Олександрівка, Білозерський район, Херсонська область
Олександрівка (старі паралельні назви — Штихова, Милорадовича) — село, центр сільської Ради, розташоване на правому березі Дніпровсько-Бузького лиману, за 33 км від районного центру. Населення — 1956 чоловік.
Про найдавніше залюднення цієї місцевості свідчать виявлені поблизу села залишки 2 поселень, городища та могильник скіфо-сарматського часу.
Село виникло як маєток генерал-фельдмаршала Румянцева (Задунайського), якому 1781 року відмежовано 9366 десятин землі. На честь свого батька поміщик назвав село Олександрівкою. У 1795 році тут налічувалося 75 — кріпаків. Деякий час село належало поміщику Милорадовичу, що володів ним до реформи 1861 року.
У першій половині XIX ст. кріпаки відробляли важку панщину, яка в гарячу пору жнив сягала 4—5 днів на тиждень. Управитель маєтку і прикажчик примушували їх працювати навіть у святкові дні. Крім того, селяни працювали на рибних промислах і рибному заводі, які належали поміщику. Доведені до відчаю близько 100 кріпаків Олександрівни у червні 1850 року пішли до Херсона скаржитись на сваволю управителя поміщика Милорадовича. Але наслідком скарги було те, що поміщик віддав у рекрути непокірних, примушував кріпаків так само працювати від зорі до зорі протягом тижня і навіть у свята. Селяни не мали змоги обробляти свої клапті землі. В Олександрівці знову почалося заворушення. Тоді власті відправили 70 селян для покарання у сусіднє містечко Станіслав. Керівників виступу К. Савенка, В. Дерев’янка, Г. Решетника, А. Дегтяра, А. Сизого, Є. Стеренова мали відвезти до Херсона й судити там. На їх захист стали не тільки селяни Олександрівни, що прибували у містечко групами по 30—50 чоловік. Коли за наказом станового пристава головних винуватців заарештували, станіславські державні селяни, взяті за понятих, рішуче відмовилися брати участь у розправі. За непокору місцеві власті тут же піддали їх покаранню. 1851 року заворушення олександрівців спалахнуло з новою силою. їх арештовували, садовили в «холодну», але це не лякало. Селяни заявили, що не коритимуться поміщикові, відмовлялися цілувати хрест попові, який закликав їх до покори. В село було введено 2 роти солдатів. Чотирьох чоловік покарали 200 ударами різок, одного — 300 ударами; 16 заарештованих відправили до херсонської тюрми. Рота солдатів залишалася на деякий час у селі для наведення порядку і утримувалась за рахунок жителів.
Становище кріпаків ще більше погіршилося у зв’язку з Кримською війною, військовими поставками та іншими повинностями, що важким тягарем лягли на плечі селян. До того ж восени 1855 року поміщицький управитель, злякавшись ворожих кораблів, що стояли на лимані, забрав у селян підводи і вивіз власне майно.
У передреформений час поміщик володів 347 ревізькими душами. Всього ж в Олександрівці 1859 року налічувалося 675 жителів. З 9431 десятини землі сільській общині належало тільки 1370, тобто менше 4 десятин на ревізьку душу.
Селянська реформа 1861 року не внесла істотних змін в економічне становище олександрівців, хоча особисто й «звільнила» їх від кріпацтва. За уставною грамотою 333 ревізькі душі одержали 1831 десятину, тобто по 5,5 десятини на ревізьку душу. За надану землю селяни щороку платили 2997 крб. оброку, або по 9 крб. з душового наділу. Не маючи коштів сплатити такий великий оброк, селяни змушені були відбувати панщину, що становила по 40 чоловічих і 30 жіночих днів з кожного душового наділу. Крім панщинних повинностей, ще сплачували по 1,5 крб. з душі за присадибну землю. За поміщиком залишалися рибні заводи на лиманському узбережжі та право на риболовлю. І лише водопій відводився у спільне з селянами користування. Грамота зобов’язувала селян нести відповідальність всією сільською громадою за виконання панщини.
Із зростанням населення Олександрівни, яке на 1887 рік становило 1242 жителі, а в 1906—1907 рр.— 1577 чоловік, розмір душового земельного наділу зменшився і становив 1,1 десятини на чоловіка. Це призвело до дальшого зубожіння основної селянської маси. В Кисляківській волості, до складу якої входила Олександрівна, орендні ціни були одними з найвищих у Херсонському повіті. Орендар мусив за десятину орної землі віддавати поміщику або куркулю третину зібраного врожаю. Тому більшість олександрівців не мала змоги орендувати землю. Рибальські угіддя, що належали поміщикові, теж здавались селянам на орендних умовах. Селяни не мали ні толоки, ні інших випасних угідь, тож за випасання тільки одного коня платили 5 крб., вола чи корови—3,5 крб. Бідняки через нестачу реманенту й тягла не могли обробляти свої наділи. В 1906—1907 рр. в Олександрівці з 277 дворів у 100 не було ніякої худоби, 39 не мали робочої худоби, 21 господарство мало лише по 1 голові робочої худоби. На всі ж господарства припадало 83 плуги та одна молотарка.
Селянський хліб здебільшого обмолочувався примітивним способом, т. зв. гоном: по ужинку просто неба біля садиби або ж у степу на гармані ганяли коней, що копитами вибивали зерно, або за допомогою кам’яних чи оббитих залізом дерев’яних котків.
Селяни сіяли жито, пшеницю, ячмінь. На невеликих площах вирощували просо й овес, а також льон, баштанні культури й картоплю. Через недостатню кількість добрив та примітивний обробіток землі в селянських господарствах пересічна врожайність пшениці чи жита становила 35 пудів з десятини. Становище погіршувалось ще більше під час неврожайних років та іншого стихійного лиха.
Розвиток зернового господарства й рибальства зумовили появу в Олександрівці п’яти рибних заводів та млина, що належали місцевим багатіям. Почав також діяти цегельний завод.
В селі виготовлялися різні вироби домашнього вжитку: вишивані рушники, прикраси, оздоблені черепашками, якими торгували олександрівці на базарі в сусідньому містечку Станіславі. Шість невеличких_крамниць (у т. ч. одна винна) —от і всі торгові підприємства Олександрівки.
Важкі умови життя більшості селян штовхали трудящих на боротьбу проти поміщика й куркулів. Разом з іншими жителями Кисляківської волості селяни Олександрівни в грудні 1905 року розгромили поміщицьку економію та хутір куркуля Савуна поблизу села Юхимівки (нині — територія Жовтневого району Миколаївської області).
В роки столипінської аграрної реформи основна селянська маса зубожіла, тоді як куркульські господарства зміцнювались. У 1909 році, наприклад, куркулю Ламзаці належало 528 десятин землі. Сільська ж громада перебувала у численних боргах, які на початок 1910 року дорівнювали 1553 крб., пені — 450 крб. Все це виснажувало й без того жалюгідні селянські господарства.
Злидні, постійне недоїдання зумовлювали поширення епідемічних захворювань. Кваліфікованою лікарською допомогою могли користуватися лише небагато селян, бо Станіславська медична дільниця, до якої належала Олександрівка, обслуговувала 3 волості з населенням 24 тис. чоловік.
Тривалий час в Олександрівці не було жодного навчального закладу. Земську початкову школу тут побудували 1881 року на кошти сільської громади, яка частково утримувала і вчителя. Школа охоплювала навчанням далеко не всіх дітей. За даними 1894 року в ній перебувало 45 хлопчиків і 25 дівчаток, це тоді, коли в Олександрівці було 1485 жителів. Хоча напередодні першої світової війни повітове земство надсилало до Олександрівни журнали «Хлібороб», «Хуторянин» та різну популярну сільськогосподарську літературу, все ж бібліотеки тут не було. У вільний від роботи час, особливо взимку, молодь збиралася на вечорниці у селянських хатах.
Під час першої світової війни чоловіче населення Олександрівки у зв’язку з мобілізацією на фронт значно зменшилося. На початок 1916 року в селі мешкало 1715 жителів, серед них 748 чоловіків і 967 жінок. З 331 господарства більшість перебувала у стані крайнього економічного занепаду. Не вистачало й робочих рук для обробітку землі, врожаї були дуже низькими: озимого жита — 15, озимої пшениці — 8 і ярої — 7 пудів з десятини. Набагато зросли в цей час ціни на продукти харчування та предмети першої необхідності. Значно скоротилося поголів’я худоби.
Радісно вітало трудяще селянство Олександрівки перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. В другій половині січня 1918 року тут було встановлено Радянську владу. Проте початок соціалістичних перетворень наприкінці березня перервав наступ австро-німецьких загарбників. Багато олександрівців разом з червоногвардійськими загонами обороняли Херсон поблизу Станіслава, Олександрівки та навколишніх сіл. На початку квітня німецькі загарбники вдерлися до села. Разом з ними сюди повернулися сільські багатії, що відновили старі дореволюційні порядки. Лише наприкінці листопада село було визволено від окупантів.
У січні—березні 1919 року Олександрівка разом з іншими населеними пунктами була в зоні, що контролювалася англо-франко-грецькими інтервентами. Велику роботу в боротьбі з ними та внутрішньою контрреволюцією провадили комуністи Л. Л. Петренко, Д. С. Харко й інші. В лютому 1919 року вони зібрали сходку і закликали населення не коритися іноземним загарбникам, всіляко перешкоджати їм — ховати хліб, худобу, майно.
Після визволення села органи Радянської влади почали насамперед здійснювати ленінський Декрет про землю. На хуторі, що належав раніше місцевому багатію, була створена перша комуна. Але над Херсонщиною нависла нова загроза — наступ влітку 1919 року білогвардійських військ генерала Денікіна. Комунари Т. С. Баранов, Я. М. Гасан, В. А. Коваленко, П. Л. Юда, щоб врятувати народне добро, виїхали з Олександрівки, забравши документи та деяке майно комуни. Під Одесою, в селі Баранівці, їх схопили денікінці і розстріляли.
На початку 1920 року частини Червоної Армії при підтримці місцевого населення визволили Олександрівну від білогвардійців. 9 січня на загальних зборах жителі села обрали ревком — місцевий орган Радянської влади. До його складу увійшли Г. Г. Тележний, М. Баранов, О. Сизий. Через місяць відбулися вибори до Ради селянських депутатів. До її складу ввійшло 19 представників сільської бідноти, активних борців проти ворогів Радянської влади. На першому її засіданні головою обрано Г. Г. Тележного, створено земельну комісію, що займалася питаннями землевпорядкування. Селяни Олександрівни одержали понад 5 тис. десятин поміщицьких земель.
Велику організаторську і виховну роботу провадила Рада селянських депутатів. У коло її діяльності входили найрізноманітніші питання часу. Кожні 2—3 дні відбувалися засідання сільвиконкому, на яких приймалися рішення про наділення селян землею, про допомогу найбіднішим сім’ям і частинам Червоної Армії, про відкриття в селі прокатного пункту тощо. Зокрема, 24 березня 1920 року сільвиконком надіслав Червоній Армії 500 пудів пшениці, 400 — ячменю і 100 — жита, коней і підводи для транспортування взяли у куркулів-хуторян. Зберігся документ, що свідчить про допомогу селян Червоній Армії: «В даний час команда одужуючих
14-ї армії підтверджує одержання в подарунок від селян села Олександрівни хліба 43 пуди, сала 26,5 фунта, квасолі 5,5 пуда… Підкреслюючи чуйність села до потреб своєї робітничо-селянської Червоної Армії, команда від імені хворих і поранених червоноармійців виголошує пожертвувачам свою гарячу подяку».
На початку 1920 року в селі виник партійний осередок, який очолив Л. Л. Петренко. Разом з Радою, а також комітетом незаможників, створеним наприкінці 1920 року (голова В. Ф. Сміюха), він займався розподілом землі між селянами, вилученням хліба у куркулів, виконанням продрозверстки, розгорнув всебічну діяльність щодо зміцнення Радянської влади в селі.
Рада селянських депутатів і KHС роздали бідноті реквізовані у багатіїв худобу і реманент, виділили їм необхідну частину посівного матеріалу. За рахунок багатих хутірських господарств найбідніші селяни одержали по парі волів і одному возу на дві сім’ї.
1920 року в Олександрівці виникло дві артілі: ім. Шевченка і «Новий світ»; в кожній з них об’єдналося по 15—20 переважно бідняцьких господарств.
Зміцнення Радянської влади та створення колективних господарств зустрічали шалений опір куркульства, що особливо посилився, коли почався наступ Врангеля. Білогвардійці в червні—липні 1920 року захопили лівобережну частину Херсонщини. Партійний осередок Олександрівки підняв селян на боротьбу з куркульським заколотом, що наприкінці липня 1920 року спалахнув у сусідньому містечку Станіславі та охопив навколишні села — Софіївку, Касперівку, Білозерку.
Комуністи не раз виступали на мітингах- з палкими промовами, закликаючи сільських трудівників боротися за перемогу Радянської влади. Але озброєним бандитам одного разу вдалося пробратися на сільські збори й схопити кількох комуністів, серед них — П. І. Онищенка, якого вони передали білогвардійцям на звірячу розправу. Та незабаром на допомогу олександрівцям з Богоявленська (тепер Жовтневе Миколаївської області) і Кисляківки прибули загони народної міліції, які встановили в селі революційний порядок.
У тривалих боях проти білогвардійців та остаточному розгромі контрреволюції на території Херсонщини брали активну участь і жителі Олександрівки. Так, на Каховському плацдармі воював селянин Я. Р. Євтушенко, проти банд Антонова під Тамбовом — Т. Є. Жирок, К. А. Коваленко, Є. Ф. Юда, С. Д. Мануйло і М. М. Шляховий. За подвиги в боях проти махновців М. К. Баранова нагороджено орденом Червоного Прапора.
Внаслідок довгочасної війни та іноземної інтервенції, розрухи і неврожаїв .у 1921—1922 рр. почався голод, що став тяжким випробуванням для населення Олександрівки. З ініціативи місцевих органів влади— Ради селянських депутатів та партійного осередку в січні 1922 року в селі обрано комісію, яка оподаткувала куркулів для надання допомоги продовольством малозабезпеченим селянам. Загальні сільські збори ухвалили засіяти для них ділянку, зібрати добровільні пожертвування та відрахувати по 2 проц. з вилову риби. Крім того, комісія сільвиконкому постановила передати до фонду голодуючих коштовності з місцевої церкви. Всі ці заходи допомогли подолати труднощі з продовольством.
Поступово життя в селі нормалізувалося. Створені в 1923 році дві сільськогосподарські артілі об’єдналися в одне колективне господарство, що дістало назву «Новий світ». У 1926 році артіль мала трактор, молотарку, дві косарки, три культиватори, 28 коней, А пари волів, дизельний млин і вітряк. Господарство обробляло 140 га орної землі, 2 га саду та 1,5 га виноградника. Велику увагу члени артілі приділяли розвиткові тваринництва, поліпшенню його породності. На початку 1928 року в господарстві налічувалось 18 корів, 100 овець, близько 200 голів свиней, у т. ч. 12 свиноматок. Зростання продуктивності праці примножувало багатства господарства, зміцнювало його економіку.
Після закінчення громадянської війни радянські органи влади і партійний осередок багато уваги приділяли розвиткові освіти та культури. Було створено хату-читальню, клуб, у якому готувалися самодіяльні вистави. Трудящі різного віку навчалися грамоти. 25 культармійців працювали в гуртках ліквідації неписьменності. В серпні 1921 року відкрито школу.
Надійною опорою партійної організації у виконанні рішень партії щодо перебудови села, розгортання громадсько-політичної роботи та виховання молоді були комсомольці. У 1928 році комсомольська організація Олександрівки налічувала 19 чоловік.
Широкого розмаху набув тут і кооперативний рух. 1927 року в Олександрівці виникло чотири ТСОЗи: «Червона Штихова», ім. Ворошилова, ім. Шмідта, «Нове життя». На базі артілі «Новий світ» 1929 року виник колгосп «12-річчя Жовтня», до якого увійшла також значна частина селян раніше створених господарств.
Перехід на соціалістичний шлях розвитку сільського господарства супроводжувався гострою класовою боротьбою з куркульством, що чинило запеклий опір, агітувало селян не вступати до артілі. На вимогу більшості жителів куркульські сім’ї були вислані за межі села.
Рік у рік міцніли ТСОЗи та артіль, переконливо демонструючи перевагу колективного способу господарювання над дрібновласницьким. Впроваджувалася передова агротехніка, на колгоспних полях працювали трактори, зростали кадри механізаторів.
Наприкінці 1930 року в Олександрівці організовано другу артіль — ім. Ворошилова, що об’єднала близько 50 селянських господарств. За двома польовими бригадами було закріплено 300 га орної землі, вона мала 70 коней і один трактор. У 1931 році цей колгосп об’єднався з артіллю «12-річчя Жовтня». Тепер вже було 5 рільничих бригад, а риболовецька виділилась в окрему артіль ім. XVI з’їзду ВКП(б).
В роки перших п’ятирічок зростала матеріально-технічна база колгоспів. Так, у 1934 році в господарстві працювало 8 тракторів, 7 сівалок, 6 плугів, 2 молотарки, 10 жаток, 5 культиваторів, 4 віялки. Того року колгоспники виростили по 90 пудів озимої пшениці, 75 — жита та 70 — ячменю з кожного гектара.
Серед трудівників села розгорнулося соціалістичне змагання за успішне виконання виробничих завдань, яке очолили комуністи. У цьому змаганні особливо відзначилися працівники вівцеферми. Поголів’я овець за три роки зросло більш як у три рази і 1939—1940 рр. досягло 920 голів, настриг вовни становив 4,5 тонни. За свої виробничі успіхи чабан Р. Д. Котляренко в 1936 році одержав високу урядову нагороду — орден Трудового Червоного Прапора. План розвитку тваринництва колгосп виконав повністю. Особливо сумлінно працювали телятниця М. Я. Мазан, конюхи І. І. Гоман і А. С. Сміюха, які добились повного збереження молодняка.
Щороку багатів колгосп. У передвоєнні роки він мав 5400 га орної землі, його обслуговували 14 тракторів і 4 комбайни Білозерської МТС. На тваринницьких фермах налічувалося близько 500 голів великої рогатої худоби, у т. ч. 150 корів, 1000 овець, 480 свиней, 220 коней. Побудовано корівник, дві комори, зерносховище, приміщення конеферми. Валовий збір зерна 1940 року становив 38 тис. цнт (по 19 цнт з га). Господарство одержало понад 250 тис. крб. прибутку від свино- і вівцеферм. Загальний доход колгоспу дорівнював понад 1,2 млн. крб. Колгоспники одержали на трудодень по 5,5 кг зерна.
Значні зрушення відбулися і в розвитку культури села. Всі діти навчалися в семирічній школі. При сільському клубі, під який переобладнали одне з господарських приміщень, працювали хоровий, драматичний, танцювальний та інші гуртки художньої самодіяльності, духовий оркестр. В їх роботі брало участь понад 80 чоловік. Село вже було радіофіковане, тричі на тиждень сюди приїздила кінопересувка. Сільська бібліотека, книжковий фонд якої становив 5 тис. примірників, знайомила жителів з художньою, сільськогосподарською та політичною літературою. Майже всі родини колгоспників передплачували газети й журнали.
Чорною хмарою насунулась на радянську землю фашистська орда. В грізні дні Великої Вітчизняної війни багато жителів Олександрівни пішли до лав Червоної Армії. Ті, що залишилися, своєю працею допомагали фронту: рили окопи, протитанкові рови, збирали продукти для армії. У липні 1941 року для боротьби проти диверсантів і ворожих десантників був створений винищувальний загін у складі 50 чоловік під командуванням голови сільради Г. Т. Баранова. Бійці загону патрулювали вулиці, берег лиману, охороняли криниці, хліб, худобу.
15 серпня 1941 року гітлерівські війська захопили Олександрівну. «Новий порядок», встановлений фашистами, приніс радянським людям незліченні страждання й голод. Селяни повинні були виплачувати запроваджену ворогами контрибуцію. На каторжні роботи до Німеччини гітлерівці вивезли 69 юнаків і дівчат. Та населення не корилося німецько-фашистським загарбникам, воно саботувало заходи окупаційних властей — ховало одяг і продовольство, щоб не дісталися ворогові. Частину худоби встигли вивезти на схід.
Внаслідок успішного наступу 28-ї армії 3-го Українського фронту бійці 1-го гвардійського стрілецького полку 14 березня 1944 року визволили село від фашистських окупантів.
Близько 250 олександрівців громили гітлерівців на фронтах Великої Вітчизняної війни. 75 жителів села за мужність і відвагу, виявлену в боях проти ворога, нагороджено орденами й медалями. Понад 120 чоловік загинуло, захищаючи Батьківщину. На їх честь у центрі села 1969 року споруджено пам’ятник, на якому викарбувані прізвища загиблих.
Одразу після визволення трудящі Олександрівни під керівництвом партійної організації приступили до відбудови села. Особливо доводилось тяжко в перші роки. Руїни і згарища залишили після себе вороги. Лише в колгоспі «12-річчя Жовтня» зруйновано 52 будівлі. Потрібні були великі зусилля, щоб відродити господарство. В цій справі всіляко допомагали колгоспникам Комуністична партія і Радянський уряд. Для піднесення господарства колгосп одержав державний кредит у розмірі 44 200 крб. Завдяки цьому до кінця жовтня 1944 року трудівники відремонтували школу, яка спочатку працювала в 4 приватних будинках, клуб, амбулаторію. Вже наприкінці березня 1944 року партійна організація і сільські активісти провели загальні колгоспні збори, на яких розглядалось питання підготовки і проведення весняної сівби. Тієї весни колгоспники засіяли 1380 га, з яких було зібрано 15,2 тис. цнт зерна. Від трудящих Саратовської області артіль одержала 14 корів, з цього почалося відновлення поголів’я худоби.
З патріотичним піднесенням олександрівці підтримали заклик саратовського колгоспника Ф. П. Головатого зібрати кошти до фонду оборони. 1944 року колгоспники Олександрівки внесли готівкою 185 тис. крб. Ці кошти передано на будівництво танкової колони «Колгоспник Миколаївщини» та авіаескадрильї «Допризовник Херсонщини». Крім того, вони ще відрахували до фонду оборони і для допомоги інвалідам Вітчизняної війни 850 трудоднів, здали для Червоної Армії 70 тонн хліба.
Незважаючи на післявоєнні труднощі, артільне господарство дедалі зміцнювалось. До села з евакуації та фронтів Вітчизняної війни повертались люди. За їх рахунок значно збільшилась кількість працездатних колгоспників.
Значних успіхів досягли і трудівники рибартілі, які річний план вилову риби виконали на кінець вересня 1945 року.
Четверту п’ятирічку артіль «12-річчя Жовтня» завершила успішно. Повністю відновлено господарство, зруйноване окупантами. Під керівництвом партійної організації, яка налічувала 19 комуністів, трудівники села боролись за подальший розвиток колгоспного виробництва, розгортання соціалістичного змагання, дострокове виконання й перевиконання п’ятирічних планів. Постійне зміцнення економіки артілі сприяло підвищенню добробуту трудящих. Зросла й оплата праці. Так, уже 1950 року на трудодень припадало по 2,3 крб. і 4 кг зерна.
Після постанови вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС багато уваги приділялось зміцненню кадрами важливих ділянок артільного виробництва. У всіх галузях господарства активну участь брали комуністи й комсомольці. Кращі механізатори С. Шаповал і П. Коваленко очолили бригади трактористів.
Трудовий ентузіазм ще вище підніс виробничі успіхи колгоспу «12-річчя Жовтня». Збільшення матеріальних ресурсів дало можливість артілі розширити технічну базу. 1960 року на її ланах працювало 50 тракторів і 16 комбайнів, автопарк налічував 35 автомашин.
За самовіддану працю в роки першої і другої післявоєнних п’ятирічок 80 колгоспників удостоєно високих урядових нагород. Ланкові Н. Д. Вітинник, О. Я. Петренко, Н. К. Процька, Н. К. Онищенко, М. І. Руденок, М. М. Решотка та коваль Ф. Є. Пузан нагороджені орденом Леніна; 28 чоловік — орденом Трудового Червоного Прапора.
Успішно працювали колгоспники і в роки семирічки. Незважаючи на несприятливі кліматичні умови, 1959 року було зібрано по 19 цнт зерна з га. На той час колгоспне стадо мало 1996 голів великої рогатої худоби, у т. ч. 540 корів, 3130 свиней. Надій молока на одну фуражну корову становив 2297 кг. З кожним роком зростали й успіхи рибартілі. 1958 року її прибутки порівняно з 1945 роком потроїлися. Того ж року господарство стало бригадою риболовецького колгоспу «Шлях Леніна», який знаходиться в Станіславі.
У лютому 1965 року на базі Олександрівського колгоспу створено радгосп «12-річчя Жовтня», очолив його комуніст М. М. Южалін. За радгоспом закріплено 6446 га землі. Хоча саме господарство стало багатогалузевим, все ж основним напрямом залишився зерновий. У 1966 році з площі 2725 га зібрано по 24 цнт пшениці з гектара.
Рік у рік підвищується життєвий рівень трудівників. Значними трудовими досягненнями зустріли вони славний ювілей — 50-річчя Радянської влади, зібравши понад 47 700 цнт хліба, виробивши 13 501 цнт молока, 3450 цнт м’яса, 112 тис. яєць.
Протягом 1962—1970 рр. в радгоспі споруджено 5 корівників, 3 телятники, 4 свинарники, 2 відгодівельні приміщення. Збудовано механічну майстерню, 2 зерносховища, олійницю. Дешевий струм Каховської ГЕС, що його одержує радгосп, дав змогу механізувати та електрифікувати ряд трудомістких процесів. Радгоспові дійово допомагають його шефи — робітники морського порту Херсона. Протягом 1968—1969 рр. вони передали йому електрозварювальний агрегат, електромотори, виконали ряд ремонтних робіт.
Успішно завершив радгосп «12-річчя Жовтня» перший рік дев’ятої п’ятирічки. Врожайність зернових становить 29 цнт з га. Завданням дев’ятої п’ятирічки передбачено збільшити виробництво продуктів сільського господарства на 30 процентів.
За останні роки зміцніла партійна організація радгоспу «12-річчя Жовтня», яка об’єднує 56 членів і кандидатів у члени КПРС. У всіх бригадах радгоспу, при гаражі та школі створено цехові парторганізації. Комуністи приділяють багато уваги розвитку і зміцненню господарства. Більшість з них зайнята на виробництві. Так, наприклад, 13 комуністів працюють механізаторами, 15 — тваринниками, 4 — бригадирами, 6 — іншими спеціалістами сільського господарства, 5 — вчителі. Почесне звання ударника комуністичної праці завоювали 35 чоловік. Серед них — комуністи і комсомольці — П. Є. Жирок, І. С. Вашина, В. В. Коротчун, В. 3. Гупал, А. Д. Литош, М. А. Сміюха, І. Г. Шевчук та інші.
Комсомольська організація в Олександрівці налічує 85 юнаків і дівчат. 35 комсомольців і 20 комуністів працюють пропагандистами та агітаторами, які словом і особистим прикладом надихають трудящих на успішне виконання накреслених партією завдань дев’ятої п’ятирічки.
Про матеріальну забезпеченість і достатки олександрівців свідчить широке будівництво, яке провадиться в селі. За післявоєнний час тут споруджено 120 нових житлових будинків, а 75 проц. всіх осель заново перебудовано, вкрито шифером і черепицею. 1966 року зведено літній кінотеатри на 420 місць, приміщення сільмагу. Будується холодильник на 700 тонн, закладено пальметного саду на 60 га. Село повністю радіофіковане й електрифіковане. Впорядковані та озеленені вулиці і майдани Трудящі з кожним роком купують більше промислових товарів, краще харчуються і одягаються. У побут сільських трударів ввійшли пилососи, холодильники, кожна третя сім’я користується газовими плитами.
Всі досягнення радгоспу, безперервне зростання його економіки, підвищення матеріального і культурного рівня села є наслідком організаторської ролі партійної організації, місцевої Ради депутатів трудящих, їх тісного зв’язку з масами. Сільрада не раз виходила переможцем у соціалістичному змаганні серед сільських Рад області щодо виконання взятих соціалістичних зобов’язань. У 1963 році за дострокове виконання виробничих планів (м’яса на 331 проц.. молока — 145, яєць— на 138 проц.) вона одержала Почесну грамоту, перехідний Червоний прапор виконкому обласної Ради депутатів трудящих і президії обласного комітету профспілки працівників державних установ.
До складу сільради обрано 35 депутатів: понад 20 робітників радгоспу, 2 колгоспники, 5 службовців Її бюджет на 1972 рік становив 38 тис. крб., з них на освіту — 22 тис. крб., охорону здоров’я — близько 7 тис. крб., культуру — близько 9 тис. крб. Тільки на благоустрій села, виплату пенсій та інші потреби 1971 року використано близько 40 тис. карбованців.
За роки Радянської влади в селі відбулися великі зміни і в культурі та побуті. В Олександрівці працює фельдшерсько-акушерський пункт. Сюди часто приїжджають з Станіслава і Білозерки кваліфіковані лікарі.
В селі працює восьмирічна школа, в якій навчається 305 школярів. Багато її випускників залишились працювати в рідному селі. Педагогічний колектив провадить значну культурно-масову роботу. Вчителі читають лекції, організували педагогічне навчання батьків, беруть активну участь у художній самодіяльності. Серед колишніх випускників школи — 30 стали вчителями, 17 — лікарями, 14 — інженерами, 5 — юристами, 6 — журналістами, 5 — головами колгоспів і директорами радгоспів, 25 — офіцерами Радянської Армії, а О. Г. Гоман — кандидатом технічних наук.
Вечорами в сільському клубі, бібліотеці, агітпункті завжди людно. Понад 60 агітаторів систематично ведуть бесіди серед населення. Вони доносять трудящим важливі рішення партії й уряду, розповідають про планові завдання і перспективи рідного радгоспу. При радгоспному будинку культури працюють гуртки художньої самодіяльності: хоровий, танцювальний, драматичний. Часто виступають тут з своїми концертами шефи — самодіяльні митці Херсонського морського порту.
Місцева інтелігенція провадить читацькі конференції, усні журнали, тематичні диспути, вечори запитань і відповідей. Понад 900 дорослих та 300 дітей є постійними читачами бібліотеки, що налічує понад 12 тис. примірників книжок. Кожна сім’я передплачує різні періодичні видання. В селі діють 2 стаціонарні кіноустановки, де систематично демонструються художні, документальні та науково-популярні фільми.
Трудящі Олександрівни люблять спорт. На березі Дніпровського лиману впорядковано стадіон, при школі є спортивний майданчик і фізкультурний зал. М’який клімат, сусідство лиману, гарні краєвиди зробили село хорошим місцем відпочинку трудящих. Щоліта тут розташовуються туристські табори з кількох областей республіки.
За роки Радянської влади Олександрівна стала великим і добре впорядкованим селом, що потопає в зелені. У ньому живуть працелюбні і дбайливі люди, справжні господарі своєї долі. Натхненною, самовідданою працею вони здобувають успіхів у піднесенні економіки і культури рідного села.
А. Е. ВІРЛИЧ, Л. І. КОСТЮК, В. А. КОТОВСЬКИЙ