927 року відзначалося, що артіль добилася успіхів «як у галузі суспільного господарського будівництва, так і культурно-соціального виховання своїх членів».
У 1927 році господарство мало 2 трактори, молотарку, 3 жатки, 4 культиватори, за ним було закріплено 270 десятин землі (174 десятини орної, 48,5 десятини під луками, 8 десятин саду, при якому був розсадник фруктових дерев). Крім того, артіль мала млин, олійницю, цегельний завод, що виробляв 170 тис. штук цегли на рік, слюсарну і столярну майстерні. Продукція підприємств використовувалась для задоволення потреб артілі та місцевих селян. Господарство велося за плацом, застосовувалися поради агрономів, була запроваджена восьмипільна сівозміна. Велику допомогу «Червоний орач» подавав селянам-одноосібникам, особливо бідноті. В 1926 році засобами артілі перероблено для селян 80 тис. пудів соняшнику, 10 тис. пудів зерна, зорано землі тим селянам, які не мали коней. Велика увага приділялася розвиткові тваринництва, особливо свинарства. На початок 1927 року в господарстві було 38 корів, 100 овець і 150 свиней.
В центрі уваги членів артілі були питання організації праці, розподілу продуктів, збільшення суспільних фондів, які за 4 роки зросли на 12,5 тис. крб. Оплата праці була погодинною. Кількість відпрацьованих годин щодня записували до відомості, а раз на тиждень — до розрахункових книжок кожного члена артілі. В кінці місяця нараховувався аванс, а в кінці року з загальної суми чистого доходу вираховувалась вартість продуктової норми кожного їдця (харчування було громадським). Не менше 25 проц. доходу виділялося в основний і запасний фонди та на інші громадські потреби, в т. ч. на культурні заходи. Решта коштів розподілялась між членами артілі за кількістю відпрацьованих днів.
Із зростанням продуктивності праці примножувались багатства артілі. Її основні фонди збільшилися з 14 тис. крб. в 1924 році до 55 тис. крб. в 1926 році. Це давало можливість поліпшувати матеріальний і культурний рівень селян. Колгоспники мали свій клуб, бібліотеку, школу соціалістичного виховання, в якій навчалося 37 піонерів і 30 жовтенят, дитячий садок. Члени артілі передплачували. 40 газет і журналів, брали активну участь у громадській роботі, зокрема були в складі КНС, сільради, райспоживспілки, сільгоспбанку і т. д. За час свого існування «Червоний орач» економічно зміцнів, ідейно загартувалися люди. Всією своєю діяльністю він подавав живий приклад переваги колективного господарювання перед індивідуальним.
Роботу артілі спрямовувала партійна організація, що налічувала у 1927 році 13 членів і кандидатів у члени партії. Опорою партійної організації у виконанні рішень партії щодо перебудови села і виховання молоді були 22 комсомольці.
На основі рішення Куп’янського окружного виконавчого комітету 20 серпня 1928 року при артілі «Червоний орач» створили тракторну колону. Вона допомагала в обробітку землі одноосібникам навколишніх сіл.
За активною участю робітників з Харкова і Куп’янська в Жовтневому Другому і прилеглих до нього населених пунктах в роки масової колективізації виникли нові колгоспи: «Нове життя», ім. Ілліча, «12 років Жовтня», ім. Тельмана, «8 березня» та інші.
Перехід на соціалістичний шлях розвитку супроводився гострою класовою боротьбою. Відчуваючи неминучість своєї загибелі, куркулі чинили запеклий опір заходам Радянської влади, намагалися зірвати колективізацію. Вони вели анти-радянську пропаганду, деякі пролазили в колективні господарства з тим, щоб розвалити їх зсередини. В 1930 році куркулі з хутора Бударки (поблизу Жовтневого Другого) організували банду, з допомогою якої намагалися розгромити перше в селі колективне господарство «Червоний орач». Комуністи і комсомольці Жовтневого Другого дали гідну відсіч цій антирадянській вилазці куркулів. Банду було розгромлено.
Щоб запобігти підривній діяльності куркулів, у колгоспах проведено чистку, в результаті якої з артілей було виключено 14 куркульських господарств. Більшість виключених припадала на колгоспи Жовтневого Другого і Варварівки.
30 березня 1930 року на засіданні бюро райкому партії обговорювалося питання про стан колективізації. В рішенні бюро відзначалось, що в ряді сіл спостерігається вихід селян з колгоспів. У зв’язку з цим було намічено практичні заходи по запобіганню цьому явищу. В села послано уповноважених з числа комуністів і комсомольців для роз’яснювальної роботи. В результаті припинився вихід людей з колгоспів. З артілі «Червоний орач» жоден колгоспник не пішов — члени артілі мали вже значний досвід колективної праці і добре розуміли її переваги. Цього року «Червоний орач» об’єднався з господарством «Нове життя», зберігши свою назву. Об’єднаний колгосп мав 2 тис. га землі, 130 коней, 50 пар волів, 100 корів, 200 свиней, 3 трактори, 3 молотарки, 8 сінокосарок та інші машини і реманент.
З метою підготовки кадрів для машинно-тракторних станцій у 1935 році в селі Жотневому Другому було створено школу механізаторів. У ній навчалось 250 чол., у тому числі 75 жінок. А навесні 1936 року в селі організовано МТС. Уже в перший рік існування вона обслуговувала кілька колгоспів, виконуючи такі трудомісткі роботи, як оранка, боронування тощо. Через рік послугами МТС користувались усі 26 колгоспів зони. За станом на 1941 рік в МТС було 36 тракторів, 18 автомашин, 15 комбайнів та інша сільськогосподарська техніка. Вона мала значний загін досвідчених механізаторів — трактористів, комбайнерів, шоферів.
В результаті застосування машинного обробітку грунту, підвищення загальної культури землеробства і тваринництва значно зросли продуктивність праці і врожайність сільськогосподарських культур у колгоспах. Тут з’явилися справжні майстри високих урожаїв. Так, у 1937 році ланка О. С. Ткаченка з колгоспу «Червоний орач» одержала по 31 цнт озимої пшениці з кожного із закріплених за нею 172 гектарів. Серед тих, хто самовідданою працею зміцнював колгоспний лад наприкінці 30-х рр., жителі з повагою називають Т. Г. Гончарова, нагородженого в 1938 році медаллю «За трудову відзнаку», комуністів І. П. Старостенка, І. І.Титаренка, ланкову колгоспу М. К. Лутченко та інших.
У передвоєнні роки колгосп і територіальна партійна організація Жовтневого Другого, комсомольські організації, сільська інтелігенція провадили велику роботу по вихованню трудящих. Завдяки цьому зросла політична, громадська і трудова активність колгоспників. Визначною демонстрацією політичної згуртованості, активної підтримки партії трудівниками села були вибори до Верховних Рад СРСР і УРСР. Вони одностайно проголосували за кандидатів блоку комуністів і безпартійних.
У двох школах Жовтневого Другого навчалися всі діти трудящих. В місцевому клубі працювали гуртки художньої самодіяльності (хоровий, музичний, танцювальний), в яких було до 60 чол. Протягом 1937—1940 рр. учасники художньої самодіяльності виступали на районних оглядах, де відзначалися почесними грамотами.
Ставши на соціалістичний шлях розвитку, трудівники Жовтневого Другого добилися значних успіхів у розширенні сільськогосподарського виробництва, піднесенні матеріального і культурного рівня життя колгоспників.
Після нападу фашистських полчищ на нашу країну жителі села робили все для захисту своєї соціалістичної Вітчизни. Близько 600 чол. пішли в ряди Червоної Армії, щоб із зброєю в руках відстояти радянську землю від фашистських поневолювачів. А ті, хто лишився в селі, працювали для забезпечення перемоги над ворогом, постачали фронту продукти харчування, теплий одяг, взимку 1941 року розчищали від снігових заметів шляхи і т. д. У червні 1942 року Жовтневе Друге окупували фашистські війська. За час свого хазяйнування (до лютого 1943 року) вони заподіяли селу величезної шкоди: зруйнували всі ферми колгоспу, школу, лікарню, МТС, сільмаг, реквізували неевакуйовану частину колгоспної худоби, забрали у жителів понад 200 голів великої рогатої худоби.
Жителі не корились загарбникам. Вони ховали продовольство, саботували виконання призначуваних робіт, брали активну участь у партизанському русі. Голова сільради комуніст Г. О. Сидоренко, наприклад, був активним бійцем партизанського загону ім. Щорса, комсомольці М. Г. Валентеенко, М. Д. Редько, безпартійний І. М. Рябовол підтримували зв’язок з партизанами, провадили агітацію проти фашистських загарбників. Близько 150 трудівників села, які воювали проти гітлерівців на фронтах Великої Вітчизняної війни, були нагороджені орденами і медалями за героїзм і подвиги. Серед них — Онисим Михайлович Голоско. Він народився у 1900 році в бідняцькій сім’ї і восьмирічним хлопцем почав батрачити у місцевого поміщика. Під час громадянської війни, у 1918 році, добровільно вступив у Червону Армію, пройшовши в її рядах шлях від солдата до генерала. В 1943 році дивізія під командуванням генерал-майора О. М. Голоска брала участь у форсуванні Дніпра і визволенні міста Дніпропетровська. За успішне виконання цієї операції йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. О. М. Голоско не пориває зв’язку з рідним селом.
Велику допомогу колгоспам Жовтневого Другого подали трудящі Саратовської області. Вони надіслали в цей період 23 трактори. Протягом 1943—1950 рр. в селі були відбудовані або споруджені нові ферми, будівлі МТС, приміщення середньої школи, лікарні, клуби. За трудові подвиги в період завершення Великої Вітчизняної війни і за успіхи у відбудові зруйнованого господарства 28 колгоспників були удостоєні урядових нагород — інвалід війни бригадир В. Ф. Шевченко і голова колгоспу Ф. Ю. Вдовенко нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора та багато інших.
У відбудові колгоспного виробництва трудівники села спирались на допомогу держави. Вони одержували насіння, довгострокові кредити, які нерідко перетворювались у безвідплатну допомогу. Протягом 1950—1954 рр. було проведено укрупнення колгоспів Жовтневого Другого. В результаті цього створене велике багатогалузеве господарство — колгосп ім. Тельмана. Він має 6 тис. га земельних угідь. У великому господарстві почали краще і доцільніше використовувати землю, машини, скоротився управлінський апарат, рентабельнішим стало господарство, зросла продуктивність праці. На території об’єднаної артілі проживає 2210 чоловік.
Під час реорганізації МТС колгосп ім. Тельмана придбав 16 тракторів, 13 комбайнів, багато причіпних машин та іншої техніки. В роки семирічки його технічна озброєність значно зросла. У 1965 році колгосп мав 24 трактори, 12 комбайнів, 26 автомашин. Тут збудовано електролінію і електропідстанцію, через яку село підключено до державної електромережі і завдяки чому повністю електрифіковане, механізовано ряд трудомістких процесів сільськогосподарського виробництва, особливо на тваринницьких фермах.
У 1958 році в артілі ім. Тельмана було створено партійний комітет. Тепер партійна організація колгоспу складається з 71 члена і кандидата у члени партії, в 5 бригадах створені первинні партійні організації. Більшість комуністів працює безпосередньо в сфері виробництва: 28 комуністів — механізатори, 21 — тваринник, 5 — бригадири комплексних бригад, 7 комуністів — спеціалісти сільського господарства, інші працюють на різних роботах.
Трудівники колгоспу активно включилися в змагання за звання ударника комуністичної праці. Це почесне звання здобули 22 кращі виробничники.
У роки семирічки в селі розгорнуто капітальне будівництво. Уже збудовано 7 молочнотоварних ферм, 2 свиноферми, птахоферма, пилорамний цех, сирзавод. Новими є приміщення для 4 магазинів, їдальні, станції ветеринарної служби, відділення зв’язку, радіовузла, майстерні побутового обслуговування, клубу з бібліотекою та залом для глядачів на 300 місць.
У 1962 році в Жовтневому Другому створено відділення «Сільгосптехніка», що обслуговує 7 колгоспів. Воно виконує роботи по ремонту техніки, механізації трудомістких процесів на тваринницьких фермах, постачає колгоспам запасні частини для машин, пальне, мастильні матеріали, здійснює технічний нагляд за використанням сільськогосподарської техніки в колгоспах.
Тут збудовано типову майстерню, готель, їдальню, магазин, квартири для інженерно-технічних працівників. Відділення має 23 автомобілі, бульдозер, нафтобазу. В ньому працює 79 чоловік, з них — 63 робітники, 10 інженерно-технічних працівників і 6 службовців. Первинна партійна організація відділення складається з 20 членів і кандидатів у члени партії, комсомольська організація — з 7 чоловік. Комуністи і комсомольці своєю сумлінною працею запалюють увесь колектив на виконання і перевиконання виробничих планів, що допомагає колгоспам у розвитку сільськогосподарського виробництва.
На прикладі Жовтневого Другого яскраво видно проведену партією і Радянським урядом величезну роботу щодо піднесення сільського господарства і розвитку економіки та культури села. В роки семирічки урожайність зернових культур у колгоспі ім. Тельмана зросла з 14,3 цнт з га до 18,4 цнт, поголів’я великої рогатої худоби — з 1305 у 1958 р. до 2043 голів у 1965 р. (в т. ч. корів — з 595 до 770). Значно підвищилась грошова і натуральна оплата праці колгоспників. Вони тепер більше купують промислових товарів, краще харчуються і одягаються.
За цей час (1960—1965 рр.) в селі збудовано понад 200 житлових будинків. Трудящі придбали близько 100 телевізорів, 98 пральних машин, 40 мотоциклів; майже кожна сім’я має швейну машину і велосипед.
За роки Радянської влади в селі відбулися величезні культурні зміни. В Жовтневому Другому є 2 школи — середня і восьмирічна. В них працюють 33 вчителі.
Більшість випускників, що закінчили школу за останні роки, працює в колгоспі. Загальну повагу і авторитет заслужили доярки Т. А. Дерев’янко, О. Г. Горобинська, тракторист В.’ К. Клименко, агроном Т. І. Старостенко та багато інших. Деякі випускники школи, закінчивши вищі учбові заклади і ставши спеціалістами, поїхали працювати в братні радянські республіки. Так, інженер-будівельник Л. С. Буряк працює на Алтаї, лікар М. Г. Абихвіст — в Узбекистані. За путівками артілі троє молодих колгоспників послані на навчання до вищих учбових закладів.
Вихованець школи економіст І. М. Андрійкін закінчує аспірантуру, 32 випускники, працюючи в рідному селі, продовжують навчання у вищих або середніх спеціальних учбових закладах. Так, успішно оволодівають знаннями колишній воїн Радянської Армії голова колгоспу В. О. Хижняк, агроном Г. І. Клименко та інші.
В Жовтневому Другому є сільська лікарня на 50 ліжок. Тут працюють 4 лікарі і понад 50 фельдшерів, медсестер і санітарок. Лікарня має рентгенапаратуру та інше необхідне обладнання.
По вечорах людно буває в сільських клубах. їх у селі два. У бібліотеках при клубах налічується понад 8 тис. примірників політичної, художньої і наукової літератури. Постійних читачів — понад 400. Тут провадяться читацькі конференції, диспути, бесіди про новини книжкового світу. При клубах працюють гуртки художньої самодіяльності — хоровий, танцювальний, драматичний, музичний. В гуртках бере участь до 100 чол. У клубах, обладнаних стаціонарними кіноустановками, систематично демонструються художні, документальні і науково-популярні кінофільми. У селі люблять спорт. Особливо активно займається ним молодь. При середній школі з допомогою громадськості обладнано спортивний майданчик.
Жителі Жовтневого Другого беруть активну участь у громадському житті села, району, області, республіки і всієї країни. Велику організаторську роботу провадить сільська Рада, депутатами якої є 36 чол. Вони, систематично звітують перед виборцями про свою роботу, дбають про розвиток громадського господарства колгоспу, про впорядкування села, про створення кращих культурно-побутових умов життя трудящих.
Натхнені рішеннями XXIII з’їзду КПРС, Програмою партії, рішеннями останніх Пленумів ЦК колгоспники, робітники та інтелігенція Жовтневого Другого наполегливо працюють, щоб внести свій гідний вклад у створення матеріально-технічної бази комунізму.
Ф. В. ЗАБЄЛІН, І. Д. МАЛЬЦЕВ