Станіслав, Білозерський район, Херсонська область
Станіслав — село, центр сільської Ради, розташоване на правому березі Дніпровсько-Бузького лиману, за 26 км від районного центру. Населення — 3960 чоловік.
Місцевість, де тепер розташований Станіслав, заселена здавна. Про це свідчать виявлені поблизу села залишки поселення доби бронзи, поселення, городище та курганний могильник скіфських часів, а також поселення перших століть нашої ери. Існує припущення, що згаданий Геродотом храм Деметри (V ст. до н. е.) на Гіполаєвому мисі був споруджений на місці теперішнього Станіслава.
Під час перебування цієї території під владою Великого князівства Литовського в XV ст. на мисі, що глибоко врізається в Дніпровський лиман, виникло поселення Станіслав, але незабаром було зруйноване. Після виникнення Нової Січі і організації Прогнойської паланки поблизу сучасного Станіслава була переправа, що зв’язувала паланку з правобережжям Дніпровського лиману.
Казенне село Станіслав засноване 1774 року запорожцями, які, осівши тут, займалися рибальством, видобуванням солі в Прогноях, хліборобством. 1799 року в ньому проживало понад 200 чоловіків та 181 жінка. Незважаючи на те, що в користуванні селян було 29 тис. десятин землі, вони жили, головним чином, з рибальства. Серед рибалок виділялися 67 багатіїв-промисловців, власників неводів. Вони використовували вільнонайману працю зайшлих з Правобережної України строкових робітників. Так, 1790 року 49 місцевих багатіїв мали 679 сезонних наймитів. Отже, до кінця XVIII ст. хліборобство в селі посідало другорядне місце. Для обробітку землі у селян не вистачало ні робочих рук, ні реманенту, ні тягла.
У першій половині XIX ст. село почало швидко зростати за рахунок переселенців з центральних районів України. Вже 1816 року тут проживало 1557 чоловік. 1841 року Станіслав віднесено до розряду містечок. На початку минулого століття частину необроблюваної землі було відмежовано сусіднім селам. Після цього загальна площа землекористування станіславців становила 19 тис. десятин. У цей час хліборобство набуває дедалі більшого значення. Одночасно розвивається й рибальство. Виловлена риба перероблялась на місцевих заводах, розміщених на узбережжі Дніпровського лиману.
Для економічного розвитку містечка першої половини XIX ст. велике значення мали два щорічні ярмарки та щотижневі базари. В Станіславі розміщувався торговельний склад солі, що доставлялася сюди з Прогноїв. Через Станіславську пристань в різні місця вивозилося зерно, риба, сіль. У містечку торгували також лавки, шинок і трактир.
1834 року для розширення каботажного судноплавства на півдні України організувалося т. зв. товариство вільних матросів. У Станіславі містився один з його осередків. Після навчання на суднах Чорноморського флоту матроси одержували патент і повертались до містечка. За ревізьким переписом 1858 року, вільних матросів тут налічувалося 125 чоловік. Вони не належали до сільської громади, а тому не мали права користуватися общинною землею і вигонами.
Під час Кримської війни (1853—1856 рр.) мешканці Станіслава перевозили на човнах та возах поранених і різні вантажі, що йшли у Крим. 1855 року ворожі кораблі, які стояли на лимані, обстріляли містечко. Лише перебування тут російських військ врятувало його від більшого лиха.
Більшість станіславців жили в злиднях. Через швидке зростання населення, яке у 1859 році вже становило 3156 чоловік, значно зменшувалась земельна площа на душу населення, що негативно відбилося на становищі державних селян. Без-тяглові бідняцькі господарства не мали чим обробляти землю і потрапляли в економічну залежність від заможних селян.
Селянські господарства виснажували численні повинності та податки, які особливо збільшилися під час Кримської війни. Напередодні селянської реформи в містечку налічувалося 367 дворів.
За адміністративною реформою 1837—1841 рр. тільки 70 дворів Станіслава дістали контракт на оброчну землю, решта ж, хоча і сплатила певну суму боргу, проте контракту не одержала і на оброк не була переведена. Тому ці селяни перебували на т. зв. господарському становищі. 1851 року вони звернулися у Херсонську палату державного майна з проханням перевести їх на оброчне землекористування, але прохання селян не задовольнили.
В 1866 році станіславські селяни одержали по 8 десятин землі на умовах сплати чиншу. Однак внаслідок природного приросту населення розмір наділу невпинно зменшувався: в 1875 році він становив 6,5 десятини, а в 1885 році — 3,5 десятини.
Селянство Станіслава не мало достатньої кількості зерна для посівів. Сільська община 1860 року неодноразово зверталася до Херсонської палати державного майна з проханням видати збіднілим селянам позику, обіцяючи повернути її по закінченню косовиці. Селяни теж просили виділити їм із державних запасів 60 четвертей озимого і 40 ярового зерна для 37 сімей. У січні 1863 року селяни Станіслава просили позичку вже на 1214 душ — 151 четверть озимого і стільки ж ярового зерна для прохарчування і 336 четвериків ярового та 151 четверть озимого для посіву. Більшість селянських господарств убожіла, а за їх рахунок збагачувалися куркулі. Одному з них на початку XX ст. належало понад 200 десятин землі.
Ще наприкінці XIX століття станіславці молотили хліб примітивним прадідівським способом: на гармані (молотильному майданчику) коні копитами вибивали зерно. Широкого застосування набули кам’яні чи дерев’яні оббиті залізом котки, в які впрягали коней або волів. Згодом у містечку відкрилася земська прокатна станція сільськогосподарських машин і знарядь, але бідняки неспроможні були користуватися ними. В 1906—1907 рр. поряд з куркульськими господарствами, які мали чимало тягла та сільськогосподарських знарядь, налічувалось понад 600 безтяглових дворів. Станіславці сіяли жито, яру пшеницю і ячмінь. Проте через низький рівень агротехніки в багатьох господарствах середня врожайність зернових була низькою: 25 пудів озимого жита і ярої пшениці та 35 пудів ячменю з десятини.
Розвиток тваринництва значною мірою стримувався високою платою за користування толокою: за випас голови великої рогатої худоби селянин сплачував 4 крб., однієї вівці — 50 коп. на рік. Малоземелля примушувало селян орендувати землю у куркулів, але через відсутність тягла таку можливість мало небагато господарств. Наприкінці XIX ст. набула поширення оренда на кабальних умовах здольщини. Місцеві куркулі також широко використовували найману працю. «Казенні недоїмки» й борги, за несплату яких відбирали й продавали з торгів частину надільної землі, розорювали селян.
У пореформений час у Станіславі значно розширюється промисловий вилов риби. Місцеві промисловці, володіючи суднами, витісняли рибалок, які змушені були йти до них у найми. У Станіславі діяли 2 рибні заводи, розташовувалися ла-бази. В економічному житті містечка, що було волосним центром, значну роль відігравали промислові й торговельні підприємства. На початку XX ст. тут працювали паровий млин, вітряки, цегельно-черепичний завод, каретна майстерня, 10 кузень, лісосклад, хлібні амбари, що належали місцевим багатіям. Розвивалися різні ремесла і промисли, яких в 1901 році в Станіславі налічувалося 24: 10 ковальських, 2 бондарні, 2 жерстяні, 4 кравецькі, 2 мулярно-покрівельні і 4 санно-візні майстерні. Торгівля зосереджувалася в 25 торговельних підприємствах з річним оборотом майже 125 тис. карбованців.
Тяжкі умови життя, безправ’я, нещадна експлуатація більшості населення містечка призводили до невдоволення існуючим становищем. У роки першої російської революції, восени 1905 року, селяни містечка забрали хліб, сіно і овець у місцевих багатіїв.
У містечку відбувалися мітинги, збори. Під час підготовки до виборів у Державну думу селяни висловлювали недовір’я майбутньому органу, невдоволення «шахрайськими, фальшивими» виборами. На сільському сході 29 січня 1906 року станіславці вибрали своїх представників до волосного правління. Але за доносом старшини й священика сюди прибули слідчий, пристав і офіцер, а з ними 150 озброєних козаків. Багатьох селян піддали жорстоким тортурам. При цьому царські посіпаки приказували: «Оце вам вибори, оце вам свобода слова, ось вам ваші делегати, ось вам ваші депутати!». Командир карателів погрожував повісити 6 селян, що втекли від розправи. В період столипінської аграрної реформи зростала кількість безземельних бідняцьких господарств. 1909 року під час чергового переділу землі 10 вдовам замість 36 десятин нарізали лише 24 десятини.
Наприкінці XIX та на початку XX ст. містечко швидко зростало. Його вулиці тяглися вздовж обох боків Станіславського мису. 1912 року тут налічувалося 1084 двори. Під час своєї подорожі по півдню України в 50-х роках XIX ст. у Станіславі побував український і російський письменник, етнограф О. С. Афанасьев (Чужбинський), який писав, що містечко мало убогий вигляд. В ньому переважали саманні мазанки. Таким воно залишалось і в наступні роки. Тільки заможні жителі мали будинки під черепицею.
Медичне обслуговування перебувало на низькому рівні. Тривалий час тут не було жодного медичного закладу. В 60-х роках XIX ст. почав діяти фельдшерський пункт з двома ліжками для хворих. І лише 1881 року відкрилася земська лікарня. У 1912 році вона мала 10 ліжок. Лікар і 2 фельдшери, які тут працювали, обслуговували навколишні села в радіусі 30 і більше кілометрів. Недоїдання, відсутність теплого одягу для холодної пори року, незадовільні гігієнічні умови жител призводили до поширення пошесних хвороб і великої смертності. За даними 1913 року в селі за рік померло 149 жителів.
Дореволюційний Станіслав відзначався низьким рівнем народної освіти. Крім створеної раніше церковнопарафіяльної школи, 1861 року відкрилась ще одна школа, яка утримувалась коштом сільської громади, а з часом перейшла у відання земства. 1894 року у Станіславській школі навчалися 196 хлопчиків і 31 дівчинка. У 1910 році почало діяти двокласне училище. Всі ці навчальні заклади не могли охопити й половини дітей шкільного віку, тому більше половини жителів була неписьменною. На початку XX ст. у містечку виник аматорський театральний гурток, що ставив п’єси російських та українських авторів. Жінки майстерно вишивали, зображуючи на полотні українські орнаментальні мотиви та жанрові сценки.
Роки першої світової війни важким тягарем лягли на плечі трудового народу. Більшість чоловічого населення мобілізували на фронт. Сім’ї залишилися без годувальників, господарства без робочих рук. Кількість жителів різко зменшилася і 1916 року становила 4516 чоловік, у т. ч. 1938 чоловіків і 2578 жінок. Відсутність робочої сили призвела до скорочення посівних площ та ще більшого розорення бідняцько-середняцької частини населення. Значно знизилася врожайність на селянських землях. За даними 1914 року, вона становила 10 пудів озимого жита, 19 — озимої і 15 — ярової пшениці, 20 пудів ячменю. Врожай на відрубних господарствах був вищим, там ячменю вродило по 30 пудів.
Лютнева буржуазно-демократична революція мало змінила становище стані-славської бідноти. Як і раніше, землею володіла куркульська верхівка, їй належала влада на селі. Під впливом агітації солдатів і матросів, що повертались з фронту і несли в селянські маси революційні ідеї, пробуджувалась класова свідомість станіславців.
Великий Жовтень приніс справжнє визволення від гноблення та експлуатації Наприкінці січня 1918 року в Станіславі встановилася Радянська влада. Було створено Раду селянських депутатів, до якої ввійшли колишній фронтовик Т. Яник, М. Дробот, К. Шепель. Почалося втілення в життя перших декретів Радянської держави: Рада обліковувала надлишки куркульської землі, малоземельним селянам нарізувала землю, судна та неводи багатих власників передавала рибалкам-наймитам.
Але в останніх числах березня Станіслав захопили австро-німецькі окупанти. Вони відновили старі порядки, відбирали в селян провіант, фураж. Після австро-німецьких окупантів, яких вигнали з села в листопаді 1918 року, трудящі містечка зазнали знущань від англо-франко-грецьких інтервентів, що хазяйнували на території Херсонщини з січня по березень 1919 року. Частини Червоної Армії в березні 1919 року визволили Станіслав від іноземних загарбників. Тут знову відновлюється Радянська влада. Створюється один з перших у Херсонському повіті комуністичний осередок.
Влітку 1919 року, коли почався наступ деиікінців, багато хто з станіславських бідняків і середняків, колишніх солдатів і матросів, добровільно вступили до лав Червоної Армії. Серед них були К. Є. Скрипниченко, С. І. Синільник,С. О. Кобець, Т. Й. Руденко. Незважаючи на опір частин Червоної Армії та населення, 2 серпня 1919 року в село вдерлися денікінські війська. До кінця року вони грабували село, знущалися з населення, викликаючи справедливе обурення бідноти.
16 січня 1920 року частини Червоної Армії визволили містечко від денікінців. Був створений ревком, головою якого став С. Д. Кіок. Відновив роботу комуністичний осередок, що налічував на той час 9 комуністів. Місцеві органи влади під керівництвом комуністичного осередку докладали всіх зусиль, щоб поліпшити становище найбіднішої частини населення. Навесні 1920 року, завдяки перерозподілу землі і вилучення земельних надлишків у куркулів значно зросло бідняцьке землекористування.
Трудяще населення містечка гаряче підтримувало народну владу, Червону Армію. У травні 1920 року активіста організували збір коштів на користь Червоної Армії, влаштувавши вечір, на якому зібрано 6290 крб. Крім того, від населення було одержано 79 пудів пшениці, 44 пуди ячменю та 8551 крб. грішми.
У червні 1920 року до сіл і міст Херсонщини наближався врангелівський фронт. Бойову дільницю від Станіслава до села Арнаутки утримувала Херсонська група військ. Наступ білогвардійських військ активізував ворожі дії куркулів проти Радянської влади. Після захоплення врангелівцями лівобережжя Херсонщини в ніч з 23 на 24 липня у Станіславі спалахнув куркульський заколот. Банда з 250 чоловік напала на продовольчий загін та червоноармійську частину, розташовану в містечку, захопила телефон, телеграф, тероризувала мирне населення. Під час цієї куркульської вилазки мужність і стійкість виявили члени Станіславського комуністичного осередку. Четверо з них полягли в бою. На бойовому посту загинули начальник Станіславської міліції Грушевський, начальник продзагону І. В. Шаповалов та бійці загону С. Федосеев, А. Шульженко й інші. Спроба контрреволюціонерів підтримати заколотників зазнала невдачі: шлюпки з білогвардійським десантом, що наблизився до Станіслава, було знищено вогнем канонерського човна «Харків» Усть-Дніпровської флотилії під командуванням Б. В. Хорошхіна. 25 липня війська зведеного батальйону придушили куркульський заколот у Станіславі.
В липні 1920 року було утворено ревком, який здійснив частковий розподіл куркульського майна і худоби між бідняками, ухвалив рішення про відкриття в Станіславі їдальні для бідняків. Водночас він активно допомагав повітовим органам провадити продрозкладку та мобілізацію до Червоної Армії.
Важливу роль у зміцненні Радянської влади в Станіславі відіграв комітет незаможних селян, обраний сільськими зборами у серпні 1920 року, до якого ввійшли бідняки М. І. Карпенко, С. П. Березняк та О. М. Кучма. Куркулі спробували пролізти до волосного КНС, але їх викрили і 10 грудня вигнали з комітету. 1921 року Станіславський волосний комнезам вже налічував 1160 членів, з них 60 комуністів та 120 співчуваючих.
Після закінчення громадянської війни перед Станіславською волосною Радою, партійним осередком, який у січні 1921 року налічував 5 комуністів, постали важливі завдання господарського та культурного будівництва. У 1921—1922 рр. у селі та волості виникають перші колективні господарства: «1-а Станіславська», «Вірменський колектив», «Якір», «Українська хата» та інші. їх створення проходило в умовах гострої класової боротьби з куркулями, які час від часу піднімали голову. Для ліквідації бандитизму і охорони новостворених колективних господарств у 1922 році сформувалися із бідняків загони самооборони.
Тяжким випробуванням для станіславців були продовольчі труднощі та неврожай 1921—1922 рр. Для подолання їх велике значення мала допомога партійних та радянських органів. У Станіславі було створено волосну комісію допомоги голодуючим, а з листопада 1921 року відкрито харчувальний пункт. Комісія додатково оподаткувала на користь голодуючих усі млини заможних хазяїв, а також спілку рибалок. Грошовий пайок, а з червня 1922 року і харчовий, одержували 240 родин червоноармійців. 1921 року біднякам та родинам червоноармійців було видано 300 пудів насіння, 581 752 крб. грішми та засіяно 100 десятин землі.
У 1921—1925 рр. трудяще селянство Станіслава під керівництвом партійних і радянських організацій досягло відчутних успіхів у відбудові зруйнованого господарства. 1924 року було засіяно 8359 десятин з 11 619 десятин орної землі. Безземельні селяни за рахунок куркульських господарств одержали ділянки. Завдяки цьому значно зросла кількість середняцьких господарств. Якщо 1920 року куркулі становили 20 проц. всього місцевого населення, то тепер їх лишилось 8 проц. Але в селянських господарствах ще не вистачало робочої худоби, реманенту, зовсім не було тракторів. Так, на 1100 дворів припадали тільки 141 плуг, 187 букерів, 341 борона, 92 сівалки, 126 віялок, 605 робочих коней та 15 волів.
У відбудовний період у Станіславі відроджувалась місцева промисловість. На кінець 1924 року тут працювали паровий млин та 14 вітряків, існували ремесла— чоботарське, ковальське, кравецьке. В економіці села, як і раніше, чимале місце посідало промислове рибальство. На початку 20-х років рибалки об’єднались у товариство, що в 1929 році стало артіллю.
На цей час виріс і зміцнів Станіславський партійний осередок, до якого входило 19 членів, з них 7 — комуністів ленінського призову. Радянська влада виявляла велику турботу про охорону здоров’я трудящих. 1921 року тут працювала лікарня, в якій було 5 чоловік медперсоналу, дитячий садок на 45 місць.
Відбулися великі зміни і в культурному житті Станіслава. Як і повсюдно, тут багато уваги приділялось боротьбі з неписьменністю. Поряд з учителями, що віддавали багато сил цій загальнонародній справі, працювало 6 сільських активістів. Загальні зусилля дали відчутні наслідки. Кількість неписьменних зменшилася до 638 чоловік у 1924 році проти 1021 чоловіка в 1921 році. Діти навчалися у двох загальноосвітніх 1-го і 2-го ступенів технічних школах. Для дітей-сиріт 1922 року відкрився дитячий будинок.